Дороманський та романський етапи розвитку художньої культури

У культурології поширено виділення в художньому житті західноєвропейського середньовіччя трьох етапів:

дороманський (середина V-середина Х ст.),\\формування варварських королівств

романський (кінець ХІ-середина ХІІ ст.),\форм христ Європи, підйом міськ цивіліз

готичний (друга половина ХІІ-ХІV ст.).\розшир кругозору, транс-ція середн цивіл

Дороманський період – час формування художньої культури Західної Європи середніх віків. Тоді, в епоху великого переселення народів, створення держав переважали культурні традиції варварських народів, що ґрунтувалися на язичництві. Цей час представляло декоративно-прикладне мистецтво. Базувалося воно спочатку на поліхромному стилі (прикраса золотих виробів перегородчастою емаллю, інкрустація коштовним камінням, іноді червоним склом). Потім його замінив звіриний стиль (включення в орнамент елементів звірів і тварин у природному й фантастичному вигляді). Із християнізацією Західної Європи орнамент поєднується із зображенням людської фігури, Ісуса Христа, євангелістів.

Власне середньовічні художні традиції беруть початок наприкінці VІІ-ІХ ст. Вони пов’язані з епохою каролінгів – часом династії Каролінгів, засновником котрої був король франків Карл І Великий, який коронувався в Римі і створив імперію, що охопила майже всю Західну Європу. І хоч ця імперія вже в 40-х роках ІХ ст. була розділена нащадками Карла І, саме вона визначила майбутнє західноєвропейської художньої системи.

Найбільш відомий акт Карла Великого — так званий «Капітулярій про науки» (бл. 787 р.) — наказував при кожному монастирі і при кожній єпископській кафедрі відкривати школи для усіх, хто здатний учитися. Мережа таких шкіл швидко розкинулася по всіх єпархіях франкської держави.

Центром цієї мережі шкіл і розплідником тієї скоростиглої культурної еліти, якої так потребувала франкська держава, була придворна школа в столиці Карла — в Ахені. Придворна школа для дітей короля і вищих вельмож, майбутніх державних сановників, існувала у франків і раніше, але тоді вона слугувала, головним чином, вихованню військових навичок. При Карлі Великому вона стала служити навчанню латинській мові, класикам, Біблії і семи шляхетним наукам. Учителями тут були кращі вчені, запрошені з усіх кінців християнської Європи.

Відмінною особливістю цього часу було відродження антично-римської традиції, утвердження авторитету давнього християнського Риму: створювалися художні твори, наслідували римські зразки (тріумфальні арки, інтер’єр храмів і палаці, фрескові розписи, мініатюри тощо).

Відродження античної культури на новій, християнській основі було загальним ідеалом сучасників Карла Великого: античні поети повинні були надати новій літературі блиск форми, християнство — істинність змісту; сполучення того й іншого було ознакою, яка відрізняє дійсно культурну людину від зневажуваного носія «брутальності».

Інтелектуальна й художня творчість каролінгського суспільства добре відобразилась в питаннях літургії. В ІХ ст. літургія набуває дуже урочистого характеру: служби відправлялися у величних кам’яних церквах з використанням різноманітних дорогоцінних літургічних предметів, таких, як золоті чаші, срібні хрести тощо. Поети і музиканти створювали нові форми церковного співу, нові релігійні тексти, які співали чи декламували в храмах.

В архітектуріпереймався план римських базилік, хоч утверджувалася і своя особливість – з’явилися башти, злиті із тілом будівлі, що виростали побіч фасадів і т. ін.

У Х ст. у східній частині Німеччини – Саксонії, в імперії Оттона І і його наступників були споруджені кам’яні церкви з гладенькими товстими стінами, масивними вежами грізного виду. Образотворче мистецтво наповнювалося сценами, що відбувалися поза часом і конкретним просторовим середовищем. Воно утверджує догмат віри, відмовляючись від людяності, щирості.

Термін «романський» стосовно художнього життя виник у першій половині ХІХ століттяу зв’язку із виявленням схожості середньовічної архітектури з римською. Тому він умовний і неадекватний художнім процесам ХІ-ХІІ ст.

Це був час найвищої влади феодалів, зрілості феодальної системи. Остання характеризувалася наявністю роздрібнення, існування замкнених, ворогуючих між собою феодалів. Свій вираз подібне становище знайшло
у зведенні неприступних замків-фортець, храмів-фортець. Замок-фортеця був захистом від ворогів людей, що мешкали на землі, храм-фортеця був місцем проживання Бога, його оселею.

Центрами, що забезпечували створення, збереження і поширення художньої культури були монастирі, а організуючу роль виконувала католицька церква, яка зосередила всю художню діяльність навколо християнського культу. Завдяки могутності церкви, багатствам, котрими вона володіла, духовній силі, що її наповнювала, здійснювався розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, літератури тощо.

Провідне місце в художньому розвитку того часу посідала архітектура, що цілком зрозуміло: для здійснення релігійної діяльності істотно необхідним було спорудження церковних будівель, монастирів, соборів, церков. При цьому найвизначнішим витвором романської архітектури став храм– композиційний центр монастирських комплексів, символ свого часу.

Західноєвропейський середньовічний храм романського періоду в більшості випадків продовжував розвивати римську базилікальну форму, представляючи собою у плані латинський хрест, що створювався перехрещенням поздовжніх залів і нефів поперечними – трансептами. При цьому центральний неф закінчувався на сході споруди, а іноді й на заході олтарним півколом. Храми відрізнялися великим простором для маси людей, мали додаткові приміщення, передбачали розподіл внутрішнього простору на зони. Основною характерною особливістю романського храму вважається склепічаста кам’яна конструкція, що припускає опору циліндричних склепінь на досить товсті, майже без вікон, стіни. Спорудам такого типу властивий похмурий інтер’єр, вони щедро прикрашені фресками, присвяченими Священній історії (церква Сен-Савен у Франції).

Вигляд романських храмів суворий, простий, ясний і неприступний. Центральна вежа, увінчана шпилем, вежі-дзвіниці фасадів, стіни з масивним цоколем надавали їм вигляд фортець. Зразками романської архітектури вважаються собори у Вормсі, Шпейєрі, Майнці (Німеччина), котрі ввібрали у себе головні її особливості.

Головним богослужінням католицької церкви була меса, обов’язковим елементом якої були урочисті співи (основані на григоріанському хоралі). Сам хорал виконувався чоловічим хором в унісон і будувався на перевазі звуків рівної тривалості.

Цікавим літературним феноменом романського часу є і духовна драма – літургійна драма (від релігійної вистави, що входила до складу пасхальної чи різдв’яної церковної служби (літургії) і ґрунтувалася на інсценуванні окремих епізодів Євангелія).

Романська художня культура, що носила релігійний характер, не виключала світських основ. В архітектурі їх представляв замок-фортеця, в образотворчому мистецтві – історичні сюжети, у музиці – народні мелодії. Особливо поширилися світські мотиви в літературі: байках, піснях, хроніці, сагах, баладах, романсах, героїчному епосі, куртуазних повістях і романах, ліричній поезії тощо. У цей час була відкрита богиня поезії – рима.

Золоте століття лицарства— кінець XI-XII ст. — час перших хрестових походів. Лицарство охоплювало майже всю знать, від королів до незаможних воїнів, склавши замкнену військову касту, для доступу в яку була потрібна тривала професійна виучка. Лицарські заповіді зобов’язували бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабих та скривджених. Лицарська мораль, в якій етика військових дружин перепліталася з моральними цінностями християнства й естетичними нормами феодального середовища, затверджувала як вищі чесноти щедрість, вірність, прихильність до справедливості тощо. Ця система етичних і естетичних цінностей, що передбачає особливий кодекс поведінки шляхетної людини, одержала назву куртуазність.

У цьому куртуазному стилі, який поширився й у мистецтві, і в житті, особливе значення надавалось зовнішньому вигляду, ефектності форми. Лицарське мистецтво відрізнялося вишуканістю, витонченістю і показністю, на відміну від «вульгарних» форм народного і міського мистецтва, затверджуючи тим самим естетичну цінність дворянського способу життя.

У лицарському середовищі створювались воєнні пісні, що прославляли подвиги лицарів. Пізніше цикли воєнних пісень перетворювались у цілі поеми. Найзнаменитішою з них була «Пісня про Роланда», що виникла у Північній Франції у XI ст. й остаточно була оброблена у XII ст.

Французький епос відзначається винятково сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових замальовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем. На цій підставі його можна назвати поетичною історією Франції. Протягом сторіч героїчний народний епос був величезною ідеологічною силою, що формувала політичний і моральний світогляд народу.

Такою ж героїчною поемою з рисами прославлення народного героя була «Пісня про мого Сіда», що виникла в XII ст. в Іспанії. У ній відображено багатовікову боротьбу іспанського народа проти арабів. Третьою найбільшою поемою (початок XIII ст., Німеччина) була «Пісня про Нібелунгів», в якій казкові елементи перепліталися з ранньосередньовічними народними переказами і лицарським побутом пізніших часів (XII-XIII ст.).

У XII ст. з’явились і швидко поширилися лицарські романи. Найбільш відомі були цикли романів про стародавнього британського короля Артура, якими зачитувалися в Англії та Франції, і романи про Амадіса Галльського, що були поширені в Іспанії, Франції та Італії.

Особливе явище замкової лицарської культури — музично-поетична творчість трубадурів, труверів, міннезінгерів. Так називалися шляхетні лицарі, сеньйори Провансу, Німеччини, що складали вірші й особливі пісні. Центрами їх творчості були не палаци, не монастирі, не собори, а саме замки, де володарі 2-3 рази на рік збирали своїх васалів на турнір. Більшість трубадурів мали знатне походження і високі титули, але в середовище трубадурів пробивалися і бідні лицарі, а іноді й узагалі простолюдини з жонглерів і менестрелів.

Найвищим ліричним жанром була канцона (пісня) — вишуканий та оригінальний за будовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн (бл. 1140-1195 рр.) — один із найталановитіших поетів Провансу.

Трувери прославилися іншим — створенням віршованих куртуазних романів і драм. Творчість труверів — літературна й музична — більш професійна. Вони були вже скоріше замковою «служивою інтелігенцією», ніж власне лицарями.

Велика частина романів, створених труверами — віршовані обробки ранньосередньовічних переказів: бретонського про Тристана й Ізольду, давньоанглійських про Ланселота, короля Артура й лицарів «Круглого столу» («Лицар Лева» Кретьєна де Труа), давньогерманських про лицарів святого Грааля («Персеваль» того ж Кретьєна де Труа).

У Німеччині лицарська лірика розвивається наприкінці XII-XIII ст. Для визначення її у XVIII ст. німецькі вчені ввели термін «мінезанг» — любовна пісня. У мінезангу рано проявилися два напрями: «народний» і куртуазний.

Особливе місце в школі «селянської поезії» посідає мінезінгер Тангейзер (середина XIII ст.). Він увів у мінезанг мотиви й форми народних танцювальних пісень. Співець «низького кохання», Тангейзер пародіював крайності «васального служіння» дамі. В автобіографічній ліриці поет не приховує, що в його насиченому пригодами та мандрами житті велику роль відіграли красиві жінки та вино, що стало причиною його розорення.

Занепад лицарства припадає на епоху Столітньої війни (друга пол. XI-перша пол. XV ст.), коли постійні наймані армії остаточно витісняють феодально-лицарське військо.

Розквіт діяльності гістріонів — друга пол. XI - XII ст. — пов’язаний із розвитком міської й придворної культури. XIII-XIV ст. — золоте століття жонглерів. У великих містах жонглери об’єднувалися в корпорації. У Парижі й Кельні існували цілі вулиці, де мешкали тільки жонглери. Розкішні свята вимагали великого числа «веселих людей».

Жонглери — хоронителі колективної пам’яті народу, носії художнього слова для неписьменних. Церковна архітектура й іконографія теж призначалися тим, хто не вмів читати, але на долю церкви діставалися страх і плач, а на долю жонглерів — веселощі й сміх. Народ на цих виставах не був пасивною стороною — середньовічні свята відрізняються загальною участю всього населення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історичні корені середньовіччя	\|	Готичний період розвитку художньої культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.