Фізична культура у військових навчальних закладах кінця XVIIІ – початку ХІХ ст.

Українські землі з кінця XVIIІ ст. і до початку ХХ були поділені між двома імперіями і відбулось формування двох осередків культури: Наддніпрянщини (опинилась під владою Росії) та Західноукраїнських земель(під владою Австро-Угорщини).На обох частинах України фізичне виховання здійснювалося в народно-побутових формах, у навчальних закладах та армії, а також у спортивних товариствах.

Це були складні часи для розвитку української культури. Традиції козацької боротьби за волю України жили в історії, піснях, але на практиці заборонялися імперськими окупаційними режимами як на сході, так і на заході України. Але незважаючи на державні кордони, проходив процес консолідації української нації, формувалась єдина народна культура, основою для розвитку якої було селянство, яке переважало у соціальній структурі населення на обох берегах Дніпра. Народно-побутовий рівень розвитку фізичної культури продовжував існувати у календарній та родинній обрядовості. Обов’язковим елементом українських календарних свят і обрядів були різноманітні фізичні вправи, танці, одноборства, хороводи, рухливі ігри та забави.

Набула розвитку фізична культура у створених царським урядом на Правобережній Україні військових навчальних закладах. Це були військові училища у Києві, Єлисаветграді та Одесі, а також кадетські корпуси у Києві (створений 1857 року), Сумах (1899), Полтаві (1836) та Одесі (1899). Ці навчальні заклади готували кадрових військових. Дослідники стверджують, що у"дореволюційному царському війську кращими частинами були ті, що складалися з українців"[21]. Система підготовки у таких закладах містила стройову підготовку, їзду верхи, плавання, спортивні ігри та фізичну працю. А основним засобом фізичного виховання військових була гімнастика, штиковий бій (фехтування, рубка).

Виховна система у кадетських корпусах складалася з двох компонентів: фізичного і морального виховання. З такими цілями виховання узгоджувався й зміст освіти, покликаний формувати в кадетах "здоров’я, силу й бадьорість тіла й духу, сувору дисципліну розуму й волі, цікавість і схильність до розумової праці"[22]. "Положення про кадетські корпуси" регулювало й зміст, форми й методи фізичного та морального виховання. Так, у документі вказано, що "загальна мета фізичного виховання полягає у правильному розвитку й вдосконаленні тілесного організму вихованців, у збереженні їхнього здоров’я, у необхідному пристосуванні тіла до зовнішніх впливів, у зміцненні чутливості органів зовнішніх почуттів й зміцненні кісток, мускулів і нервів". Головними засобами досягнення вказаної мети в кадетських корпусах були, зокрема, "доцільне вправляння фізичних сил і регулярне медичне обстеження кадетів з метою попередження захворювань"[23].Учні військових училищ досягали неабияких результатів у спорті, свідченням чому є організація для них спортивних змагань. Так, у квітні 1908 року в Одесі був проведений перший фехтувальний турнір серед військових училищ.

В умовах жорстокого переслідування царизмом української культури на Наддніпрянщині, більшого культурного розвитку досягли західноукраїнські землі Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття. Так, у Галичині розгорнули свою діяльність видатні діячі української культури, виникли культурно-освітні й наукові установи, періодичні видання,які набували загального українського значення. У ХІХ ст. поширився рух, пов'язаний з утворенням спортивних організацій: «Руський Сокіл», «Січ», «Пласт».

«Руський Сокіл»–тіловиховне (рухового профілю) товариство, що мало на меті поширення не тільки фізкультури, але й пробудження національної свідомості народу, яке виникло у Чехії, а згодом поширилось у Галичині. Українське сокільство – це національно-патріотичні руханкові товариства, що існували в Західній Україні з 1894 до 1939 року.

Наслідуючи польський і чеський сокільські рухи, 1894 р. у Львові старанням В. Нагірного та В. Лаврівського, було створено гімнастичне товариство “Руський Сокіл”, головне завдання якого полягало у просвіті членів “…через спільні вправи, спільні прогулянки і відчити…”[24].

У залі товариства проходили заняття з гімнастики та фехтування, відбувалися звіти й вечори танців.[25]Усі тогочасні тіловиховні системи були гімнастичними, бо вважалось, що саме гімнастика давала людині гармонійний фізичний розвиток. У програмі сокільської гімнастики зазначалось, що сокільський рух є засобом фізичного виховання всього народу і покликаний зміцнювати його силу, мужність, благородство і боєготовність.

Великої популярності "Сокіл" набув серед студентів, ремісників, української молодої інтелігенції. Вже через рік кількість членів гімнастичного товариства "Сокіл" подвоїлася, а протягом першого десятиліття весь галицький край було охоплено мережею сокільських товариств. У 1902 р. були засновані сокільські товариства у Станіславові, Перемишлі, Коломиї, в 1903 – в Самборі, Чорткові, Тернополі, в 1904 р. – в Бучачі, Кутах, Бережанах, Золочеві і, навіть, у найвіддаленіших околицях[26].

Сокільська система виховання притягувала українців своїм демократизмом, гармонійним поєднанням духовності й тілесності, сприяла національному самоутвердженню. Сокільський рух став імпульсом розвитку фізичної культури слов'янських народів.

5 травня 1900 року на західних землях була створена ще одна організація – спортивно-протипожежне товариство"Січ", яке у 1900-1930 роках діяло на Буковині, Закарпатті та в еміграції. Засновником першої «Січі» («січовим батьком») вважається Кирило Трильовський. Протипожежна діяльність “Січі” проявлялася, в основному, у добровільній організації цілодобових чергувань з виявлення та успішного гасіння пожеж у своїх населених пунктах. Формальний характер пожежної організації давав можливість січовим товариствам легально діяти в політично-правових умовах, які склалися на той час в Австро-Угорській імперії.

Особливість цього товариства полягає у тому,що воно мало за приклад історичну Запорізьку Січ з її традиціями товариської солідарності, козацькими звичаями, січовими піснями, духом справедливості та демократизму. Це було невипадковим вибором, у тогочасному бездержавному стані в українців існувала потреба у почутті приналежності до великої, культурної нації із славною історією. Тому запозичені були і назви січових старшин (кошовий, осавул, писар, обозний та ін.).

Зв'язок із давнім січовим військом козаків, одяг у вигляді затверджених одностроїв, військова муштра, марші, руханкові і протипожежні вправи, підкорення січовій старшині та дисципліна, усе це надавало схожості з військовою організацію. Відбувались загальнокрайові січові свята, де січовики демонстрували вміння і навички у боротьбі з вогнем, гімнастичну вправність, а також культурні досягнення. З 1900 до осені 1910 pоку центром січового руху було місто Коломия, де знаходився "Головний Січовий Комітет" (ГСК), 1912 року засновано "Український Січовий Союз" на крайовому з'їзді "Січі" у Львові."Український Січовий Союз – це усі руханково-протипожежні товариства "Січ" і всі товариства "Українські Січові Стрільці" в Галичині, у 1913 їх було понад 900, а їхніх членів – 80 тис."[27]

Молодь та підлітки на західноукраїнських землях створили організацію "Пласт". Поштовхом до створення «Пласту» став вихід у 1908 р. книжки «Скаутинг для хлопців» (англ. Scoutingforboys) засновника скаутського руху Бейден-Пауела. Слово «пласт» (використано як аналог англійського слова «скаутинг» (англ. scouting– розвідка) і запропоновано невипадково, а з метою продовження уславлених козацьких традицій пластунів-розвідників запорозького війська. Цю книжку українською мовою переклав Олександр Тисовський, який і став одним із засновників перших пластових (скаутських) гуртків при Академічній гімназії у Львові. Незалежно від Тисовського пластові гуртки започаткували Іван Чмола та Петро Франко, які визначили завданнями пластової організації фізичний та військово-патріотичний розвиток молоді. О. Тисовський розробив систему пластових проб (завдань), які мали виконувати пластуни з метою отримання звань та самовдосконалення.

Із проголошенням Першого Універсалу Центральної Ради (1917 рік), «Пласт» почав поширювати свою діяльність на землях Наддніпрянської України. Найбільшими пластовими осередками стали Біла Церква, Кам'янець-Подільський та Чернігів. Протягом 1918 року за підтримки гетьмана Павла Скоропадського було створено пластові гуртки при кожній українській гімназії, завдяки чому «Пласт» пожвавив свою діяльність у Фастові, Катеринославі, Києві, Вінниці, Каневі.

Товариства “Руський Сокіл”, "Січ", "Пласт" стали тими формуваннями, де молодь знайшла практичне застосування власних сил з користю для суспільства, гартуючи при цьому своє тіло, волю і дух, а західноукраїнські землі, зокрема, Галичина, виходили на одну з передових європейських позицій щодо охоплення мас фізичною культурою. Ідея духовного й фізичного відродження нації, розпочата в сокільському, січовому та пластунському русі, дала поштовх для подальшого розвитку українського спортивного та олімпійського руху.

Популярність сокільської гімнастики на межі XIX- XX ст. вплинула на виникнення гімнастичних товариств, першим з яких було "Товариство сприяння фізичному розвитку", офіційно зареєстроване в Одесі у 1897 році. Гімнастичні гуртки утворились також у Харкові, Чернігові, Катеринославі, Житомирі, Львові, Кам'янці-Подільському. У 1901 р. було засновано "Київське гімнастичне товариство", найбільше за чисельністю в Україні. Авторитет гімнастичного товариства значно виріс у спортивних колах Російської імперії після перемоги Богумила Гонзатке, найкращого гімнаста Києва, на Всеросійському чемпіонаті з гімнастики 1909 р. На змаганнях 1913 р. "Ризького гімнастичного товариства" призові місця посіли харківські гімнасти П. Пелепейченко, М. Протопопов, М. Гвоздиков.

Крім зазначених товариств, гімнастика розвивалась у Київському університеті і комерційному училищі, у Чернігівській гімназії, Харківському університеті та інших навчальних закладах.

Перші спортивні клуби на українських теренах мали аристократичний характер. Вони об’єднували аматорів вітрильного спорту (яхт-клуб у Києві засновано 1869 р.) та англійського футболу (Одеський британський атлетичний клуб (1878р.), який першим почавпроводити футбольні матчі).

З 1900 у періодичній пресі все більше публікуються повідомлення про проведення футбольних матчів серед учнівської молоді Києва та Львова. А у 1903 році була створена київська футбольна команда "Політехніка", до якої входили студенти Політехнічного інституту. Її організаторами були професори Б.М. Делоне, П.К. Плотников і викладач М.О. Панаєв.

У дореволюційній Росії боротьба була поширена більше, ніж інші види спорту. Значну роль у цьому відіграли виступи професіоналів.Перший чемпіонат професійних борців Російської імперії відбувся у Петербурзі в 1904 р., одним із переможців ставукраїнський борець греко-римського стилю Іван Піддубний.

Іван Максимович Піддубний (1871–1949)

Основні біографічні дані: народився в Полтавській губернії у бідній українській родині. З дитинства був привчений до важкої селянської праці. Батько Максим Іванович сам був богатирського зросту і сили геркулесової. Почав виступати на цирковій арені. Згодом хоч і програвав окремі бої, за 40 років виступів не програв жодного турніру, пішовши з килима непереможеним. У післявоєнний час через жахливу бідноту, заради їжі змушений був продати усі свої нагороди.

Видатні досягнення: шість разів ставав чемпіоном світу (з 1905 по 1909 роки) " з класичної боротьби серед професіоналів, включаючи найбільш авторитетний у Парижі.

Цікаві факти: У 1939 в Кремлі отримав орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста.

На західноукраїнських землях у дореволюційний час спорт розвився більш успішно, ніж на Правобережній Україні. Владні структури польсько-австрійської адміністрації вкладали гроші у спортивні споруди: будівництво стадіонів, плавальних басейнів, стрільбищ тощо. Так, у 1895-1898у Львові збудовано стадіон з футбольним полем, біговими доріжками та трибунами для глядачів (нині цей стадіон існує і належить Львівському інституту фізичної культури), згодом це принесло свої плоди. Саме українціу перші десятиліття ХХ ст. прославляли польський спорт на стадіонах Відня, Будапешта, Праги. Львів'янин В. Понурський виступав на VІ Олімпійських іграх 1912 p. у Стокгольмі. Львівський спортивний клуб "Погонь", заснований у 1907 p., вважався колискою загально-польської легкої атлетики і в 1938 p. був визнаний найкращим спортивним клубом польської держави.

У двадцятих роках ХХ століття хокей був досить популярним видом спорту в Європі. Не стояла осторонь від цього і Польща, і, відповідно, Західна Україна. Хокей культивувався у Тернополі, де існувала хокейна команда "Креси", Ужгороді і Чернівцях виникли сильні хокейні команди. А у Львові в середині 30-х років було аж п'ять хокейних команд. Матчі проходили просто неба на річках і ставках (озерах), а найчастіше, на пустирях у центральних частинах міста, які взимку заливалися водою. Львів делегував на чемпіонат країни відразу три команди – "Чарні", "Легія" і "Погонь". Окрім внутрішнього польського чемпіонату проводилися і різноманітні міжнародні турніри. Традиційним став Новорічний турнір, в якому брали участь польські, українські, литовські, мадярські, румунські, чехословацькі та німецькі команди.

І Всеросійська олімпіада 1913 року,що проводилась у Києві позитивно вплинула на розвиток спорту на українських землях. По-перше, зміцнилась матеріальна база, для цієї події було збудовано у районі Лук'янівки Спортивне поле, де змагались атлети, борці, гімнасти і футболісти, а турніри з плавання, стрибків у воду, веслування і парусного спорту відбувались на території яхт-клубу на Трухановому острові, де спеціально побудували 28-метрову вежу для стрибків. Кіннотники виступали на Печерському іподромі (вул. Суворова), стрільці – на військовому стрільбищі на Сирці. Змагання фехтувальників відбувались на спортивно-розважальному манежі (нині вул. Городецького). Понад програму були намічені змагання з тенісу, для яких готували корти на території, де нині Національний спортивний комплекс «Олімпійський».

Нестеров Петро Миколайович (1887– 1914)

Основні біографічні дані: У 1912–1914 служив у Києві (мешкав на вул. Московській, 5, де встановлено меморіальну дошку). У 1913 р. – начальник авіазагону 7-ї роти повітряного плавання, згодом – 11-го корпусного загону 3-ї київської роти.

Видатні досягнення: 1913 р. очолив перший в історії авіації груповий політ за маршрутом Київ–Остер–Ніжин–Київ з посадками на незнайомій території, вперше в світі зробив над Святошинським аеродромом замкнену криву на вертикальній площині – “мертву петлю”, що отримала назву “петлі Несторова”. У 1913–14 здійснив кілька рекордних дальніх перельотів, зокрема, Київ–Гатчина.

Цікаві факти: Загинув у бою під час 1-ї світової війни поблизу м. Жовква на Львівщині, застосувавши вперше у світі повітряний таран. Був похований на Аскольдовій Могилі, у 1935 р. перепохований на Лук’янівському цвинтарі. 1958 р. у Києві на його честь названо вулицю. У 1989 р. встановлено пам’ятник льотчику на території Авіаційного заводу ім. О. К. Антонова.

27 серпня 1913 у небі над Сирецьким повітроплавальним клубом Петро Нестеров уперше в світі здійснив фігуру вищого пілотажу, що увійшла в історію під назвою «мертва петля» або петля Нестерова. За місяць до того він вразив громадськість організацією групового польоту трьох військових літаків за далеким, як на той час, маршрутом Київ-Ніжин-Київ, який було навіть відзнято на кіноплівку[28]. У підсумку змагань київський гурток аматорів спорту нагородили відразу кількома почесними призами, встановленими меценатами, - за найбільше число перемог у всіх видах спорту, а Київ у ті часи побачив свято спорту, краси та здоров'я.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розвиток фізичної культури Козацької доби. Бойовий гопак – унікальне українське бойове мистецтво.	\|	Фізична культура та спорт за часів Радянської України.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.