• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Патріотичне й інтернаціональне виховання

У системі морального виховання чільне місце займає патріо­тичне й інтернаціональне виховання. Патріотизм(гр. patrtotes — батьківщина) — любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, гордість за свій народ, прагнення захистити надбання народу, продовжити збагачення загальнолюдських і національ­них морально-духовних цінностей. Патріотизм проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне і що любить особистість. Як

зазначав В.О. Сухомлинський, патріотизм як діяльна спрямо­ваність свідомості, волі, почуттів діалектично пов'язаний з осві­ченістю, етичною, естетичною, емоційною культурою, світогляд­ною стійкістю, творчою працею. Виховання патріотичної свідо­мості, почуттів і переконань неможливо відокремити від склад­ного цілісного процесу формування особистості.

Джерелами патріотичного виховання є рідне слово батька і матері, колискова пісня матері, культ Матері та Батька, рідна оселя, садиба, батьківщина і Батьківщина, героїчна минувшина народу, життєдіяльність історичних постатей народу (політич­них діячів, вчених, письменників, діячів мистецтва і культури), конкретна діяльність особистості, спрямована на матеріальне і культурне збагачення своєї країни.

В арсеналі діяльності з патріотичного виховання підростаю­чого покоління є багато засобів і методів впливу. Та головне — залучення кожної особистості до конкретної діяльності з тво­рення і примноження багатства і краси своєї Вітчизни.

Патріотичне виховання є передумовою формування почуттів інтернаціоналізму. Український поет В. Сосюра писав:

Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!..

Інтернаціоналізм(від лат. inter — між + папо — народ) передбачає поважне ставлення до інших народів, їх історії, куль­тури, традицій, мови, прагнення до взаємодопом'оги. Інтернаціо­нальне виховання здійснюється у процесі всієї життєдіяльності особистості в сім'ї, дошкільних і шкільних та професійних на­вчально-виховних закладах, безпосередньої участі людини в громадських відносинах з представниками інших націй. Вели­ку роль у вихованні почуттів інтернаціоналізму відіграє літера­тура, засоби масової інформації. Знання історії, культури, зви­чаїв і побуту інших народів сприяє формуванню моральної куль­тури взагалі й культури інтернаціональних почуттів зокрема. Це особливо суттєво, коли український народ вибудовує демо­кратичну державу, громадянами якої є представники багатьох національностей.

3.4.6. Виховання дисциплінованості

Дисциплінованість, організованість людини — ознака її мо­ральної вихованості й культури взагалі. Дисципліна(від лат. disciplina — вчення, виховання, розпорядок) — певний поря­док, що забезпечує узгодженість дій у суспільних відносинах, обов'язкове засвоєння і виконання особистістю встановлених правил.

Основи дисциплінованості людини формуються як і пере­важна більшість моральних якостей у ранньому дитинстві.

А.С. Макаренко, приділяючи особливу увагу вихованню дисциплінованості, наголошував: "Дисципліну не треба розгля­дати як засіб виховання. Дисципліна є результат виховного процесу, результат насамперед зусиль самого колективу..."¹. Переважаюча сила дисциплінованості окремої особистості й певного колективу, суспільства в цілому полягає у створенні морального клімату захищеності окремої людини. Особливо це важливо в дитячому житті.

Основою дисципліни є діалектичне поєднання переконуван­ня з метою формування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва передумова опанування вміннями і звичками в мо­ральній поведінці. А.С. Макаренко дотримувався переконан­ня: "Коли б хто-небудь спитав, як би я міг в короткій формулі визначити суть мого педагогічного досвіду, я б відповів, що яко­мога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї"².

Технологія виховання дисциплінованості окремої людини, певного колективу досить зрозуміла: вихователь знайомить вихованця з правилами і нормами, яких треба дотримуватись залежно від соціальних потреб, створює оптимальні умови для свідомої діяльності особистості в рамках правил і норм, а голов­не — постійний контроль за поведінкою вихованців за допомо­гою чітких і безкомпромісних вимог.

Формування дисциплінованості — процес досить тривалий і вимагає від вихователя наполегливості й терпіння.

¹ Макаренко А.С. Вибрані твори: В 7 т. — Т. 5. — К.: Рад. шк., 1954. — С 243.

² Там само. — С 133.

3.4.7. Статеве виховання

Статеве виховання — це процес оволодіння підростаючим поколінням моральною культурою у сфері взаємин статей, фор­мування у нього потреб керуватися у стосунках осіб протилеж­них статей нормами моральності.

Статеве виховання передбачає розв'язання таких завдань: формування високих моральних якостей юнаків і дівчат; вихо­вання культури дружби, кохання, інтимних почуттів; форму­вання наукових знань про біологічні і соціальні проблеми роз­витку представників обох статей, особливостей поведінки чоло­віка й жінки; виховання почуттів материнства, батьківства, відпо­відальності за продовження роду людського; ознайомлення з особливостями етнічної культури в царині кохання, сім'ї; фор­мування у молоді критичного ставлення до тенденцій "масової культури" щодо питань кохання, сім'ї, взаємин людей проти­лежних статей, які не відповідають особливостям національної культури і загальнолюдським моральним цінностям; пізнава­ти, відновлювати й оберігати національні моральні цінності в царині кохання, культу материнства й дітонародження та свя­щенного ставлення до продовження роду людського.

В Україні, як зауважував Г. Ващенко, молоді люди, як прави­ло, одружувались за взаємною згодою. В основі одруження ле­жало почуття симпатії й кохання. Коли до того ще взяти по­рівняно високу інтелігентність українця, то стане зрозумілим, що родинне життя в Україні містило в собі багато високих ду­ховних елементів, а не зводилося до фізіологічних моментів і здобування засобів до існування. Кохання набувало високих моральних рис. Перевага в ньому духовних елементів над фізіо­логічними зумовлювала стриманість у статевих відносинах. "їх жінки бувають чесні понад міру", — пише про українок ман­дрівник Цисар Маврикій. Стриманості відповідає друга висока моральна риса — вірність у коханні і в родинному житті... За статевою мораллю пильно стежило праукраїнське суспільство й суворо засуджувало як порушення цнотливості, так і зраду в родинному житті"¹.

¹ Ващенко Г. Виховний ідеал. С 106.

Полтава: Полтавський вісник, 1994.

Любов як категорія етики належить до загальнолюдських морально-духовних цінностей. Любов до людини взагалі, до ближнього, до жінки завжди визначала оцінку особистості, її дій і вчинків. Апостол Павло у першому посланні до коринтян склав гімн про любов: "Любов над усе! Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!

І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знан­ня, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного!

Любов довго терпить, любов милосердствує, любов не за­здрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

Ніколи любов не перестає!"¹

Отже, говорячи про проблеми статевого виховання, передусім необхідно формувати у вихованців культ любові як незрівнян­ної цінності людського духу. Бо від любові народжується все прекрасне на землі: діти, поезія, неперевершені твори образо­творчого мистецтва, краса людського буття у всіх його гранях. Любов — це діамант, що прикрашає буття найвищого творіння природи — Людини.

Треба всілякими засобами допомогти кожному юнакові та дівчині, аби вони не збилися на манівці легковажного ставлен­ня до Любові, прагнення задовольнити свої фізіологічні бажан­ня всупереч духу Любові.

Процес статевого виховання не є певним епізодом на шляху формування особистості. Він, стосовно дитини, розпочинається, по суті, з того часу, коли мати відчує під серцем своє дитя. Став­лення до нього як до святості — початок виховання в дівчинки чи хлопчика почуттів любові до мами й тата. А потім — перше прикладання малюка до грудей, перші посмішки, самостійні кроки... — і все до світу любові.

У Сухумському зоопарку вчені провели експеримент: у мав­пи забирали на тривалий час щойно народжених діток. Вигоду -ваних із сосок, їх повертали матерям. Але самиці не приймали

¹ Біблія. — К.: Республіканська Рада ЄХБ України, 1990. — С 205.

діток. У них зник материнський інстинкт. А коли такі мавпе­нята підростали, самі ставали матерями, то зовсім залишали новонароджених діток.

Варто виділити напрямки роботи сім'ї та школи з розв'язан­ню завдань статевого виховання. Зокрема в сім'ї:

— турбота про правильний фізичний розвиток дитини, фор­мування в неї достатніх санітарно-гігієнічних навичок;

— виховання любові до батьків, старших і менших членів сім'ї; формування в сім'ї культу Матері;

— створення в сім'ї оптимальної морально-духовної атмо­сфери для забезпечення джерел соціального успадкування ди­тиною моральних цінностей;

— ознайомлення дітей певної статі з особливостями фізіоло­гічного розвитку; врахування їх у своїй діяльності;

— виховання почуттів дружби і кохання до осіб протилеж­ної статі;

— підготовка дочки й сина до сімейного життя, формування відповідальності за створення сім'ї;

— виховання відповідальності у юнаків та дівчат за свої вчинки і дії у стосунках з особами протилежної статі;

— формування у дітей з раннього віку відрази, критичного ставлення до різних негативних проявів у сфері стосунків між людьми протилежної статі, аморальності, гріховності.

Щоб процес статевого виховання дітей в сім'ї був результа­тивним, необхідна висока моральна і психолого-педагогічна куль­тура самих батьків. Красиве, морально багате подружнє життя батьків — найкраща школа для дітей.

Значну роботу у справі статевого виховання дітей має здійсню­вати школа, зосереджуючи увагу на таких аспектах:

— формування у вихованців наукового розуміння проблем статі, продовження роду як природної закономірності розвитку живої природи й людини в тому числі;

— ознайомлення у процесі вивчення певних дисциплін з особливостями конституції та анатомо-фізіологічного розвитку людини з означенням певної статі;

— формування моральних якостей дружби, поваги у стосун­ках між хлопчиками й дівчатками, юнаками і юнками;

— формування ідеалу кохання;

— виховання відповідальності юнаків і дівчат за створення сім'ї, продовження роду людського, соціальної відповідальності за сім'ю.

Батьки і вчителі-вихователі завжди мають пам'ятати, що сенс життя людини — у продовженні роду людського. А отже, у системі формування особистості провідне завдання — забезпе­чити достатнє морально-духовне виховання майбутніх Матері і Батька, які з високою відповідальністю поставилися б до фор­мування власної сім'ї, до виховання своїх дітей. Майбутня їхня професійна діяльність — це лише засіб для здійснення голов­ного завдання свого життя.

3.4.8. Екологічне виховання

Людина є невід'ємною частиною природи. її життєдіяльність повною мірою залежить від благополуччя природного середо­вища. Проте XX століття характеризувалося різкими порушен­нями рівноваги природного середовища. Це зумовлено пере­дусім некерованим вибухом науково-технічної революції. Див­но, але комахи, земноводні, звірі та інші живі істоти не руйнують природного середовища, "розумно" ставляться до використання дарів природи (повітря, флори і фауни). На жаль, homo sapiens з неймовірним варварством ставиться до природи.

При вході в один із зоопарків США висить дзеркало, а під ним застерігаючий напис: "Подивись у дзеркало! Ти побачиш в ньому найбільш шкідливе створіння на Землі — людину. Вона знищує те, що не створювала сама — річки, ліси, звірів і птахів. У нашому зоопарку живуть ті представники фауни, які поки що збереглись на Землі, хоча багато з них уже занесені до Чер­воної книги. Подумай про це, людино. І зупинись!"

Щорічно із надр планети видобувається понад 100 млрд тонн сировини, але з них лише 1—3 відсотки йде на виготовлення корисних речей; 97—99 відсотків — у відходи, які отруюють природу. До кінця другого тисячоліття видобуток сировини у рік становив понад 300 млрд тонн, з яких 290—295 млрд тонн потрапляли у шкідливі відходи. Вчені-екологи вимальовують сумну картину на початок третього тисячоліття: якщо процеси руйнації природного середовища не зупинити — почнуться перші кроки природної катастрофи. Виявилось, що індустріальна циві­лізація — це цивілізація-хижак, яка поїдає себе і планету.

Отже, у сфері морального виховання постає нова проблема — екологічного виховання людини.

Екологія(гр. eikos — оселя + логія) — розділ біології, який вивчає стосунки тварин, рослин, мікроорганізмів, людей між со­бою і з оточуючим природним середовищем. Останніми деся­тиріччями почала розвиватись соціальна екологія, яка займаєть­ся питанням стосунків людини з природним середовищем у всьому його розмаїтті.

Екологічне вихованняпередбачає озброєння людини знан­нями в царині екології і формування в неї моральної відпові­дальності за збереження природного довкілля і розумного спів­існування з ним.

Система екологічного виховання не може бути якимось епі­зодом в житті людини. Адже це невід'ємна частина її культу­ри. Тому впродовж всього життя особистості має відбуватися процес становлення й удосконалення культури життя людини в природному середовищі, аби дотримуватися рівноваги і на­уково доцільних вимог симбіозу.

Основні напрямки екологічного виховання: система життє­діяльності сім'ї, виховний вплив дитячих дошкільних вихов­них закладів, діяльність загальноосвітньої школи та поза­шкільних виховних закладів, навчання у професійних освітніх закладах, професійна діяльність людини, вплив засобів масової інформації та ін.

У процесі екологічного виховання можна використовувати різні форми: екскурсії, бесіди, ігри, уроки, практичну природо­охоронну діяльність, конференції, диспути, колективні творчі справи та ін.

Для формування екологічної культури педагоги використо­вують розмаїття доступних засобів: усна народна творчість, при­родне середовище, кінофільми, науково-популярна література, телевізійні програми та ін.

Читайте також:

1. IV. Самовиховання.
2. Англійська система фізичного виховання. Діяльність Томаса Арнольда.
3. Аспекти фізичного виховання, його засоби в українській етнопедагогіиі
4. Б) Принцип народності виховання
5. Базові поняття теорії і методики фізичного виховання.
6. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
7. Більш широке залучення до управлінської діяльності талановитої молоді, жінок, а також виховання лідерів у сфері освіти.
8. В галузі фізичного виховання
9. В. Особливості навчання і виховання в Кисво-Могилянській академії
10. В.О. Сухомлинський про розумове виховання
11. Взаємозв'язок навчання, виховання та розвитку психіки
12. Види виховання

Переглядів: 2915