Українська музична культура XX століття

Двадцяте століття в історії України було дуже складним, суперечливим в плані осмислення реальних подій суспільно-політичного життя. Український народ, вся історія якого являла собою наполегливу боротьбу за своє відродження, став на шлях боротьби за здійснення своєї мрії про створення ладу свободи й справедливості, завоювання можливостей свого незалежного та творчого розвитку. Події цього періоду були бурхливі, насичені драматичними, часто трагічними сторінками. Історія України XX століття – це переплетіння героїчних, визвольних, відбудовчих процесів, пов’язаних з встановленням радянської влади на Україні, громадянською війною, Великою вітчизняною війною, післявоєнним періодом відбудови країни, розпадом соціалістичного табору країн, проголошенням і розбудовою незалежної держави Україна. Ці події мають неоднозначну оцінку і сьогодні. Точаться дискусії та гостра боротьба щодо пріоритетів та основних напрямків розвитку нашої держави. Кілька поколінь українців жили, працювали, творили в XX столітті. І кожне покоління лишило свій слід в історії, в мистецтві. Образ епохи XX століття має свій реальний слід в музиці, поезії, живопису, кіно, бо мистецтво завжди відтворює життя, реальні проблеми, пов’язані з історичними подіями, конкретними фактами людського життя. В умовах натиску різних культур, різних естетичних систем кращі представники українського мистецтва XX століття зуміли зберегти зв’язки з традиціями національної культури і знайти спільне з передовими культурами світу. Українська культура в цілому на основі великих ідеалів національного визволення досягає певної самобутності. І цьому сприяло те, що однією з особливостей української музики було звернення композиторів до невичерпного джерела, з якого всі найвеличніші митці світу черпали свої образи, свіжість і самобутність своїх творінь – до народної пісні. По суті, розвиток української музики попередніх століть – це тільки передісторія того розвитку творчих сил, якого досягла ця музика в XX столітті. Пройшовши складний творчий шлях, вона піднеслась на небачені вершини як культура національна. В своїй загальній спрямованості українська культура XX століття, значно просуваючись у перед по шляху зміцнення своїх національних рис, відбивала характерні ознаки часу. Це особливо спостерігається у творчості українських митців початку XX століття. Відбувались великі соціальні зміни в країні – переорієнтація соціальних та естетичних цінностей. Не кожен митець міг розібратись у розмаїтті мистецьких напрямів і течій, сприйняти життя у всіх його складнощах і проблемах. Гостро відчуваючи розлад з життям, багато художників, поетів, композиторів відходили у вигаданий світ мрій та ілюзій, розривали зв’язок з реальним складним світом. Надзвичайний індивідуалізм породжував інтерес до витончених переживань, до душевних зламів. Хворобливі пристрасті, мотиви смерті, чистий естетизм – ось прояви цього мистецтва. Тому творчість певної частини митців початку XX століття то сповнена величезної життєвої актуальності, то виявляє прагнення до світу ілюзій. Звідси полярність і суперечливість їх тематики, нерівність музичної мови.

Нові напрямки в українській музиці. В історії музично-театрального мистецтва України, що має багаті художні традиції, 60-90-і роки XX століття позначені інтенсивним та багатостороннім розвитком, стрімким піднесенням професійної майстерності композиторів. На зміну митцям старшого творчого покоління (Б. Лятошинському, Ю. Мейтусу, К. Данькевичу, Г. Жуковському, В. Кирейку ) приходить плеяда молодих обдарованих композиторів (В. Бібік, В. Губаренко, Л. Дичко, Ю. Іщенко, М. Кармінський, Є. Станкович, І. Карабиць, В. Зубицький ). Продовжуючи кращі традиції класиків, композитори цього періоду ведуть постійний пошук художніх методів, принципів музичного розвитку твору, нового використання фольклорних джерел, окреслюють нові обрії жанрових різновидів творів.

В основі цих пошуків лежить перетин традиції та експерименту, гармонійне поєднання бо взаємне виключення протилежних понять:

- радикальне оновлення творчості, створення нових образів, пошук

нових форм;

- звернення та відродження ідеалів минулого, відродження

прадавнього, первинного для духовного буття поколінь.

Виникають такі основні стильові напрямки :

- неофольклоризм,

- неокласицизм,

- неоавангардизм.

Вони розвивались в українській музиці поряд, нерідко тісно взаємопереплітаючись. В музичній культурі 60-70-х років народжується унікальне явище, що отримало назву «нова фольклорна хвиля» або неофольклоризм. Основною передумовою його виникнення стало живе спілкування композиторів з виконавцями фольклору, осягнення своєрідності та глибини народного співу. Саме інтерес до фольклору дав могутній поштовх до оновлення стильових пріоритетів першої половини XX століття. Він поширився і в 60-і роки, коли після сталінського обмеження будь-яких нових віянь і експериментів наступає «хрущовська відлига». Це був період творчих пошуків, загостреного інтересу до опанування композиторами нових способів творення , художніх прийомів мистецького виразу своїх ідей та образів. Більшість талановитих молодих композиторів захоплюється модерною технікою письма, поширюється такий незвичний для західного світогляду і напрочуд плідний та естетично повноцінний художній напрямок, як «нова фольклорна хвиля». Дуже важливою ознакою нового напряму була її «відкритість», можливість індивідуально підійти до поєднання «нового і старого», розставити акценти відповідно до конкретного задуму й стилю даного композитора. Оскільки в Україні новаторські нефольклорні принципи виявилися у 20-х роках у творчості Л. Ревуцького та Б. Лятошинського, то явища неофольклоризму в Україні, майже після тридцятилітньої перерви, під назвою «нова фольклорна хвиля» мали вже давні традиції. Вони стали продовженням, відповідно до вимог часу, уже існуючих в українському мистецтві тенденцій при зміщенні акцентів на більш давні архаїчні часові пласти, трансформування народнопісенних джерел. Творчий напрямок «нова фольклорна хвиля» виступає не в чистому виді, а збагачується художніми засобами інших напрямків, зокрема, неокласицизму та неоавангардизму.

Проте загальна тенденція розвитку українського мистецтва XX століття – це ріст, упевненість, просування вперед там, де мова йде про передове, прогресивне, що пов’язувало власну долю з визвольним рухом, з зважливими етапами життя країни. Величезну роль у процесі розвитку української музичної культури відіграла музична школа. Високі традиції народності, які живили українську музику в цілому, заклали міцну основу і в справі музичної освіти. Велике значення для підготовки нових кадрів музикантів – композиторів, виконавців, дослідників мали ті музичні заклади й організації, що вже існували або були створені: оперні театри (Харківський-1925 р., Київський та Одеський-1926 р. пізніше – Вінницький, Катеринославський, Львівський), концертні організації: філармонії, виконавські ансамблі (оркестри, хори ), музичні школи, Київська, Харківська, Одеська, Львівська консерваторії, музичні училища, курси, студії, дитячі школи і т. п. Такі композитори як Борис Лятошинський, Левко Ревуцький, Віктор Косенко, Станіслав Людкевич заклали міцні основи композиторського професіоналізму в Україні. Своєю творчістю, педагогічною працею, музично-громадською діяльністю ці композитори зробили вагомий внесок в українську музичну культуру першої половини XX століття. Кожен із цих композиторів мав свої улюблені жанри. Наприклад, В. Косенко віддавав перевагу романсам і фортепіанним п’єсам, С. Людкевич – масштабним кантатам, Л. Ревуцький – оркестровій і фортепіанній музиці, обробкам народних пісень, Б. Лятошинський – оркестровій та камерно-інструментальній музиці.

Київська консерваторія виховала нову цікаву композиторську зміну, яка творила в другій половині XX століття: це Г. Таранов, І. Белза, Р. Верещагін, Ю. Щуровський, І. Шамо, Л. Грабовський, В. Сильвестров, Є. Станкович, І. Карабиць. Їх доробок став цінним надбанням української музики. Саме завдяки цій школі наша українська професійна музика освоїла найновіші мистецькі течії і навіть експериментальні художні пошуки західноєвропейської культури другої половини XX століття. Для неї притаманні філософська, інтелектуальна тематика і образність, новий, незвичний погляд на можливості фольклору, завдяки чому твориться нове відчуття національного, вкрай ускладнена музична мова, породжена стрімкими розвитком наукової думки нашого часу. Ці прикмети стилю засвоїли відповідно до власної індивідуальності такі добре знані у нас в Україні і за кордоном композитори, як Ігор Белза, Ігор Шамо, Леонід Грабовський, Валентин Сільвестров, Євген Станкович, Іван Карабиць та багато інших. Революція 1917 відкрила широкі можливості для розвитку української музичної культури. Були створені державні музичні театри, оркестри, хори, камерно-інструментальні ансамблі в державному масштабі, було організоване виховання національних творчих кадрів. У перші роки після Жовтня в будівництві української музичної культури взяли активну участь Леонтович, Степовий, Стеценко. Вони стали організаторами й керівниками виконавських колективів, працювали в державних установах, вели педагогічну діяльність. В 1919 у Києві виникли Театр музичної драми — перший український професійний оперний театр, симфонічний оркестр. Розвиток одержало хорове мистецтво (хори й капели «Думка», «Зоря» й ін.), з'явилися перші камерно-інструментальні ансамблі — квартети ім. Леонтовича, ім. Бетховена; українські театри опери й балету — у Харкові (1925), Києві й Одесі (1926), Полтаві (1928), Вінниці (1929), Дніпропетровську (1931), Донецьку (1941). В 1922—28 більшу творчу і музично-просвітницьку роботу проводило Всеукраїнське музичне товариство ім. Леонтовича, відділення якого поєднували не тільки професійних музикантів, але й учасників художньої самодіяльності. Товариство видавало музичні твори, випускало журнал «Музика». Поряд з консерваторіями, що діяли (Київ, Одеса, Харків) у Києві на базі школи ім. Лисенка був заснований Музично-драматичний інститут ім. Лисенка (1918 - 34), а в деяких містах створені музичні школи. У цей час почали свій творчий шлях Л. Ревуцький, Б.Лятошинський, В. Косенко, Ф. Козицький, вони стали творцями української музики. В області пісні й хорової музики активно працювали Козицький (цикли «8 прелюдів народних пісень», 1922; «10 шкільних хорів», 1922; «Волошки», 1926), М. Вериківський («10 українських народних пісень», 1920; «На площі», 1921), Ревуцький («Уперед», 1924; «Кличте їх», 1925). Перші зразки української симфонічної і вокально-симфонічної музики пов'язані з іменами Ревуцького (1-я симфонія, 1918; кантата «Хустка», 1923), Лятошинського (1-я симфонія, 1920), Вериківського (сюїта «Веснянки», 1923; ораторія «Дума про дівчину-бранку Марусю Богуславку», 1923). Етапними стали 2-я симфонія Ревуцького й увертюра на 4 українські теми Лятошинського. З'являється ряд музично-сценичних творів, серед - яких - твори Б. Яновського (опери «Вибух», 1927; «Дума чорноморська», 1928; балет «Ференджи», 1930), О. Чишко (опера «У полоні в яблунь», 1931), Фемеліді (опера «Розлам», 1928; балет «Карманьола», 1930), Вериківського (балет «Пан Канівський», 1930), К. Данькевича (опера «Трагедійна ніч», 1934). Видатним явищем, що свідчить про більші досягнення нац. оперного мистецтва, була муз. драма «Золотий обруч» Лятошинського (1929). Перші успіхи української камерної музики пов'язані із творчістю Косенко (романси, особливо цикл на слова П. Тичини; соната для віолончелі й фортепіано, 1923; «Класичне тріо», 1927; 3 сонати для фортепіано; соната для скрипки й фортепіано, 1927), Лятошинського (2-й й 3-й струнні квартети, 1922, 1928; 1-е струнне тріо, 1922; сонати для скрипки й фортепіано), Ревуцького (твори для фортепіано), Козицького (варіації для струнного квартету на тему купальскої народної пісні, 1925, романси). Нові теми поступово затверджується у всіляких жанрах музичної творчості. Великий розвиток одержала масова пісня, що відгукувалася на всі важливі події життя українського народу («Партизанська» й «По шляхах уторованим» Ревуцького, «Партизанська» й «Червоні козаки» Н. Коляди, «Винтовочка» й «Чому, земля, ти молодою стала» й «Як усе стало зелене» Мотузки, «Добре серед степу широкої» Богуславського, «Грими, могутня пісня» Верховинця, й ін.). Масова пісня вплинула на інші жанри. З'являються «Героїчна увертюра» (1932) і «Молдавська поема» Косенко (1937), 1-я симфонія Данькевича (1937), симфонічна поема «Похід» А. Штогаренка (1936), «Траурно-героїчна поема» Борисова (1940), «Урочиста кантата» Лятошинського (1939) і «Молдавія» Н. Вилинського (1939). Програмний симфонізм представлений творами, створеними на теми із класичної літератури (поеми «Мідний вершник» В. А. Барабашова, 1937; «Лілея» Г. Майбороди, 1939; «Тарас Шевченко» Данькевича, 1939). Твором, що свідчить про зрілість національного симфонізму, з'явилася 2-я симфонія (1936) Лятошинського. Перші українські концерти для інструментів з оркестром написані Ревуцьким (для фортепіано, 1934), Косенко (для фортепіано, 1938), М. А. Скорульським (для фортепіано 1937), Г. Л. Жуковським (для фортепіано, 1937), П. Т. Глушковим (для скрипки, 1937). У камерно-інструментальному жанрі працювали А. Филиппенко, Барвинський. Розширилася тематика камерно-вокальної творчості, поряд із класичними текстами композитори стали використати вірші сучасних українських поетів (М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишко й ін.). У вокальну лірику внесли вклад Косенко, Лятошинський, Ю. Мейтус, Штогаренко. Помітним явищем української музики стали опери «Щорс» Лятошинського, «Перекоп» Мейтуса, «Батрачка» Вериківського (постановка 1943), балети «Лілея» Данькевича (1940), «Лісова пісня» Скорульського (постановка 1946). З появою звукового кіно в області кіномузики почали працювати І. Белза, Козицький, Косенко, Лятошинський, Мейтус, Ревуцький й ін. В 1939 західно-українські землі були возз'єднані з Україною. У родину українських композиторів увійшли композитори Людкевич, Є. Козак, Н. Колеса, А. Кос-Анатольський й ін. У роки Великої Вітчизняної війни 1941-45 багато українських композиторів й музикознавців перебували в рядах Радянської Армії. У зв'язку з окупацією території республіки фашистами припинили діяльність музичні театри, художні колективи, концертні організації, навчальні заклади. Багато композиторів і виконавці евакуювалися в різні райони СРСР, де продовжували свою роботу. Основними темами музичної творчості стають захист Батьківщини від ворожої навали, безсмертний ратний подвиг народу. У пісенному жанрі, що зайняв одне із провідних місць у творчості композиторів, працювали Мотузка («Клятва»), Вериківський («Зашуміла калина», «У селі під Лозової»), Козицький («Пісня про Київ»), Ревуцький («Пісня танкістів»), Штогаренко («Збиралися в лісу партизани»). Боротьбі з фашистськими загарбниками присвячені кантати «Гнів слов'ян» Вериківського (1941), «Клятва» (1941), 4-я сюїта (1942) Мейтуса, симфонія «Поема про Батьківщину» Борисова (1943), 1-а симфонія Клебанова (1945), 2-я симфонія Нахабіна (1945), 2-а симфонія Данькевича (1945), опера «Льодове побоїще» Таранова (1942) із темою героїчної боротьби за волю Батьківщини. До кращих творів цього періоду належать кантата-симфонія «Україна моя» Штогаренко й монументальний фортепіанний твір «Український квінтет» Лятошинського (обоє - 1942). У післявоєнні роки створюється багато творів, присвячених безприкладному подвигу народу: опери «Честь» - Жуковського (1947), «Молода гвардія» Мейтуса (1-я ред. 1947, 2-я - 1950), «Милана» Г. Майбороди (1957), симфонічні поеми «Шляхами слави» Мейтуса (1945), «Звільнення України» Рибальченко (1947), пісні П. Майбороди. Ця ж тема знаходить висвітлення в кантаті «Дружба народів» Г.Майбороди (1947), вокально-симфонічній поемі «Слався, Вітчизна моя» Жуковського (1949). Після звільнення України від німецько-фашистських окупантів відновлюється діяльність музичних театрів, оркестрів, хорів, навчальних закладів, створюються нові художні колективи (Український народний хор, 1943, нині - ім. Мотузки). У 40-х - 50-і рр. розцвітає пісенний жанр. Ряд пісень, що одержали всенародне визнання, написали А. Филиппенко («Пісня миру й дружби», «Радуйтеся, Карпати»), Кос-Анатольський («На горах Карпатах», «Від Москви до Карпат»), Штогаренко («Ми, солдати миру»), Цегляр («У нашому Києві зеленому», «Пісня про березу»). Створено багато ліричних пісень, що стали відомими за межами республіки («Білі каштани», «Київський вальс» П. Майбороди, «Не шуми, калінушка», «Зірки ясні над Дніпром», «Київ рідний» І.Шамо). Хорова музика збагатилася добутками Лятошинського (цикли на вірші О. Пушкіна й Т. Г. Шевченка), Штогаренка (цикл «Жіночі портрети»), Козака (вільні обробки народних пісень). Одне з етапних творів у жанрі опери —«Богдан Хмельницький» Данькевича (1953, присвячена боротьбі українського народу проти польської шляхти й за возз'єднання з Росією). Великим досягненням з'явилися також опери «Лісова пісня» Кирейко (1958, по однойменній драмі Лесі Українки), «Арсенал» (1960) і «Тарас Шевченко» (1964) Г.Майбороди, «Украдене щастя» Мейтуса (1960, по твором І. Франка), «Перша весна» Жуковського (1960). Міцне місце на сценах музичних театрів зайняли балети «Маруся Богуславка» А. Г. Свєчникова (1951), «Ростислава» Жуковського (1955), «Данко» (1948) і «Таврія» (1958) Нахабіна, «Хустка Довбуша» (1951) і «Сойкіно крило» (1957) Кос-Анатольського, «Кіт у чоботах» (1959) і «Чорне золото» (1960) В. Б. Гомоляки, «Тіні забутих предків» Кирейко (I960). Починаючи з 1950-х рр. у симфонічній творчості на перший план висунувся жанр симфонії, що свідчило про зрілість української професійної музики. Найвищі досягнення у цьому жанрі пов'язані із творчістю Лятошинського. Його 3-я (1951-55), 4-а (1963) і 5-а «Слов'янська», (1966) симфонії - зразки справді драматичного, гостроконфліктного симфонізму. Вони зробили великий вплив на подальший розвиток цього жанру. Майстром епічного й картинного симфонізму виявив себе Штогаренко («Симфонія-казка» - 1946; 2-а - 1966; 3-я, «Київська»,- 1966; 4-я, В «Молодіжна», - 1975). Тип лирико-драматичного симфонізму представлений 2-ю й 3-ю симфоніями Г. Майбороди (1952, 1976). Серед композиторів, що працювали в цьому жанрі, - В. Губаренко (3 симфонії), Л. Дичко (1 симфонія), В. Золотухін (1 симфонія), І. Карабиць (2 симфонії), Кирейко (6 симфоній), Людкевич (1 симфонія), Сильвестров (1 симфонія) Є. Станкович (4 симфонії), І. Шамо (3 симфонії). До досягнень українського симфонізму відносяться також сюїти Лятошинського («Тарас Шевченко», 1952; «Ромео й Джульєтта», 1955; «Польська», 1963; «Слов'янська», 1967), Штогаренко («Пам'яті Лесі Українки», 1951), Таранова («Алтайська», 1955), Г. Майбороди («Король Лір», 1959). До жанру симфонічної поеми зверталися Губаренко, Н. Дремлюга, В. Золотухін, Лятошинский, М. Скорик, Штогаренко. На основі фольклорного матеріалу створена «Слов'янська увертюра» Лятошинського (1964), «Гуцульський триптих» (1965), «Карпатський концерт» (1972) Скорика, 1-я (1960) і 2-я (1975) українські карпатські рапсодії Колодуба, «Веснянки» Лесі Дичко (1969), «Весела увертюра» Рибальченко (1964). Великий розвиток одержав жанр концерту для інструмента з оркестром у творчості Лятошинського («Слов'янський концерт» для фортепіано, 1953), Штогаренко («Партизанські картини» для фортепіано, 1959; концерт для скрипки, 1969), Губаренко (для віолончелі, 1963), Скорика (для скрипки, 1969), Г.Майбороди (для скрипки, 1977) і ін.

Виникнення в кінці 50-х — початку 60-х рр. ряду камерних оркестрів стимулювало роботу композиторів над творами для колективів цього типу. Серед них: 6 п'єс Бибика, «Маленька камерна музика» Грабовського, Камерна симфонія для скрипки й оркестру Губаренко, Концертіно Карабиця, симфонієта Кирейко, партити Скорика, дивертисмент для флейти, челести й струнних Штогаренко. Камерно-інструментальний жанр поповнився творами Бибика, Борисова, Грабовського, Губаренко, Дичко, Карабиця, Клебанова, Ляшенко, Полевого, Сильвестрова, Скорика, Станкевича, А. Филиппенко, Шамо, Штогаренко. В області хорової музики активно працювали Бибик («Триптих», 1970), Дичко (кантати для хору без супроводу: «Чотири пори року», «Карпатська»), Жуковський (цикл «Братерство»), Лятошинський (цикли на сл. О. Фета, М.Рильського, «З минулого»), Г. Майборода (цикли — 5 прелюдій на сл. Рильського; 8 прелюдій на сл. Сосюри), Шамо (цикли: 4 хори на сл. Франка, «Летять журавлі»; «Карпатська сюїта»), Штогаренко («Шевченкіана»; сюїта «Дружба народів»). Досягнення в пісенному жанрі пов’язані з іменами Білаша, В. Ільїна, Карабица, Кос-Анатольського, Красотова, П.Майбороди, І. Поклада. Романсова творчість ґрунтується на текстах поетів-класиків і сучасних поетів. Поряд з ліричними текстами широко використовуються лірико-філософські й цивільні. Підсилився інтерес до створення вокальних циклів. Ця тенденція виявилася у творчості Грабовського, Губаренко, Дичко, Дремлюги, Г. Майбороди, Мейтуса, Надененко, Сильвестрова, Скорика. Створена велика музична літератуpa для дітей: п'єси для різних інструментів, пісні й хори (Дичко, М. Завалішина, О. Кива, Ж. Колодуб, А. Муха, К. Мясков, Б. Фільц); опери — «Марійка-Растеряйла» Алексеєнко, «Терем-теремок» Драго, «Коли є друзі» Завалішиної, «Терем-теремок» І. Польського, «Казка про загублений час» Рожавської, «У зеленому саду» А. Филиппенко; інструментальні концерти (Сильванський, Штогаренко); кантати — «Сонячне коло» Дичко, «Щасливе дитинство» і «Здраствуй, весна» Козицького. Серед виконавців здобули світову славу співаки –Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Микола Кондратюк, Євгенія Мирошниченко, Діана Петриненко, Белла Руденко, О. Солов’яненко, Оксана Петрусенко.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Концертні колективи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.