Діячі культури в еміграції

Після Другої світової війни багато українських художників продовжили свою діяльність в еміграції: у Німеччині, Австрії, Франції, Бельгії, Італії та інших країнах. Як правило, це — яскраві творчі індивідуальності, які не змирилися з тими соціальними й політичними умовами, що склалися в Україні, ті, яких змусила емігрувати Друга світова війна.

Українська еміграція особливо опікувалася збереженням своїх культурних джерел, підтримувала тих, хто залишився на Батьківщині. Велику увагу приділяли системі української освіти. Так, у 80-ті роки тільки в США налічувалося більш як 60 українських шкіл. Такі школи було організовано й у Канаді. В США виникли художні об'єднання, наприклад, «Слово», куди входило 150 письменників. Його керівник до 1975 р. — Григорій Костюк, письменник і літературознавець, неперевершений пропагандист української літератури. Відроджувалася школа українського хорового співу на чолі з Олександром Кошицем. Незважаючи на те, що діяльність митця завершилася ще в першій половині XX століття, його обробки народних пісень, духовна музика значно вплинули на розвиток української музики XX ст.

У Німеччині виникла капела бандуристів ім. Т. Г.Шевченка. Сталінські репресії торкнулися співаків ще в Україні, однак капела не припинила своєї діяльності. 1949 р. учасники капели створили новий колектив у м. Детройті. З 1984 р. художній керівник капели та її диригент — Володимир Колесник.

Українську музичну діаспору представляють брати Павло і Михайло Длябоги — просвітителі, ентузіасти української культури. Професором музикознавства Утрехтського університету (Голландія) є Михайло Антонович, який успішно керує відомим «Візантійським хором». Хор виконує українську духовну і світську музику.

Серед письменників вирізняється Нью-Йоркська група поетів — Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Віра Вовк, Юрій Тарнавський та інші. їхні поезії ознайомлювали світову громадськість із панорамою українського вірша. Поети докладали значних зусиль для видання антологій української поезії. Так, Віра Сільська-Вовк видала у Бразилії «Антологію української літератури» та збірник сучасної української поезії «Соняшник».

Чітко виявився і вплив європейських віянь на українські вірші. Паростки модерну і постмодерну додавали українському слову об'ємності, афористичності, свіжості.

То не пташині непритомні трелі

І не кларнет лісів чи бур сурма, —

То музики душа собі сама

Проводить кришталеві паралелі. (Б.Бойчук «Моцарт»)

З 1990 р. в Україні почали нагороджувати преміями Фундації Антоновичів. Омелян і Тетяна Антоновичі, які проживають у Вашингтоні, заснували фонд для підтримки «добрих, просвітительських і релігійних ідей» в Україні. Лауреатами премії Фундації стали В.Барка, Л. Костенко, В.Шевчук (за роман-триптих «Три листки за вікном»), критик І. Дзюба. Фундація вносить також чималі кошти на будівництво українських храмів за кордоном.

Упродовж 50—60-х років тривала творча діяльність і Олександра Архипенка, найбільшого українського скульптора. До видатних діячів української діаспори також належать українські скульптори Григорій Крук, Леонід Молодожанін, Михайло Черешневський.

Григорій Крук (1911—1988) — видатний український скульптор, різьбяр по каменю. Навчався в Академіях мистецтв Кракова та Берліна. Працював з грубими, примітивними формами, гротескно й гіперболічно втілював їх. Значну роль у творчості відіграють українські образи «Родина біженців», «Праля», «Дівчина з водою». Працюючи в Німеччині (Мюнхен), звертався до різних жанрів та стилістик (вплив експресіонізму відчутний в «Оголеній», «Мадонні»), Крук - творець скульптурних портретів багатьох видатних особистостей: Петлюри, Скоропадського; за портрети кардинала Йосипа Сліпого і Папи Павла отримав першу премію на конкурсі в Римі [15].

Леонід Молодожанін — творець найбільших пам'ятників діячів світової культури, які знаходяться в усіх куточках планети. Так, для Вашингтона скульптор виконав широко відому статую Т.Шевченка (1964).

Михайло Черешневський (1911—1994), який жив у Німеччині та США, відомий своїми пам 'ятниками Лесі Українці у Клівленді й Торонто, що були сприйняті глядачами як образ справжньої духовної пророчиці.

Українського живописця Василя Хмелюка (1903) у 70-ті роки європейська критика називала «провідним художником нашого часу». Він належить до паризької школи українського живопису. В.Хмелюк експериментував із кольором, колоритом. Молодшим представником цієї школи був Любослав Ґуцалюк , вивезений з України в період Другої світової війни. Його паризькі пейзажі, «переливи» міського життя значною мірою сприяли розвитку українського мистецтва за кордоном.

Універсальністю, різножанровістю й розмаїттям технік вирізняється творчість Бориса Крюкова, що працював у монументальному й портретному жанрах, був баталістом і пейзажистом, ілюстратором та іконописцем. Художник оформив понад 80 українських книжок, які вийшли друком на Заході. Розповідають також і про дивовижну здатність художника писати портрети з пам’яті.

Неабияка творча доля й у Володимира Макаренка, відомого представника паризької діаспори 80—90-х років . Уродженець Дніпропетровська, він творив у тісній співпраці з Ф.Гуменюком. На одній із виставок Дніпропетровська радянське керівництво запропонувало їм знищити свої твори. Макаренко не погодився. Виїхавши до Ленінграда, він заснував українське земляцтво; там працював у техніці компакт-образів. За кордоном його творчість підтримав М. Шем’якін. Роботи В. Макаренка гротескно-іронічні, символічні, щедрі на колірні новації. Художник майстерно використовує тонкі натяки на різноманітні культурні традиції (релігійні мотиви, творчість Гоголя).

Скульптор Паращук працює в Болгарії — в Софії, найбільше українських скульпторів працює в Чехії, у Празі. Тут, зрозуміло, головну роль відіграє відомий скульптор, майстер звіриних форм (Tierkünstler) К. Стаховський. Значення Стаховського в українській скульптурі не обмежується прекрасними статуетками звірів — бронзовими, теракотовими, як «Носоріг», майоліковими або дерев’яними, як орієнтальний «Бик», покірна, але могутня сила якого так досконало відтворена масивним блоком, ніби глибою майстерно опрацьованого дерев’яного матеріалу, — Стаховський як професор Української студії пластичного мистецтва утворив у Празі цілу школу українських молодих скульпторів, між якими визначається Євген Норман (із Бессарабії), з великим хистом до карикатури в пластиці (в цьому розумінні краща його праця — портрет Крамаржа в Музеї визвольної боротьби України в Празі). У Стаховського починала свою працю Оксана Лятуринська, здібна молода скульпторка й поетеса; її бюсти, акти й особливо живі, але витримані в скульптурному стилі жанрові статуетки також знаходяться в Празькому Музеї визвольної боротьби України. Велику втрату школа Стаховського понесла після самогубства в 1926 р. Степана Колядинського — молодого, але, може, найбільш обдарованого українського скульптора. Майже весь його мистецький доробок, що складається з великих тек із рисунками та окремих скульптур із мармуру, дерева та гіпсових відливів, також зібрано в Музеї визвольної боротьби України. Нарешті, під впливом К. Стаховського у Берліні відомий український гравер В. Масютін зайнявся медалями й утворив свою знамениту серію (близько 40) українських медалей, з яких, на жаль, тільки три відлиті в бронзі.

Окремо від українських кіл у Празі живе і працює скульптор Михайло Бринський, що здобув мистецьку освіту у Відні й там же ще в 1912 р. визначився своїм монументом робітників, полеглих у 1911 р. у Відні під час соціальних заворушень. У часи війни Бринський виконував монументи українських вояків, полеглих у таборах українських полонених, а в Празі працює головним чином для України, що під більшовиками, хоч і не знаходить у них належного визнання.

В Берліні працює український скульптор Федір Ємець. Це головним чином майстер бронзи та взагалі твердого металу. Ємець бронзу не тільки відливає, а й кує та карбує; твори його суворі, тверді, але виразні у формі. В нього навіть голова дитини виглядає як металева глиба з виразними й енергійно викуваними пластичними формами.

Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім'ям став киянин Олександр Архипенко (1887-1964). Світове визнання прийшло до Архипенка уже за межами України в еміграційний період його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед київської публіки, двадцятирічний скульптор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Архипенко принципово змінив попередні погляди на скульптуру, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб. Як це часто було з творами модерністів, спочатку його роботи отримали визнання лише у фахівців, а широка публіка сприйняла їх значно пізніше. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини XX ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О. Архипенко. На еміграції Архипенко не поривав зв'язків з українською діаспорою, брав участь у громадському житті. Його творчість відноситься вже скоріше до наступного етапу в історії української культури, коли багато хто з її діячів мусив залишити батьківщину, однак творчий імпульс своїй подальшій роботі він отримав у Києві початку XX ст.

Найбільшої, можна сказати, всесвітньої слави за кордоном зажив український скульптор Олександр Архипенко переїхав до Америки, де знайшов популярність і повне визнання свого сильного та оригінального таланту. Багато обдарований від природи, озброєний удосконаленим володінням техніки й майстерства як класичного рисунку, так і пластичної форми, а ще до того й барвної колористики, Архипенко змолоду віддавався експериментам, переживав усі крайнощі мистецьких течій нервового й неспокійного, часто розгубленого в шуканнях Парижа. Архипенко платив данину скульптуро-малярству, комбінуючи вигнуті, стилізовані з пофарбованої бляхи форми з фарбованим же тлом; уже цими експериментами він справляв глибоке враження в Парижі, здавалося б, звиклому до всяких експериментів. Але логічна вмотивованість, зрівноваженість і краса чистих форм і незвичайно чистих кольорів виділяли праці Архипенка, підіймаючи їх від ексцентричного експерименту до справжнього мистецького осягнення. Переїхавши до Америки, Архипенко захопився ще й експериментами кінематики, але з роками вгамувався і, здається, знайшов себе остаточно в ідеально чистих, викінчено рафінованих, скульптурних формах еллінської архаїки, як про це свідчить його праця в Українському Національному музеї у Львові.

Багатогранна діяльність української діаспори зі збереження й відродження української культури вкрай важлива для української культури третього тисячоліття. Це допоможе їй усвідомити національне, рідне як загальнолюдське, світове, розвивати концепцію національного відродження.

Українська режисерська школа здобула світову популярність і завдяки українським емігрантам.

Григорій Гладій — український і російський актор та режисер. Акторської майстерності навчався в Києві, потім пройшов курс режисури в майстерні А.Васильєва. Під впливом його ідей розробив теорію енергетичного впливу на глядача. Після еміграції до Канади створив власну театральну майстерню, проводить майстер-класи в країнах Європи й Америки. Вільно розмовляє і грає 7 мовами.

Квітка Цісик народилася 4 квітня 1953 р. у Квінті (Нью-Йорк, США) в сім'ї післявоєнних емігрантів із Західної України Іванни та Володимира Цісиків. Батько Квітки був скрипалем, музичну освіту здобув у Львові, з 1942 р. по 1944 р. був концертмейстером Львівського Оперного Театру, а після еміграції викладав в Українському музичному інституті в Нью-Йорку. Саме батько вчив її грати на скрипці ще з п'яти років. З дитинства Квітка дуже любила співати. Після школи вона вступила до державного університету Нью-Йорка на клас скрипки. Проте, через рік вона кинула університет і була прийнята в Mannes School of Music, де під керівництвом хранителя віденської оперної традиції професора Себастіана Енгельберга отримала знання з вокалу та відшліфувала свій голос – колоратурне сопрано. Навчання закінчила в 1974 році. Ще студенткою почала працювати, оскільки потрібно було оплачувати навчання та допомагати родині. Тоді вона і подалася в шоу-бізнес та дуже швидко зарекомендувала себе, як досконала вокаліста в будь-якому музичному стилі. Квітка обрала собі псевдонім Кейсі (Kacey – за першими літерами її імені та прізвища). Її почали навперебій запрошувати до роботи над своїми альбомами поп– та рок-зірки (Майкл Болтон, Боб Джеймс, Лінда Ронстад, Роберта Флек, Девід Санборн, Карла Саймон, Мікіо Масуо, Квінс Джонс, а з Майклом Джексоном Квітка співала в одному хорі). Квітка також виконувала заголовні пісні в фільмах.

Дуже швидко вона стала однією з найбільш високооплачуваних виконавиць рекламних мотивів для радіо та телебачення. Її голос звучав в рекламних роликах таких брендів як Coca-Cola, American Airlines, Mr. Pibbs, Sears, JC Penney, Safeway grocery stores and Starburst candies. З 1982 року Квітка була єдиним і незмінним голосом компанії Ford Motors. 1977 р. Квітка здобула нагороду Оскар в номінації "краща пісня для кіно" за саундтрек до фільму "You Light Up My Life". 1980 р. вона записала свій перший альбом "Songs of Ukraine" ("Пісні з України"). 1989 р. – другий альбом, який отримав назву "Two Colors" ("Два кольори"). Альбоми є родинними проектами: перший чоловік Квітки – композитор-аранжувальник Джек Корнер; другий чоловік Квітки Ед Ракович – інженер звукозапису, спродюсував їх; сестра Марія Цісик грала на піаніно, а мати Іванна стежила за чистотою вимови доньки; у записі брали участь близько 20 музикантів, які грали на понад 10-ти різних інструментах. Альбоми, яким немає рівних в українській легкій музиці, зібрали купу нагород у Канаді, а 1990 р. були номіновані на "Греммі" в категорії contemporary folk. Між записами альбомів відбулося розлучення з Джеком та шлюб з Едом (йому вона народила сина Едді).

1983 р. Квітка з матір'ю відвідали Україну, тоді її пісні ще заборонено було крутити по радіо, дуже мріяла дати серію концертів вже на незалежній Україні. Віктор Мішалов (австралієць українського походження), з яким Квітка навчалася в Консерваторії, приїжджаючи в Україну привіз платівку Квітки Цісик. Тоді з'явилася перша платівка "Квітка" і вона була дуже популярна. Альбом ходив на касетах, на бобінах, люди переписували, слухали, всі захоплювалися і дуже хотіли побачити саму Квітку. Свого часу Олександр Горностай (один з організаторів фестивалю "Червона Рута") запрошував Квітку Цісик до України 1989 р для участі у фестивалі, а 1992 р. для участі в концерті з нагоди першої річниці незалежності України. На жаль, жодного разу вона не змогла приїхати, хоч дуже хотіла. 29 березня 1998 р. Квітка Цісик померла від раку молочної залози у себе в Манхеттені.

Олександр Горностай: "Квітка була хороша, метка, проворна, цікава, доброзичлива, щира... Видно, що американське життя мало свій відбиток, а от родинний момент - ця українська ментальність - у неї зберігся."

Навесні 2009 р. Міністерство культури і туризму України презентували у США в рамках III Фестивалю української культури конкурс української пісні пам'яті Квітки Цісик "Квітка". На американській землі в знак пам'яті про Квітку Цісик, її нев'янучий талант, засновано Фонд підтримки музично обдарованих дітей та на пам'ять про Марію – Фонд "Адже життя прекрасне" (акумулює кошти на закупівлю мамографічного обладнання для України).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.