• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 4. Історія розвитку соціальної думки в Україні

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв’язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов’язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення. Іншими словами, вивчення української соціологічної спадщини надасть змогу не лише зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, а й з’ясувати її роль і значення у розв’язанні проблем розбудови сучасного українського суспільства.

Протосоціологічний період розвитку соціальної думки в Україні охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

• протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період -V - кінець XV ст.);

• протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі - кінець XV - третя чверть XVIII ст.);

• протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII - середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX - XIII ст.), і тісно пов’язані з буттям українського народу формуванням української державності - Київської Русі, яка постала в результаті об’єднання східнослов’янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру - Києва й Середнього Подніпров’я.

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов’язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х рр. XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Багато цінних для соціології ідей висловив Яків Павлович Козельський (1729–1794), який розглядає суспільство як продукт природного права й суспільного договору, в наслідок якого виникає держава. На його думку, людина спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак при переході від природного права до громадянського суспільства людина втрачає цілковиту свободу, яку надавало їй природне право, й приймає “суспільну волю” та закони громадянського суспільства.

Іоган Шад(1758–1834) вважає, що розум людини має божественне походження, а сама людина виникає еволюційним шляхом з тваринного світу. Розум дано людині не лише для піклування про власне благополуччя, а й про інших. Людині не личить бути рабом – рабство суперечить природному праву і є проявом найбільшого насильства людини над людиною, суперечить суспільному устрою, в основі якого закладено принцип загального блага.

Петро Дмитрович Лодій (1764–1828) зосереджує увагу на необхідності вивченні людей, якінароджуються вільними і мають однакові права бути людиною, право на життя й розвиток своєї особистості, право дбати про своє благополуччя, право на чесне ім’я. Спочатку люди жили окремими сім’ями, але необхідність боротьби з силами природи і самозахисту спонукала до добровільного об’єднання кількох сімей в одну спільність – так виник рід. Але оскільки у ньому не було верховної влади, рід був слабким і не мав потрібних для забезпечення власного самозахисту засобів і сил. Це зумовило появу держави, головною причиною якої був Бог. Отже, ми бачимо певну подібність розвитку соціальної думки в Україні загальним тенденціям кінця XVIIІ – початку ХІХ ст. Однак, разом із спільними моментами, формування української соціології мало і достатньо доволі специфічних рис, обумовлених більш раннім історичним контекстом. До такого контексту слід віднести певні історичні події та реакцію на них провідних українських мислителів. Наслідком історичних подій XVI століття, цікавим щодо нашого розгляду видається виникнення так званої “полемічної літератури” – публіцистики, в якій осмислювались церковні справи в Україні взагалі (зокрема, занепад православ’я) та значення Брестської унії 1596 року (якою створювалася греко-католицька церква). Серед визначних мислителів, які присвятили свою діяльність осмисленню цих питань, слід назвати імена таких авторів, як Петро Скарга, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Захарій Копистенський, Герасим та Мілетій Смотрицькі та ін. У творах цих авторів знайшли відображення не тільки думки авторів щодо суто релігійних питань, але й їх філософія, опис суспільного стану на українських землях, погляди на устрій та розвиток суспільства тощо. Саме історіографія та полемічна література мали досить великий вплив на розвиток самосвідомості українського народу, оскільки в ній було присутнє протиставлення “нашої”–“їхньої” церкви й віри, через яке усвідомлювалось і протиставлення “ми”–“вони”. Подальші спроби осмислення як історичних подій, так і проблем філософських та суспільно-політичних пов’язані переважним чином із діяльністю, яка, власне, лежить в руслі загального для Європи тих часів Просвітництва. Серед українських просвітителів найвідомішими є Петро Могила, Феофан Прокопович, та найвідоміший з українських філософів – Григорій Сковорода.

Наприкінці XVII – початку ХІХ ст. українська суспільна думка розвивається переважним чином у територіальних, а, значить, і у “духовних” межах Російської імперії. Тематика суспільної думки відтепер зосереджується на ствердженні української самобутності не у протиставленні польсько-католицькому впливу, як це було у XVI – XVIIІ ст., а у спробах її виокремлення із російської культури.

1845-1846 року виникає “Братство св. Кирила й Мефодія”. Братство ставило метою ліквідацію кріпосництва, знищення привілеїв для вищих станів суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та об’єднання усіх слов’янських народів. Чільне місце організатора й теоретика у Кирило-Мефодіївському братстві посідає особистість Миколи Івановича Костомарова(1817–1885). М. Костомаров розробляє програму та ідеологію Братства, що були закладені в основу його головного програмного документу, який мав назву “Закон божий” чи “Книга буття українського народу”. У “Книзі буття…”. Зокрема, говорилося, що слов’яни мають дві біди – відсутність злагоди між собою та схильність до сприйняття чужого.

Іншим визначним учасником Братства був Пантелеймон Олександрович Куліш(1819–1897), насилля та революційні акти вважав головною причиною занепаду України. Шляхом досягнення справедливого суспільного устрою, на його думку, може бути лише просвітництво, яке розкриє зматеріалізований в українському фольклорі творчий потенціал, та повернення до цінностей минулого, які мають в своїй основі християнські цінності.

Також М. Костомаров, порівнюючи менталітет росіян та українців у праці “Дві руські народності” (1861), протиставляє домінанту загального, нетерпимість до інших народів, вірувань, звичаїв, байдужість до природи росіян повазі особистості, толерантності до чужих народів і культур, опоетизованій любові до природи українців. Попри всю спірність висновків цих та інших дослідників, їх аналіз певною мірою можна вважати соціологічним або ж соціально-психологічним, побудованим на вивченні історичних та етнографічних джерел.

Головними рисами української суспільної думки являлося те, що ідеї значення фольклору, народних вірувань, звичаїв і традицій з точки зору вивчення суспільства загалом поділялися багатьма діячами того часу, а дослідники народної творчості досить часто висловлювались щодо питань, які можна вважати соціологічними. Так, зокрема, слід згадати так звану “Руську трійцю”, що працювала на західноукраїнських землях і видала відому збірку народної творчості “Русалка Дністровая” (1838). Це Іван Вагілевич (1811–1855), Маркіян Шашкевич (1811–1843) та Яків Головацький (1814–1888). На основі історичних даних вони показували, що класовий поділ слов’ян існував не вічно, а кріпосницьке поневолення є наслідком економічного та політичного насильства.

Взагалі ж можна назвати багато прикладів досліджень, які поєднують у собі елементи етнографічного та соціологічного аналізу. Так, наприклад, у другому томі журналу “Записки о Южной Руси” (1857) під тією самою назвою “Про причини ворожості поляків і українців у XVII ст. ” опубліковано дві статті, авторами яких були польський учений М. Грабовський та згадуваний нами П. Куліш. М. Грабовський відзначав позитивну роль в історії України Речі Посполитої, яка допомагала освоювати й захищати українські землі, не експлуатувала українців. Запровадження ж унії було зумовлене не намаганням поляків ліквідувати православну церкву, а необхідністю створити уніфіковану державу через введення єдиного релігійного культу. Конфлікти між поляками та українцями виникали з вини незадоволених козаків, стосовно яких польське військо вимушене було застосовувати жорстокі засоби приборкання. П. Куліш вбачав причини боротьби в тому, що українське населення було об’єктом зневаги й знущання, розглядалося поляками як істоти нижчого ґатунку. Причиною цього була різниця в менталітеті й світогляді двох народів. П. Куліш зазначав, що полякам притаманний аристократичний світогляд, пов’язаний з відчуттям зверхності, тоді як серед українців панував демократичний світогляд, якому було притаманне розуміння рівності людей, а не переваги однієї людини над іншою чи одного народу над другим.

Також М. Костомаров, порівнюючи менталітет росіян та українців у праці “Дві руські народності” (1861), протиставляє домінанту загального, нетерпимість до інших народів, вірувань, звичаїв, байдужість до природи росіян повазі особистості, толерантності до чужих народів і культур, опоетизованій любові до природи українців. Попри всю спірність висновків цих та інших дослідників, їх аналіз певною мірою можна вважати соціологічним або ж соціально-психологічним, побудованим на вивченні історичних та етнографічних джерел.

Отже, як висновок, слід зазначити, що передумовами формування української соціологічної думки можна вважати такі:

- осмислення подій української історії (полонізація та спротив їй, церковна унія та розвиток православ’я, кріпацтво та становлення суспільних станів тощо);

- самоусвідомлення та осмислення українського суспільства та культури, їх своєрідності та бажаних шляхів їх розвитку;

- спорідненість певним світовим тенденціям розвитку суспільної думки (Просвітництво, ідеї суспільного договору).

Слід додати також, що, якщо європейська соціологія до певної міри походила з філософських, економічних та юридичних “роздумів”, до того ж пов’язаних переважним чином із осмисленням розвитку всього людства (приводом до яких слугувало становлення капіталістичного суспільства), то українська – скоріше із історичних та культурознавчих, спрямованих на самоусвідомлення українського народу та суспільства.

Однією з ключових осіб в українській соціології є Михайло Петрович Драгоманов(1841–1895). Саме він вперше серед українських вчених використав поняття “соціологія” у авторському курсі лекцій з всесвітньої історії перед студентами Київського університету. М. Драгоманов – професор Київського університету, автор низки яскравих публіцистичних статей. Як і інші українські соціалісти, він вірив у московський, а не європейський соціалізм. М. Драгоманов розглядав соціологію як універсальну й точну науку про суспільство, решта наук мають стати її розділами. Соціологія (наука про діяльність людей в суспільстві), як і історія (наука про закінчену, минулу діяльність), мусять давати “такі ж точно узагальнення, які дають інші науки, математичні, фізико-хімічні та біологічні, тобто так звані закони”. У своїх наукових і публіцистичних працях він закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати у своїх дослідженнях ті ідеї та принципи, які заклала західна соціологічна думка.

Найважливішим способом реалізації завдань соціології виступає, за М. Драгомановим, соціологічний метод “логічної семантики”, який полягає в аналітичному групуванні суспільних явищ, що вивчаються, їх класифікації й типологізації. В підсумку суспільство постає складною багаторівневою структурою, яка з’єднує три основні підсистеми: А) матеріал, з якого складаються суспільства (індивідууми та народності), В) суспільства (їх форми, сім’я, клас, державний союз, міждержавний союз), С) продукти суспільної діяльності: матеріальні й моральні. Очевидно, що цей метод ґрунтується на порівняльному методі.

Провідною темою, яка цікавила М. Драгоманова, окрім названих, була тема соціальних змін і прогресу. Головним фактором суспільного розвитку він вважав спосіб виробництва, оскільки праця – “найголовніша основа суспільного життя”. Суспільний поділ людей на класи, на багатих та бідних М. Драгоманов пояснював існуванням приватної власності, яка є історичним явищем і виникає лише на достатньо високому рівні розвитку суспільства. Тому бідність може бути подолано зміною економічного устрою: приватна власність має бути замінена колективною.

Одне з найважливіших понять М. Драгоманова – поняття прогресу. Для М. Драгоманова прогрес – це не просто розвиток суспільства до певного ідеалу, а такі суспільні зміни, які відповідають потребам суспільства, і вони можуть відбуватися лише тоді, коли для них існуватимуть певні умови. Суспільно-історичний рух, за М. Драгомановим, не є прямолінійним, він зазнає і змін темпу, і тимчасових зупинок, і повернення до вже пройдених етапів. Питання, які ж саме суспільні зміни відповідають потребам суспільства, можна дослідити за допомогою соціальної науки. Цікаво, що в цілому погоджуючись з ідеєю про існування соціальної еволюції, складовою частиною її, причому однією із найважливіших, М. Драгоманов вважає і революцію.

Особливої уваги М. Драгоманов приділяє проблемі федералізму його визначають як прихильника політичного федералізму, однак сам Драгоманів пише, що в одних випадках потрібна централізація влади, а в інших – децентралізація. Федералізм для М. Драгоманова – це антипод не централізації взагалі, а централізації бюрократичної й антидемократичної.

Загалом слід сказати, що творчість М. Драгоманова дає всі підстави для того, щоб розглядати його як справжнього класика української соціології, який справив великого впливу на її подальший розвиток. Зокрема, його ідеї набули певного розвитку в роботах таких визначних вчених, як Б. Кістяківський, М. Грушевський та інші.

Іван Якович Франко (1856–1916) залишив певний слід в історії української соціологічної думки. Він є автором таких соціологічних праць як: “Про соціалізм”, “Про працю”, “Що таке поступ?”, “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Наука та її становище щодо працюючих класів”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та ін.

Кінцевою метою науки І. Франко вважає людину та її благо. Оскільки людина поєднує в собі тілесне й духовне, вона є об’єктом наук фізичних та антропологічних. Останні відрізняють людину від природного світу, розглядають її як специфічно соціальну істоту, як людину “в справжньому значенні цього слова” з її особливим світом мислення, відчуттів, співпраці з іншими людьми тощо. До наук антропологічних входять логіка, психологія, педагогіка, історія, етнологія та “економія суспільна” – наука про працю, яка є основою людського добробуту й щастя. Пізніше І. Франко пише про те, що, оскільки людина є суспільною істотою, то вона є предметом ряду окремих наук – наук соціологічних, котрі досліджують її в зв’язку з суспільним, вивчають розвиток суспільної праці, думок, вірувань й “іншої культури”. Особливо велике значення має “найвища наука – етика”, яка вчить людину жити по-людськи, допомагає їй виробити певне коло понять про людське життя, про поводження з людьми, дає розуміння вірності, справедливості, правди, дружби й добра, що лежать в основі моралі.

Щодо методів наук про суспільство І. Франко пише, що вони замість теорій та гіпотез повинні виходити із фактичних відносин, а при використанні паралелей та аналогій – звертати таку ж увагу не лише на подібність, а й на відмінність між досліджуваними явищами. Одним з важливих методів соціального дослідження він вважає історичний метод, оскільки він, на його думку, допомагає науці запобігати спекулятивних апріорних конструкцій, які не ґрунтуються на конкретних фактах. У своїх працях І. Франко обґрунтовує необхідність постійної та ретельної соціальної статистики, яка б і надавала необхідний матеріал суспільним наукам. Цей матеріал може бути почерпнутий і у фольклорі. Також І. Франко аналізує певні суспільні процеси, які відбувалися в Галичині, зокрема причини масової міграції галичан до інших земель.

Підкреслюючи велике пізнавальне значення еволюційного погляду на світ природи та людську історію, І. Франко загалом поділяв марксистські погляди на еволюцію суспільства, однак шляхом до ідеалу він вважав не революцію, а “соціалістичну реформу”, прогрес вбачав не у зростанні антагонізмів, а в кооперації людей, владу ж розглядав як наслідок поділу праці, а не розподілу власності. Тому він дуже обережно ставився до ідеї створення суспільства на основі спільної власності, праці та споживанні. Аналізуючи ідеї К. Маркса, котрого визнавав великим соціалістом, І. Франко говорить, що К. Маркс суб’єктом історичного процесу розглядає переважно промислових робітників та ставить на меті прихід до влади міських жителів. Тоді як залишається не визначеним, що буде із селянами та сільськими жителями. Майбутнє людства І. Франко вбачає у прогресі техніки, науки, культури, освіти й моралі. Він переконаний, що останній акт соціальної революції буде настільки спокійним, наскільки освіта й наука зможуть прояснити масам робочого люду її мету ті засоби. Однак підкреслює, що, яким саме буде майбутнє суспільство, сказати наперед неможливо.

Богдан Олександрович Кістяківський(1868–1920) – у своїй докторській дисертації з філософії “Суспільство і особистість”, опублікованій в Берліні німецькою мовою і присвяченій В. Віндельбанду та Г. Зіммелю, Б. Кістяківський досліджує основні поняття соціальних наук: суспільство, держава, особистість, суспільний дух тощо. Основою суспільного життя, на його думку, є психічна взаємодія людей, в результаті чого формуються реальні форми групової колективної свідомості, які лежать в основі соціальної диференціації. Формування й трансформація колективної свідомості підпорядковані дії причинно-наслідкових відносин. Цій свідомості протистоїть нормативно-ціннісна свідомість, що сформульована в нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно. Основне завдання соціологічного знання – поєднати телеологічний та причинно-пояснювальний підхід в розумінні суспільного життя.

Пізніше Б. Кістяківський відходить від психологізму. На його думку, захистити наукову соціологію можна було б лише визначивши місце психології в структурі соціологічної теорії. Для цього необхідний тільки більш старанний та неупереджений аналіз соціальних явищ, що не зводяться до психічних процесів, і паралельно – визначення можливості теоретичної та описової психології як засобу пізнання соціальних явищ. Перетворення соціології на строгу науку вимагає виконання таких умов:

1. Критичний аналіз основних соціально-наукових понять,

2. Застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ.

3. Розробка проблеми норм і цінностей.

Соціальна наука може працювати лише при певному рівні узагальнення дійсності, який фіксується у науково-соціальних поняттях. Такий рівень узагальнення дійсності вступає в суперечність із повсякденним життєвим інтересом людини, орієнтованим на розуміння конкретних соціальних подій.

Щодо застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ, то лише наявність причинності в соціальних явищах дає змогу застосувати до них поняття закону, а там, де є закон, у свої права вступає наука. На думку Б. Кістяківського, безумовно необхідні відносини, перетинаючись між собою, формують конкретний образ даного соціального процесу, а соціолог користується цією мережею відносин для пояснення конкретних процесів Б. Кістяківський пише: “Якщо буде відомий якісний характер усіх сил, що діють при поступальному русі якогось соціального процесу і втілюються саме в цих абстрактних співвідношеннях, то залишається лише підрахувати їх кількісне значення”.

Щодо проблеми цінностей, Б. Кістяківський зазначав, що необхідність якого-небудь соціального явища в природно-причинному зв’язку не виключає міркувань про нього з точки зору справедливості. Моральні норми, установлені людиною, стають частиною соціально-історичного процесу, оскільки дії людей визначаються не лише природною необхідністю, але й уявленням про належне. Загалом, Б. Кістяківський вважав, що цінності, моральні принципи мають таке ж ідеальне існування, як і логіко-математичні істини, являючи собою щось постійне і незмінне (тобто маємо онтологізацію цінностей – вони існують, а люди час від часу їх “відкривають”, усвідомлюють, пізнають). Як висновок, можна сказати, що, за думкою Б. Кістяківського, будь-яке соціальне явище можна проаналізувати з двох точок зору: з точки зору належного і з точки зору необхідного. А, застосовуючи цей принцип, сам Б. Кістяківський, зробив помітний внесок до розробки теорії права.

Максим Максимович Ковалевський (1851–1916) – соціолог, історик, правознавець. Зазвичай М. Ковалевського не пов’язують з українською соціологією, наголошують на його європеїзмі. Для цього, справді, є підстави – він повністю розірвав із російською традицією та побудував свою систему не на політичних міркуваннях, а на ретельному вивченні історії соціальних, політичних, правових та економічних інститутів.

За своїми соціологічними поглядами М. Ковалевський був переконаним позитивістом. Визначаючи родоначальником соціології і високо цінуючи ідеї О. Конта, він загалом поділяв контівське визначення предмету соціології як науки про порядок та прогрес людських суспільств. Пізніше він визначає соціологію як науку про організацію та еволюцію суспільств (оскільки навряд чи можливо ототожнювати будь-яку соціальну організацію з порядком, а еволюцію з прогресом), але сутність контівського визначення, на його думку, при цьому зберігається. Конкретні ж науки постачають для соціології необхідний їй матеріал, але тільки вона може розкрити ті елементи, які визначають необхідні для блага суспільства порядок та прогрес. На такий висновок М. Ковалевський мав повне право, оскільки сам доволі плідно займався етнографічними дослідженнями.

Сутність прогресу М. Ковалевський вбачає у зростанні солідарності, або ж “замиренной сфери”. “Розширення людської солідарності”, на його думку, є універсальним законом розвитку суспільства. При цьому вчення про солідарність М. Ковалевський не зводить до почуття чи ідеї солідарності – навіть не солідарність як таку, а її зростання, збільшення її питомої ваги, розширення її сфери, галузей застосування і прояву (тобто власне прогрес) він намагається дослідити, вивчаючи суспільні порядки, інститути та соціальні зрушення. Частину соціології, яка займається питанням щодо розвитку суспільного життя взагалі та соціальних інститутів, зокрема, М. Ковалевський називає “генетичною соціологією”. Її основні принципи знайшли відображення в роботі “Очерки происхождения и развития семьи и собственности”, матеріали якої використовував Ф. Енгельс при підготовці 4-го видання своєї роботи “Походження сім’ї, приватної власності та держави”.

Ім’я М. Ковалевького найчастіше пов’язують з так званою “плюралістичною концепцією”. Її головна ідея полягає в тому, що соціологія може пізнати такий складний організм, як суспільство лише тоді, коли будуть враховуватися всі різноманітні зв’язки та чинники, які взаємодіють між собою та визначають складну динаміку самого суспільства (“теорія факторів”).

Творчість М. Ковалевського пов’язана також із історією соціології – йому належать праці “Современные социологи” (1905), “Очерки развития социологических учений” (1906), “Современные французские социологи” (1913) та ін.

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – видатний історик, соціолог, громадський і політичний діяч. Можна досить точно визначити подію, яка була вирішальною для остаточного формування М. Грушевського як соціолога. Це його перебування в Парижі у 1903 році, куди його запросило керівництво створеної М. Ковалевським Російської Вищої школи суспільних наук прочитати курс української історії. Саме в Парижі М. Грушевський знайомиться з Е. Дюркгеймом та Л. Леві-Брюлем, їх ідеями і працями. Ідеї цих вчених справили велике враження на М. Грушевського. Пізніше, 1919 року у Відні М. Грушевський створить Український соціологічний інститут – перший український соціологічний заклад. В цьому інституті М. Грушевським буде прочитано теоретичний курс “Генетична соціологія”. Цей курс у доповненому та переробленому вигляді вийшов друком окремою книгою у Відні 1921 року під назвою “Початки громадянства (генетична соціологія)”.

Провідним інтересом М. Грушевського було вивчити початки соціальної організації в її “передісторичних” формах, дослідити суспільне життя, розвиток його форм, починаючи від найпростіших і примітивних, та тенденцій і закономірностей, що визначають еволюцію цих форм у більш складні. Насамперед же “генетична соціологія” як самостійна теорія розвитку людського суспільства має визначитись щодо проблеми початку суспільства. За М. Грушевським, головне питання тут стосується того, чи суспільство завжди і скрізь, у всіх краях і у всіх народів поставало й розвивалося в тих самих формах та проходило тотожні етапи свого розвитку?

З такою його відповіддю пов’язані і зауваження щодо законів суспільного розвитку. Не відкидаючи їх існування, М. Грушевський ставить під сумнів спроби природничого тлумачення суспільних законів як повністю каузальних – у суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механістичність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією та моральною регуляцією людської спільноти.

Розв’язуючи проблему механізму еволюції людського суспільства й різних форм суспільності, М. Грушевський доходить висновку про вирішальну роль невпинної конкуренції індивідуалістичних та колективістських тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то інших. Таким чином, на його думку, логіка суспільного розвитку є такою:

- Перша стадія розвитку суспільності – “передісторчне” суспільство, в якому ще переважає дія біологічних факторів, а людина й людські колективи лише виокремлюються із тваринного світу;

- Друга стадія – перехід до організованого (родо-племінного) колективу (колективістська тенденція);

- Третя стадія – його розклад та встановлення класового устрою, на якому виросло соціальне життя “цивілізованої доби” (індивідуалістична тенденція).

Сучасний йому стан суспільства М. Грушевський розглядав як новий “натиск колективізму”. Вивчати конкретно-історичне втілення цих процесів М. Грушевський намагався, використовуючи якнайширший етнографічний матеріал, впорядковуючи його згідно прояву дії основних, органічно поєднаних, факторів розвитку суспільства – біологічних, психологічних та економічних.

Головним суб’єктом історичного процесу М. Грушевського вважав народ – позиція, сформована явно під впливом ідей “психології народів” В. Вундта.

Постать М. С. Грушевського є певним чином знаковою. По-перше, доля М. С. Грушевського-соціолога була подібною до його українських колег та попередників: звернення історика (не соціолога) до соціології. По-друге, М. С. Грушевський є організатором першого українського соціологічного закладу на еміграції (Український соціологічний інститут у Відні, 1919 р.). По-третє, він залишив певний слід і у радянській соціології. Тобто М. С. Грушевського ми згадуємо, не лише завершуючи тему “Українська соціологія другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.”, але й починаючи нові теми курсу.

У 20-30-х рр. ХХ ст. у СРСР було зроблено спробу створити нову соціологічну науку. Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Її розвиток стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом. Особливістю розвитку української соціологічної думки є те, що він за часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за свідомого гальмування дослідницьких міркувань, штучного роз’єднання вчених на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто був змушений перебувати в еміграції.

Лише з початком процесів оновлення суспільства у середині 80-х рр. ХХ ст. змінюється ставлення до фахівця-соціолога та усвідомлюється зростаюча потреба у соціологічних дослідженнях. Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України. Яскравим виявом цієї тенденції було створення восени 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук. Головний напрям діяльності інституту - виявлення закономірностей розвитку українського суспільства в національному і міжнародному контексті, осмислення та узагальнення досвіду перетворення суспільства у справді громадянське. Інститут має широкі зв’язки з аналогічними зарубіжними інституціями. В ньому працює плеяда широко відомих у нас і за кордоном науковців-соціологів, серед яких Л.Сохань, В.Ворона, М.Шульга, А.Ручка, В.Танчер, Є.Головаха, В.Тарасенко, Н.Паніна, В.Осовський, В.Пилипенко, С.Макєєв, І.Прибиткова, С.Войтович, О.Донченко, І.Мартинюк, Є.Суїменко та ін.

У цей час відбуваються й інші важливі події для становлення української соціології. Створюється Соціологічна асоціація України, першим президентом якої став професор В.Волович. В університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора соціологічних наук.

Паралельно у Харкові при Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна у 1990 р. було відкрито перший соціологічний факультет, розпочато підготовку і випуск перших професійних соціологів, соціологія перетворилася на професію. Сьогодні подібні факультети створено у найбільших університетських центрах: Києві (Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка, Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут”, Міжнародний Соломонів університет, Академія праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України, Міжрегіональна Академія управління персоналом), Харкові (Харківський державний педагогічний університет їм. Г.С.Сковороди, Харківський гуманітарний інститут “Народна українська академія”), Одесі (Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова), Львові (Львівський національний університет ім. І.Франка), Луганську (Луганський державний педагогічний університет їм. Т.Г.Шевченко, Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля), Дніпропетровську (Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара), Донецьку (Донецький державний університет управління), Запоріжжі (Запорізький національний університет, Класичний приватний університет), Миколаєві (Чорноморський державний університет ім. П.Могили, Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини), Луцьку (Східноевропейський національний університет ім. Л.Українки) та ін.

Довгий період заборон, ізоляції від світової соціологічної спадщини, негативно відбилася на стані української соціології. Особливо це відчувається у площині теоретичної соціології, адже більшість сучасних українських соціологів розробляють ті чи інші галузі соціологічного знання та проводять прикладні дослідження. Тому не дивно, що провідними завданнями української соціології сьогодні є пошук власної автентичності, розробка методологічної бази, концептуальної схеми та відповідний їм категоріально-понятійний апарат. Створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях. Визнанням непересічного знання соціології став Указ Президента України «Про розвиток соціологічної науки в Україні» від 25 квітня 2001 р. Усе це дозволяє з оптимізмом оцінювати майбутнє української соціології, яка нині набуває рис національної, що знаходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціальних досліджень українського суспільства в цілому.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
6. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
7. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
8. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
9. Авангард в Україні
10. Автоматизація банківської діяльності в Україні
11. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
12. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання

Переглядів: 1402