• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 3. Історія розвитку місцевого самоврядування в Україні

Процес становлення та розбудови Української держави збігся у часі з реформуванням політичної системи та становленням нових демократичних інститутів публічної влади, формуванням громадянського суспільства, утвердженням нових принципів економічної системи, що базуються на ринкових відносинах та розвитку підприємництва. Це об'єктивно привело до суттєвих змін у системі національного права України, появі в ній нових галузей як приватного, так і публічного права.

Однією з таких нових галузей права і є галузь муніципальне право, яка сьогодні перебуває на етапі становлення, що потребує наукового обґрунтування її самостійного місця в системі національного права України, визначення предмета, системи та джерел, наукової розробки відповідного понятійного апарату.

Поява галузі муніципального права тісно пов'язана зі становленням та розвитком в Україні місцевого самоврядування - відносно самостійної форми публічної влади, що характеризує право та здатність територіальних соціальних спільнот - територіальних громад - самостійно вирішувати питання місцевого значення. Процес формування галузі муніципального права України стикається з багатьма труднощами. І це зрозуміло, адже він тісно пов'язаний з кардинальною зміною поглядів щодо принципів організації влади на місцях, її взаємовідносин з населенням та центральною владою.

Сучасний інститут місцевого самоврядування є своєрідним результатом тисячолітнього вітчизняного й світового досвіду організації публічної влади, взаємовідносин влади з людиною, який наочно свідчить, що спрямованість влади на задоволення потреб людини, її функціонування в інтересах людини можуть бути забезпечені лише за умови реальної участі людини у формуванні цієї влади, відповідальності влади перед людиною та її максимальної наближеності до людини.

Муніципальне право України — галузь права України, норми якої виражають волю й інтереси її народу, держави та територіальних громад і регулюють суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування.

За своєю суттю муніципальне право є виразником волі й інтересів територіальних громад, усього народу та держави, оскільки муніципальні норми встановлюють або санкціонують як суб'єкти місцевого самоврядування (територіальні громади), так і народ й держава, приймаючи Конституцію та закони, якими визнається і гарантується місцеве самоврядування.

За своїм змістом муніципальне право виступає регулятором суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування, тобто відносин, пов'язаних з виникненням і існуванням місцевого самоврядування в межах певних адміністративно-територіальних одиниць, оскільки воно має у своїй основі природний, громадський характер, а також з його організацією і здійсненням.

За формою муніципальне право являє собою галузь права, джерелами якого є акти як локальних (статути територіальних громад, регламенти рад тощо), так і загальних, загальнонаціональних (Конституції, законів, підзаконних актів) норм права.

У системі права муніципальне право належить до публічного права, оскільки стосується насамперед і головним чином самостійного виду публічної (політичної) влади (демократії), яка, у свою чергу, належить територіальним громадян і здійснюється ними безпосередньо або через утворювані ними органи (ради та інші органи).

Ця галузь права — комплексна, оскільки її норми регулюють або об'єктивно мають регулювати суспільні відносини, що є предметом впливу ряду традиційних та інших загальновизнаних галузей права, насамперед конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, земельного та ряду інших галузей публічного і приватного права.

Отже, муніципальне право в системі права України являє собою комплексну галузь публічного права, норми якої регулюють насамперед і головним чином організацію і здійснення влади територіальними громадами та утворюваними ними органами в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Проблемність назви "муніципальне право" полягає передусім утому, що в Конституції України використаний термін "місцеве самоврядування" і не вживається термін "муніципалітет", під яким, зазвичай, розуміють сукупність виборних органів системи місцевого самоврядування, "муніципальне утворення" як міське чи сільське поселення, в межах якого здійснюється місцеве самоврядування і існує муніципальна власність, місцевий бюджет, виборні органи місцевого самоврядування. Разом з тим у Конституції України як одна з форм власності закріплюється комунальна власність — власність територіальних громад сіл, селищ, міст. Тому деякі вчені пропонують називати нову галузь права комунальним правом, яке по суті є правом місцевого самоврядування.

Але термін "комунальне право" з ряду причин не сприймається в Україні. В юридичній, науковій, навчальній та іншій літературі все частіше вживається термін "муніципальне право". Відповідну назву мають навчальні дисципліни у вищих навчальних закладах.

Отже, назва відповідної галузі "муніципальне право України" є значною мірою умовною, запозиченою з інших національних правових систем. Аналогічну назву має ця галузь у Великій Британії, Іспанії, Російській Федерації, США та інших країнах.

Основні ознаки будь-якої галузі права — це наявність насамперед її предмета і методу (методів). Чи має муніципальне право самостійний предмет і метод (методи)?

Предметом муніципального права є місцеве самоврядування як відносно самостійний вид суспільних відносин, пов'язаних з організацією і здійсненням влади територіальними громадами.

Місцеве самоврядування як предмет муніципального права — багатогранне явище. За своєю суттю воно є одним з основних принципів конституційного ладу і складових його системи, формою народовладдя, що властива територіальним спільнотам суспільства — територіальним громадам.

Зміст місцевого самоврядування полягає насамперед і головним чином у самостійному вирішенні територіальними спільнотами питань місцевого значення. У ст. 140 Конституції України зазначено, що "місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України".

Слід також зазначити, що територіальні громади й утворювані ними органи вирішують ще питання, делеговані їм органами державної влади.

За формою місцеве самоврядування — це насамперед волевиявлення територіальних громад, що здійснюється шляхом виборів, референдумів чи в інших формах або через утворювані ними органи.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою у встановленому законом порядку як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст.140 Конституції України).

Отже, місцеве самоврядування опосередковує собою відносно самостійний вид влади в системі народовладдя, влади народу, а саме — муніципальну владу як владу територіальних спільнот.

Це дає, на наш погляд, достатні підстави стверджувати, що муніципальні норми мають відносно самостійний предмет свого впливу, регулювання, а їх система утворює самостійну галузь права України — муніципальне право.

Разом з тим муніципальне право як самостійна галузь права тісно пов'язана з іншими галузями права і насамперед з конституційним, адміністративним, фінансовим та іншими, норми яких в певних межах і формах регулюють відносини державної влади і народовладдя і частково входять до системи норм муніципального права.

Предмет муніципального права являє собою певну систему. Основними складовими цієї системи є відносини:

- що пов'язані з організацією і проведенням місцевих виборів, референдумів та з іншими формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад;

- що пов'язані з діяльністю представницьких органів місцевого самоврядування (рад) і депутатів місцевих рад;

- що пов'язані з діяльністю виконавчих органів місцевого самоврядування та муніципальних службовців;

- що пов'язані з діяльністю сільських, селищних і міських голів;

- що пов'язані з діяльністю органів самоорганізації населення;

- органів місцевого самоврядування з органами державної влади, з іншими органами місцевого самоврядування, з об'єднаннями громадян, а також з підприємствами, установами й організаціями;

- фінансові, цивільні, земельні, соціальні, трудові, житлові та інші.

Це досить розгалужена система, яка до того ж постійно змінюється, розвивається і вдосконалюється за формою і змістом. З розвитком і утвердженням якісно нових відносин в системі місцевого самоврядування, особливо муніципальної (комунальної) власності й місцевих бюджетів, розвивається і утверджується муніципальне право.

Метод муніципального права, як і метод будь-якої галузі, є способом її впливу на суспільні відносини, зокрема на відносини в системі місцевого самоврядування. Кожній галузі права властивий, як правило, ряд методів. Це притаманно і муніципальному праву. Розрізняють такі провідні методи муніципального права: імперативний, диспозитивний, рекомендаційний і декларативний.

Пріоритетним є імперативний метод, оскільки норми цієї галузі регулюють передусім відносини державної влади і народовладдя, яке опосередковує собою місцеве самоврядування. Вплив муніципального права на суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування здійснюється шляхом застосування відповідних правових норм муніципального права в ході безпосереднього волевиявлення (місцевих референдумів, виборів тощо), а також органами та посадовими особами місцевого самоврядування.

Власне імперативний метод характеризується зрештою тим, що відповідні норми права не передбачають альтернативної поведінки чи діяльності, а в разі невиконання рішень місцевого самоврядування, прийнятих в межах компетенції відповідних суб'єктів місцевого самоврядування, настає відповідальність згідно з чинним законодавством.

Диспозитивний метод переважно запозичений з галузей приватного права і є засобом впливу в основному на відносини, суміжні з муніципальними (владними) відносинами. Як юридичні особи суб'єкти місцевого самоврядування укладають договори з іншими юридичними особами, а також з органами державної влади.

Територіальні громади мають у своїй власності рухоме й нерухоме майно. Органи місцевого самоврядування, що управляють цим майном, можуть укладати різні договори щодо розпорядження ним чи набуття його.

Поряд з цими методами поширення набули методи рекомендацій (порад) і декларацій (проголошення принципів тощо), які характерні, зокрема, для міжнародно-правових актів (хартій, декларацій тощо) і статутів (хартій) територіальних громад.

Для визначення муніципального права важливе значення має також його комплексний характер - воно не належить до основних галузей національного права України, а є вторинним - похідним від інших галузей права. Муніципальне право формується на стику конституційного, адміністративного, земельного, господарського, фінансового, цивільного права внаслідок розвитку місцевого самоврядування та законодавства про місцеве самоврядування, що, власне кажучи, і спричинило відокремлення відповідних правових норм у самостійну галузь права.

Комплексний характер муніципального права знаходить прояв й у полівалентності муніципально-правових норм та інститутів - вони одночасно є нормами (інститутами) основних галузей права - конституційного, адміністративного тощо.

З урахуванням викладеного можна сформулювати таке визначення муніципального права:

Муніципальне право України — це комплексна галузь національного права України, яку становлять правові норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з організацією та здійсненням місцевого самоврядування, закріплюючи при цьому основи місцевого самоврядування, організацію та форми його здійснення, компетенцію та гарантії місцевого самоврядування, відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

2. Муніципально-правові норми та муніципально-правові інститути. Система муніципального права

Муніципально-правові норми — це встановлені державою, територіальною громадою або органами місцевого самоврядування правила поведінки, що регулюють суспільні відносини у сфері організації і здійснення місцевого самоврядування та виконання яких забезпечується примусовою силою держави.

У своїй сукупності муніципально-правові норми становлять галузь муніципального права, їм притаманні загальні риси, що характерні для всіх правових норм. Разом з тим муніципально-правові норми мають і певні особливості, що пов'язані: 1) з предметом правового регулювання — його становить особливе коло суспільних відносин — відносини, що складаються в процесі організації та здійснення особливої форми публічної влади (місцевого самоврядування); 2) з формою виразу цих норм — значна частина муніципально-правових норм міститься в актах локальної нормотворчості (актах місцевих референдумів та органів місцевого самоврядування); 3) з їх полівалентним характером — муніципально-правові норми одночасно виступають нормами основних галузей права (конституційного, адміністративного, земельного, фінансового тощо); 4) з їх логічною структурою — переважна більшість муніципально-правових норм не містить санкцій.

В юридичній літературі пропонуються різні підстави класифікації муніципально-правових норм, зокрема, об'єкт правового регулювання, характер припису, ступінь визначеності, територія дії, джерела тощо.

Крім того, за функціональною спрямованістю муніципально-правові норми поділяються на: • регулятивні (правоустановчі) — спрямовані на регулювання муніципально-правових відносин шляхом надання їх учасникам прав і покладання обов'язків; • охоронні — які регламентують засоби юридичної відповідальності і порядок застосування санкцій. А за функціональним призначенням можна виділити такі дві групи муніципально-правових норм: 1) спеціалізовані (вихідні) — норми, що мають найбільш загальний характер, найвищу форму абстрагування і містять у собі вихідні начала, основи правового регулювання муніципально-правових відносин та які, у свою чергу, поділяються на: дефінітивні (норми-дефініції) — містять визначення правових категорій та понять муніципального права (наприклад, нормативне визначення місцевого самоврядування міститься в ст. 140 Конституції України); декларативні (норми-принципи) — закріплюють вихідні принципи муніципального права (наприклад, у ст. 7 Конституції України закріплено принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування); оперативні — норми, які відміняють дію інших норм, поширюють їх дію на нове коло суспільних відносин або пролонгують дію цих норм (наприклад, норми, що містяться в п. 8 Перехідних положень Конституції України); 2) норми-правила поведінки — безпосередньо регулюють поведінку суб'єктів муніципально-правових відносин.

Муніципально-правові норми систематизуються за муніципально-правовими інститутами - відповідними сукупностями норм, що регулюють певну групу взаємопов'язаних однорідних суспільних відносин у межах галузі муніципального права.

У сучасній літературі, з позиції системного підходу, виділяють три різновиди правових інститутів: загальні (генеральні), головні та початкові, що може бути використано й при систематизації муніципально-правових інститутів. Так, загальні муніципально-правові інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, що регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об'єд-нують норми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них, наприклад, можна віднести інститут основ місцевого самоврядування.

Головні муніципально-правові інститути в межах загальних інститутів об'єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються більш вузькою предметною й функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального муніципально-правового інституту основ місцевого самоврядування входять такі головні інститути: правові основи місцевого самоврядування, матеріальна та фінансова основи місцевого самовряду-вання, територіальна основа місцевого самоврядування тощо.

Початкові муніципально-правові інститути (субінститути) у межах головних інститутів об'єднують невелику кількість муніципально-правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування входить початковий інститут утворення цільових фондів місцевого самоврядування.

Муніципально-правові норми та муніципально-правові інститути одночасно виступають структурними елементами системи галузі муніципального права - внутрішньої організації цієї галузі права, яка обумовлена, з одного боку, основами місцевого самоврядування, що закріплені Конституцією та законодавством України про місцеве самоврядування (тобто структурою базового Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), з другого - потребами практики розвитку місцевого самоврядування, яка впливає на формування інститутів муніципального права, уточнює їх роль та значення у здійсненні місцевого самоврядування.

У зарубіжній літературі обґрунтовуються пропозиції щодо виділення в системі муніципального права двох основних частин - Загальної та Особливої. При цьому до Загальної частини відносять приписи, що стосуються територіальної громади в цілому, а до Особливої - приписи, що стосуються компетенції органів та посадових осіб місцевого самоврядування, процедури їх діяльності, статусу та порядку діяльності інших суб'єктів місцевого самоврядування тощо.

Згідно з цією концепцією до Загальної частини муніципального права можна було б віднести такі загальні муніципально-правові інститути: - принципи місцевого самоврядування; - організаційно-правова основа місцевого самоврядування; - матеріальна і фінансова основи місцевого самоврядування; - гарантії місцевого самоврядування; - відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Відповідно, до Особливої частини віднесено муніципально-правові інститути, що регулюють повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, організаційні та правові форми їх діяльності тощо.

3. Поняття муніципально-правових відносин

Муніципально-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані муніципально-правовими нормами, тобто відносини, юридичні права та обов'язки учасників яких визначені згідно з приписами норм муніципального права.

Муніципально-правові відносини виникають у зв'язку з організацією та здійсненням місцевого самоврядування. Підставою їх відокремлення у відносно самостійну групу правовідносин виступають: • положення Конституції України щодо визначення місцевого самоврядування як однієї з форм здійснення народовладдя, • виділення комунальної власності як самостійної форми публічної власності, • встановлення сфери компетенції місцевого самоврядування, • гарантій прав та законних інтересів місцевого самоврядування.

За змістом муніципально-правові відносини можна поділити на такі групи:

1. відносини, що виникають у зв'язку з організацією місцевого самоврядування (зокрема, відносини, пов'язані з обранням представницьких органів місцевого самоврядування, сільського, селищного, міського голови, органів самоорганізації населення тощо);

2. відносини, що виникають у процесі функціонування місцевого самоврядування (наприклад, реалізація самоврядних повноважень органами місцевого самоврядування);

3. відносини, що виникають у зв'язку із здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень.

Муніципально-правові відносини характеризуються рисами як спільними для всіх видів правовідносин, так і специфічними, притаманними лише цьому виду правовідносин. Так, муніципально-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру - об'єкт, суб'єкт та зміст (суб'єктивні права та юридичні обов'язки), а їх специфіка пов'язана: • по-перше, з їх змістом — вони виникають в особливій сфері суспільних відносин (відносини місцевого самоврядування), які є предметом муніципального права та пов'язані зі здійсненням публічної влади на місцевому рівні; • по-друге, з особливостями об'єкта, суб'єкта та характером юридичних зв'язків між суб'єктами цих відносин.

Зокрема, об'єкт муніципально-правових відносин - це матеріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, із приводу якої виникають суспільні відносини, що регулюються муніципально-правовою нормою.

Об'єкти муніципально-правових відносин виступають їх необхідним структуроутворюючим елементом, вони забезпечують зв'язок між суб'єктами цих відносин, а у їх якості можуть виступати різноманітні явища - дії, матеріальні та нематеріальні блага. Наприклад, Конституція України до їх переліку відносить: питання місцевого значення, комунальну власність, місцевий бюджет тощо.

Специфічним об'єктом муніципально-правових відносин є публічна влада. Питання влади (застосування влади чи захисту від влади) тією чи іншою мірою зачіпають інтереси практично всіх суб'єктів муніципально-правових відносин - територіальної громади, органів місцевого самоврядування тощо.

Найчастіше об'єктом муніципально-правових відносин виступають певні дії (діяльність територіальної громади, її членів, органів і посадових осіб місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення, спрямована на вирішення питань місцевого значення - муніципальна діяльність), що набувають відповідного оформлення. Наприклад, згідно з п. 23 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільська, селищна, міська рада затверджує місцевий бюджет і ці її дії оформлюються відповідним рішенням.

Суб'єкти муніципально-правових відносин - це особи, спільноти людей (територіальні громади та їх підрозділи), підприємства, органи, установи, організації тощо, які згідно з приписами муніципально-правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Суб'єктами муніципально-правових відносин (муніципального права) зазначені особи, організації тощо можуть стати лише за умови їх муніципальної правосуб'єктності, яка включає муніципальну правоздатність і дієздатність.

Муніципальна правоздатність - це обумовлена муніципально-правовою нормою здатність суб'єкта муніципально-правових відносин мати суб'єктивні юридичні права та обов'язки. Зокрема, правоздатність фізичної особи в муніципально-правовій сфері настає після того, як вона стає членом територіальної громади, й припиняється після її смерті або припинення членства в територіальній громаді (виїзду на постійне місце проживання за межі відповідного населеного пункту).

Муніципальна дієздатність - це обумовлена муніципально-правовою нормою здатність суб'єкта муніципально-правових відносин своїми діями набувати та здійснювати суб'єктивні юридичні права і обов'язки. Так, у повному обсязі муніципальна дієздатність фізичної особи виникає за умови її належності до громадянства України та при досягненні нею 18 років.

В окремих випадках закон передбачає деякі винятки. Так, наприклад, згідно зі ст. 6 Закону України «Про органи самоорганізації населення» обирати та бути обраними до органу самоорганізації населення мають право жителі, які на законних підставах проживають на відповідній території, тобто вимога належності до громадянства України в даному випадку не передбачається.

Коло суб'єктів муніципально-правових відносин досить специфічне й свідчить про певну особливість даних відносин щодо інших видів правовідносин. Так, суб'єктами муніципально-правових відносин виступають:

• фізичні особи — громадяни, іноземці, біпатриди, апатриди — члени відповідної територіальної громади;

• спільноти (колективи) людей — територіальні громади (жителі сіл, селищ, міст), внутрішні територіальні громади (жителі районів у містах, мікрорайонів тощо); • органи місцевого самоврядування та їх посадові особи;

• кандидати в депутати місцевих рад та на посади сільських, селищних, міських голів;

• депутати місцевих рад;

• збори виборців;

• сільські, селищні, міські голови;

• територіальні, окружні та дільничні виборчі комісії

• об'єднання громадян — політичні партії, громадські організації, профспілки, релігійні об'єднання;

• загальні збори громадян за місцем проживання;

• органи державної влади та їх посадові особи;

• асоціації органів місцевого самоврядування тощо.

Аналізуючи суб'єктний склад, слід підкреслити, що важливою особливістю багатьох муніципально-правових відносин є нерівноправність їх суб'єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в муніципально-правових відносинах переважно діє принцип влади і підпорядкування, тобто одні суб'єкти виступають управомоченою стороною, інші - зобов'язаною.

Водночас один і той самий суб'єкт муніципально-права в різних муніципально-правових відносинах може виступати одночасно як управомоченою, так і зобов'язаною (підпорядкованою) стороною. Наприклад, у випадках, коли член територіальної громади виступає суб'єктом права участі у здійсненні місцевого самоврядування, він може вимагати від органів місцевого самоврядування відповідних гарантій реалізації цього права. І, навпаки, органи місцевого самоврядування можуть вимагати від членів територіальної громади виконання актів місцевого самоврядування.

Зміст муніципально-правових відносин характеризується складною структурою. Так, в їх структурі можна виділити юридичний (суб'єктивні права та юридичні обов'язки) та матеріальний (фактична поведінка суб'єктів) зміст.

При цьому суб'єктивне право учасників муніципально-правових відносин - це їх, визначена муніципально-правовою нормою, можливість вільно діяти в певних, визначених нормою, межах, а юридичний обов'язок - встановлена муніципально-правовою нормою вимога діяти певним, чітко визначеним нормою чином або утриматися від здійснення певних дій.

Виникнення муніципально-правових відносин пов'язане з юридичними фактами, які приводять у дію відповідну муніципально-правову норму.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими муніципально-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення муніципально-правових відносин. Вони формулюються у гіпотезах муніципально-правових норм і залежно від їх зв'язку з індивідуальною волею суб'єкта поділяються на дві групи: події та дії.

Події - це такі юридичні факти, що не залежать від волі суб'єктів (наприклад, досягнення громадянином України вісімнадцятирічного віку є підставою виникнення правовідносин з реалізації активного та пасивного виборчого права при місцевих виборах).

Дії - це юридичні факти, що залежать від волі і свідомості суб'єктів муніципально-правових відносин. З точки зору законності дії поділяються на правомірні і неправомірні.

Правомірні дії зумовлюють виникнення у суб'єктів прав і обов'язків, передбачених муніципально-правовими нормами. При цьому правомірні дії, у свою чергу, також поділяються на дві групи: юридичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти - це правомірні дії, що здійснюються суб'єктами з метою їх вступу в певні муніципально-правові відносини, а юридичні вчинки - це правомірні дії, що безпосередньо не спрямовані на виникнення, припинення або зміну муніципально-правових відносин, але тягнуть за собою такі наслідки. Неправомірні дії — це юридичні факти, що суперечать вимогам муніципально-правових норм. Вони можуть стати підставою для притягнення органів та посадових осіб місцевого самоврядування до відповідальності. Класифікація муніципально-правових відносин може бути здійснена за різними підставами:

1. За змістом вони поділяються на такі групи: • відносини, що виникають у зв'язку з організацією місцевого самоврядування; • відносини, що виникають у процесі функціонування місцевого самоврядування; • відносини, що виникають у зв'язку із здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень.

2. Залежно від характеру взаємовідносин суб'єктів їх поділяють на: • загальні, • конкретні муніципально-правові відносини • та муніципально-правові стани. Загальний або конкретний характер муніципально-правових відносин зумовлений характером відповідних норм муніципального права. Так, реалізація муніципально-правових норм загальнорегулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій тощо) приводить до виникнення муніципально-правових відносин загального характеру, в яких не визначені конкретні суб'єкти відносин, їх взаємні права та обов'язки (ці питання деталізуються в чинному законодавстві про місцеве самоврядування та у відповідних конкретних правовідносинах). Це, зокрема, стосується декларованих Конституцією України принципів визнання та гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), визначення місцевого самоврядування (ст. 140).

Можна виділити особливий різновид загальних муніципально-правових відносин - муніципальні стани, тобто такі відносини, в яких визначаються конкретні суб'єкти, а їх права та обов'язки відповідними муніципально-правовими нормами чітко не встановлені, наприклад, стан належності фізичної особи до певної територіальної громади. Для конкретних муніципально-правових відносин характерним є наявність чітко визначених сторін та визначеність їх взаємних прав та обов'язків.

4. Джерела муніципального права

Норми муніципального права знаходять відображення в різних зовнішніх формах, які іменуються джерелами муніципального права.

Основним джерелом муніципального права України є нормативні акти, ієрархію яких за юридичною силою становлять:

1. Конституція України,

2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші закони, предметом яких є питання організації та здійснення місцевого самоврядування,

3. Підзаконні акти з питань місцевого самоврядування: - нормативні укази Президента України, - постанови Кабінету Міністрів України, - нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, - нормативні акти місцевого самоврядування — акти локальної нормотворчості.

Термін «нормативні акти місцевого самоврядування» треба розуміти такий як родовий - він охоплює нормативні акти, що приймаються безпосередньо територіальною громадою (акти місцевих референдумів) та нормативні акти органів місцевого самоврядування, що приймаються на підставі статті 144 Конституції України: «Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території».

У той же час існує проблема визначення природи акту місцевого самоврядування. Справа в тому, що для радянської та пострадянської правової науки є традиційним постулат щодо зв'язку норми права, нормативно-правового акта і держави - творцем права виступає держава. Як підкреслюється в юридичній літературі, відокремленість місцевого самоврядування від держави вимагає нового підходу до визначення природи актів місцевого самоврядування. Оскільки ці акти згідно з Конституцією України мають обов'язкову на відповідній території си-лу, вони повинні бути віднесені до нормативно-правових актів.

Згідно зі ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в системі місцевого самоврядування правом приймати нормативні акти наділяються представницькі органи місцевого самоврядування - місцеві ради. При цьому, рішення ради нормативно-правового характеру набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію.

Серед нормативно-правових актів місцевого самоврядування особливе місце займають статути територіальних громад сіл, селищ, міст, які приймаються з метою врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування. Чинне законодавство України не визначає місця статутів в ієрархії джерел муніципального права, хоча, з урахуванням їх предмета, статути можна було б визначити як акти найвищої юридичної сили з тих, що приймаються в системі місцевого самоврядування.

Особливе місце в системі спеціальних джерел муніципального права займають міжнародні договори - за умови їх ратифікації Верховною Радою України вони стають частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), наприклад, Європейська хартія місцевого самоврядування. В міжнародних договорах формулюються основні принципи місцевого самоврядування, що мають бути відтворені в актах національного законодавства України.

Нормативні акти СРСР та УРСР виступають джерелами муніципального права України лише за умови, що вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України (ст. З Закону України «Про правонаступництво України»), наприклад. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».

Що стосується рішень Конституційного Суду України, то вони не містять нових норм права (в тому числі муніципально-правових норм), проте їх значення як джерел муніципального права пов'язане з тим, що в цих актах встановлюється конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань місцевого самоврядування, подається офіційне тлумачення Конституції та законів України (тобто вони визначають умови чинності або нечинності відповідних нормативних актів чи їх окремих положень).

Прикладом можуть слугувати Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1998 р. у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей З та 5 Закону України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» (справа щодо статусу депутатів рад); Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 2000 р. у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п'ятої статті 6, частини першої статті 11, частини четвертої статті 16, пунктів 3, 5, 6, 9, 10, 16 частини першої статті 26, частин третьої і четвертої статті 41, частини шостої статті 42, статей 51, 52, 53, 54, частини четвертої статті 61, частини першої статті 62, частин першої, шостої, сьомої статті 63, частин четвертої, п'ятої, шостої статті 78, частин третьої, п'ятої, сьомої статті 79, абзацу третього пункту 2 розділу V «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про місцеве самоврядування) тощо.

Муніципально-правові договори - це дво - чи багатосторонні угоди, укладені органами місцевого самоврядування різних територіальних громад або територіальних громад різного рівня (наприклад, територіальної громади міста та району у місті), що регулюють відносини, пов'язані зі здійсненням місцевого самоврядування, розподілом повноважень у системі місцевого самоврядування, делегуванням окремих повноважень органів місцевого самоврядування.

5. Муніципальне право як наука, як галузь права та навчальна дисципліна

Вчення про муніципальне право як галузь національного права є органічною частиною юридичної науки. Муніципальне право належить до числа галузевих наук, основною ознакою яких є ви-вчення однойменної галузі права. Муніципальне право України являє собою галузь права України, норми якої виражають волю та інтереси її народу, держави і територіальних громад, регулюють суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування. За своєю суттю муніципальне право є виразником волі та інтересів як територіальних громад, так і народу та держави, оскільки муніципальні норми встановлюють або санкціонують як суб'єкти місцевого самоврядування (територіальні громади), так і народ та держава, приймаючи Конституцію та закони, якими визнається та гарантується місцеве самоврядування. За своїм змістом муніципальне право є регулятором суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування, тобто відносин, пов'язаних з виникненням та існуванням місцевого самоврядування в межах певних адміністративно-територіальних одиниць, оскільки воно має в своїй основі природній, громадівський характер, а також з його організацією і здійсненням. За формою муніципальне право є галуззю права, джерела якого — акти як локальних норм права (статути територіальних громад, регламенти рад тощо), так і загальних (загальнонаціональних) норм права (Конституції, законів, підзаконних актів). В системі норм права муніципальне право належить до публічного права, оскільки стосується насамперед самостійного виду публічної (політичної) влади (демократії), яка належить територіальним громадам і здійснюється ними безпосередньо або через створювані ними органи (ради та інші органи).

Муніципальне право як наука являє собою сукупність знань, наукових ідей, концепцій, теорій про місцеве самоврядування, про форми і методи його здійснення, про етапи розвитку тощо. Ця наука розкриває притаманні даній галузі закономірності, формулює основні поняття і кате-горії, якими оперує чинне муніципально-правове законодавство, аналізує функції і роль муніципально-правових інститутів.

Наука про місцеве самоврядування вивчає не тільки муніципально-правові норми й інститути, а й процеси, пов'язані з їх реалізацією. Тому об'єктом наукового дослідження цієї галузі є муніципальні відносини, відповідні правові норми та інститути. Також значна увага в муніципальній науці приділяється політичним, філософським та правовим поглядам й уявленням про місцеве самоврядування.

Це нова галузь наукових знань, яка базується на принципово інших, ніж наука радянського будівництва, поглядах та ідеях про організацію публічної влади на місцях. Головний предмет науки -- місцеве самоврядування як особливий вид публічної влади, вивчення його сутності, принципів та соціального призначення, причому об'єктом особливої уваги мають бути фундаментальні, основоположні суспільні відносини, які визначають правову природу локальної демократії, її найголовніші характеристики. Виходячи зі змісту предмету галузі, особливостей суспільних відносин, які складають його, визначається і характер основних теоретичних концепцій науки муніципального права, які розглядають такі фундаментальні теоретичні проблеми:

• як природа і сутність місцевого самоврядування,

• його місце в системі розподілу влад,

• автономність в конституційному механізмі Держави,

• дослідження особливостей правового статусу особи в місцевому самоврядуванні тощо.

Завданням науки муніципального права є вивчення умов та засобів, які забезпечують правову, організаційну та матеріально-технічну самостійність територіальних громад та їх органів насамперед від органів державної влади при вирішенні питань місцевого значення.

Наука муніципального права, як і будь-яка інша, являє собою систему знань. Це означає, що до її складу входять відносно відокремлені комплекси теоретичних положень, які містять висновки, зроблені на основі пізнання сутності, змісту та закономірностей розвитку різних аспектів суспільних відносин, урегульованих галуззю муніципального права. Ці теоретичні комплекси не тільки органічно пов'язані між собою в силу єдності предмету галузі, але й знаходяться у певній супідрядності. Одні теоретичні висновки служать основою для інших.

Отже, система науки муніципального права являє собою впорядковану сукупність відносно самостійних комплексів теоретичних положень, між якими існує логічний зв'язок. В основі цієї системи — структурність самого предмету наукового пізнання. Саме предмет науки муніципального права, а також послідовність вивчення муніципально-правової проблематики детермінує систему цієї науки. Оскільки предметом науки є однойменна галузь права, природно, що кожний з елементів системи галузі кореспондує самостійний розділ муніципально-правової науки. Однак перед наукою стоять завдання складніші, ніж просто пізнання кожного з складових елементів галузі. Вона повинна досліджувати загальні риси, притаманні галузі у цілому, специфіку і характер її предмета, джерела, систему, різновиди її норм, засоби їх реалізації, особливості муніципально-правових відносин, які виникають в результаті реалізації відповідних правових норм. Наука повинна теоретично визначити і свій власний предмет, систему, методи дослідження, джерела тощо.

Органічною частиною системи науки муніципального права є знання про такі інститути, як правові, організаційні, територіальні, фінансово-економічні основи місцевого самоврядування, функції і повноваження суб'єктів місцевого самоврядування, гарантії їх діяльності, відносини відповідальності тощо. Таким чином, система науки муніципального права у своїй основі відповідає відповідній системі галузі права, однак є ширшою, тому що наука не може зосередитися тільки на конкретних муніципально-правових інститутах, а досліджує і загальні характеристики галузі, її специфіку, місце і роль в системі права. Вивчає наука також і практику реалізації муніципально-правових норм та інститутів, прагнучи розкрити закономірності їх розвитку та дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві та правозастосувальникам щодо вдосконалення та застосування відповідних правоположень, а окремим особам — рекомендації щодо їх використання. З цією метою вивчаються також теорії та погляди, які розроблені дослідниками місцевого самоврядування, умови, що впливають на їх еволюцію.

Тому предметом муніципального права України як навчальної дисципліни повинні бути, насамперед, суспільні відносини, які виникають у процесі організації та функціонування місцевого самоврядування, проблеми його правового регулювання та практики реалізації профільного законодавства.

Лекція 3. Історія розвитку місцевого самоврядування в Україні

1. Витоки місцевого самоврядування у додержавницький період територіального самоврядування.

2. Магдебурзьке право.

3. Українська козацька держава. Полково-сотенний устрій. Комендантська система. Гетьманство.

4. Земська і куріальна система. Міська Дума як орган міського самоврядування.

1. Витоки місцевого самоврядування у додержавницький період територіального самоврядування

Вітчизняна система місцевого самоврядування має давню історію, складалася протягом багатьох століть і навіть тисячоліть. Першовитоки її – у інституціях військової демократії дослов'янської доби — родових і племінних сходах, радах старійшин, племінних і союзних радах кіммерійців, скіфів, сарматів. Демократичні принципи державотворення і самоврядування успадковані від попередників, у тому числі причорноморських античних міст-держав, широко використовувались в союзах слов'янських племен - народних зборах (вічах), племінних і союзних радах. Як визначають дослідники, високого ступеня розвитку вічові збори, боярські ради, князівські сейми набули за княжої доби в Київській державі.

У період розкладу первіснообщинного ладу і формування державності в східних слов'ян досить важко розпізнати поділ органів влади і управління і органи місцевого самоврядування.

Молода ранньофеодальна держава була зацікавлена в збереженні структури сільських громад для ефективного виконання адміністративних, поліцейських та фіскальних функцій. Громада (верв) наділялася також деякими судовими функціями, на неї також лягали обов'язки з перерозподілу земельних наділів, податково-фінансові питання. Її члени були пов'язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території верві злочини, призначення і виконання покарань.

Сільська територіальна громада об'єднувала селян — вільних господарів одного або кількох сіл. Органом управління верві були «копні» збори або віче. Судові справи проводив верховний суд.

У ХІІ—ХІІІ ст. держава поступово посилює свій вплив на територіальну громаду: спочатку поряд з виборним старостою общини з'являється княжий прикажчик, потім виборного старосту заміняє призначений князем дворецький.

Згодом у період феодальної роздробленості в Київській Русі до них приєдналися інституції соцьких і десяцьких на землях удільних князів.

В умовах існування в ІХ-ХП ст. десятинної системи управління тисяцькі, соцькі й десяцькі виконували одночасно функції органів влади, управління і органів місцевого самоврядування.

Спочатку діяльність соцьких, як і тисяцьких, мала головним чином, військовий характер: з розвитком князівської влади і князівського службового елемента функції соцьких скоротилися. Головні обов'язки соцьких зводилися до забезпечення в даній адміністративній одиниці ладу і порядку — функцій характеру поліційного; до їх обов'язків також належало піклування про постачання підвод в інтересах військових і взагалі для службових осіб, турботи з відбудови різних споруд для захисту міста від ворогів, стягнення з населення різних повинностей тощо.

Ті самі функції у містах, головним чином функції поліційного характеру виконували підлеглі соцьким десяцькі. З цими старовинними органами влади — соцькими й десяцькими ми пізніше зустрінемося під назвою «сотників» і «десятників». Органом же сільського самоврядування залишались територіальна громада — верв, яка виходила ще з первіснообщинного ладу.

Перехід Київської Русі під управління великокнязівського намісника Великого князівства Литовського у XIV ст. позначитися на самоуправі. Князі, бояри, міщани в справах місцевих «по давньому збираються на віча».

Такі вічові зібрання мали місце у Волинській, Київській, Вітебській, Полоцькій і Смоленській землях, які менше за інших зазнали негативних наслідків золотоординського іга. Проте заходи з об'єднання Литовсько- Руської держави, зміцнення її центрального управління і зближення з Польським королівством вплинули на перетворення віч головних міст земель у представницькі органи - сейми. Як зазначав В.Б. Антонович, общинне начало все більше й більше витісняється. Віче заступили з'їзди князів, бояр, шляхти.

М.С. Грушевський писав, що в XVI ст. на Волині пани на своїх з'їздах в Луцьку з власної ініціативи чи за дорученням центральної влади, полагоджували різні справи, видавали статути для землі. Вони ж під проводом маршалка Волинської землі творили апеляційну інстанцію для місцевих судів. На них почали обирати послів на великі сейми й складати петиції великому князю у місцевих і загальнодержавних справах. У Галичині, яка стала польською провінцією, «початки сеймикування» М.С. Грушевський датував 1425 роком, коли привілеї галицької шляхти були з польською. Зміни в місцевому і центральному управлінні Галичини зафіксували й архівні матеріали, опубліковані наприкінці XIX ст. Вони ілюструють, зокрема, зростання шляхетського землеволодіння, починаючи з XIV ст., та участі шляхти в місцевому самоуправлінні.

Місцеві сейми займались перш за все законотворчою роботою, володіли законодавчою ініціативою на державному рівні. М.О. Максимейко вважав, що найважливіші законодавчі пам'ятки, видані до появи Литовського статуту, складались саме на місцевих сеймах. З цим можна погодитись, коли мати на увазі джерела цих пам'яток, розробку на місцевих сеймах інструкцій послам на загальний (вальний) сейм, де приймались законодавчі акти. До того ж право земель здебільшого теж розроблялося сеймами земель (воєводств).

Так, в судовому рішенні старости луцького 1528 р. є посилання на ухвалу, яка містилась у «правах» Волинської землі і визначала порядок притягнення відповідача до суду, інші процесуальні норми. Ця ухвала була складена на Волинському сеймі і подана ще 1501 р. на затвердження великого князя. Король Сигізмунд 1527 року з приводу земельної тяжби писав владиці Володимирському і Берестейському, владиці й старості Луцьким, наміснику кременецькому, князям, панам і землянам, щоб вони вирішили на сеймі, «будет ли то в обычае, у права (на суды) вашем Вольшском, ижхтооземлюся правует, самссветками мають присягати, а хто будеть к присяге близший».

Сейм повинен був вирішити це принципове питання судочинства і дати «науку суддям» «подле права земли Вольшское».

За літописними свідченнями в першій половині XV ст. земські сейми вже брали активну участь у державному житті. Так, на сеймі в Луцьку 1438 р. були присутні король Польщі і великий князь литовський Вітовт. Ще раніше (1428р.) Вітовт побував у Смоленську, Києві. Син Ягайла — Казимир, теж брав участь у сеймі Волинської землі, де розглядалася скарга луцьких міщан на князів, панів за незаконне стягнення мита з купців. Пізніше великі князі направляли на місцеві сейми своїх представників або письмові послання, де визначався предмет обговорення. М.С. Грушевський помітив, що вже в першій половині XV ст. маємо звістки про участь шляхти щодо посилання своїх делегатів на загальний сейм. Першу звістку про обрання земських послів цей вчений датує 1448 роком.

На земських сеймах вирішувались питання обрання (визнання) великого князя, земських урядників. У Київській землі князі, пани обирали й архімандрита разом з печерськими старцями, у Волинській - навіть ігумена самого поважного монастиря — Жидячівського. На цих же сеймах обговорювали правила, визначали терміни і розміри натуральних і грошових податків і зборів, організацію ополчення, оборони землі, складали «ухвали», грамоти до великого князя, видавали шляхетські привілеї тощо.

Разом з виконанням законодавчих функцій земські сейми брали участь у виконанні судових функцій. Так, 1536 року король Сигізмунд наказав волинським урядникам зібрати на сейм князів, панів і всю шляхту землі й провести «обыск и каранье» тих, хто займався розбійницькими нападами і не втримував від цього своїх людей (слуг), взяти з них присягу, що не будуть переховувати злодіїв і розбійників. Мова йде, мабуть, про необхідність скликання судового сейму, які стали досить частими в деяких землях.

Віденським привілеєм 1565 року за наполяганням шляхти були введені повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти.

Їх повноваження були закріплені в Статуті 1566 року, де в розділі 3, артикулі 5, зокрема, зазначалось, що учасники сеймиків «мають... намовляти о тих речах и потребах земских, которые им на местцах наших ознаймлены будуть, на мней теж о своих и всех потребах земских и долеглостях оного повету и воєводства». Отже за повітовими сеймиками закріплювались повноваження обговорення і правового вирішення місцевих справ, у тому числі обрання органів управління і суду, і вибори послів на Генеральний сейм.

З утворенням Речі Посполитої шляхетські сеймики як нижча ланка парламентської системи і органи місцевого самоврядування мали значний вплив на політичне, соціально-економічне та культурне життя об'єднаної держави, у тому числі і на українських землях. З 1569 р. в Речі Посполитій діяло близько 70 сеймиків, з них 24 припадало на Велике князівство Литовське. На Волині їх стало 4, на Київщині — 2, збільшилося їх число і в інших воєводствах.

За функціональним призначенням і компетенцією розрізняли:

1) передсеймові сеймики, коли заслуховувались королівські грамоти (універсали) або універсали руських воєвод до сеймиків про скликання вольного сейму, вироблялись інструкції послам на сейм, приймались постанови, обирались посли;

2) депутатські — обирали депутатів до коронного Трибуналу казни, створювали воєводські скарбові суди (у другій половині XVII ст.), заслуховували звіти у справі зборів податків і використання зібраних сум. Іноді такі сеймики звалися господарськими, бо обговорювали земельні справи;

3) елекційні — обговорювали питання і приймали постанови щодо вибору короля або висували кандидатури на судові земські посади;

4) конфедераційні — часів безкоролів'я для створення конфедерації «при королі» або «проти короля» (рокош) і обрання Вольної ради. Конфедерація створювалась в якому-небудь одному воєводстві, а коли інші воєводства приєднувалися до неї, тоді вона називалась генеральною конфедерацією;

5) надзвичайні (екстраординарні) — у зв'язку із загрозою безпеці Речі Посполитої;

6) судові — з'їзд шляхти землі на судові сесії (каптурові суди);

7) реляційні або післясеймові сеймики — заслуховували звіти сеймових послів, приймали ухвали, в тому числі з податкових питань тощо.

Як свідчать архівні матеріали сеймику Холмської землі останньої чверті XVI - першої половини XVII ст., найбільше постанов сеймиком приймалось з податкових питань, судочинства, шляхетських маєтків, реляцій, атестацій тощо. М.С. Грушевський зазначав, що такі сеймики «творили апеляційну інстанцію для місцевих судів». Вони ж обирали суддів у земські суди.

2. Магдебурзьке право

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало Магдебурзьке право, що було поширено в містах України в польсько-литовський період. Вперше воно було введено в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще в ХШ столітті. Суть Магдебурзького права полягала у звільненні міста від управління і суду державних управителів і феодалів та даруванні йому права на створення органів місцевого самоврядування. Протягом XIII—XIV ст. ця система правових норм поширилася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідси - у Білорусію і Україну. Першим містом України, якому в 1339 році грамотою князя Болеслава-Юрія було надано Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Сянок. Пізніше це право одержали Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Кременець (1431р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444р.), Київ(1494-1498р.)Ковель(1518р.),Переяслав(1585р.), Чигирин (1592 р.) та інші міста.

Протягом XV—XVII століть Магдебурзьке право стало основою життєдіяльності значної кількості міст України. Для городян боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом одержання визначеної автономії від держави і правової основи для захисту міського населення від свавілля королівських намісників і великих землевласників. Для центральної влади, яку здійснював литовський князь чи польський король, надання тому або іншому місту Магдебурзького права стало важливим фактором державного управління, що давало можливість розширювати за рахунок городян свою соціальну базу і здійснювати тиск на феодальну аристократію.

У містах, які одержали Магдебурзьке право, створювався власний орган місцевого самоврядування - магістрат, що складався з двох колегій — ради (адміністративний орган) і лави (судовий орган), в які відповідно до грамоти Сигізмунда II обиралося від трьох до шести чоловік. Члени ради — радники (радці, а згодом — ратмани, ратегери) обиралися жителями міста. Обраними могли бути «добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, закононароджені, такі, що охороняють справедливість та правду, не мають жадібності й злості, не лихварі, не двоєжонці тощо» жителі міста. Вибори проходили, як правило, наступного дня після Нового року. Рада на чолі з бурмистром, повноваження якого по черзі виконували радники, здійснювала управління містом і всімагосподарськими справами. Лаву очолював війт, який обирався жителями міста з чотирьох кандидатур із наступним затвердженням Королем Польським, якщо місто мало повне магдебурзьке право (Київ, Житомир), і призначався польським королем, якщо місто було з неповним магдебурзьким правом. До складу «лави» входили довічно обрані «лавники», які приносили присягу.

Уведення Магдебурзького права в містах України мало, на наш погляд, двояке значення: з одного боку, воно сприяло «європеїзації» життя міста, встановленню виборної системи органів місцевого самоврядування і суду,формуванню в Україні основ громадянського суспільства, дало змогу ввести життя міста в чіткі правові норми. Але з іншого боку, воно привело до посилення іноземної колонізації й обмеження прав українського населення, витіснення з органів місцевого самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки й німці. Крім того, введення Магдебурзького права гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоврядування, супроводжувалося значно більшим втручанням центральної влади в життя міст порівняно із Західною Європою.

3. Українська козацька держава. Полково-сотенний устрій. Комендантська система. Гетьманство

Самобутньою сторінкою в історії розвитку місцеве самоврядування в Україні було козацьке самоврядування, що виникло в часи Запорізької Січі й проіснувало до 1783 року. Істотним елементом української державності цього періоду стало встановлення полково-сотенного устрою, особливістю якого було те, що полки й сотні одночасно були військовими й адміністративно-територіальними одиницями і користувалися військово-адміністративним самоврядуванням. Система органів управління козацтвом складалася з трьох правлінь: генерального, полкового і сотенного. Вищою ланкою влади було генеральне правління, яке очолював гетьман з найближчими помічниками (так звана рада генеральної старшини). На місцях керували полковий і сотенний уряд. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, що обирала полкову і сотенну старшину, могла у визначеному випадку відсторонити полковника від влади. Сотенний уряд складався із сотника і його помічників. Містами керували виборні міські старшини, селами — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а в дрібних — отаманам з виборними особами від міського населення. Однак поступово став намічатися перехід від виборів до призначення старшинської адміністрації спочатку гетьманом України, а потім російським царем.

Новим етапом у розвитку місцевого самоврядування в Україні стало підписання в 1654 р. Переяславської угоди між Україною і Московською державою, що поклало початок поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. На первісному етапі Україна одержала підтвердження від російського царя про не порушення своїх прав на місцеве самоврядування. Так, у 1665 р. царським указом містам України були видані грамоти на Магдебурзьке право, але поступово це право стало витіснятися й у 1831 р. воно було скасовано (у Києві — указом Миколи І від 23 грудня 1834р.). Уже після смерті гетьмана І. Скоропадського в 1722 р. в Україні стала вводитися так звана комендантська система, що передбачала нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку призначуваних російських комендантів. Ліквідація Запорізької Січі у 1775 р. і скасування у 1781 р. полковосотенного адміністративно-територіального поділу території практично остаточно зруйнували національну систему органів місцевого самоврядування.

Після заміни в 1783 р. магістратних і ратушних судів судами «по повітах і губерніях» Катерина II видала «Жалувану грамоту на права і вигоди містам Російської Імперії» і «Городове Положення», відповідно до яких у всіх містах були створені нові органи місцевого самоврядування - міські думи. При цьому місцеве управління поділялося на: 1) загальноміське, органами якого були міський голова, загальна міська дума і розпорядницька чи шестигласна міська дума (виконавчий орган) і 2) станове (купецька, міщанська управи, управа ремісників, іноземних ремісничих цехів, найнятих служителів, робітників).

4. Земська і куріальна система. Міська Дума як орган міського самоврядування

Інститут місцевого самоврядування в сучасному його розумінні знайшов втілення в Україні у другій половині XIX ст. У цей період в тій частині України, яка входила до складу Російської імперії, відбувалися зміни в галузі місцевого управління. У 1865—1870 рр. в шести лівобережних і південних українських губерніях, а саме Харківській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській були запроваджені органи земського самоврядування. У Російській імперії земська реформа була проведена у 1860—1870 рр. з метою пристосувати самодержавний лад до потреб капіталістичного розвитку країни, але зі збереженням його дворянської суті. Головним стрижнем земської реформи була ідея самостійності, самофінансування.

Проект реформи земського самоврядування в Росії готувався упродовж кількох років спеціальною комісією при Міністерстві внутрішніх справ. До березня 1863 р. комісією був підготовлений проект «Положення про губернські та повітові установи», котрий після обговорення його у Державній раді 1 січня 1864 р. був затверджений імператором Олександром II і отримав силу закону.

Згідно з Положенням в губерніях та повітах передбачалось створення виборних земських установ, які складалися з розпорядчих органів — повітових і губернських зібрань і виконавчих органів — повітових і губернських управ.

Ці установи створювалися, як це зазначалося у ст. 1 Положення, «для заведования делами, относящимися к местным хозяйственным пользам и нуждам губернии и каждого уезда».

Коло дії земських установ обмежувалося кордонами губернії чи повіту. Земські установи у справах, якими вони відали, діяли самостійно, але законом могли визначатися випадки і порядок, коли дії земських установ підлягали затвердженню загальних урядових органів. У той же час земським установам заборонялося виходити за межі їхніх справ і втручатися у справи, підлеглі віданню урядових, станових і громадських властей і установ.

Для виконання покладених на земські установи завдань вони мали право від імені земств, на підставі загальних цивільних законів, набувати і відчужувати рухоме й нерухоме майно, укладати договори, приймати зобов'язання, вчиняти цивільні позиви і відповідати у цивільних судах по майнових справах земств.

Положення про губернські й повітові установи визначало порядок формування земських установ. В основу було покладено виборні всестанові засади, але з перевагою для представників дворянства. Першими обиралися повітові земські зібрання. Вибори земських зібрань проводилися на трьох виборчих з'їздах (куріях). Всі виборці поділялися на три курії: 1) повітові землевласники, 2) міські виборці, 3) виборні від сільських громад.

До першої курії входили землевласники, які мали не менше 200 десятин землі (розмір землеволодіння залежав від місцевості і доходив до 3000 десятин), особи які мали нерухому власність на суму більшу ніж 15 тис. крб. або отримували річний прибуток більш ніж 6 тис. крб., а також уповноважені від духовенства і землевласників, які мали менше ніж 200 десятин землі. Таким чином, першу курію представляли переважно землевласники-дворяни і почасти велика торговельно-промислова буржуазія.

У другій курії виборче право належало купцям усіх трьох гільдій, власникам торговельних і промислових підприємств у містах з річним оборотом не менше 6 тис. крб., а також власникам міського нерухомого майна не менш ніж на 500 крб. у невеликих і на 2000 крб. у великих містах. У цій курії були представлені головним чином велика міська буржуазія, а також дворяни, які були володільцями міської нерухомості.

Третя курія складалася з представників селянських громад, перш за все селян. У той же час у цій селянській курії мали право балотуватися також місцеві дворяни і духовенство як представники «селянських громад».

У першій і другій куріях вибори гласних до повітових земських зібрань були прямими. У третій курії вибори були триступеневими: спочатку сільські громади обирали представників на волосний схід, на якому вибирали виборщиків на повітовий з'їзд виборщиків. Потім цей з'їзд обирав гласних до повітового земського зібрання.

Губернські земські гласні обиралися на повітових земських зібраннях із розрахунку один губернський гласний на шість повітових гласних.

Дані про кількісний склад земських установ, які впроваджувалися на території України, були вміщені в додатку до статей 33 і 52 «Положення про губернські та повітові установи» під назвою «Ведомость о числе гласных, избираемых в земские собрания, на первое трехлетие с открытия земских учреждений в губерниях: Владимирской, Вологодской, Воронежской, Вятской, Екатеринославской, Казанской, Калужской, Костромской, Курской, Московской, Нижегородской, Новгородской, (Донецкой, Оренбургской, Орловской, Пензенской, Пермской, Полтавской, Псковской, Рязанской, Самарской, С.- Петербургской, Саратовской, Сибирской, Смоленской, Таврической, Тамбовской, Тверской, Тульской, Харьковс

Читайте також:

1. II. Найважливіші проблеми, що визначають розвиток місцевого самоврядування і є спільними для будь-яких урядових систем.
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
6. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
7. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
8. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
9. Авангард в Україні
10. Автоматизація банківської діяльності в Україні
11. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
12. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання

Переглядів: 1487