Інноваційні процеси в системі освіти та проблеми керованості цими процесами.

Під освітніми інноваціями ми розуміємо новизну, що істотно змінює результати освітнього процесу, створюючи при цьому удосконалені чи нові освітні, дидактичні, виховні системи; освітні, педагогічні технології; методи, форми, засоби розвитку особистості, організації навчання і виховання; технології управління навчальним закладом, системою освіти.

Освітні інновації поділяються на

психолого-педагогічні,
науково-виробничі та
соціально-економічні.

До психолого-педагогічних інновацій належать нововведення, що стосуються навчального, виховного та управлінського процесів;

Розглядаючи психолого-педа-гогічні інновації як новостворені (застосовані) або вдосконалені технології (чи проекти), що істотно змінюють обсяги, структуру та якість педагогічного процесу, ми насамперед виділяємо технології: інтеграційної природничої освіти (В.Рільченко), розвивального навчання (Д.Ельконін, В.Давидов, О.Дусавицький, В.Паламарчук), особистісно орієнтованого навчання (О.Савченко, С.Подмазін), колективного навчання (Л.Кочина, Н.Бібік), модульно-розвивального навчання (А.Фурман), життєтвор-чості (І.Єрмаков), особистісно орієнтованого виховання (і.Бех), психологічного управління (Л.Ка-рамушка, Н.Коломінський),

до науково-виробничих — комп'ютерні та мультимедійні технології, сучасне матеріально-технічне обладнання;

до соціально-економічних - юридичні, правові та економічні нововведення.

На сучасному етапі розвитку системи загальної середньої освіти в Україні на державному рівні експериментування зареєстровано десять педагогічних інновацій; на регіональному —108 (на кінець 2002 р.).

Спостерігається тенденція розвитку експериментальної діяльності в загальноосвітніх навчальних закладах.

Навчальні інноваційні технології — такий добір операційних дій педагога з учнем, у результаті якого суттєво покращується мотивація учнів до навчального процесу. Серед них значне місце посідають технології особистісно орієнтовані, інтеграційні, колективної дії, інформаційні, дистанційні, розвивальні, модульно-роз-вивальні тощо.

Виховні інноваційні технології — мистецькі засоби й прийоми впливу педагога на свідомість особистості учня з метою формування в нього особистісних цінностей у контексті із загальнолюдськими. До таких технологій належать:

рання соціалізація учнів;

Наприклад, у загальноосвітніх навчальних закладах Білої Церкви Київської області за останні три роки кількість експериментальних закладів освіти зросла на 18 %. У цілому в Україні таких закладів понад 20 % (за статистичними даними інновацій ЦІППО АПН України).

Тому важливими для сучасних педагогічних працівників системи загальної середньої освіти є знання і застосування законів перебігу інноваційних процесів Н.Юсуфбе-кової, основ інноваційного менеджменту Р.Фатхутдінова, модернізованих функцій керівника школи Л.Даниленко, діагностики педагогічних проектів І.Підласого, організаційно-педагогічних умов діяльності шкіл-лабораторій наукових установ Н.Федорової, Л.Даниленко, Т.Ковальової, основ діяльності авторських шкіл Н.Ост-роверхової, науково-організаційних засад діяльності гімназій та лі-

ності та конкурентоспроможності.

На наш погляд, оцінкою психо-лого-педагопчноі інновації є сукупність позитивних параметрів і показників, що характеризують її новизну та педагогічну доцільність (потребу).

Розвиток освіти за умов загальної кризи в суспільстві: парадокс чи реальність? Як управляти школою в час змін? Як управляти її розвитком і часом? Невже наше спасіння... в труднощах розвитку? Як подолати відстань: від усвідомлення проблеми розвитку — до нової школи? Як привести до успіху інших: учнів та педагогів?

Мабуть, на ці та подібні питання не один керівник закладу освіти шукає відповіді сьогодні. Спробуємо поміркувати разом, заручившись підтримкою видатних педагогів різних часів та народів.

По-перше. Перед педагогами за всіх часів стояли питання мети, змісту та методів навчання: навіщо вчити? чому вчити? як вчити? Рівень майстерності вчителя зумовлювався його здатністю до творчо-пошукової роботи. Згадаємо на підтвердження цього думку видатного педагога А. Дистервега, що без прагнення до наукової роботи вчитель потрапляє під владу трьох демонів: механічності, рутинності, банальності; він дерев'яніє, кам'яніє, опускається. Пригадаємо й народну мудрість: «Чому ставок стає болотом? Зникає джерельце». Джерельце в школі — педагогічна творчість, цікава спільна справа.

По-друге. Мета управління закладом освіти полягає у забезпеченні його оптимального функціонування, узгодження зусиль усіх учасників педагогічного процесу та переведення школи на більш високий якісний рівень, тобто створення умов для її розвитку. Проте розвиток закладу освіти можливий тільки за умов засвоєння нововведень. Залежно від виду інновацій та глибини перетворень керівник буде докладати і різні зусилля: підвищувати рівень компетентності педагогів, змінювати усталені форми діяльності, оновлювати систему функціональних і обов'язків, розробляти нові стратегічні напрямки розвитку закладу освіти, трансформуватиме систему цінностей школи, її місію тощо.

По-третє. Останнім часом відбуваються процеси реформування освіти, які зумовили пошук ефективних навчальних, виховних, розвиваючих технологій, оновлення відносин між суб'єктами навчально-виховного процесу. Разом з тим спостерігаються кон'юнктурні зміни, бажання деяких освітян засвідчити свою «інтелектуалізацію», у будь-який засіб продемонструвати свою «інноваційність». Як наслідок — перевантаження учнів, формальна зміна назв освітніх установ та багато пустих розмов про нововведення.

Таким чином, стає зрозумілим, що управління процесом інноваційного пошуку,

по-перше, висувається методом «тиску знизу», об'єктивними процесами діяльності вчителів;
по-друге, викликане необхідністю впорядкувати інноваційну діяльність у закладах освіти;
по-третє, зумовлене метою діяльності керівника взагалі, його функціональними обов'язками.

Зрозуміло, що часи, у які ми працюємо, надзвичайно складні, бо школа повинна витримати удари кризових явищ у країні — тобто вижити; адаптуватись до нових перетворень у країні — тобто функціонувати; оновлюватись, удосконалюватися, модернізуватись — тобто розвиватись.

А всім відомо, що відразу сидіти на трьох стільцях дуже не просто.

Ситуація склалася парадоксальна: щоб розвиватись, школа повинна вижити; щоб вижити, школа повинна докорінно змінитись. І знову перед керівником виникають питання: Що сьогодні реально відбувається в освіті? Випереджальний характер розвитку суспільства щодо освіти чи випереджальний характер розвитку освіти щодо суспільства? Яке місце свідомої діяльності людини (педагога, директора школи, міністра...) в цих процесах? Чи дійсно у стратегії розвитку школи немає альтернативи? І скільки ще питань виникає... Хто б дав відповіді? Можливо, від відчаю згадуються рядки Володимира Висоцького:

Нет! Что-то тут ученые наврали: Прорыв у них в теории, порез. Развитие идет не по спирали, А вкривь и вкось, вразнос, наперерез!

Реріх про складну природу творчості, супутниці розвитку, писав:

Творчеству полезны тупики: Боли и бессилия ожог Разуму и страху вопреки Душу вынуждают на прыжок.

Таким чином, головною передумовою розвитку закладу освіти є усвідомлення його необхідності, невідкладності самим керівником. Чітка, впевнена позиція директора школи створює ситуацію сприяння процесам оновлення навчально-виховної діяльності педагогів.

Перш, ніж розпочати впровадження інноваційних технологій, директор повинен зробити аналіз типової ситуації, яка складається навколо них, з'ясувати: Чи потрібні та які саме зміни є нагальними в навчально-виховному процесі та роботі педагогів? Чому навіть слово «інновація» відштовхує вчителів? Чому так неохоче педагоги впроваджують нове? Що робити, щоб подолати опір новим технологіям?

На питання про доцільність змін досить обґрунтовану відповідь можна знайти в колективній роботі московських вчених на чолі з М. М. Поташником. Тут має значення передусім підхід до вибору ідеї:

1. Прагнення впроваджувати все, що привернуло увагу, зацікавило, десь бачили, десь читали чи чули. Як наслідок — відсутність результатів, аритмія в роботі, хаос.

2. Пошук найбільш ефективної технології засобом спроб та помилок. Наслідок теж легко передбачуваний: даремно витрачений час, знервовані вчителі, занепокоєні батьки, втомлені діти, невисокі освітні показники.

3. Упровадження того, що впроваджують в інших школах, щоб витримати конкуренцію, не відстати від педагогічної «моди». Результатом такого підходу буде повна зневіра вчителів у ефективність інноваційного пошуку, бо вони вже у такий спосіб «впроваджували» не одну методику та досвід.

4. Безсилля перед тиском вищих органів управління освітою. Це найскладніший варіант з огляду на те, що і сам керівник закладу освіти не бачить ніякої перспективи цієї кампанії.

Зрозуміло, що такі підходи до впровадження інновацій не дадуть відповідей на питання про доцільність, невідкладність оновлення закладу освіти або його окремих підсистем. Єдиним ефективним шляхом вибору змісту, методів, форм оновлення можна вважати свідоме управління розвитком школи, підґрунтям якого є глибокий проблемно-орієнтований аналіз. Зміни бувають стихійними та плановими.

Проте коли мова йде про управління, то на перше місце, безумовно, виходять прогнозовані, планові зміни. Чим вищий рівень системності, систематичності та плановості, тим кращі освітні результати та менші нервові витрати усіх учасників навчально-виховного процесу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Література	\|	ЛІТЕРАТУРА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.