• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 1 страница

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМИ ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

2. РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОГО ТЕХНІЧ­НОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМ ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КРАЇН СВІТУ

4. МІЖНАРОДНІ УГОДИ ТА ЗАКОНОДАВЧО-НОРМАТИВНА БАЗА СФЕРИ МІЖНА­РОДНОГО ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

СКЛАДОВІ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

6. УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОЇ ТЕХНІЧНОЇ ДОПОМОГИ.ПРОГРАМИ МІЖНАРОДНОЇ ТЕХНІЧНОЇ ДОПОМОГИ В ГАЛУЗІ ТЕХНІЧ­НОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Роль та значення системи технічного
регулювання в умовах глобалізації
економічних процесів

Роль, значення, завдання технічного регулювання. Переду­мови розвитку та етапи становлення технічного регулювання у світі.

Основні поняття та визначення у сфері технічного регу­лювання. Загальний огляд ситуації у світі та глобальні виклики людству, що впливають на сферу технічного регулювання та споживчої політики.

Що таке «технічне регулювання»

Законом України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» технічне регулювання визна­чено як правове регулювання відносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов’язкових вимог до продукції або пов’язаних з нею процесів, систем і послуг, персоналу та орга­нів. Воно також включає перевірку дотримання таких вимог шляхом оцінки відповідності та/або ринкового нагляду [1].

Термін «оцінка відповідності» визначено цим же Законом «Про стандарти…», а «ринковий нагляд» – Законом України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової про­дукції».

Як розмежовано сфери законодавчо регульовану та нерегу­льовану

Технічне регулювання стосується законодавчо регульованої сфери, тобто сфери, в якій вимоги до продукції та умови введен­ня її в обіг регламентуються законодавством. З іншого боку, в законодавчо нерегульованій сфері вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламентуються законодавством (ці термі­ни визначено Законом України «Про підтвердження відповід­ності» [2]). Межа між цими сферами визначається обов’яз­ко­вістю чи добровільністю вимог.

Мета, основні завдання і принципи розвитку сфери техніч­ного регулювання та захисту прав споживачів визначені в Кон­цепції [3]. Мета Концепції полягає у створенні протягом де­кількох років адаптованої до вимог СОТ і ЄС сучасної системи технічного регулювання та захисту прав споживачів, що сприя­тиме розвитку економіки, підприємництва, забезпеченню добро­совісної конкуренції, захисту життя, здоров’я людини, навко­лишнього природного середовища, прав споживачів, усуненню технічних бар’єрів у торгівлі.

Для реалізації цієї мети, а також забезпечення захисту прав споживачів необхідно розв’язати такі основні завдання:

– удосконалення законодавчої бази з питань технічного регулювання та захисту прав споживачів відповідно до вимог Угоди про технічні бар’єри в торгівлі Світової організації тор­гівлі, директив ЄС;

– удосконалення процедури надання вітчизняним та інозем­ним користувачам інформації з питань стандартизації, метро­логії, оцінки відповідності;

– забезпечення переходу від системи обов’язкової сертифі­кації до системи оцінки відповідності згідно з вимогами міжна­родних стандартів;

– удосконалення національної еталонної бази, метроло­гіч­ного забезпечення виробництва товарів, виконання робіт і на­дання послуг;

– впровадження міжнародних стандартів і стандартів дер­жав – членів ЄС відповідно до потреб національної економіки;

– сприяння впровадженню суб’єктами господарювання су­часних систем управління якістю у виробництві товарів, вико­нанні робіт і наданні послуг;

– запровадження державного ринкового нагляду за безпе­кою товарів, робіт і послуг;

– створення ефективного механізму фінансування та мате­ріально-технічного забезпечення розвитку сфери технічного ре­гулювання та захисту прав споживачів.

Технічне регулювання та захист прав споживачів повинні здійснюватися за такими принципами:

– відкритість і прозорість процесу розроблення та прий­нят­тя технічних регламентів і застосування процедур оцінки відпо­відності;

– застосування інноваційних підходів до розв’язання проблем;

– забезпечення рівності щодо захисту прав вітчизняних та іноземних виробників;

– адаптація національного законодавства до вимог законо­давства ЄС, Угоди про технічні бар’єри в торгівлі Світової організації торгівлі, запровадження міжнародних і європейських стандартів.

Головним завданням діяльності міжнародних організацій у країнах-членах ЄС розглядається проблема забезпечення якості продукції, повне задоволення запитів мільйонів споживачів єди­ного європейського ринку щодо якісної продукції. Її вирі­шення є гарантом підвищення конкурентоспроможності підпри­ємств-товаровиробників і забезпечення прав споживачів.

У середині 90-х років у Європейському Союзі була прийнята нова політика у сфері якості продукції, що відображено в доку­менті комісії Європейських Співтовариств (КЄС)^[1] «Еле­менти політики Європейської Спільноти в області якості» [1].

Відмітимо деякі передумови для нового етапу посилення уваги до якості. Передусім, це усе більш зростаюче насичення європейського ринку товарами і ще більше явне посилення нецінової конкуренції, у тому числі в області якості; чітке розуміння того, що створення єдиного ринку – важливий, але недостатній чинник для забезпечення конкурентоспроможності фірм і умов їх подальшого вдосконалення. Тому пошуки нових напрямів тривають. Аналіз діяльності основних конкурентів – японських і американських компаній – показує, що в одному з напрямів – підході до проблеми якості – вони значно перевер­шили європейців.

За даними дослідження декількох сотень фірм з багатьох країн світу, які провела американська Асоціація Ф. Кросбі, від­ношення до ролі якості як чинника конкурентоспроможності компанії в Європі та США різне. Так, на задоволення запитів споживачів націлено близько 34 % з опитаних західноєвропей­ських фірм і майже 53 % компаній США і Тихоокеанського регіону. Концепцію TQM^[2] [2] застосовує 30 % фірм Європи, більше 56 % компаній США і більше 53 % у Тихоокеанському регіоні.

За даними Американського федерального інституту якості, під час обстеження більше 2800 цехів і виробництв у різних фірмах виявлено, що на методологію TQM орієнтується близько 70 % з них. Фахівці Європейського фонду з управління якістю (EFQM) підрахували, що відмова споживачів від придбання виробів через низьку якість обходиться в країнах – членах ЄС у 25 % собівартості, тоді як в Японії – у 12 % [4]

Оцінивши ситуацію, експерти ЄС дійшли висновку про необ­хідність сформулювати і розвивати власну політику якості, що повинна стосуватися не лише товару або послуги, але і владних структур стандартизації, сертифікації, контролю і випробувань, усіх чинників конкурентоспроможності фірм. Але це не означає прийняття нормативного документа усеосяжного обов’язкового характеру: обов’язковість не стосується методів управління, спрямованих на досягнення переваги над конкурентами.

Європейська політика за якістю базується на загальних підходах до створення загальноєвропейської економіки і покли­кана забезпечити умови для розвитку «нової культури якості», спрямованої на споживача з урахуванням інтересів економічних партнерів і звернення на єдиному ринку тільки високоякісних товарів.

Мета політики якості як невід’ємної складової загальної економічної політики ЄС така:

– узгодження вимог до якості національних і єдиного ринків для розробки спільних цілей в області якості;

– забезпечення умов для постійного поліпшення якості;

– підвищення якості внаслідок зближення вимог до якості державного і приватного секторів виробництва;

– зміна структури виробництва відповідно до світових тен­денцій для посилення впливу на якість відповідних організацій (інститутів якості), для повнішого задоволення споживчих пе­реваг;

– зміцнення позицій європейської економіки і підвищення її конкурентоспроможності за рахунок більшої доступності різних методів управління якістю для підприємств країн ЄС;

– поліпшення використання промислового потенціалу, під­тримка інноваційної діяльності та науково-технічного розвитку підприємств. Створюючи свою політику за якістю, ЄС визначив роль органів влади, виробничих компаній і споживачів у загаль­ному завданні поліпшення якості.

Органи влади координують дії різних сферах, спрямовані на поліпшення якості. Кожна компанія робить свій практичний внесок і представляє окрему ланку в загальному ланцюзі зав­дань. Споживач є цінним джерелом інформації і нових ідей, тому необхідно посилити інформованість споживачів у всіхаспектах якості та підтримувати зворотний зв’язок. А це, у свою чергу, пов’язано із завданням досягнення більшої соціальної прийнятності діяльності фірм, зокрема, більш високих парамет­рів економічності виробництв.

Основні принципи європейської політики за якістю: коопе­рація і взаємодоповнення; базовий підхід; соціальність; структу­ризація; використання нової концепції якості; інтернаціона­лізація.

Принцип кооперації і взаємодоповнення зводиться до того, що заслуговуючий довіри ефективний правовий і технічний простір, який зможе гарантувати безперебійність функціону­вання внутрішнього ринку, не може бути створений, якщо політика за якістю не враховує заходи, що реалізуються на національному, регіональному і міжнародному рівнях.

Базовий підхід заснований на усвідомленні того, що політика за якістю становить один зі стратегічних елементів промислової політики, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності в широкому аспекті, а не в окремих сферах.

Принцип соціальності говорить про необхідність стимулю­вання підходів до політики за якістю, заснованих на вико­ристанні ключового людського чинника. У цьому плані вима­гається гнучка інтеграція різних національних культур країн співтовариства, а також поліпшення виробничої атмосфери, що можливо при забезпеченні взаєморозуміння між керівними і виконавчими ланками. Спільна мета – поліпшення якості життя людей в об’єднаній Європі – повинна сприяти цьому.

Принцип структуризації спрямований на посилення взаємодії усіх елементів в інфраструктурі якості та тіснішу й ефективнішу їх співпрацю з компаніями з метою пристосування до нових вимог європейської економіки.

Використання нової концепції якості припускає зміну під­хо­ду до якості: формування нової філософії у стратегії управління фірмами, заснованої на включенні усього персоналу в процес постійного поліпшення діяльності усіх підрозділів компанії з метою повнішого задоволення запитів споживачів. Взаємовід­носини усередині кожного підрозділу будуються на принципі «постачальник – клієнт» з усіма обов’язками кожного.

Інтернаціоналізація зводиться до рішення двох завдань: роз­робка принципів взаємного визнання усіх національних законо­давчих положень країн-членів для зняття усіх перешкод у вільному пересуванні товарів на єдиному ринку; створення «культури якості», забезпечення її розвитку й оволодіння нею усіма учасниками єдиного ринку.

На основі вищевикладених принципів і цілей створена Євро­пейська програма якості – EQP (European Quality Programm).

Головна мета програми – об’єднати зусилля усієї економіки ЄС, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності в ре­зультаті поліпшення якості товарів, послуг і вдосконалення організації виробництва. Програма складається з п’яти розділів:

1) підвищення якості й усвідомлення необхідності цього;

2) створення, розвиток і демонстрація способів і методів підвищення якості;

3) підвищення ролі «інфраструктур якості»;

4) навчання і підвищення кваліфікації;

5) структурна координація.

Завдання, поставлені в першому розділі, полягають у такому:

– доведення до керівників виробничих і обслуговуючих підрозділів інформації про переваги, які забезпечує висока якість продукції на внутрішньому ринку;

– проведення широкої рекламної кампанії, що пропонує під­вищення якості, адресованої громадським колам і безпосереднім споживачам;

– призначення європейської премії за якість для фірм, що досягли в цій сфері значних успіхів;

– розвиток партнерських стосунків між виконавцями і за­мовниками;

– вивчення критеріїв якості і показників, що впливають на рівень конкурентоспроможності європейської економіки;

– розширення маркування товарів знаками відповідності й іншими символами, що несуть споживачеві необхідну інформа­цію про товар.

Мета другого розділу – сприяння компаніям у доступі до передових способів забезпечення якості товарів. У зв’язку з цим визначені такі завдання:

– поширення передового досвіду з управління якістю усере­дині ЄС і забезпечення взаємопроникнення методів;

– організація обміну практичним досвідом на національ­ному і регіональному рівнях з метою управління процесом впровадження нових технологій.

Третій розділ спрямований на виявлення і реформування інфраструктур якості, що можуть зробити негативний вплив на управління єдиним ринком ЄС. Для цього передбачено:

– розвиток зв’язків між складовими інфраструктури якості та зацікавленими компаніями, зокрема, шляхом підвищення ролі Європейської організації по випробуваннях і сертифікації, а також системи акредитації;

– розширення інформаційного обміну між країнами-чле­нами;

– розвиток співпраці між випробувальними лабораторіями, а також їх взаємодія з органами з нагляду за сертифікованою продукцією.

Як політика за якістю, так і програма відображають під­ви­щену увагу до рівня кваліфікації персоналу, зайнятого в про­цесах забезпечення якості продукції. Цьому питанню присвя­чений четвертий розділ програми, мета якого – посилення ефективності використання людського чинника шляхом навчан­ня персоналу усіх рівнів, залучення кожного співробітника від вищої ланки управління до рядового виконавця в процес управ­ління якістю. Завдання, зв’язані з цією метою:

– розробка навчальних програм, створення системи стиму­лювання роботи персоналу фірм, державних і інших органів, діяльність яких пов’язана з питаннями якості;

– створення системи сертифікації фахівців з управління якістю;

– розвиток обміну експертами між відповідними організа­ціями на національному та регіональному рівнях.

Головне завдання п’ятого розділу полягає у «підготовці Європейської Хартії якості для закріплення і підвищення ролі інфраструктури якості», для чого намічається тісна взаємодія організацій зі стандартизації, сертифікації і метрології ЄС із відповідними загальноєвропейськими організаціями. Разом з цим відзначається необхідність підтримки національних органів, які керують випробувальними центрами, що пов’язано з трудно­щами періоду гармонізації технічних вимог до продукції, а також обов’язкової ув’язки методів, які застосовують для під­вищення якості, з вимогами безпеки для людини і довкілля.

Таким чином, програма ЄС за якістю свідчить про прагнення Співтовариства посилити свої позиції на світовому ринку това­рів і послуг та визначити свої конкурентні переваги в галузі якості.

З практичними діями з виконання програми пов’язана серти­фікація систем якості.

Регіональні та міжнародні організації з сертифікації систем якості.

Провідні національні органи з сертифікації європейських країн у 1990 р. уклали багатосторонню угоду про взаємне ви­знання сертифікатів і створили першу в світі мережу з серти­фікації – EQNet. Пізніше вона перетворилася на міжнародну мережу IQNet.

Мережа IQNet – це зареєстрована асоціація національних органів з сертифікації систем менеджменту та представлена
36 офіційними партнерами – органами з сертифікації високого класу і більш ніж 150 дочірніми компаніями з 33 країн світу^[3]. Діяльність IQNet спрямована на сприяння широкому і взаєм­но­му визнанню сертифікатів відповідності систем якості міжна­родним стандартам ISO серії 9000, що видаються національними органами.

IQNet має єдину форму сертифікату, що визнається організа­ціями-партнерами. Власник такого сертифікату має право отримати сертифікат від будь-якого конкретного органу, що входить до складу мережі, без додаткової перевірки системи якості у заявника. Мережа пропонує деякі додаткові послуги: надання допомоги транснаціональними корпораціями щодо ви­знання сертифікатів практично у будь-якій країні світу; додат­кова сертифікація товару на відповідність Директивам ЄС; про­ведення добровільної сертифікації.

Нормативними документами для аудиторів IQNet служать стандарт ISO 10011 «Керівні вказівки по перевірці систем яко­сті. Перевірка. Кваліфікаційні критерії для експертів-аудиторів по перевірці систем якості» і європейський стандарт EN 45012 «Критерії оцінки органів по сертифікації систем якості».

Рисунок 1 – Сертифікат IQNet ISO 9001:2008

Безпосередньо з сертифікацією систем якості пов’язана акре­дитація органів з сертифікації. Було докладено багато зусиль до створення регіональної організації з акредитації, яка б забезпе­чила достатній рівень компетентності органів з оцінки відпо­від­ності та посприяла укладенню угод про взаємне визнання. Спо­чатку існувало дві такі організації: Європейська організація з акредитації органів із сертифікації^[4] та Європейська організація з акредитації лабораторій^[5]. У другій половині 90-х років минулого століття ці дві організації були об’єднані в одну – організацію Європейської співпраці з акредитації (ЄА)^[6]. Основна мета цієї організації полягає у тому, щоб заохочувати взаємне визнання результатів оцінки відповідності між органами з оцінки відпо­відності різних країн, таким чином сприяючи усуненню техніч­них бар’єрів у торгівлі, особливо на європейському рівні. До неї входять органи з акредитації випробувальних і калібрувальних лабораторій, а також органів із сертифікації продукції і послуг, систем управління якістю та управління довкіллям, персоналу та органів контролю. Організація також розробляє принципи одна­кового застосування міжнародних і європейських документів і заохочує укладення угод про взаємне визнання як між органами із сертифікації та лабораторіями, акредитованими членами орга­нізації, так і між країнами.

Важливу роль має ЕАС (European organization for accreditation of certification bodies) – Європейська асоціація організацій з акредитації органів, що займаються сертифікацією систем яко­сті. Основне завдання ЕАС – розвиток багатосторонньої спів­пра­ці між країнами-членами з метою досягнення взаємної довіри.

Незалежна міжнародна організація з сертифікації (Independent International Organisation for CertificationIIOC) складається з восьми міжнародних органів з сертифікації, які працюють по всьому світу, серед них: Норске Веритас, Регістр Ллойда, Тюф-СЕРТ та ін. Члени IIOC підписали меморандум взаєморо­зуміння, спрямований на спільну роботу з усунення необхід­ності проведення численних оцінок. Основна мета організації полягає у виключенні повторних сертифікацій систем якості та наданні більшої ваговитості сертифікації на відповідність стан­дартам ISO серії 9000.

Міжнародний форум з акредитації (IАF – International Accreditation Forum) об’єднує національні органи з акредитації багатьох країн, у тому числі Австралії, Канади, США, Японії, Великобританії, Китаю та ін. Росія – також член IАF, де вона представлена Держстандартом РФ.

2. РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОГО
ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2.1. Характеристика, завдання та напрями діяльності
Світової організації торгівлі

2.1.1. Завдання, напрями, принципи
діяльності Світової організації торгівлі

Всесвітня торгова організа­ція (ВТО) заснована 8 грудня 1994 р. Почала діяти 1 січня 1995 р. Є правонаступницею ГАТТ (Гене­ральної угоди з тарифів і тор­гівлі), підписаної у 1947 р. Штаб-квартира – Женева.

Створення Світової органі­зації торгівлі є результатом багатосторонніх перегово­рів у межах ГАТТ (Генеральна угода з та­рифів і торгівлі)^[1] упродовж 1986–1993 рр. (Уругвайського раунду). Особливістю цих переговорів було розширення переговор­ного процесу за межі суто торговельних зв’язків, а саме: послуг, у тому числі банківських, страхових, транспортних, будівельних, комп’ютерних, а також розгляд питань захисту інтелектуальної власності та інвестицій, пов’я­за­них з торгівлею. У межах раунду розглядалися питання удоско­налення й адаптації механізму ГАТТ до сучасного етапу. Пере­говори за Уругвайським раундом організаційно забезпечувалися Комітетом з нагляду за впровадженням нових митних обмежень і 15-ма робочими групами (з митних тарифів; з тропічних това­рів; з продукції, що виготовляється на базі природних ресурсів; із текстилю й одягу; з сільськогосподарських товарів; з торго­вельних аспектів прав на інтелектуальну власність, включаючи торгівлю контрафактними товарами; із захисних застережень; з функціонування системи ГАТТ; з торговельних питань інвести­ційної політики; зі зміни статей ГАТТ; з урегулювання супе­ре­чок; з торгівлі послугами).

Конкретним результатом переговорів, які завершилися 15 груд­ня 1993 р., стало підписання Заключного акта та Угоди про ство­рення СОТ представниками 120-ти країн 15 квітня 1994 р. у м. Марракеш (Марокко).

Заключний акт за результатами Уругвайського раунду (Final Act Embodying the Results of the Uruguay Round of Multilateral Trade Negotiations, Marrakesh, 15 April, 1994) включав основні положення щодо створення COT і відповідні міністерські декла­рації, рішення та домовленості з фінансових послуг, зобов’я­зан­ня країн щодо ратифікації для вступу в дію з 1 січня 1995 року, а також визначав відкритість СОТ для вступу протягом двох років та ін.

Правовий статус СОТ визначається ГАТТ (у редакції 1994 p.), а також Генеральною угодою з торгівлі послугами (ГАТС) та Угодою з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) і Домовленістю про правила та процедури розгляду суперечок.

На відміну від ГАТТ, Світова організація торгівлі має статус спеціалізованої організації ООН і водночас з організаційним оформленням поєднується з комплексом торгових документів. У СОТ входять 153 держави, ще 30 країн проводять переговори про вступ. Організація має статус юридичної особи, що користу­ється всіма привілеями та імунітетами ООН.

Головною метою функціонування СОТ є лібералізація і стабі­лізація світової торгівлі, що досягається шляхом встановлення правил і укладання угод, а також переговорів між учасниками. Діяльність СОТ здійснюється за такими напрямами:

– контроль за прийняттям і застосуванням багатосторонніх угод СОТ;

– проведення багатосторонніх переговорів;

– урегулювання торговельних суперечок;

– спостереження за торговельною політикою;

– збір, вивчення і надання інформації з питань торговельної політики і торгівлі.

До сфери, яку регламентують угоди СОТ, входять: 1) митно-тарифне регулювання; 2) антидемпінгове регулювання і засто­сування компенсаційних мит; 3) використання субсидій і ком­пенсаційних заходів; 4) нетарифні обмеження; 5) кількісне регу­лювання; 6) діяльність державних торговельних підприємств; 7) митні союзи і зони вільної торгівлі; 8) митні формальності, збори, вимоги до документації; 9) внутрішні податки, збори, вимоги до внутрішньої торгівлі; 10) захисні та технічні бар’єри, са­нітарні та фітосанітарні заходи; 11) правила походження; 12) торгівля послугами; 13) торговельні аспекти захисту інтелек­туальної власності; 14) торгівля окремими групами товарів (тек­стилем та одягом, сільськогосподарською продукцією, цивіль­ною авіатехнікою); 15) здійснення державних закупівель; 16) торго­вельні аспекти інвестицій; 17) аспекти захисту довкілля в міжна­родній торгівлі.

Основними принципами створення та здійснення регулятив­них заходів є принципи: найбільшого сприяння та недискримі­нації; національного режиму; захисту національної промисло­вості; створення сталого базису для торгівлі, сприяння справед­ливій конкуренції; заборони кількісних обмежень імпорту; до­пустимих дій у надзвичайних обставинах; регіональних торго­вельних домовленостей.

Згідно з принципом найбільшого сприяння та недискри­мінації будь-які преференції (переваги, пільги, привілеї, іму­нітет) на імпортний продукт поширюються на продукт похо­дженням з будь-якої країни-учасниці, або призначений для неї (ст. І ГАТТ-1994). Принцип носить безумовний характер і засто­совується в повному обсязі.

Принцип національного режиму (ст. III) передбачає надання імпортованим із країн-учасниць товарам національного режимувнутрішніх податків, зборів, що регулюють внутрішню торгів­лю.

Принцип захисту національної промисловості передбачає (ст. VI, XI–XVI) використання для розвитку національної про­мисловості лише тарифних методів, а не кількісних обмежень, податків, стандартів.

Принцип створення сталої бази торгівлі (ст. II, ч. І) перед­бачає обов’язкове дотримання погоджених тарифних рівнів, не­можливість їх підвищення і поступовість скорочення у процесі переговорів.

Принцип сприяння справедливій конкуренції стосується питань демпінгу і субсидій. Антидемпінговий кодекс ГАТТ містить правила реагування на демпінг, застосування компенса­ційних мит у випадку експортних і внутрішніх субсидій. Вико­нує функції протидії «війни субсидій» і використання компен­саційних заходів з протекціоністською метою.

Принцип загальної заборони кількісних обмежень імпорту стосується торгівлі сільськогосподарськими товарами, тексти­лем, сталлю тощо, за винятком застосування кількісних обме­жень, з метою захисту платіжного балансу, призупинення змен­шення запасів іноземної валюти, викликаного попитом на ім­портні товари у зв’язку з розвитком внутрішнього виробництва.

Принцип допустимих дій у надзвичайних обставинах перед­бачає вилучення (ст. XXV, ч. III) конкретних зобов’язань у межах СОТ у надзвичайних умовах та «захисні застереження» щодо тимчасового встановлення кількісних обмежень чи відмі­ну тарифних пільг для товарів, імпорт яких зростає і може при­звести до істотних збитків конкуруючих національних підпри­ємств.

Принцип регіональних торгових домовленостей допускає преференції всередині регіональних економічних угрупувань при дотриманні жорстких критеріїв (ст. XXIV, ч. III) – каліфі­каційних утворень як митного союзу (єдиний тариф для третіх країн) чи зони вільної торгівлі (самостійна тарифна політика для третіх країн).

Крім того, передбачені спеціальні умови для країн, що роз­виваються, забезпечення сприятливих умов доступу на світові ринки (за результатами Токійського раунду надання загальної системи преференції), а також звільнення від взаємності щодо зобов’язань скорочення чи усунення тарифів та інших бар’єрів. Виняток щодо текстилю і одягу передбачає регулювання (згідно з Угодою про мультиволокна) шляхом встановлення промис­лово розвиненими країнами квот на імпорт відносно більш конкурентоздатніших країн, що розвиваються.

До організаційної структури СОТ належить:

1) Конференція на рівні міністрів, скликається раз на два роки (1996 р., м. Сінгапур; 1998 р., м. Женева). Потім були кон­ференції у Дохе, 9–13 листопада 2001 року; Канкуне, 10–14 ве­ресня 2003 року; Гонконзі, 13–18 грудня 2005 року і Женеві, восени 2009 року. Восьма міністерська конференція була прове­дена в Женеві (Швейцарія), з 15 по 17 грудня 2011 року. Пара­лельно пленарній сесії були проведені три робочі засідання «Важливість багатосторонньої торгової системи і ВТО», «Тор­гівля і розвиток» і «Дохинський порядок денний в області роз­витку». Конференція схвалила приєднання Росії, Самоа і Чорно­горії;

2) Генеральна рада СОТ, яка включає представників країн і забезпечує поточну роботу через три Ради: 1) з торгівлі товара­ми; 2) з торгових аспектів прав на інтелектуальну власність; 3) з торгівлі послугами. Перша з них здійснює контроль за дотри­манням угод з торгівлі товарами (додаток ІА до Угоди) через 14 комітетів. Друга здійснює контроль за дотриманням відпо­від­ної угоди (додаток ІС), а також питань, пов’язаних з торгівлею контрафактними товарами. Третя контролює виконання домов­леностей (додаток ІВ) щодо торгівлі послугами через Комітет з торгівлі фінансовими послугами і Робочу групу з професійних послуг, а також надає допомогу в переговорах з питань мор­ських перевезень, базових комунікацій, міграції робочої сили. У 1996 р. було утворено Комітет з регіональних торгових угод для спостереження за законами вільної торгівлі та митними союзами, а також для організації переговорів з представниками найбільших угрупувань (ЄС, МЕРКОСУР).

Генеральній раді підпорядковано чотири комітети: з торгівлі та розвитку; з обмежень, пов’язаних з платіжним балансом; з бюджету і фінансів; з адміністративних питань, а також спе­ціальні органи з розгляду спірних питань та проведення періо­дичних оглядів торгової політики.

Секретаріат, який очолюють Генеральний директор і чотири заступники, забезпечує діяльність органів СОТ у сфері перего­ворів, здійснення угод і надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, через відділ технічної допомоги і професійної підготовки кадрів.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. IV. Список використаних джерел
3. IV. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ЗАКОНОДАВСТВА.
4. MOV приймач, джерело
5. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
6. XIII. Формування та оприлюднення рейтингового списку вступників, рекомендованих до зарахування
7. XVI. Коригування списку рекомендованих до зарахування
8. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
9. А. В. Дудник 1 страница
10. А. В. Дудник 10 страница
11. А. В. Дудник 11 страница
12. А. В. Дудник 12 страница

Переглядів: 1327