Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 1 страница

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМИ ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

2. РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОГО ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМ ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КРАЇН СВІТУ

4. МІЖНАРОДНІ УГОДИ ТА ЗАКОНОДАВЧО-НОРМАТИВНА БАЗА СФЕРИ МІЖНАРОДНОГО ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

СКЛАДОВІ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

6. УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОЇ ТЕХНІЧНОЇ ДОПОМОГИ.ПРОГРАМИ МІЖНАРОДНОЇ ТЕХНІЧНОЇ ДОПОМОГИ В ГАЛУЗІ ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Роль та значення системи технічного
регулювання в умовах глобалізації
економічних процесів

Роль, значення, завдання технічного регулювання. Передумови розвитку та етапи становлення технічного регулювання у світі.

Основні поняття та визначення у сфері технічного регулювання. Загальний огляд ситуації у світі та глобальні виклики людству, що впливають на сферу технічного регулювання та споживчої політики.

Що таке «технічне регулювання»

Законом України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» технічне регулювання визначено як правове регулювання відносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов’язкових вимог до продукції або пов’язаних з нею процесів, систем і послуг, персоналу та органів. Воно також включає перевірку дотримання таких вимог шляхом оцінки відповідності та/або ринкового нагляду [1].

Термін «оцінка відповідності» визначено цим же Законом «Про стандарти…», а «ринковий нагляд» – Законом України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції».

Як розмежовано сфери законодавчо регульовану та нерегульовану

Технічне регулювання стосується законодавчо регульованої сфери, тобто сфери, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством. З іншого боку, в законодавчо нерегульованій сфері вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламентуються законодавством (ці терміни визначено Законом України «Про підтвердження відповідності» [2]). Межа між цими сферами визначається обов’язковістю чи добровільністю вимог.

Мета, основні завдання і принципи розвитку сфери технічного регулювання та захисту прав споживачів визначені в Концепції [3]. Мета Концепції полягає у створенні протягом декількох років адаптованої до вимог СОТ і ЄС сучасної системи технічного регулювання та захисту прав споживачів, що сприятиме розвитку економіки, підприємництва, забезпеченню добросовісної конкуренції, захисту життя, здоров’я людини, навколишнього природного середовища, прав споживачів, усуненню технічних бар’єрів у торгівлі.

Для реалізації цієї мети, а також забезпечення захисту прав споживачів необхідно розв’язати такі основні завдання:

– удосконалення законодавчої бази з питань технічного регулювання та захисту прав споживачів відповідно до вимог Угоди про технічні бар’єри в торгівлі Світової організації торгівлі, директив ЄС;

– удосконалення процедури надання вітчизняним та іноземним користувачам інформації з питань стандартизації, метрології, оцінки відповідності;

– забезпечення переходу від системи обов’язкової сертифікації до системи оцінки відповідності згідно з вимогами міжнародних стандартів;

– удосконалення національної еталонної бази, метрологічного забезпечення виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг;

– впровадження міжнародних стандартів і стандартів держав – членів ЄС відповідно до потреб національної економіки;

– сприяння впровадженню суб’єктами господарювання сучасних систем управління якістю у виробництві товарів, виконанні робіт і наданні послуг;

– запровадження державного ринкового нагляду за безпекою товарів, робіт і послуг;

– створення ефективного механізму фінансування та матеріально-технічного забезпечення розвитку сфери технічного регулювання та захисту прав споживачів.

Технічне регулювання та захист прав споживачів повинні здійснюватися за такими принципами:

– відкритість і прозорість процесу розроблення та прийняття технічних регламентів і застосування процедур оцінки відповідності;

– застосування інноваційних підходів до розв’язання проблем;

– забезпечення рівності щодо захисту прав вітчизняних та іноземних виробників;

– адаптація національного законодавства до вимог законодавства ЄС, Угоди про технічні бар’єри в торгівлі Світової організації торгівлі, запровадження міжнародних і європейських стандартів.

Головним завданням діяльності міжнародних організацій у країнах-членах ЄС розглядається проблема забезпечення якості продукції, повне задоволення запитів мільйонів споживачів єдиного європейського ринку щодо якісної продукції. Її вирішення є гарантом підвищення конкурентоспроможності підприємств-товаровиробників і забезпечення прав споживачів.

У середині 90-х років у Європейському Союзі була прийнята нова політика у сфері якості продукції, що відображено в документі комісії Європейських Співтовариств (КЄС)^[1] «Елементи політики Європейської Спільноти в області якості» [1].

Відмітимо деякі передумови для нового етапу посилення уваги до якості. Передусім, це усе більш зростаюче насичення європейського ринку товарами і ще більше явне посилення нецінової конкуренції, у тому числі в області якості; чітке розуміння того, що створення єдиного ринку – важливий, але недостатній чинник для забезпечення конкурентоспроможності фірм і умов їх подальшого вдосконалення. Тому пошуки нових напрямів тривають. Аналіз діяльності основних конкурентів – японських і американських компаній – показує, що в одному з напрямів – підході до проблеми якості – вони значно перевершили європейців.

За даними дослідження декількох сотень фірм з багатьох країн світу, які провела американська Асоціація Ф. Кросбі, відношення до ролі якості як чинника конкурентоспроможності компанії в Європі та США різне. Так, на задоволення запитів споживачів націлено близько 34 % з опитаних західноєвропейських фірм і майже 53 % компаній США і Тихоокеанського регіону. Концепцію TQM^[2] [2] застосовує 30 % фірм Європи, більше 56 % компаній США і більше 53 % у Тихоокеанському регіоні.

За даними Американського федерального інституту якості, під час обстеження більше 2800 цехів і виробництв у різних фірмах виявлено, що на методологію TQM орієнтується близько 70 % з них. Фахівці Європейського фонду з управління якістю (EFQM) підрахували, що відмова споживачів від придбання виробів через низьку якість обходиться в країнах – членах ЄС у 25 % собівартості, тоді як в Японії – у 12 % [4]

Оцінивши ситуацію, експерти ЄС дійшли висновку про необхідність сформулювати і розвивати власну політику якості, що повинна стосуватися не лише товару або послуги, але і владних структур стандартизації, сертифікації, контролю і випробувань, усіх чинників конкурентоспроможності фірм. Але це не означає прийняття нормативного документа усеосяжного обов’язкового характеру: обов’язковість не стосується методів управління, спрямованих на досягнення переваги над конкурентами.

Європейська політика за якістю базується на загальних підходах до створення загальноєвропейської економіки і покликана забезпечити умови для розвитку «нової культури якості», спрямованої на споживача з урахуванням інтересів економічних партнерів і звернення на єдиному ринку тільки високоякісних товарів.

Мета політики якості як невід’ємної складової загальної економічної політики ЄС така:

– узгодження вимог до якості національних і єдиного ринків для розробки спільних цілей в області якості;

– забезпечення умов для постійного поліпшення якості;

– підвищення якості внаслідок зближення вимог до якості державного і приватного секторів виробництва;

– зміна структури виробництва відповідно до світових тенденцій для посилення впливу на якість відповідних організацій (інститутів якості), для повнішого задоволення споживчих переваг;

– зміцнення позицій європейської економіки і підвищення її конкурентоспроможності за рахунок більшої доступності різних методів управління якістю для підприємств країн ЄС;

– поліпшення використання промислового потенціалу, підтримка інноваційної діяльності та науково-технічного розвитку підприємств. Створюючи свою політику за якістю, ЄС визначив роль органів влади, виробничих компаній і споживачів у загальному завданні поліпшення якості.

Органи влади координують дії різних сферах, спрямовані на поліпшення якості. Кожна компанія робить свій практичний внесок і представляє окрему ланку в загальному ланцюзі завдань. Споживач є цінним джерелом інформації і нових ідей, тому необхідно посилити інформованість споживачів у всіхаспектах якості та підтримувати зворотний зв’язок. А це, у свою чергу, пов’язано із завданням досягнення більшої соціальної прийнятності діяльності фірм, зокрема, більш високих параметрів економічності виробництв.

Основні принципи європейської політики за якістю: кооперація і взаємодоповнення; базовий підхід; соціальність; структуризація; використання нової концепції якості; інтернаціоналізація.

Принцип кооперації і взаємодоповнення зводиться до того, що заслуговуючий довіри ефективний правовий і технічний простір, який зможе гарантувати безперебійність функціонування внутрішнього ринку, не може бути створений, якщо політика за якістю не враховує заходи, що реалізуються на національному, регіональному і міжнародному рівнях.

Базовий підхід заснований на усвідомленні того, що політика за якістю становить один зі стратегічних елементів промислової політики, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності в широкому аспекті, а не в окремих сферах.

Принцип соціальності говорить про необхідність стимулювання підходів до політики за якістю, заснованих на використанні ключового людського чинника. У цьому плані вимагається гнучка інтеграція різних національних культур країн співтовариства, а також поліпшення виробничої атмосфери, що можливо при забезпеченні взаєморозуміння між керівними і виконавчими ланками. Спільна мета – поліпшення якості життя людей в об’єднаній Європі – повинна сприяти цьому.

Принцип структуризації спрямований на посилення взаємодії усіх елементів в інфраструктурі якості та тіснішу й ефективнішу їх співпрацю з компаніями з метою пристосування до нових вимог європейської економіки.

Використання нової концепції якості припускає зміну підходу до якості: формування нової філософії у стратегії управління фірмами, заснованої на включенні усього персоналу в процес постійного поліпшення діяльності усіх підрозділів компанії з метою повнішого задоволення запитів споживачів. Взаємовідносини усередині кожного підрозділу будуються на принципі «постачальник – клієнт» з усіма обов’язками кожного.

Інтернаціоналізація зводиться до рішення двох завдань: розробка принципів взаємного визнання усіх національних законодавчих положень країн-членів для зняття усіх перешкод у вільному пересуванні товарів на єдиному ринку; створення «культури якості», забезпечення її розвитку й оволодіння нею усіма учасниками єдиного ринку.

На основі вищевикладених принципів і цілей створена Європейська програма якості – EQP (European Quality Programm).

Головна мета програми – об’єднати зусилля усієї економіки ЄС, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності в результаті поліпшення якості товарів, послуг і вдосконалення організації виробництва. Програма складається з п’яти розділів:

1) підвищення якості й усвідомлення необхідності цього;

2) створення, розвиток і демонстрація способів і методів підвищення якості;

3) підвищення ролі «інфраструктур якості»;

4) навчання і підвищення кваліфікації;

5) структурна координація.

Завдання, поставлені в першому розділі, полягають у такому:

– доведення до керівників виробничих і обслуговуючих підрозділів інформації про переваги, які забезпечує висока якість продукції на внутрішньому ринку;

– проведення широкої рекламної кампанії, що пропонує підвищення якості, адресованої громадським колам і безпосереднім споживачам;

– призначення європейської премії за якість для фірм, що досягли в цій сфері значних успіхів;

– розвиток партнерських стосунків між виконавцями і замовниками;

– вивчення критеріїв якості і показників, що впливають на рівень конкурентоспроможності європейської економіки;

– розширення маркування товарів знаками відповідності й іншими символами, що несуть споживачеві необхідну інформацію про товар.

Мета другого розділу – сприяння компаніям у доступі до передових способів забезпечення якості товарів. У зв’язку з цим визначені такі завдання:

– поширення передового досвіду з управління якістю усередині ЄС і забезпечення взаємопроникнення методів;

– організація обміну практичним досвідом на національному і регіональному рівнях з метою управління процесом впровадження нових технологій.

Третій розділ спрямований на виявлення і реформування інфраструктур якості, що можуть зробити негативний вплив на управління єдиним ринком ЄС. Для цього передбачено:

– розвиток зв’язків між складовими інфраструктури якості та зацікавленими компаніями, зокрема, шляхом підвищення ролі Європейської організації по випробуваннях і сертифікації, а також системи акредитації;

– розширення інформаційного обміну між країнами-членами;

– розвиток співпраці між випробувальними лабораторіями, а також їх взаємодія з органами з нагляду за сертифікованою продукцією.

Як політика за якістю, так і програма відображають підвищену увагу до рівня кваліфікації персоналу, зайнятого в процесах забезпечення якості продукції. Цьому питанню присвячений четвертий розділ програми, мета якого – посилення ефективності використання людського чинника шляхом навчання персоналу усіх рівнів, залучення кожного співробітника від вищої ланки управління до рядового виконавця в процес управління якістю. Завдання, зв’язані з цією метою:

– розробка навчальних програм, створення системи стимулювання роботи персоналу фірм, державних і інших органів, діяльність яких пов’язана з питаннями якості;

– створення системи сертифікації фахівців з управління якістю;

– розвиток обміну експертами між відповідними організаціями на національному та регіональному рівнях.

Головне завдання п’ятого розділу полягає у «підготовці Європейської Хартії якості для закріплення і підвищення ролі інфраструктури якості», для чого намічається тісна взаємодія організацій зі стандартизації, сертифікації і метрології ЄС із відповідними загальноєвропейськими організаціями. Разом з цим відзначається необхідність підтримки національних органів, які керують випробувальними центрами, що пов’язано з труднощами періоду гармонізації технічних вимог до продукції, а також обов’язкової ув’язки методів, які застосовують для підвищення якості, з вимогами безпеки для людини і довкілля.

Таким чином, програма ЄС за якістю свідчить про прагнення Співтовариства посилити свої позиції на світовому ринку товарів і послуг та визначити свої конкурентні переваги в галузі якості.

З практичними діями з виконання програми пов’язана сертифікація систем якості.

Регіональні та міжнародні організації з сертифікації систем якості.

Провідні національні органи з сертифікації європейських країн у 1990 р. уклали багатосторонню угоду про взаємне визнання сертифікатів і створили першу в світі мережу з сертифікації – EQNet. Пізніше вона перетворилася на міжнародну мережу IQNet.

Мережа IQNet – це зареєстрована асоціація національних органів з сертифікації систем менеджменту та представлена
36 офіційними партнерами – органами з сертифікації високого класу і більш ніж 150 дочірніми компаніями з 33 країн світу^[3]. Діяльність IQNet спрямована на сприяння широкому і взаємному визнанню сертифікатів відповідності систем якості міжнародним стандартам ISO серії 9000, що видаються національними органами.

IQNet має єдину форму сертифікату, що визнається організаціями-партнерами. Власник такого сертифікату має право отримати сертифікат від будь-якого конкретного органу, що входить до складу мережі, без додаткової перевірки системи якості у заявника. Мережа пропонує деякі додаткові послуги: надання допомоги транснаціональними корпораціями щодо визнання сертифікатів практично у будь-якій країні світу; додаткова сертифікація товару на відповідність Директивам ЄС; проведення добровільної сертифікації.

Нормативними документами для аудиторів IQNet служать стандарт ISO 10011 «Керівні вказівки по перевірці систем якості. Перевірка. Кваліфікаційні критерії для експертів-аудиторів по перевірці систем якості» і європейський стандарт EN 45012 «Критерії оцінки органів по сертифікації систем якості».

Рисунок 1 – Сертифікат IQNet ISO 9001:2008

Безпосередньо з сертифікацією систем якості пов’язана акредитація органів з сертифікації. Було докладено багато зусиль до створення регіональної організації з акредитації, яка б забезпечила достатній рівень компетентності органів з оцінки відповідності та посприяла укладенню угод про взаємне визнання. Спочатку існувало дві такі організації: Європейська організація з акредитації органів із сертифікації^[4] та Європейська організація з акредитації лабораторій^[5]. У другій половині 90-х років минулого століття ці дві організації були об’єднані в одну – організацію Європейської співпраці з акредитації (ЄА)^[6]. Основна мета цієї організації полягає у тому, щоб заохочувати взаємне визнання результатів оцінки відповідності між органами з оцінки відповідності різних країн, таким чином сприяючи усуненню технічних бар’єрів у торгівлі, особливо на європейському рівні. До неї входять органи з акредитації випробувальних і калібрувальних лабораторій, а також органів із сертифікації продукції і послуг, систем управління якістю та управління довкіллям, персоналу та органів контролю. Організація також розробляє принципи однакового застосування міжнародних і європейських документів і заохочує укладення угод про взаємне визнання як між органами із сертифікації та лабораторіями, акредитованими членами організації, так і між країнами.

Важливу роль має ЕАС (European organization for accreditation of certification bodies) – Європейська асоціація організацій з акредитації органів, що займаються сертифікацією систем якості. Основне завдання ЕАС – розвиток багатосторонньої співпраці між країнами-членами з метою досягнення взаємної довіри.

Незалежна міжнародна організація з сертифікації (Independent International Organisation for CertificationIIOC) складається з восьми міжнародних органів з сертифікації, які працюють по всьому світу, серед них: Норске Веритас, Регістр Ллойда, Тюф-СЕРТ та ін. Члени IIOC підписали меморандум взаєморозуміння, спрямований на спільну роботу з усунення необхідності проведення численних оцінок. Основна мета організації полягає у виключенні повторних сертифікацій систем якості та наданні більшої ваговитості сертифікації на відповідність стандартам ISO серії 9000.

Міжнародний форум з акредитації (IАF – International Accreditation Forum) об’єднує національні органи з акредитації багатьох країн, у тому числі Австралії, Канади, США, Японії, Великобританії, Китаю та ін. Росія – також член IАF, де вона представлена Держстандартом РФ.

2. РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОГО
ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2.1. Характеристика, завдання та напрями діяльності
Світової організації торгівлі

2.1.1. Завдання, напрями, принципи
діяльності Світової організації торгівлі

Всесвітня торгова організація (ВТО) заснована 8 грудня 1994 р. Почала діяти 1 січня 1995 р. Є правонаступницею ГАТТ (Генеральної угоди з тарифів і торгівлі), підписаної у 1947 р. Штаб-квартира – Женева.

Створення Світової організації торгівлі є результатом багатосторонніх переговорів у межах ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі)^[1] упродовж 1986–1993 рр. (Уругвайського раунду). Особливістю цих переговорів було розширення переговорного процесу за межі суто торговельних зв’язків, а саме: послуг, у тому числі банківських, страхових, транспортних, будівельних, комп’ютерних, а також розгляд питань захисту інтелектуальної власності та інвестицій, пов’язаних з торгівлею. У межах раунду розглядалися питання удосконалення й адаптації механізму ГАТТ до сучасного етапу. Переговори за Уругвайським раундом організаційно забезпечувалися Комітетом з нагляду за впровадженням нових митних обмежень і 15-ма робочими групами (з митних тарифів; з тропічних товарів; з продукції, що виготовляється на базі природних ресурсів; із текстилю й одягу; з сільськогосподарських товарів; з торговельних аспектів прав на інтелектуальну власність, включаючи торгівлю контрафактними товарами; із захисних застережень; з функціонування системи ГАТТ; з торговельних питань інвестиційної політики; зі зміни статей ГАТТ; з урегулювання суперечок; з торгівлі послугами).

Конкретним результатом переговорів, які завершилися 15 грудня 1993 р., стало підписання Заключного акта та Угоди про створення СОТ представниками 120-ти країн 15 квітня 1994 р. у м. Марракеш (Марокко).

Заключний акт за результатами Уругвайського раунду (Final Act Embodying the Results of the Uruguay Round of Multilateral Trade Negotiations, Marrakesh, 15 April, 1994) включав основні положення щодо створення COT і відповідні міністерські декларації, рішення та домовленості з фінансових послуг, зобов’язання країн щодо ратифікації для вступу в дію з 1 січня 1995 року, а також визначав відкритість СОТ для вступу протягом двох років та ін.

Правовий статус СОТ визначається ГАТТ (у редакції 1994 p.), а також Генеральною угодою з торгівлі послугами (ГАТС) та Угодою з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) і Домовленістю про правила та процедури розгляду суперечок.

На відміну від ГАТТ, Світова організація торгівлі має статус спеціалізованої організації ООН і водночас з організаційним оформленням поєднується з комплексом торгових документів. У СОТ входять 153 держави, ще 30 країн проводять переговори про вступ. Організація має статус юридичної особи, що користується всіма привілеями та імунітетами ООН.

Головною метою функціонування СОТ є лібералізація і стабілізація світової торгівлі, що досягається шляхом встановлення правил і укладання угод, а також переговорів між учасниками. Діяльність СОТ здійснюється за такими напрямами:

– контроль за прийняттям і застосуванням багатосторонніх угод СОТ;

– проведення багатосторонніх переговорів;

– урегулювання торговельних суперечок;

– спостереження за торговельною політикою;

– збір, вивчення і надання інформації з питань торговельної політики і торгівлі.

До сфери, яку регламентують угоди СОТ, входять: 1) митно-тарифне регулювання; 2) антидемпінгове регулювання і застосування компенсаційних мит; 3) використання субсидій і компенсаційних заходів; 4) нетарифні обмеження; 5) кількісне регулювання; 6) діяльність державних торговельних підприємств; 7) митні союзи і зони вільної торгівлі; 8) митні формальності, збори, вимоги до документації; 9) внутрішні податки, збори, вимоги до внутрішньої торгівлі; 10) захисні та технічні бар’єри, санітарні та фітосанітарні заходи; 11) правила походження; 12) торгівля послугами; 13) торговельні аспекти захисту інтелектуальної власності; 14) торгівля окремими групами товарів (текстилем та одягом, сільськогосподарською продукцією, цивільною авіатехнікою); 15) здійснення державних закупівель; 16) торговельні аспекти інвестицій; 17) аспекти захисту довкілля в міжнародній торгівлі.

Основними принципами створення та здійснення регулятивних заходів є принципи: найбільшого сприяння та недискримінації; національного режиму; захисту національної промисловості; створення сталого базису для торгівлі, сприяння справедливій конкуренції; заборони кількісних обмежень імпорту; допустимих дій у надзвичайних обставинах; регіональних торговельних домовленостей.

Згідно з принципом найбільшого сприяння та недискримінації будь-які преференції (переваги, пільги, привілеї, імунітет) на імпортний продукт поширюються на продукт походженням з будь-якої країни-учасниці, або призначений для неї (ст. І ГАТТ-1994). Принцип носить безумовний характер і застосовується в повному обсязі.

Принцип національного режиму (ст. III) передбачає надання імпортованим із країн-учасниць товарам національного режимувнутрішніх податків, зборів, що регулюють внутрішню торгівлю.

Принцип захисту національної промисловості передбачає (ст. VI, XI–XVI) використання для розвитку національної промисловості лише тарифних методів, а не кількісних обмежень, податків, стандартів.

Принцип створення сталої бази торгівлі (ст. II, ч. І) передбачає обов’язкове дотримання погоджених тарифних рівнів, неможливість їх підвищення і поступовість скорочення у процесі переговорів.

Принцип сприяння справедливій конкуренції стосується питань демпінгу і субсидій. Антидемпінговий кодекс ГАТТ містить правила реагування на демпінг, застосування компенсаційних мит у випадку експортних і внутрішніх субсидій. Виконує функції протидії «війни субсидій» і використання компенсаційних заходів з протекціоністською метою.

Принцип загальної заборони кількісних обмежень імпорту стосується торгівлі сільськогосподарськими товарами, текстилем, сталлю тощо, за винятком застосування кількісних обмежень, з метою захисту платіжного балансу, призупинення зменшення запасів іноземної валюти, викликаного попитом на імпортні товари у зв’язку з розвитком внутрішнього виробництва.

Принцип допустимих дій у надзвичайних обставинах передбачає вилучення (ст. XXV, ч. III) конкретних зобов’язань у межах СОТ у надзвичайних умовах та «захисні застереження» щодо тимчасового встановлення кількісних обмежень чи відміну тарифних пільг для товарів, імпорт яких зростає і може призвести до істотних збитків конкуруючих національних підприємств.

Принцип регіональних торгових домовленостей допускає преференції всередині регіональних економічних угрупувань при дотриманні жорстких критеріїв (ст. XXIV, ч. III) – каліфікаційних утворень як митного союзу (єдиний тариф для третіх країн) чи зони вільної торгівлі (самостійна тарифна політика для третіх країн).

Крім того, передбачені спеціальні умови для країн, що розвиваються, забезпечення сприятливих умов доступу на світові ринки (за результатами Токійського раунду надання загальної системи преференції), а також звільнення від взаємності щодо зобов’язань скорочення чи усунення тарифів та інших бар’єрів. Виняток щодо текстилю і одягу передбачає регулювання (згідно з Угодою про мультиволокна) шляхом встановлення промислово розвиненими країнами квот на імпорт відносно більш конкурентоздатніших країн, що розвиваються.

До організаційної структури СОТ належить:

1) Конференція на рівні міністрів, скликається раз на два роки (1996 р., м. Сінгапур; 1998 р., м. Женева). Потім були конференції у Дохе, 9–13 листопада 2001 року; Канкуне, 10–14 вересня 2003 року; Гонконзі, 13–18 грудня 2005 року і Женеві, восени 2009 року. Восьма міністерська конференція була проведена в Женеві (Швейцарія), з 15 по 17 грудня 2011 року. Паралельно пленарній сесії були проведені три робочі засідання «Важливість багатосторонньої торгової системи і ВТО», «Торгівля і розвиток» і «Дохинський порядок денний в області розвитку». Конференція схвалила приєднання Росії, Самоа і Чорногорії;

2) Генеральна рада СОТ, яка включає представників країн і забезпечує поточну роботу через три Ради: 1) з торгівлі товарами; 2) з торгових аспектів прав на інтелектуальну власність; 3) з торгівлі послугами. Перша з них здійснює контроль за дотриманням угод з торгівлі товарами (додаток ІА до Угоди) через 14 комітетів. Друга здійснює контроль за дотриманням відповідної угоди (додаток ІС), а також питань, пов’язаних з торгівлею контрафактними товарами. Третя контролює виконання домовленостей (додаток ІВ) щодо торгівлі послугами через Комітет з торгівлі фінансовими послугами і Робочу групу з професійних послуг, а також надає допомогу в переговорах з питань морських перевезень, базових комунікацій, міграції робочої сили. У 1996 р. було утворено Комітет з регіональних торгових угод для спостереження за законами вільної торгівлі та митними союзами, а також для організації переговорів з представниками найбільших угрупувань (ЄС, МЕРКОСУР).

Генеральній раді підпорядковано чотири комітети: з торгівлі та розвитку; з обмежень, пов’язаних з платіжним балансом; з бюджету і фінансів; з адміністративних питань, а також спеціальні органи з розгляду спірних питань та проведення періодичних оглядів торгової політики.

Секретаріат, який очолюють Генеральний директор і чотири заступники, забезпечує діяльність органів СОТ у сфері переговорів, здійснення угод і надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, через відділ технічної допомоги і професійної підготовки кадрів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 2 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.