Методи правового регулювання аграрних відносин.

Виробнича сільськогосподарська діяльність – це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими).

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо – для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майнового статусу сільськогосподарських виробничих та інших кооперативів, фермерських господарств, особистих селянських господарств.

Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній характер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних структур і розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юридичної аграрно-правової природи, оскільки органічно пов’язані з внутрішніми аграрними відносинами.

До предмета аграрного права належать також організаційні та управлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно змінилася під час переходу від адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі України.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійного характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського виробництва. При цьому значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль правових актів, особливо статутів фермерських господарств, сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативів та ін.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформованому секторі аграрної економіки стосовно державного управління ними, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає цілковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеться лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

Отже, предмет аграрного права України можна визначити як сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єктами сільськогосподарської виробничої та пов’язаної з нею іншої діяльності.

Під методом аграрно-правового регулювання розуміють встановлені або санкціоновані державою способи, засоби правового впливу, за допомогою яких визначаються правомочності суб'єктів права - учасників аграрних правовідносин; це способи з'ясування, визначення характеру виникнення, зміни та припинення відносин між суб'єктами АПК.

Тобтометоди аграрно-правового регулювання - це такі способи, за допомогою яких держава на основі існуючої сукупності правових норм забезпечує потрібну їй поведінку людей як учасників аграрних правовідносин, застосовує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний очікуваний результат у здійсненні аграрних реформ, становленні ринкових відносин, вирішенні продовольчої проблеми тощо.

Методи правового регулювання в АП поділяються на дві великі групи:

1) загальні методи;

2) спеціальні методи.

Характерною рисоюзагальних методів є те, що вони використовуються не тільки в аграрному праві, але і в інших галузях права. До них відносяться:

• метод дозволу;

• метод імперативної вказівки;

• метод заборони.

Спеціальні методи характеризуються тим, що вони розробляються в рамках однієї або декількох галузей права і використовуються тільки в межах цих галузей. Спеціальні методи поділяються на методи регулювання зовнішніх і внутрішніх правовідносин.

До спеціальних методів регулювання зовнішніх правовідносин відносяться:

членський, засновницький;

легалізаційний;

економічного стимулювання, дестимулювання;

дозвільно-ліцензійний;

договірно-комерційний;

рекомендацій державних, органів і т.д.

До спеціальних методів регулювання внутрішніх правовідносин відносяться:

додержання технологій, дисципліни і законодавства,

локально-правового регулювання;

організаційно-управлінський,

трудової участі у виробничо-господарській діяльності,

колективного прийняття рішень (колективного демократизму);

внутрішньогоспдоговірний,

врахування (неврахування) рекомендацій.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.	\|	Принципи аграрного права України.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.