Вибори Президента України 1999 р.

Вибори до Верховної Ради 1998 р.

29 березня 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Народних депутатів обирали на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно із законом "Про вибори народних депутатів України" мало бути обрано 450 депутатів, з них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

На депутатські місця претендували 30 політичних партій і виборчих блоків, але тільки 8 з них подолали 4-відсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них: Компартія України — 84 мандати; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених — 19; НДП — 17; Громада — 16; ПСІГУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решту місць отримали депутати, обрані в одномандатних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фракції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій — "Лівий центр"; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об'єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукраїнського об'єднання "Громада"; Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін.

Жодна із політичних сил не отримала необхідної більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради, Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на що посаду був обраний О. Ткаченко — один з лідерів СелПУ.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми, і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські вибори.

На цей час Україна утвердилася як повноправна учасниця міжнародного співтовариства, вдалося зупинити гіперінфляцію і запровадити в обіг власну національну валюту — гривню, призупинити падіння виробництва, загальмувати економічну кризу. Однак в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався добрут трудящих, гальмувалися необхідні реформи. Восени 1999 р. перед Україною були два можливі шляхи розвитку: або йти шляхом соціально-економічних реформ, стати справді європейською країною, спрямувавши на це всі зусилля Й ресурси, або бути відкинутою назад і потрапити на узбіччя історичного процесу.

За цих умов у певної частини громадян, особливо старшого віку, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил, розгорнувши під час передвиборної кампанії бурхливу пропаганду. Політична боротьба набула особливої гостроти.

На посаду Президента претендувало 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Є. Марчук, Ю. Костенко та ін.). У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців, лідер комуністів П. Симоненко — 22,24%; лідер соціалістів О. Мороз — 11,29%; лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко — 10,97%; Є. Марчук — 8,13 %, решта претендентів набрала значно менше голосів.

Отже, в другий тур голосування вийшли Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Переміг 14 листопада 1999 р. Л. Кучма, за якого віддали голоси 56,25% виборців, за П. Симоненка — 37,8%.

№419 серпня 1991 р. в Москві була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов перебував у цей час в Криму, у відпустці, і в перший же день путчу був повністю ізольований. Змовники належали до вищого ешелону партійно-державної номенклатури і мали намір в повному об'ємі відновити комуністичні порядки на всій території СРСР. Був створений Державний комітет з надзвичайного положення (ГКЧП) на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим.

Ухвалою № 1 ГКЧП вимагав припинення діяльності всіх неугодних новому режиму органів влади і управління, політичних партій і громадських організацій; заборонялися мітинги, демонстрації і страйки; встановлювався контроль за засобами масової інформації; вводилася комендантська година. Рішенням ГКЧП (до складу якого входив і міністр оборони СРСР) до Москви були введені війська.

Президент Російської Федерації Б. Єльцин різко виступив проти путчистів і закликав народ до опору. Першими на захист демократії виступили москвичі, які почали збиратися біля будівлі Верховної Ради Росії. Незабаром тут з'явилися барикади, на сторону народу перейшла частина військових з бойовою технікою. Серед захисників "Білого дому" (будівля Верховної Ради РРФСР) було немало і українців, які поставили над однією з барикад національний синьо-жовтий прапор. На штурм будівлі парламенту змовники не зважилися.

21 серпня відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, яка переважною більшістю голосів засудила дії змовників, які суперечать конституції. До Москви повернувся президент СРСР М. Горбачов, але першою особою в країні практично був вже не він, а російський президент Б. Ельцин. Таким чином, путч повністю провалився, його керівники були арештовані.

24 серпня М. Горбачов, в своїй офіційній заяві, засудив участь найвищих органів компартії в спробі державного перевороту. Він склав з себе повноваження Генерального секретаря ЦК КПРС, а самому ЦК запропонував саморозпуститися. Того ж дня Б. Єльцин опублікував Указ про припинення діяльності компартії Російської Федерації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Суверенізація україни

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.