Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Етапи політичної історії Галицько – Волинської держави

Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі періоду феодальної

роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення
2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини,

2) а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мсти славича (1199—1205) та Данила

4) Романовича Галицького (1238—1264);

5) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню

6) та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199—1205) — утворення та становлення.
Волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь.

Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його

«самодержцем всея Русі». Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ,

а близький до кордонів західних держав Галич. Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені,

про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його.

Галицько-Волинський

князь втягу­

ється в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу поль

ського містечка Завихоста під час сутички з вояками кра­

ківського князя Лешка Білого.

 

II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний

період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:
- безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі

-зростаюча монгольська загроза
- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

 

III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.

Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином.

Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом

Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського

князівства. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається коро­нація Данила.

 

IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення.
Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між

трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. На зламі XIII—XIV ст. відновилася

єдність Галиць­ко-Волинської держави під владою наступника Лева —

князя Юрія І (1301 —1315). Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці

та чвари, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Наступниками Юрія І стали

його сини — Андрій та Лев II (1315"—1323). Вони поділили територію князівства

на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося.

 

V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей,

увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичного впливу галицького

боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні

справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя.

Лише 1325 p., внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви,

главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки

Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, не став маріонеткою

в руках бояр, а

проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська

держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського

князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю,

міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла

від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Внаслідок боярської змови у

квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього

Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та

розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею,

Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

 

11Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького

князь Данило Романович, повернувшись із Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ,

заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська

земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською

опозицією, яка знову почала виявляти спротив. Посилення держави не відповідало інтересам Золотої

Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилові Галицькому:

"Віддай Галичі" Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких

принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це

дозволило йому почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для

зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив Галицьку митрополію, призначив її

митрополитом свого сподвижника — "печатника" Кирила — і відправив його на затвердження

в Нікею Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським,

а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський

князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1262 р. ординцями володимиро-суздальського

князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником.

Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте,

переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький

припинив з нею стосунки. Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина

Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного

Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна

князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення

 

12 Історичне значення Галицько-Волинської держави

Значення галицько-волинської державності в українській історії важко переоцінити.

Галицько-Волинська держава стала новим після занепаду Києва центром економічного

та політичного життя.

- Вона модернізувала давньоруську державну організацію.

- Галицько-Волинська держава врятувала Україну від поневолення її Польщею,

- Галицько-Волинська держава продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі і

ще 100 років після встановлення золотоординського ярма представляла східнослов'янську державність на міжнародній арені.

- Водночас, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність

допомогла уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольського впливу.

- Галицько-Волинська держава стала також важливою культурною межею. Вона виступала або як

східний форпост католицького Заходу, або як західний - православного Сходу.

- Галицько-Волинська держава стала головним політичним осередком майбутньої України.

 

13 Українська культура Давньоруського періоду.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широки маси суспільства - селяни,

козакi, ремісникі. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна.

У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту.

Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному

мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі,

став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX

с Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти,

вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо,

Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — апографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців,

аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок "Шестодневу"; історичні хроніки;

гомілетика — урочисті "слова" на церковні свята.

Важливі політичні й історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася

на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця

X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. У розвитку культури Русі проявлялися

як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен.

Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури.

На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи

були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська

Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його.

Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю.

Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

 

14 Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом.

Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом «Ми старини не рушимо, новизни

не вводимо», а також виступали під гаслом «збирання земель Русі». Дійсно литовські князі прихильно ставились

до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив

православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського

складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель.

В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна.

На думку М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція

до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель

у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші. Сприятливі умови для розвитку українських

земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. Руська правда стоала правовою основою

Великого князівства литовського ,а руська мода – державною .Литовська аристократична верхівка прийняла

православну віру .Отже ,ця держава була багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою ,

у якій литовцям належала провідна політична роль ,а українцям і білорцсам -культурка і економічна

 

15 Наступ Польщі на українські землі. Утворення Речі Посполитої.

Зовсім інший характер мало втягування Галичини в орбіту польського впливу. Цей регіон став своєрідним полігоном,

на якому випробовувались форми і методи тотального наступу Польщі на українські землі.

Якщо литовці досить помірковано ставились до розвитку подій у підкорених їм українських землях,

на перших порах залишаючи місцевому населенню досить широкий простір для свободи дій, то

поляки в основу свого курсу одразу доклали католизащ'ю. полонізацію і колонізацію краю, Ідо

програмувало на перспективу різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин. 1413р.

між Литвою і Польщею підписано Городельську унію. На Литовсько-Руську державу поширились

обмеження. які діяли у Польщі щодо прав православних. Лише католики мали право брати участь у

великокняжій раді. В Луцьку та Кам'янці-Подільському засновано католицькі єпископські кафедри.

Політика зближення з Польщею і обмеження прав місцевої верхівки наштовхнулась на опір частини

литовських князів. Великі князі литовські Вітовт (1392-1430) і Свидригайло (1430-1432), спираючись

на православну шляхту, протистояли польським впливам. Однак, після смерті Свидригайла у 1452р.

була ліквідована автономія Волинського князівства, а у 1471р.- Київського. Поразки у лівонській війні

з Росією підштовхували уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сейм

і представниками обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами

Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту.

Протягом XV - XVI ст. Польське королівство перетворилось на шляхетську республіку. Влада

короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату, в якому засідали магнати (великі землевласники)

та представники королівської адміністрації, і палати послів (складалась з посланців сеймиків, - органів

самоврядування феодалів воєводств). Виборному королю заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму.

Важливими внутрішніми факторами підтримки польсько-литовської унії були: прагнення української,

білоруської, литовської шляхти мати рівні привілеї з польською та обмежити сваволю магнатів,

а також бажання полегшити свою ВІЙСЬКОВУ ПОВИННІСТЬ, яку вона відбувала у формі "посполитого рішення",

тоді як у Польщі переважно було наймане військо, на утримання якого сплачувався спеціальний податок -"кварта"

тому воно й здобувало назву "кварцяне" Унії супротивились литовсько-руські магнати, які не бажали обмеження

своїх прав, привілеїв та земельних володінь. Проте їх опозиція виявилась недостатньо сильною, щоб не допустити здійснення унії.

Крім внутрішньополітичних, були ще й зовнішньополітичні фактори, які спонукали литовсько-польські

правлячі кола до державного об'єднання. У першій половині XVI ст. Війни між Литвою та Московською

державою тривали одна за одною. У 1513 р. Литва втратила Смоленськ, а у 1563 р. - Полоцьк. На боці Москви воювали

Швеція та Данія. Становище Литви стало критичним. Велике князівство Литовське потребувало значної

фінансової та військової допомоги. Перша спроба підписати унію у 1563 р. Не мала успіху. Литовська делегація,

що прибула на польський сейм, дізнавшись про поразку московітів на р. Улі, полишила переговори.

Але вже у 1568 р. Нова делегація Великого князівства Литовського прибула на Люблінський сейм.

Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги. Для долі України вона мала досить суперечливі наслідки.

З одного боку вона, сприяла посиленню польської експансії на українські землі, руйнівного наступу католицизму,

наростанню соціальної напруги, ополяченню тогочасної української еліти. Безумовно, позитивним наслідком

унії був вихід українських земель на орбіту західноєвропейської культури, могутній спалах культурно-освітнього руху,

який вперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як усвідомленої спільноти.

 

 

16Соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва. Реєстрове козацтво.

Потужний культурно0освітній рух згуртував позбавлений власної держави народ,підносив його національну

свідомість сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури 17ст ,оцінюваний

дослідниками як золотий вік ,засвідчив ,що українці готові до боротьби за самостійний розвиток

державної незалежності Широкий спектр поглядів на генезу козацтва пояснюється наявністю різноманітних

свідчень про його попередників на терені південноукраїнського степу. Існуючі джерела не дають підстав

для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої давньоруської людності, яка проживала

в цьому регіоні. Водночас недоцільно ігнорувати близькість соціальних і політичних факторів, що сприяли :

формуванню своєрідного захисного поясу на межі зі степом у різні історичні епохи.

Соціально економічні причини:

Захоплення польськими ,литовськими та українськими феодалами степових земель

Нестача у селян власної орної землі

Переселення та освоєння Подніпров’я та зад провськими порогами –Дике поле

Посилення феодального гніту українських селян та міщан з боку панства

Збільшення повинностей і податків

Запровадження кріпосної залежності

Політичні:

Прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі

Посполитої від турецьких нападів ,а також установити контроль над втікачами за Дніпрові пороги

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою

і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки. Спроби організації реєстрового козацтва

сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу

і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не

реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи

Жиґмонта І 1541.Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби

проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі

рухи й стримувати протитатарські акції козаччини.Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля

Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з

низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам,

які були поставлені у напівлегальне становище. Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і

піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр

збільшено до 600 козаків і козацьким гетьманом призначено Черкаського старосту, князя Михайла Вишневецького.

Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з

назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й інші інсіґнії. Реєстрові козаки одержували платню

грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу

і військового шпиталю (див. Трахтемирівський монастир). Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорозького

або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запорозьке військо — Запорозька Січ юридично

для нього не існує. Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом

польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати

через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст.

концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем

незалежного революційного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні козацькі кола.

Реєстрові козаки зазнавали утисків від польських феодалів. Польсько-шляхетський уряд роздавав козацькі землі шляхті

та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових козаків після Ординації 1638 р.Реєстрові козаки не раз

підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 – 1-ї пол.

17 ст. під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Івана Сулими, Карпа Скидана, Якова Острянина та інших.

Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала свій народ,

допомагаючи польсько-шляхетським загарбникам придушувати визвольні народні повстання.

 

 

17Політика гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного.

1)Впорядкував козацьке військо

Вперше створено дисципліновану козацьку армію ,озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною

артилерією Домігся зростання кількісного складу запорізьких флотилій ,у яких чисельність чайок –досягла сотень

2)Успішний дипломатична діяльність

Завдяки дипломатичним заходам Сагайдачного поважали при королівському дворі. Неухильно обстоював козацькі

права .Усупереч численним домовленостям із польським урядом ,які забороняли козакам здійснювати походи проти

Туреччини. сагайдачний вдався до нових атак ,що загострило відносини між Османською імперією та Польщею аж до стану війни

У гетьманських діяльності керувався прагматизмом ,шляхом переговорів та компромісів з польським урядом

Організовані Конашевичем –Сагайдачним успішні воєнні походи проти турок і татар привернули увагу до козаків в Європі

1619 приєднався до «Ліги міліції християнства» ,мета якої –боротьба з османською імперією

1620 надіслав посольство до московського царя із проханням прийняти козаків на службу

18Козацько-селянські повстання кінця XVI ст. та 20-30-х рр. XVII ст., їх наслідки.

в кінці XVI ст почали формуватися основні причини, що призвели до широкомасштабних народних повстань .

Ось основні з них:

Посилення феодального і національного гніту на українських землях після Люблінської унії.

Загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Берестейської церковної унії.

Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби.

Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст.

Козацтво стало формуватися, як окремий стан в Речі Посполитій і заявило про себе, як окрема військово-політична сила.

Прагнення козацтва поширити свій вплив на якомога більші території України.

Загострення протиріч і суперечностей між рядовими козаками «голотою» і козацькою старшиною.

У збройній боротьбі народу за своє визволення, яке почалося у кінці XVIст. виявилося пробудження

 

національної свідомості українського народу . Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво.

Народні повстання мали антифеодальний і визвольний характер.Найбільші козацько-селянські повстання

(суспільні рухи) кінця XVI ст.Польський уряд використовував козаків не тільки для охорони краю від татар,

а й у війні з Москвою, післяякої козаки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від себе

загрозу турецького гніву,польський уряд звелів карати організаторів походів, що козаків настільки

роздратувало, що коли на Січ прибув королівський посланець, вони його втопили в р. Дніпро.

Весною 1586 року козаки зірвали татарський похід на Україну, спасли Очаків, Козлов(Євпаторію),

Білгород. Турки знову погрожують війною і польська влада звеліла нікого не пускати на Січ , не

дозволяли вивозити припаси , а зловлених запорожців суворо карали. Та це не давало очікуваних наслідків.

Навпаки, козацькі загони з‘являлися в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де бували козаки, сміливішає,

не виконує панських наказів і пристає до козаків. А вже в 1591 році вибухнуло значне за розміром козацько-селянське повстання,

яке очолив козацький гетьман Криштоф Косинський.

(Повстання під проводом К.Косинського, Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.),

Повстання під приводом Марка Жмайма .

Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року

черговий каральний похід проти козаків. В вересні 1625 року коронний гетьман С.Конецьпольський разом з іншими

магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив з м.Бара на Подніпров‘я. Йому протистояло Військо Запорізьке

Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Преші сутички між карателями і козаками відбулися

під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня

1625 року біля села Таборище (м.Крилов). Наслідки його можна було передбачити, хоча полякам так і не вдалося здобути

укріплений козачий табір повстанців. Зрештою, справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані

запоріжці під приводом Мих.Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана

Куруківська угода, за якою козацький реєстр – 6 тис., решта, приблизно 40 тис. козаків повинні були повертатися

до своїх панів. Реєстрові козаки обирали гетьмана, але затверджувати його мав король, проживати вони мали право

лише на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий

вибух в Україна був не за горами. Народні повстання кінця XVI ст. – 20-30 рр. XVII ст були породжені широкими

соціально-економічними та політичними причинами. Серед них найголовніша – це посилення феодального,

релігійного та національного гніту на українських землях після Люблінської унії, а такоє поява українського козацтва,

як серйозної окремішньої політичної та військової сили.

Найбільшими народними повстання кінця XVI ст., в ході яких визначну роль відігравало козацтво,

можна вважати повстання під проводом К.Косинського (1591-1593рр.), та народне повстання під керівництвом

С.Наливайка (1594-1596рр). Головними рисами цих повстань була масовість – окрім козацтва в них приймали активну

участь широкі верстви селян, міщан, в першу чергу ремісників, а такоє намагання повсталих обмежити всевладдя Речі

Посполитої і Україні, зберігти а то й розширити козацькі вольності і права, відновити позиції української православної

церкви. Ці повстання закінчились поразкою, однак послугували базою для розгортання та посилення народних рухів

в 20-30-х роках XVII ст., змусили піти Річ Посполиту на певні поступки – дещо послабити гніт в українських землях,

легалізувати українську православну церкву.

Посилення народних рухів в 20-30 роках XVII ст. було викликано посиленням польського національного, феодального,

релігійного гніту після Хотинської війни . Замість обіцяних під час війни послаблень Річ Посполита розправлялась з

селянами, що заводили козацькі порядки, забороняли козакам приймати втікачів, підтримувати зв‘язки з іноземними

державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати українську православну церкву. Найбільшими повстаннями

цього періоду були повстання під приводом Марка Жмайла (1625р.), Тараса Федоровича (1630-1631 рр.), Павла Бута (Павлюка),

Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637-1638 рр.). Ці, як і попередні народні рухи, незважаючи на масовість і наступальну тактику,

потерпіли поразку. Поразка повстань і здійснення польською шляхтою давали надію полякам на “золотий спокій”. Але то був спокій перед бурею.

 

 

19 Брестська церковна унія 1596 року та її історичне значення

Берестейська церковна унія 1596 р. – на Берестейських соборах того року сталася визначальна подія: єдина

православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше

називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї,

розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом,підпорядкувавшись папському престолу.

Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події

розробив свої “артикули” – умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду,

заборона католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння

православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення

про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для

православного духовенства. Але оскільки ці “артикули” не були проголошені на Соборі, князь обурився й виступив

проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

1. Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;

2. Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося

спеціальною папською буллою;

3. Унія мала припинити процес окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;

4. Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;

5. Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах

із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;

6. Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;

7. Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити

сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій,

а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася,

силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р

. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив

православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі.

Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння,

стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

20 Розвиток української національної культури в Литовсько-польську добу.

За далеко неповними даними колишніми учнями Киє-во-Могилянської академії були близько 740 українських

лікарів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський,

Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло Гамалія та ін.

Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів

Західної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші

або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, ме-дико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.

4. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки

з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже

шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою

честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно грецької, потім латини.За умов чужоземного поневолення,

коли український народ був позбавлений власної державності, одним із найважливіших факторів розбудови

національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі,

зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні май­стерні функціонували по

всій Україні. Професія переписувача книжок, — а цією справою займалися здебільшого ченці, — була в пошані.

Несприятливі історичні умови призвели до значної втрати культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукописних

книг. Серед книг далекої епохи назвемо "Пандекти Антіоха" (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинсько-му;

"Євангеліє" із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; "Київський Псалтир" (1397 р.), створений дияконом

Спиридонієм, — це найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичайно

майстерно.книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XVст. пергамент замінив папір. Це полегшило

і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст.

відносяться: "Служебник", "Холмське Євангеліє", "Загорівський Апостол" (1554 р.), "Пересопницьке Євангеліє",

створене у 1556—1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині.Поява багатьох українських рукописних книг

на землях Волині — підтвердження того, що цей регіон протягом XIV—XVI ст. залишався в центрі суспільного

життя. Українська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на

перший план виходить перекладна література, що пробуджувало патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської

культури.Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші друковані книги, виконані кирилицею. Серед них "Октоїх"

(1491 р.); "Часословець" (1491 р.); "Тріодь пісна"; "Тріодь цвітна" (1491 р.). їхній автор — механік за фахом,

німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав

за те, що в такий спосіб пропагував грецьку, а не латинську віру.Значний внесок у розвиток кириличного книгодрукування

зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490—1540). Книги Ф.Скорини,

зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні. Цікавим явищем культурного життя на західноукраїнських з

емлях були "мандрівні" друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив

Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с.Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного.

Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано

"Лямент", єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р.

було випущено "Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники".

 

21.Причини, характер та періодизація Національно-визвольної війни 1648-1676 рр.

причини найіонально-визвольної війни 1648-1676 рр:
1)посилення феодального гніту (зростання панщини)
2) посилення націонльног гніту (переслідування польською владою укр.. культури)
3) посилення особистої залежності селян
Періодизація:
1 період – лютий 1648 р.-червень 1652р. початок війни,розширення території
2 період – 1652р – серпень 1657 р. – погіршення геополітичного становища України
3 період – червень 1657 р – червень 1663 р – громадянська війна,розкол на 2 гетьманства
4 період – липень 1663 р. – червень 1668 р.
5 період – липень 1668р. – 1676 р. – ліквідація державних інституцій на Правобережжі,поразка революції.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу,

в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

 

22.Формування української державності в ході Національно-визвольної війни 1648-1676 рр.

У ході всенародного повстання 1648 р. в Україні відбулися докорінні зміни в державному устрої українського

суспільства. Було повалено польсько-шляхетське панування й розпочато створення Української національної

держави республіканського типу. Верховним органом молодої держави стала загальнокозацька рада. Хоча в її

роботі могли брати участь лише козаки, але в умовах вільного доступу в ряди козацтва інших верств

населення рада мала загальнонародний характер. Вона вирішувала найважливіші питання життя України.

На чолі держави стояв гетьман, який обирався козаками. До його рук поступово переходила військова,

адміністративна, фінансова й судова влади. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини,

до якої входили обозний (керував постачанням армії), суддя (очолював генеральний суд, вищу судову інстанцію),

писар (займався діловодством і зарубіжними зв'язками), підскарбій (відав фінансами, скарбом і податковою політикою),

осавул (відповідав за організацію і боєздатність військових частин), хорунжий (частково відав військовими справами і

відповідав за збереженість головного військового прапора), бунчужний (оберігав гетьманський бунчук). Вищі

урядові посади з'явилися в ході вирішення назрілих проблем й інколи могли заміщатися одночасно двома особами.

Головною запорукою успішного будівництва Української держави стало створення національної армії на

організаційних принципах запорізького козацтва. Армія формувалась із добровольців, відзначалася високим бойовим

духом, мужністю та суворою дисципліною. її основну ударну силу становили запорожці й реєстрові козаки

Білоцерківського, Чигиринського, Черкаського, Корсунського і Переяславського полків. У ході боротьби невеликі

повстанські загони об'єднувалися в нові полки, які приймали назву найбільшого міста.

 

 

 

 

23. Березневі статті: умови і правове значення

"Березневі статті" - важливий правовий документ.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне,

політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті".

Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було

створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з

генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею

. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов,

який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході

переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року

подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького",

"Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з

11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення

царя і бояр. В них передбачалося:

стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;
стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;
стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";
стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;
стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;
стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;
стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;
стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;
стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;
стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;
стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.
Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також,

що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.
Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам

жалувані грамоти:
про прийняття України до складу російської держави, підтверження прав і вольностей її населення, відпуск

із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;
про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;
про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву.
В цих трйох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях",

але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні

власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і

ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією.

24. Постать Б. Хмельницького в українській історії. Оцінки діяльності.

Заслугою Хмельницького було те, що він вчасно відчув нові тенденції у розвитку українського суспільства,

а саме: стрімке поглиблення суперечностей національного і соціального характеру, що тісно перепліталися.

Особливо велику увагу гетьман приділяв проблемі влади, створенню ефективно функціонуючого державного механізму.

Водночас він докладав максимум зусиль до організації дійового функціонування всіх ланок виконавчої влади. Важливу

роль у цьому відіграли розробка й прийняття в червні 1648 року "Статей про устрій Війська Запорозького".

Особливо пильно Хмельницький дбав про зміцнення прерогатив гетьманської влади. Так, він скликав ради, брав активну

участь в обговоренні й ухваленні ними рішень, очолював державну адміністрацію, не уникав роботи у сфері судочинства,

організовував фінанси, очолював військо, визначав зовнішньополітичний курс уряду, вів рішучу боротьбу з найменшими

виявами сепаратизму. Не можна недооцінювати ролі великого гетьмана у формуванні державної еліти. Є підстави висловити

міркування, що після перших перемог він мав надію залучити на свій бік окремих представників аристократії.

Але українські князі й верхівка шляхти, перейшли на бік Речі Посполитої і взяли активну участь у боротьбі проти власного

народу, що сходив кров'ю, виборюючи незалежність.Геніальність гетьмана як державного діяча полягала в тому, що він

спромігся поєднати реалізацію національної ідеї з соціально-економічною політикою, яка, попри певну непослідовність і

суперечливість, у цілому відповідала інтересам більшості населення, насамперед козацтва й селянства. В жодному разі не

можна забувати, що період Хмельниччини - це не лише час становлення незалежної держави, а й доба глибоких соціальних

потрясінь. На терені козацької України було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння (за винятком монастирського),

панщинно-фільваркову систему господарства, ліквідовано кріпацтво, селянство вибороло особисту свободу, утверджувалася

дрібна, фермерського типу власність на землю.Жорстку лінію проводив Хмельницький щодо маєткових апетитів козацької старшини.

Тому частина старшини, невдоволена цим аспектом його політики, почала таємно добиватися від московського царя грамот на маєтки.

Інакше гетьман ставився до володінь православної церкви. Розуміючи важливе значення релігійного чинника у розгортанні визвольної

боротьби, він одразу ж пішов на захист церковного землеволодіння й не тільки суворо карав тих, хто зазіхав на монастирське майно і землі,

а й надавав монастирям у володіння маєтки. Ще один дуже важливий аспект соціальної політики Б. Хмельницького - намагання не допустити

в українській державі вибуху громадянської війни. Загроза розвалу національно-патріотичного табору, що виникла після укладання Зборівського

і Білоцерківського договорів, спонукала його, з одного боку, час від часу видавати грізні універсали, які страхали "бунтівників" смертною карою,

а з другого - навіть під тиском польського уряду ніколи не вдаватися до масових репресій проти повстанців. Діяльність Хмельницького справила

помітний вплив на шляху становлення українського суспільства. Відчувши основну тенденцію політичного розвитку України, гетьман спрямував

свої зусилля й енергію народних мас на розбудову держави. Саме в цьому напрямі найповніше розкрився його політичний геній. З існуючих

зародків державності в козацькому регіоні впродовж 1648-1650 років розбудував державу, спроможну впродовж десятків років боротися за незалежність.

У внутрішній політиці гетьман визнав принципово нову модель соціально-економічних відносин. Не випадково у свідомості наступних поколінь

українців ім'я Б. Хмельницького стало символом визволення не тільки від "ляської неволі", а й від кріпацтва й панщини.

У боротьбі за незалежність сповна виявився величезний полководницький талант гетьмана. Він зумів створити боєздатну, добре організовану армію.

Вміло використовував досвід і вітчизняного бойового мистецтва, і закордонного, часто вдаючись саме до стратегії несподіваного наступу, а не до

оборонної тактики. Чималою мірою саме завдяки особистим зусиллям гетьмана козацька Україна домоглася визнання Європою як суб'єкта міжнародних відносин.

25Україна після смерті Б. Хмельницького. Гетьмани І. Виговський та Ю. Хмельницький.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції.

Перебуваю­чи при владі, гетьман піклувався про створення такої фор­ми державності, яка б забезпечувала

єдність еліти, кон­солідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам

оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час мол­давського походу його

сина Тимоша, талановитого воєна­чальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана

. Ситуацію не врятувало і рішення стар­шинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встанов­лення спадковості

гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

ВИГОВСЬКИЙ Іван (1657р — 1659р) — діяч українського козацтва. По­ходив зі старовинного українського шляхетського

православно­го роду.

Після смерті Б. Хмельницького обраний на­казним гетьманом після, а згодом добився гетьманської булави.

На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658),

Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. За Гадячськими

пунктами:

1)Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства – Руське князівство

2) Руське князівство входить до Р. П. на рівних правах.

Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.

Під час Конотопської битви (1659р.) Витовський виграв у Московського царя,але ж тікає в Польщу із – за бунту

козаків(що вели з Б. Хмельницьким пропольську політику).

У жовтні 1659р. на “Чорній раді” він був усунутий від гетьманства і передав владу Юрію Хмельницькому. Після цього

перебував на поль­ській державній службі. В1664 р. за наказом свого особистого ворога— тодішнього гетьмана Правобережної

України Павла Те­тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Юрій (1659 р - 1663)— гетьман України в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. На посаді гетьмана

прагнув продовжити справу, започат­ковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України.

27 жовтня 1659 р. він пішов на укладен­ня нового Переяславського договору з Росією, який істотно обме­жував суверенітет

Української держави. За переяславськими статтями:

1)заборона без руського царя обирати гетьмана

2)введення руських військ в Гетьманщину.

17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір.У цьому ж році під час війни між Р. П. и

Московією починається поділ Гетьманщини на лібо_ і правобережну. Не ма­ючи видатних здібностей і реальних можливостей

реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці.. Після укладення Бахчисарайського

догово­ру 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як “доба Руїни”. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли

успішно завершити його починання. Початком до­би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельниць­кого від влади

. І. Виговський та його прибічники фак­тично здійснили державний переворот.

 

 


Читайте також:

  1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
  2. III. Етапи розробки програмного забезпечення
  3. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
  4. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
  5. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  6. VII. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У ХХ ст.
  7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
  8. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  9. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  11. Актуальність курсу історіософії історії України
  12. Актуальність курсу «Історіософія історії України».




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Еволюція політичного устрою Київської Русі. Причини політичної децентралізації Русі | Україна після смерті Б. Хмельницького. Гетьмани І. Виговський та Ю. Хмельницький

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.031 сек.