Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Актуальність курсу історіософії історії України

Об’єктом історіософії історії України є історичний процес в українських землях від первісних форм життя людської спільноти та зародження цивілізації до сьогодення, його теоретичне пізнання й осмислення.

Наукове розуміння історії базується на поняттях історичного процесу та історичного пізнання.Історичний процес представляє собою сукупність фактів, подій, явищ, процесів минулого, розташованих у певній хронологічній послідовності та об’єднаних життєдіяльністю історичних осіб і суспільства в цілому в певному історичному часі та просторі.Основою наукового розуміння історичного процесу є першоджерельна база, яка складається з архівних джерельних та археографічних комплексів.

Особливістю історичного процесу в українських землях було те, що його розвиток від сивої давнини відбувався за умов складних і в цілому несприятливих геостратегічних обставин. Адже Південна Русь, а згодом Україна опинилася на перехресті численних інтересів по лінії Схід – Захід і Північ – Південь, відігравала роль Великого кордону, порубіжжя між Лісом і Степом. Не витримавши вплив багатовекторного негативного тиску, русичі-українці втратили свою державність, самодостатність соціуму, політикуму, духовно-культурного життя.

За часів владарювання кількох держав на цих землях український історичний процес втрачав свою динаміку, самодостатність, зазнаючи впливу з боку народів кочового Степу, Золотої Орди, Кримського ханства, Турецької імперії зі Сходу, Королівства Польського, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Королівства Угорського, Австрійської імперії, згодом Австро-Угорщини з Заходу. Особливий, євразійський феномен впливу представляло Московське царство, а згодом – Російська імперія.

У ХІV–ХVІ ст., за умов відсутності власної держави, місцевих університетських та академічних центрів, перманентної втрати внаслідок численних військових конфліктів, пожеж та вивозу за межі українських земель першоджерел з архівів, бібліотек і музеїв, інших духовних та культурних цінностей, процес осмислення українцями свого історичного минулого й сьогодення зазнав суттєвих деформацій, ускладнився й уповільнився в порівнянні з низкою інших європейських народів. Впливи політично й культурно домінуючих народів-націй були настільки сильними, що навіть цілі періоди української історії здобули такі назви, як «литовський період», «польський період», «імперський період», «радянський період». Цілком реальним став той факт, що українці фактично втрачали власну історію, що поступово «розчинялася» в історіях сусідів, які активно формувалися як великі національні наративи. Відтак український історичний процес та його осмислення слід розглядати як явища, що розвивалися не однолінійно по висхідній, а як нелінійні і складні за своїм змістом.

За історичних обставин ХVІІ-ХVІІІ ст. серед українського суспільства вкорінилися ментальні феномени подвійної, а інколи й потрійної лояльності, взаємовиключних ідентичностей. З одного боку, українці визнавали свою належність до великої вітчизни – Речі Посполитої, Московії (Росії), а з іншого, – виокремлювали свою малу батьківщину – Україну. В нових історичних умовах кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. цей феномен продовжував діяти, щоправда тепер стосовно Австрійської імперії Габсбургів (Австро-Угорщини) серед західних українців та в Російської імперії Романових – у наддніпрянців. Його дієвість виявилася в тому, що до 1917 р. в історіософському й політичному світосприйнятті більшості українських інтелектуалів домінувала федералістсько-автономістська, а не незалежницька історична перспектива України.

Причину цього слід шукати, зокрема, в тому, що українське суспільство неодноразово втрачало свою еліту. Так, за часів пізнього Середньовіччя стара українська аристократія стала служити польському королю. У ранньомодерні часи на службу московським царям та російським імператорам перейшли представники колишньої української козацької старшини та шляхетства. Важливо пам’ятати, що колишня українська еліта зробила вагомий внесок у творення могутності сусідніх політично домінуючих націй. Нова ж демократична українська еліта різночинського походження, що ставала помітним чинником творення своєї модерної нації від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., була малочисельною, організаційно й ідейно розпорошеною і не мала значної соціальної підтримки в масах. Cаме звідси її непослідовність, нерішучість, схильність до системної поступовості.

Через наукові праці, підручники з історії в масову свідомість проникали й поширювалися різні російські історичні міфи, зокрема про київську спадщину, про Москву як «третій Рим», про «возз’єднання» та подальше «процвітання» України, про «українність» України, про «старшобратство» та тотожність понять «Русь» і «Росія», «руський» і «російський», про «єдиний народ», себто про цілковиту спорідненість «великоруського» та «малоруського» етносів, про українське «наріччя» та ін. Уся ця міфотворчість сприяла вкорінюванню російської ідентичності в українському ідентифікаційному просторі, розвитку різноманітних комплексів, зокрема меншовартості та провінційності в ментальності українців і, навпаки, історичної зверхності, психології «старшого брата» серед росіян.

Радянська епоха, особливо часів сталінізму та неосталінізму, сприяла збереженню й розвитку багатьох стереотипів історичної свідомості імперського періоду, які були пристосовані й модернізовані до вимог марксистсько-ленінського вчення. Саме в цей період поширилися міфологеми про «спільну колиску трьох братніх народів», про «исконнорусскость» Криму, про те, що в Новоросії та Донбасі «зроду старої України не було», про «тріумфальну ходу» радянської влади, про особливу небезпечність українського «буржуазного» націоналізму, про «людське обличчя» радянського ладу та прогресивний характер соціалістичної економіки, про «загрозу українізації» та «утиски росіян» в Україні тощо. Все це сприяло розвитку історичної свідомості, кажучи словами С. Кара-Мурзи, «за радянським проектом», за стандартами радянської цивілізації.

Розпад СРСР спричинив швидку руйнацію старих суспільних цінностей, обумовив загострення кризи радянсько-комуністичної історичної свідомості. Проте нова українська історична свідомість, як самоусвідомлення модерної суверенної нації, не могла опанувати суспільством воднораз. Це обумовило небезпечний вакуум, який заполонили бездуховність і аморальність, конформізм і нігілізм, політичну корупцію і цинізм. На цьому тлі спостерігалися інерційні спроби реанімувати радянську історичну свідомість в незалежній Україні. Історичний досвід рубежу ХХ–ХХІ ст. показав, що вони не мають перспективи, але суттєво заважають консолідації сучасного суспільства.

На жаль, на сьогодні залишається низка складних проблем ментального характеру, які незалежна Україна успадкувала від СРСР. Це вкоріненість російської ідентичності в інтелектуальному просторі України, різновекторність ідентичності східного й західного регіонів, неврегульованість проблем колишніх депортованих народів, зокрема кримських татар, складність етноконфесійної ситуації.

Сучасний стан української історичної науки за умов незалежної України дозволяє сформувати власне бачення українського історичного процесу, враховуючи в узгодженості й контроверсійності польську, російську, турецьку, єврейську й німецьку перспективи української історії з погляду домінуючих, споріднених і підкорених націй. Водночас набуває особливої актуальності чітке розуміння, власне, української історичної перспективи на українських теренах. Ще одним важливим кроком є інтеграція української історії у світову, знаходження місця і ролі України у всесвітньому історичному процесі в контексті діалектики одиничного і загального. Вирішення цих завдань дасть можливість остаточно легітимізувати не тільки власну національну історію, а й українську історичну й національну свідомість. Це сприятиме вирішенню задач історично-цивілізаційної та національної ідентифікацій.

Отже, як об’єкт історіософського пізнання, історичний процес поділяється на певні етапи, періоди, епохи, змістові, сутнісні блоки. Вивчення цих складових є прерогативою предмету історіософії історії України.

Предметом історіософії історії України є внутрішня структура, особливості історичної реальності в її часових і просторових модифікаціях і трансформаціях, виявлення глибинних тенденцій та закономірностей цих змін. У центрі уваги предмету дисципліни є вивчення закономірностей співвідношення об’єктивного і суб’єктивного, матеріального та ідеального, індивідуального і соціального, повторюваного і неповторюваного в історичному процесі. Для розуміння характеру та особливостей історичного процесу суттєво важливо усвідомити сутність категорій історичного часу і простору.

Необхідноюдефініцією історіософії єісторичний час, стосовно якого Марк Блок писав: «… час історії – це плазма, в якій плавають феномени, це якби середовище, в якій вони можуть бути зрозумілі». Історичний час розставляє в певній хронологічній послідовності факти, події, явища, процеси, персоналії, визначаючи певний порядок пізнання в усіх сферах життя суспільства. Розуміння природи часу дає можливість застосувати ретроспективний, презентативний і перспективний підходи в процесі історичного пізнання та історичного мислення. Кордони історичного часу нерідко бувають нечіткими, розмитими. Це особливо трапляється в перехідні епохи, коли старе відживає, відмирає, втрачає історичну динаміку, а нове поступово утверджується, часом у непростій боротьбі зі старим. Користуючись термінологією Райнгарта Козеллека, можна вести мову про «переплетіння та зсуви» часових вимірів, про певні часові пласти. Надзвичайно цікавими є питання про прискорення та скорочення історичного часу, його повторення. Історичний час залежить від багатьох чинників, до яких варто віднести застосування тих чи інших моделей державно-політичного устрою, духовно-культурного життя, появу нових ідей, концепцій, відкриттів, від активності широких народних мас, діяльності непересічних осіб в історії тощо.

Минуле і сьогодення тісно взаємопов’язані. За допомогою минулого людство краще розуміє сьогодення, а знання сьогодення допомагає усвідомленню минувшини. Втім питання, що є історія сучасності не є простим. Історичний час по-різному сприймається навіть в межах одного покоління, часом по-різному інтерпретується, а це породжує різні життєві орієнтації та відмінну мотивацію до дій – активних, пасивних, нейтральних тощо.

Історичний простір окреслює ту чи іншу територію, край, державу з метою уявити її розміри, представити на карті світу.Для кожної історичної епохи, окремої цивілізації поняття простору, його освоєння було різним. Історичний простір – поняття багатовимірне. Наприклад, є етнічний історичний простір, національний історичний простір, державний історичний простір, які не завжди були і є тотожніми. Слід враховувати поняття минулого історичного простору й нинішнього історичного простору, які взаємообумовлені. На формування і розвиток історичного простору впливають різноманітні чинники: етнонаціональний, історико-демографічний, державно-політичний, духовно-культурний та ін.

У ході історичного процесу категорії історичного часу та історичного простору стосовно України також не були статичними, а динамічно змінювалися залежно від того чи іншого періоду української історії. Простежимо це на прикладі новітньої історії України, коли система часово-просторових історичних координат нашої країни зазнавала неодноразових змін. Так, наприклад, істотні цивілізаційні трансформації відбулися в 1917–1921 рр., коли розпалася Російська імперія, в ході національно-визвольних змагань зазнала поразки Українська революція, а в результаті Російської революції до влади в Росії, Україні та інших національних регіонів колишньої імперії прийшли більшовики. Відповідно до цих радикальних змін на значній частині українських земель утвердилася комуністично-радянська історична модель і відповідна часово-просторова система координат. Її зміст визначали, насамперед, такі явища, як перехід від капіталістичної, ринкової моделі суспільства до соціалістичної, планово-державної та утворення псевдо федеративної держави СРСР з автократичною, а згодом тоталітарною системою влади та управління.

Розпад Радянського Союзу і відновлення незалежної України в 1991 р. означали кінець радянської історії України і подолання перерви поступовості історії незалежної України. Наприкінці ХХ ст. у світі замість біполярної сформувалася нова багатополярна історична модель і сучасна часово-просторова система координат, яка стала об’єктивною реальністю для молодої незалежної держави Україна. Проте частина населення України кінця ХХ – початку ХХІ ст. у своїй свідомості ще не вийшла за межі старої історичної моделі розвитку і переживає ностальгію за старим історичним часом (часом державного комуно-радянського соціалізму) та втраченим історичним простором (великою супердержавою СРСР, а в ряді випадків навіть за «єдиною та неподільною» Росією імперського зразка). Все це суттєво заважає виробленню й реалізації нової історичної перспективи для України. Зараз для суспільства існує мікропростір – планета Земля і макропростір – Всесвіт. Отже, розуміння історичного простору розширилося.

У предметі історіософії втілюється широке проблемне поле дисципліни. Це, насамперед, проблеми початків історії, тобто історіогенези, мети, сенсу (сутності), етапів, рушійних сил історичного процесу, його внутрішньої структури, кінця історії. Важливими проблемами онтології історії є історичні закономірності та випадковості в процесі розвитку людства. Складовою проблемного поля історіософії є суб’єкт історії, зокрема людина, спільнота і суспільство. Історіософське знання дає можливість показати єдність і розмаїтість історії України, визначити її місце і роль у всесвітній історії.

 

 

Історіософія – органічна складова філософії історії. Філософсько-історичне осягнення світу було притаманне вже з часів стародавнього світу. Достатньо згадати філософсько-історичні ідеї в «Одіссеї» Гомера, вчення про п’ять віків у «Теогонії» Гесіода, початки теорії історичного коловороту Полібія та Сима Цяня. Осмислення історичної реальності спостерігаємо у Аврелія Августіна, Амміана Марцелліна, істориків ранньої Візантії (Прокопія Кесарійського, Агафія Мірінейського та ін.), перших істориків варварського світу (Іордана, Григорія Турського, Відукінда Корвейського та ін.).

У цьому ж ряді стоять мислителі Русі Київської. «Звідки пішла земля Руська?», – це питання історіософського змісту, поставлене автором «Повісті врем’яних літ», передувало й породило численні питання подібної спрямованості в пізніший час, у ХVІІІ – ХХ ст., які й до сьогодення бентежать наші думки: «Хто ми?», «Звідки ми?», «Куди йдемо?». На ці запитання прагнули дати відповіді вітчизняні мислителі : Іларіон і Нестор, Станіслав Оріховський і Іван Вишенський, Петро Могила і Григорій Сковорода та ін. Цей перегук пізнавальних запитань свідчить, що історіософське пізнання нараховує тисячолітню традицію. В чому ж його сутність та особливості?

Оскільки історіософія – частина філософії історії, то цікаво, що останній термін з’явився пізно – у ХVІІІ ст. Автором його формулювання і запровадження до наукового обігу був Вольтер, або Франсуа Марі Аруе, який у 1765 р. написав працю «Філософія історії», розуміючи під цим терміном критичне, наукове осмислення різних історичних відомостей. У 1784 р. німецький просвітитель Йоган готфрід Гердер у праці «Ідеї до філософії історії» висунув думку про єдність історичного процесу, притаманного всім народам, які прийдуть до спільного майбутнього.

Поступово філософія історії стала перетворюватися із сукупності ідей на галузь пізнання, що спостерігаємо впродовж ХІХ –ХХ ст. Величезний внесок у розвиток історіософської думки зробила німецька класична філософія. Видатний її представник Ґ. В. Ф. Гегель розробив концепцію універсального історичного процесу, розуміючи історію як розгортання світового духу. Філософські ідеї німецьких мислителів І. Канта, Й. Ґ. Фіхте, Ґ. В. Ф. Гегеля, Ф. В. Й. Шелінґа мали суттєвий вплив на формування української історіософської думки періоду Романтизму.

У середині ХІХ ст. на зміну романтизму прийшов позитивізм, основою якого постала історіософська візія французького філософа, засновника позитивізму та соціології О. Конта. Серцевиною позитивістського бачення історії був «закон трьох стадій» : теологічної, метафізичної та позитивної. Позитивізм теж мав помітний вплив на поступ української історіософії.

Середина ХІХ ст. – час виникнення теорії історичного процесу К. Маркса, в основі якої стало матеріалістичне розуміння історії. На думку основоположника марксизму, суспільство у своєму розвитку пройшло кілька періодів, які різнилися за способом виробництва у вигляді суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, буржуазної та комуністичної. Марксистське розуміння минулого як історії боротьби класів мало величезний вплив на радянську історичну науку, в тому числі в Радянській Україні.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. зародилася критична філософія історії, яка піддала критиці позитивістську парадигму минулого як історії закономірного розвитку, неухильного прогресу. Ця інтелектуальна лінія спостерігається в ірраціональній концепції історицизму німецького філософа і історика культури Вільгельма Дільтея, у працях репрезентантів Баденської школи неокантіанства В. Вільденбранда та Ґ. Рікерта. На думку першого з них, історія наповнена хаосом, який складно пізнати в причинно-наслідкових зв’язках. Другий був прихильником індивідуалізованого методу пізнання, за яким предметом пізнання визнавалася окрема поодинока подія, світ індивідуального, локалізованого в часі і просторі. При цьому заперечувалася можливість визначення якихось закономірностей історичного буття.

Помітний вплив на історіософію ХХ ст. в її постмодерністській інтерпретації справив англійський філософ Робін Джордж Колінгвуд та його праця «Ідея історії», яка містила ідею історичного процесу як уявної картини світу, створеної істориком. На думку мислителя, об'єктивної історії не існує і не може існувати.

Історіософські проблеми єдності історичного процесу, сенсу та мети історії порушували філософи екзистенціалісти, зокрема німецький вчений Карл Ясперс, який прагнув досягти історичної єдності через спільний для людства осьовий період, осьовий час – ідеальна вісь, навколо якої відбувається рух людства

Проте в ХІХ –ХХ ст. ряд історіософських концепцій заперечували існування єдності історичного процесу і виступали з погляду культурно-цивілізаційного моделювання історичного буття. До такого концептуального бачення були схильні М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, В. Шубарт, Ф. Нортроп, П. Сорокін та ін.

У ХІХ-ХХ ст. різні історіософські ідеї, концепції спостерігаємо у творах українських мислителів: М. Костомарова і П. Куліша, В. Антоновича і М. Драгоманова, І. Франка і М. Грушевського, М. Міхновського і Д. Донцова та ін.

Утім за радянських часів історіософія історії України не піддавалася розробці. Так, у «Радянській Енциклопедії історії України» у 4 томах відсутнє визначення дисципліни і міститься лише характеристика історії та історіографії. У «Довіднику з історії України» немає ніяких історіософських термінів. Уперше поняття історіософії з’явилося у «Короткому довіднику з історії України» 1994 р. Познайомитися з цим поняттям можна лише з нечисленної навчальної літератури, зокрема праць сучасних українських авторів І. В. Бойченка, Г. В. Бондаренка, В. А. Потульницького, О. А. Удода та ін. Однак розробка історіософської проблематики в теоретичному і прикладному вимірах в українській сучасній науці помітно відстала від зразків зарубіжних дослідників. І нічого дивного в тому, що незалежна Україна впродовж понад двадцяти років ще не виробила оптимальної сучасної моделі розвитку немає. Упосліджене теоретичне осягнення минулого спричиняє відставання адекватної інтерпретації сьогодення і перспектив поступу.

Не підлягає сумніву, що актуальність курсу продиктована насамперед важливими гносеологічними, світоглядними чинниками. Історіософія історії України має декілька функцій:

Першорядне значення має ретроспективна функція, яка спрямована на пізнання минулого. Її застосування важливе й само по собі, оскільки забезпечує наукову реконструкцію основних виявів, закономірностей, рушійних сил та особливостей історичної минувшини. Разом із тим наближене до правди пізнання минулого має суттєве значення і для розуміння сьогодення, яке має генетичні коріння в пройдешній історії. Не менш суттєву роль відіграєрепрезентативна функція, яка скерована на усвідомлення й розуміння сучасності й визначення оптимальних напрямів, засобів і темпів суспільного поступу.Ретроспективна йрепрезентативна функції історіософії історії України створюють передумови для використання перспективної функції, спрямованої на передбачення і прогнозування майбутнього. Її використання відкриває можливість осягнення короткотривалої і навіть довготривалої перспективи історичного розвитку суспільства.У цих функціях виявляється ретрогностичний, діагностичний, евристичний та прогностичний потенціали історіософії.

В умовах сучасної України особливого значення набуваєсвітоглядна функція, що продукує відродження і збереження історичної пам’яті, формування сучасної історичної свідомості та історичного мислення.

Відродження і збереження історичної пам’яті нашого народу є важливою задачею державницької й національної ваги. У справі її реалізації вагомим чинником є історичні знання, які у вищій школі сприяють формуванню фахівця з вищою освітою не тільки професійно компетентного, а й громадянські свідомого щодо своїх державних і національних життєвих смислів та інтересів. За умов сучасної України історіософська компонента вищої школи дозволяє на рівні світорозуміння, тобто наукового осягнення минулого, залікувати «провали» історичної пам’яті, «заблокувати» численні історичні міфи, комплекси, синдроми та стереотипи, які впроваджувалися на побутовому, релігійному й науковому рівнях суспільної свідомості впродовж століть і продовжують впливати не тільки на систему поглядів, а й на життєвий вибір, громадянську позицію мільйонів громадян України.

Це пов’язано з тим, що протягом значного історичного періоду український народ не мав власної держави, яка б була гарантом збереження історичної спадщини. Чужоземні держави впроваджували на українських етнічних теренах своє панування, використовуючи систему різноманітних засобів. Серед них своє особливе місце посідала історична пам’ять, яка утверджувалася завдяки творенню великих, насамперед, польських і російських наративів, що заперечували окреме українське історичне минуле, марґіналізували його.

Великі імперські наративи не могли не продукувати імперську свідомість та імперську історичну традицію, яка б закріплювала в поглядах багатьох поколінь українців усвідомлення історичного процесу крізь призму не свого, українського, а чужого, іноземного бачення минулого. Це неминуче призводило до ідейної ерозії та розколу української еліти, до зневіри, громадської пасивності, феноменів взаємовиключних ідентичностей, подвійних і навіть потрійних лояльностей серед українців. Урешті-решт усе це обумовило уповільнення й ускладнення процесу формування й утвердження української модерної нації. Запізніле націотворення стало однією з фундаментальних причин того, що сучасна незалежна Україна не може вийти з системної суспільно-політичної, соціально-економічної та духовно-культурної кризи впродовж понад 20-ти років.

За цих обставин нагальною проблемою є осмислення концептів сучасної історичної свідомості та сучасного історичного мислення, які пов’язані з концептом історичної пам’яті.

«Історична свідомість, – підкреслює Г. В. Бондаренко, – живе в сучасності і відбиває усвідомлення себе – власне людини, класу, партії, нації, держави, а також всього суспільства в існуючому світі. Як категорія історичного пізнання вона визначає місце людини і суспільства в сучасному історичному процесі та їх роль».

Синтезуючи попередні набутки дослідників, можна запропонувати більш широке визначення дефініції «історична свідомість», під якою розуміємо інтелектуальний процес, в якому усвідомлюється, відбивається, систематизується й закарбовується в пам’яті сукупність образів історичного буття, що діють в історичному часі та просторі, ідеях, термінах та поняттях, поглядах, уявленнях, ілюзіях, почуттях, переживаннях, настроях конкретних історичних осіб, родин, етносів, націй, станів, класів, держав тощо.

Сучасна історична свідомість ґрунтується на відродженій і збереженій історичній пам’яті й утверджується за умов поліетнічності та полікультурності сучасної України. При цьому за своїм світоглядним змістом історична свідомість в Україні має бути українською національною. Її становлення в суспільстві набуває особливої інтелектуальної цінності, оскільки сприяє утвердженню розуміння суб’єктами українського націотворчого процесу спільності історичної традиції, пам’яті, долі, незалежно від етнічного, соціального походження, культурних та духовно-релігійних уподобань. Це відіграє суттєву роль у формуванні сучасного національного світорозуміння з його ключовими ідеями та мріями, що визначає вектор історичного розвитку України та її місце у світі. Наявність такого цілісного менталітету безпосередньо впливає на рівень історичної пасіонарності нації.

Проблема української історичної свідомості вже порушувалася в українській, російській та західній історіографії. У цьому зв’язку слід згадати змістовні розвідки, видані останнім часом такими вченими, як Л.О. Зашкільняк, З. Когут, А. І. Міллер, В. А. Потульницький, О. А. Удод та ін.

Утвердження сучасної історичної свідомості приводить до активізації сучасного історичного мисленняінтелектуального процесу осягнення історичної реальності, що базується на історичній пам’яті, історичній свідомості та історичному пізнанні. В ході цього процесу відбувається не тільки реконструкція історичного минулого, визначається сутність та особливості сучасного історичного моменту, але відкривається можливість певних прогностичних оцінок на історичну перспективу на основі досвіду минулого. Крім того, суттєво важливо, що історичне мислення сприяє утвердженню історичної культури в суспільстві в усіх її вимірах – освітньо-науковому, політичному, правовому, мистецькому, естетичному, моральному, етичному, когнітивному. Таким чином, молода інтелектуальна генерація, оволодіваючи компетенціями, вміннями та навичками історичного мислення, може вибудовувати свою теоретичну і прикладну діяльність, повною мірою враховуючи історичний досвід і визначаючи вектор подальшого національного поступу в будь-якій галузі життєдіяльності.

Не втратила свою роль дескриптивна функція, спрямована на опис історичного процесу. Це пов’язано з тим, що за часів тоталітаризму та посттоталітарного періоду історія України була ретельно «вичищена» від «класових ворогів»: українських буржуазних націоналістів, дворян, буржуазії, куркулів, різного роду опозиціонерів у межах більшовицької партії та поза нею. За імперських і радянських часів з історичної пам’яті були викреслені цілі пласти персоналій, а тому опис українського історичного процесу набуває особливої актуальності.

Варто звернути увагу й на таку функцію, як аксіологічна, що скеровує на виявлення і збереження цінностей історичного досвіду.

Зберігає своє значення йпояснювальна функція, яка дозволяє розкрити складні механізми руху історії.

З наведеного видно, що історіософія історії України має не тільки теоретичне значення для розвитку науки, а й велике суспільно-політичне значення, особливо на сучасному етапі структурування і завершення становлення модерної української нації, у формуванні нової інтелектуальної еліти українського суспільства. Історіософське знання конче необхідне для того, щоб сучасне українське суспільство дало своєчасні й адекватні відповіді історичним викликам цього часу.

 

3. Історіософія історії України в системі світоглядних форм пізнання історичного процесу і комплексі гуманітарних дисциплін

 

Є три форми осмислення історії – міфологічна, релігійна та філософсько-світоглядна осмислення історії. Першою формою світовідчуття історії є міфологія, яка творить міфічний час, епоху, що набуває характеру парадигми, розглядається як першооснова давньої історії. Узагальнення в міфології є конкретно-історичним, не логічним, хоча розглядає світ як щось єдине, є осмисленням колективним. Воно не є цілеспрямованим, спеціальним і послідовним. У ХІХ ст. сформувалися західноєвропейська, слов’янська та українська міфологічні школи.

Помітний вплив на розвиток світогляду й діяльності українських інтелектуалів першої половини ХІХ ст. мала західноєвропейська міфологічна школа, що розвивалася в річищі просвітителів кінця ХVІІІ ст. та романтиків першої половини ХІХ ст. у Франції та Німеччині. Виразним явищем у процесі розвитку західноєвропейської міфологічної школи стала спадщина німецького філософа, естетика, фольклориста й письменника пізнього Просвітництва, представника напряму «бурі і натиску» Йогана-Ґотфріда Гердера, який проголосив міфологію і фольклор вищими естетичними надбаннями людства. Визначний мислитель надавав пріоритетного значення вивченню національного характеру і самобутності кожного народу, насамперед німецького, через його міфологію, фольклор та мову. Все це породжувало націотворчий інтерес.

Перебуваючи на українських теренах, Й.-Ґ. Гердер захоплено відгукувався про людський і природний потенціал України і передрікав їй добре майбуття «нової Греції» у своєму «Щоденнику подорожі 1769 року». Зацікавленість творчою спадщиною німецького вченого з боку українських інтелектуалів пояснюється й тим, що він розробив концепцію слов’янства, пов’язуючи саме з цією групою європейських народів подальший прогрес на континенті.
У найбільш повному вигляді ця концепція відбилася в останньому томі фундаментальної праці Й.-Ґ. Гердера «Ідеї до філософії історії людства» (1791).

Західноєвропейська міфологічна школа була збагачена оригінальними поглядами визначного німецького мислителя Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга, який працював у царині німецької ідеалістичної філософії та романтичної естетики. На думку Ф.В.Й. Шеллінга, міфологія репрезентує народ, його історичну долю і сприяє істинному розумінню душі народу, його історії.

Справжнього інтелектуального піднесення західноєвропейська міфологічна школа досягла в творчості німецьких вчених братів Якоба та Вільгельма Гріммів та їхніх послідовників – «молодших міфологів» із Німеччини, Великобританії, Італії, у тому числі А. Куна, В. Шварта,
В. Маннгардта, В. Гана, М. Мюллера, Ж. Кокса, А. де Губернатіса та ін. Найбільш видатні заслуги належали Якобу Грімму, який започаткував порівняльно-міфологічну школу, став ідеологом синтетичного принципу в історичному дослідженні, який, за словами М. К. Дмитренка, поєднував декілька важливих підходів, зокрема сакрального «анімістичного», зародкового позитивістичного, реконструкційного та інтерпретаційного. Безсумнівною заслугою західноєвропейської міфологічної школи було те, що її репрезентанти порушили цілу низку проблем наукового пізнання мови, міфу, фольклору, обрядів, звичаїв, активізували збір усної народної творчості, актуалізували вивчення національних міфологій, в тому числі української.

Серед українських інтелектуалів осмислення міфу, символу, усної народної творчості розпочалося у ХVІІІ ст., з часів видатного українського філософа і письменника Г.С. Сковороди, який був добре ознайомлений з грецькою, римською, єгипетською, юдейською та слов’янською міфологіями, в тому числі давньоукраїнською. Міфи, символи в історії вивчали М. Костомаров, О. Котляревський, М. Сумцов.

Помітний вплив на розвиток історичної міфології ХХ ст. мали концепції К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда та К. Г. Юнга. У ХХ ст. радянська історична школа продукувала цілу низку міфологем, які набули характеру парадигми. На сучасному етапі спостерігається плюралістичність в розумінні міфологічного осягнення історії, яке не втрачає свого значення.

Релігійне осягнення історії має три рівні – світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння, при цьому домінує світосприйняття історичних реалій. Релігійне осягнення історії є ідеалістичним, суб’єктивним, але цілісним, високоспеціалізованим, емоційно-вольовим. Визначальною рисою релігійного розуміння історії є віра в надприродне. Важливе значення в релігійному історичному світогляді мають софійність, яка містить такі концепти, як досконалий світ, створений Богом, ідеальна, без недоліків церковна організація та бездоганна, свята людина. Безсумнівно, релігійне сприйняття світу історії телеологічне, тобто таке, яке усвідомлює його як багатоступінчатим утворення, де всі нижчі щаблі підпорядковані найвищому щаблю, представленому Богом.

За визначенням І. В. Бойченка,в релігійному світогляді формується ряд світоглядно-історичних ідей: ідея свободи як духовної, моральної характеристики, що відрізняє і підносить людину над твариною, ідея рівності, але неоднаковості усіх людей між собою, незалежно від їх етнічної та станової належності, ідея цілісного історичного руху, в різних релігіях різного: поступального, циклічного чи низхідного, ідея ідеального, бажаного стану історії, вільного від нерівності, несправедливості, страждань, ідея несприйняття зла, боротьбу з ним шляхом самовдосконалення, підкорення тілесного духовному. Значення релігійної ідеології для осягнення історії полягає в її системності, високоспеціалізованому характері. Зараз відбувається черговий етап релігійного ренесансу, а відтак роль релігійного історичного світогляду зростає.

У науковому пізнанні присутнє і міфологічне, і релігійне, є теж три рівні – світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння. Але домінує світорозуміння. Отже, в науковому світобаченні історії переважає свідома складова, тоді як у міфологічному – не самосвідома, а в релігійному – стихійна складова. В центрі наукового осягнення історії є інтелектуальне ядро з визначення відношення «людина – світ історії», яке розглядається в зрілій, добре виявленій, а не прихованій формі. Філософський світогляд є основоположною формою історичної самосвідомості історичних спільнот, цивілізацій, культур, суспільств.

Історіософія історії України являє собою синтетичну підсистему філософсько-історичних знань. Ця дисципліна є складовою філософії історії України і тісним чином пов’язана з її двома іншими елементами філософсько-історичного знання – теорією пізнання і методологією історії.

Теорія пізнання – вивчає процес історичного пізнання дійсності, тобто процес мислительної діяльності людини, групи людей, суспільства з метою пізнання, усвідомлення і розуміння минулого і сучасного життя та прогнозування майбутнього руху суспільства.Історичне пізнання напряму залежить від ступеня зрілості світогляду вченого, його ідеології та методології. Теорія пізнання вивчає передумови, складові, мету, засоби, рушії, критерії, результати мислительної діяльності вченого-історика або цілого колективу дослідників. Важливими складовими теорії пізнання є вивчення меж, можливостей, способів історичного пізнання в його різновидах. Проблемами теорії історичного пізнання є такі, як емпіричне й теоретичне в пізнанні, необхідність і випадковість, науковість, істина, її критерії. В центрі уваги постать науковця, зокрема схильність його інтересів, творчий діапазон зацікавлень, соціальна, ідеологічна зумовленість творчості.

Теорія пізнання впливає, з одного боку, на повноту й вірогідність осягнення онтології історії (історіософії), а з іншого, є основою формування методології історичної науки в широкому розумінні слова.

Методологія історії як частина філософії історії – теоретична форма осягнення історичної дійсності, метатеорія, яка виявляється в сукупності теоретико-методологічних підходів, принципів, методів і прийомів. Методологію історії можна підрозділити на два основні рівні, великі смислові блоки: 1) філософський рівень методології, який підрозділяється на загальнофілософський підрівень (загальнофілософські теорії), тафілософсько-історичний(теорії історичного процесу). Другий рівень методології історії утворює ієрархізована мережа нефілософських підсистем історичного знання з різним ступенем узагальнень, яка представляє сукупність систем спеціально-наукового історичного знання та сукупність систем історичних знань [Бойченко І. В. Філософія історії, с. 150-153].

В методології історії основоположного значення набуває застосування таких теоретико-методологічних принципів, як історизм, науковість, системність, плюралізм, багатовимірність. Тільки їх поєднання дасть можливість показати повноцінну картину історії України як сукупності якісно визначених явищ і процесів реальності.

Засадничий принцип історизму дає можливість аналізувати й синтезувати сукупність якісно визначених макроісторичних процесів, явищ, подій, людського досвіду. Безсумнівно, з цим принципом тісно пов’язаний принцип науковості, який передбачає використання інформаційно насичених, репрезентативних і водночас надійно перевірених, вірогідних архівних та опублікованих першоджерел, фахове застосування комплексу дослідницьких методів і прийомів пізнання історичної дійсності, відповідного оповідного стилю та оформлення довідково-бібліографічного апарату.

Науковість історіософського дослідження передбачає мінімізацію використання міфологічної та релігійної світоглядних форм осягнення історичної дійсності та максимально можливу правдиву інтерпретацію минулого, яка позбавлена вузькопартійних, вузькокласових, вузько- корпоративних та інших подібних дослідницьких зацікавленостей, які роблять дослідника заручником суб’єктивістської домінанти у пізнавальному процесі.

Принцип системності передбачає розгляд історіософського об’єктно-предметного поля цілісно, з метою з’ясування його складної структури та функціонального розмаїття. Використання такого принципу дає можливість визначити сукупність історичних елементів і зв’язків між ними у сфері матеріального виробництва, суспільно-політичному, етнонаціональному та духовно-культурному житті тощо.

Плюралістичне бачення історії краю стає запорукою від однобічності інтерпретаційного осягнення минулого з погляду якоїсь однієї ідеології чи політичної концепції. Це особливо важливо у процесі розгляду суперечливих процесів, явищ, подій або персоналій, які не можна усвідомлювати тільки в «чорно-білих» історичних кольорах, монолінійному поступі тільки по висхідній. У таких випадках особливо заслуговує на увагу використання принципу багатовимірності,який передбачає підхід до того чи іншого процесу чи явища з кількох сторін, або верифікацію даних кількома методами та прийомами з метою утвердження реконструкції минулого, наскільки це можливо наближеної до правди історії.

Звичайно, застосування всіх зазначених теоретико-методологічних принципів в історіософському дослідженні має здійснюватися комплексно, а не вибірково, тому що всі вони є взаємодоповнюючими. Не менш суттєвим є послідовне використання комплексу теоретико-методологічних підходів, які визначають вектор або напрямок історичного дослідження.Особливу увагу варто звернути на такі, як аналітичний, синтетичний, описовий, динамічний, генетичний, порівняльний, типологічний, мікроісторичний, регіональний, структурно-функціональний, або системний, персоналістичний, синергетичнийтощо.

Використання таких загальнонаукових підходів, яканалітичний і синтетичний, важливе з погляду на величезні обсяги конкретно-історичного матеріалу, особливо характерні для ХХ – початку ХХІ ст. За цих обставин обмежитися простим описом подій без належної аналітики і синтези означає приректи читача на загрозу «потонути» у безкрайньому морі фактів. Саме сучасний аналіз і синтез дасть можливість упоратися із масовими першоджерелами й провести наукову реконструкцію подій, фактів, процесів та явищ минулого. Важливо, щоб реконструкція минулого краю проводилася із використанням дослідниками динамічного й генетичного підходів, що сприятиме показу минувшини у розвитку, у процесі причинно-наслідкових історичних зв’язків.

Одним із пріоритетних в історіософському дослідженні є макроісторичний підхід, який акцентує увагу на найважливіших аспектах. У процесі вивчення історіософії історії України варто використовувати історико-порівняльний, або компаративістський підхід, який ставить у центр дослідження зіставлення, порівняння процесів, явищ, персоналій, що є актуальним при вивченні господарчої, соціальної, соціально-політичної, інтелектуальної історії.

Уявляється доцільним використання системного підходу, який сприяє розкриттю цілісності об’єкта та механізмів, що його забезпечують, з’ясуванню його складної структури та багатоманітності функцій. Не менш важливим є використання типологічного підходу, який дозволяє виявити те єдине, що притаманне багатоманітності тих чи інших поєднань індивідуального, з’ясовує якісну певність сукупності об’єктів та явищ, тобто сукупність типів.

У ході вивчення історіософії історії України слід звернути особливу увагу на використання біографічного підходу, адже історія ідей, концептів, концепцій, теорій тісно пов’язана з персоналіями українських мислителів.

На сучасному етапі історичного пізнання не можна не враховувати синергетичного (від «синергетика» з грецьк. – сприяння, співробітництво, спільні дії) підходу, щосприяє принципово новому усвідомленню закономірностей функціонування раніше вивчених об’єктів. У його основі є міждисциплінарне пізнання загальних закономірностей та принципів, покладених в основу різних за природою процесів самоорганізації складних нелінійних динамічних систем: економічних, соціальних, політичних, культурних тощо. Подібний підхід дає можливість залучати до історіософського дослідження дані історії, археології, етнології, політології, права, соціології, статистики та ін.

Історіософія історії України посідає важливе місце в колі гуманітарних дисциплін. Зв’язок курсу з історією філософії, загальною філософією, соціальною філософією, філософією політики, філософією права, філософією моралі, філософією релігії. Слід розглядати історіософію історії України як стадію філософського пізнання і як структурний елемент філософського знання. Тісним чином історіософія пов’язана з давньою і новою історією України, новітньою історією України, всесвітньою історією, джерелознавством, історіографією та іншими історичними науками.

Тому важливим чинником теоретико-методологічної основи історіософії має стати творче використання комплексу методів пізнання, як загальнонаукових теоретичних і емпірико-теоретичних, так і конкретно-історичних. Серед останніх слід особливо виділити історико-генетичний, порівняльно-історичний, історико-типологічний, метод діахронного аналізу, або різночасовий, проблемно-хронологічний, структурно-функціональний, ретроспективний, біогеодетерміністський, дифузіоністський (культурно-історичний), соціологічний, статистичнийтощо. Не можна не брати до уваги і спеціально-історичних методів пізнання, зокрема історіографічного аналізу і синтезу, періодизації та класифікації, наукової критики джерел, термінологічного й текстологічного аналізутощо. Застосування цих методів важливе як у ході первісного відбору і систематизації матеріалу, на етапі наукової евристики, так і у процесі формування й утвердження наукової моделі історіософського дослідження.

Історична онтологія, історична гносеологія та історична методологія мають тісний взаємозв’язок. Історіософія увінчує пізнання історичного процесу в Україні.

 


Читайте також:

  1. II. Мета вивчення курсу.
  2. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  3. А/. Верховна Рада України.
  4. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
  5. Аграрні закони України
  6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  8. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
  9. Адміністрація Президента України
  10. Адреси бібліотек України
  11. Акти Верховної Ради України
  12. Акти Кабінету Міністрів України




Переглядів: 2131

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Актуальність курсу «Історіософія історії України». | Лекція. Тема 1. Політична економія як фундаментальна суспільна наука.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.01 сек.