Фактори економічного піднесення ФРН. Німецький неолібералізм

Внаслідок Другої світової війни Німеччина опинилась у надзвичайно тяжкому стані. Країна у 1946 р. виробляла менше половини продукції від рівня 1936 р. До того ж, Німеччина мала виплатити репарації союзникам у розмірі 20 млрд. дол. Державний борг зріс з 27,2 млрд. марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд. марок у травні 1945 р. Інфляція досягла 600% довоєнного рівня. Все це призвело до натуралізації господарства і продуктообміну. Елементи натуроплати вводилися навіть на транспорті, у сфері обслуговування тощо.

На тяжкий стан економіки Німеччини, крім воєнної розрухи, впливав демонтаж оснащення промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав-переможниць у війні 2 серпня 1945 р., а також поділ країни. Існування двох систем — центрального управління і планування окупаційної влади і німецьких органів самоврядування — дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявились неспроможними забезпечити раціональне ведення господарства.

У цих складних умовах було проведено реформу,спрямовану на формування соціальної ринкової економіки і перетворення Німеччини на могутню квітучу державу. Реформи, що спричинили пізніше „німецьке диво”, проводилися за активного сприяння США: фінансова допомога (3,12 млрд. дол.) за планом Маршалла; об’єднання трьох окупаційних зон (американської, англійської і французької) і передача управління економікою до рук самих німців; допомога у розробці проектів реформи. Натхненником і організатором здійснення економічної реформи був Людвіг Ерхард (1897-1977). Він розпочав проводити її у 1948 р. як директор управління господарства об'єднаних західних зон окупації. Потім у 1949-1963 рр. він був міністром економіки в уряді Аденауера (1949-1963), заступником федерального канцлера (з 1957р.), канцлером республіки (1963-1966).

Плани Л. Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни і підприємництво. Реформування економіки Західної Німеччини він розпочав із грошової реформи, метою якої було позбавлення від знецінених грошей і створення твердої валюти. Вранці 21 червня 1948 р. рейхсмарку було оголошено недійсною і замість неї вводилася нова валюта — дойчмарка (німецька марка). Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойчмарки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачувались одразу, а решта 20 — через місяць. Пенсії і заробітна плата виплачувались у новій валюті у співвідношенні 1:1.

Обмінний курс готівки і заощаджень установлювався 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимчасово „заморожена” друга половина пізніше розблоковувалась: 1/5 суми можна було вилучити, 1/10 — вкласти у цінні папери, а решта 70% виводились з обігу. Грошові зобов’язання підприємств перераховувалися також у співвідношенні 1:10. Для виплати першої заробітної плати підприємства отримали готівку, а потім мали функціонувати за рахунок виробництва і збуту продукції. Зобов’язання банків та інших установ старої Німеччини здебільшого анулювались. Новий емісійний банк — Банк німецьких земель регулював свої відносини з приватними банками, визначаючи розмір обов’язкових грошових резервів.

Через три дні після грошової розпочалася реформа цін, спрямована на відновлення ринкового механізму їх регулювання. Ціни було відпущено „на волю” відповідно до закону від 24 червня, ліквідовувався адміністративний розподіл ресурсів, скасовувалися нормативні документи, які регулювали економічне життя. Перехід до вільного ціноутворення Л. Ерхард розглядав як передумову успішного економічного розвитку.

Розрегулювання цін і заробітної плати проводилося поступово. Зник „чорний ринок”. Магазини заповнилися товарами, замість пошуку продуктів люди стали турбуватися про їх виробництво. Інфляції майже не відчувалось. Ціни зросли лише на кілька відсотків приблизно в тій же пропорції, що і заробітна плата. Вже через півроку ціни стабілізувались. Було прийнято закон проти безпідставного завищення цін, друкувалися каталоги доречних цін, які враховували купівельну спроможність споживача. Одночасно реформа не посягнула на систему відносин приватної власності на засоби виробництва.

У нових умовах побудови соціального ринкового господарства важливе значення Л. Ерхард надавав ролі держави. Йдучи шляхом вільного економічного розвитку, держава міцно тримала основні важелі управління економікою. Вважалося, що відповідальність за економіку несе одна лише держава, саме вона має забезпечити розумну рівновагу між ефективністю господарства і вимогами соціальної політики. Керуючись цим, західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловості, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну і податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази та ін. Особлива роль відводилася дрібному і середньому бізнесу. Уже до початку 50-х років у цьому секторі працювало більше половини зайнятого населення. В усіх розвинутих країнах і до сьогодні дрібний і середній бізнес є одним з основних роботодавців і головним середовищем, де народжуються талановиті підприємці. У 1954 р. рівень виробництва був удвічі вищий 1936 р. До середини 50-х років ФРН вийшла на друге місце після США за розмірами золотих запасів. З 1952 р. експорт став перевищувати обсяг імпорту, і Німеччина отримала позитивне сальдо торговельного і платіжного балансу. А до кінця 60-х років вона стала передовою країною Західної Європи і зайняла друге місце після США за рівнем промислового виробництва.

Неолібералізм як система економічних поглядів, має свої особливості в різних країнах. Водночас її об’єднує спільність поглядів на основоположні проблеми функціонування ринкової економіки в рамках широкої течії економічного лібералізму. Найбільш характерним неолібералізм є для сучасної німецької і французької економічної науки.

Німецькі економісти зробили найбільший внесок у формування теорії неолібералізму. Цьому сприяли історичні умови розвитку Німеччини в ХХ ст. Після Першої світової війни німецька економіка довго перебувала в стані хаосу і стагнації і не піддавалась «лікуванню» традиційними неокласичними методами.

В 30-х роках ряд німецьких економістів, соціологів і правників об’єднались в творчу групу для пошуку і розробки конкретних заходів стосовно виходу економіки країни із кризового стану. Очолив цю групу професор політичної економії Фрайбурзького університету, видатний німецький економіст Вальтер Ойкен (1891-1950). Ядро «фрайбурзької школи» склали такі знатні дослідники, як Александр Рюстов (1885-1963), швейцарець Вільгельм Рьопке (1899-1966), а також Ф.Бем, Л.Мікш, Арнольд Мюллер-Армак.

До війни ідеї «фрайбурзької школи» Ойкен не одержали широкого розповсюдження, однак після неї неолібералізм став офіційною економічною доктриною ФРН. Видатну роль в цьому відіграв Людвіг Ерхард (1897-1977) – економіст і політик, який став міністром економіки і віце-канцлером в першому уряді Західної Німеччини, довгий час – з 1949 по 1963 роки – перебуваючи на цих постах і вивівши економіку країни з цілковитої розрухи до процвітання; в 1963-1966 рр. Ерхард був канцлером ФРН. Отже, творцями німецького неолібералізму стали В.Ойкен та його школа, Л.Ерхард і уряд ФРН.

Серцевиною німецького неолібералізму стала теорія «соціального ринкового господарства», основу якої розробив В. Ойкен, а деталізували його однодумці - В. Рьопке, Л. Ерхард, А. Рюстов, А. Мюллер-Армак.

До речі, саме А.Мюллер-Армарк і ввів поняття «соціальне ринкове господарство» в науковий оборот в своїй праці «Господарське управління і ринкове господарство» (1947), так визначивши його суть: це господарство, де «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання». За характеристикою В. Рьопке в книзі «Гуманне суспільство» (1950) «соціальне ринкове господарство - це шлях до економічного гуманізму».

«Соціальне ринкове господарство» ґрунтується на чотирьох основних принципах, сформульованих В. Ойкеном в його згаданій праці:

1) забезпечення відкритості ринку, вільної конкуренції без монополістичних обмежень;

2) свобода всіх господарських угод, тобто право підприємців продавати товари і купувати виробничі ресурси без всяких обмежень;

3) приватна власність як основа свободи конкуренції і свободи угод;

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сировина, сільськогосподарські машини, промтовари, запчастини.	\|	Повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.