Методи усунення болю

За даними Комітету ВООЗ щодо знеболення (при раку), у30— 50 % онкохворих біль є основним симптомом, але лише половина з них одержують ефективне знеболення. З урахуванням того, що зростання онкозахворюваності зберігатиметься, у перспективі, за прогнозом ВООЗ, близько 90 % хворих, які перебувають на обліку, потребуватимуть лише паліативної терапії, у тому числі знеболення.

У програмі ВООЗ щодо боротьби з раком проблема лікування хворих із хронічним больовим синдромом є одним з пріоритетних завдань сучасної онкології:

• Створення глобальної системи для поширення знань пре способи зменшення болю.

• Доведення до відома хворих та їхніх сімей того факту, що

біль майже завжди можна передолати.

• Уведення в програму навчання лікарів і медичних сестер відповідної дисципліни.

• Повне викладення методів знеболення у стандартних посібниках щодо ведення хворих на рак.

• Застосування знеболювальних засобів у лікарнях загального профілю, центрах охорони здоров'я і навіть у домашніх умовах, а не лише у спеціалізованих онкологічних центрах.

• Перегляд державного законодавства у галузі лікарських засобів, щоб хворим на рак були доступні необхідні для знеболення препарати (схема 5).

Фармакотерапія є основним способом контролю за болем у невиліковних хворих. Наукові дослідження і клінічний досвід застосування анальгетиків в онкологічних хворих дали змогу встановити такі важливі принципи:

а) дозу анальгетика варто підбирати індивідуально;

б) краще застосовувати анальгетики перорально;

в) безсоння варто лікувати активно;

г) побічні ефекти слід усувати систематично;

д) деяким хворим потрібно призначати допоміжні лікарські засоби;

є) необхідно уважно стежити за процесом полегшення болю в конкретного хворого.

• Збільшення позабюджетних грошових асигнувань з державних і приватних джерел для підтримання місцевих і національних програм щодо знеболювальної терапії.

Хронічний больовий синдром переважно супроводжує поширений пухлинний процес. Тривалий біль призводить до формування патологічних реакцій у центральній і периферійній нервовій системі. На цьому тлі зростає вплив суб'єктивних і психологічних чинників на механізми болю і, як наслідок, розвивається стійкість до різних методів його лікування. Серед іншого це спричинює включення до механізмів патологічного болю інших систем — ендокринної і кровоносної, з подальшим розвитком стресових реакцій. У подібних випадках для купірування болю необхідна не тільки анальгезивна, а й складна патогенетична терапія.

На думку спеціалістів, для визначення хронічного больового синдрому доцільно використовувати таке поняття, як «сумарний біль», що включає оцінку не лише фізичних, а й психічних, соціальних і духовних чинників, які впливають на розвиток механізмів болю. Комплексна оцінка причин виникнення «сумарного болю» дає змогу об'єктивніше оцінити інтенсивність болю і виробити ефективну лікувальну тактику.

Кожний лікар знає, наскільки важко буває спілкуватися з пацієнтом із хронічним болем. Увага хворого фіксована на больових відчуттях, і нерідко питання лікаря про його настрій, проблеми, спосіб життя, дитинство сприймаються вкрай негативно, зумовлюючи агресію і роздратування. Це може бути пов'язане з тим, що біль, який поєднується з депресією, слугує своєрідним захисним механізмом, відволікаючи хворого від нестерпних, травмуючих його психіку, гнітючих, обтяжливих переживань і спогадів. Знаючи це, лікар має бути терплячим, делікатним і дуже обережним при розпитуванні хворого.

На сьогодні пріоритетними при лікуванні хронічного болю є антидепресанти, що мають серотонінергічну активність: трициклічні антидепресанти — амітриптилін (триптизол), доксепін (синекван), кломіпрамін (анафраніл); селективні серотонінергіч-ні антидепресанти або інгібітори зворотного захоплення серотоніну в пресинаптичній мембрані — флуоксетин, сертралін (золофт), пароксетин (паксил), флувоксамін (феварин). Для отримання достатнього протибольового й антидепресивного ефекту антидепресанти треба призначати в достатній клінічній дозі і щоразу. Наприклад, доза амітриптиліну не має бути менше, ніж 75 мг, курс лікування — не менше ніж 6 тнж. Призначають препарат, поступово підвищуючи дозу, по І/4 таблетки кожні 3 дні, основну дозу (2/3 добової) дають перед сном, після досягнення ефекту. Препарат відміняють, поступово знижуючи дозу, щоб уникнути синдрому відміни. Флуоксетин призначають відразу в лікувальній дозі 20 мг (одна капсула) на добу на термін, не менший, ніж 6 тиж. Відміну препарату можна проводити одномоментно, оскільки він належить до пролонгованих антидепресантів.

Разом з цим ефективність лікування хронічного больового синдрому зростає при введенні в терапію міорелаксантів центральної дії, що дає змогу, розриваючи патологічне коло, впливати на больовий синдром й оптимізувати функціональну активність центральної нервової системи. Препаратом вибору серед центральних міорелаксантів є толперизон (мідокалм), що, на відміну від усіх інших міорелаксантів, дає можливість поєднувати лікування із застосуванням будь-яких психоактивних засобів без ризику посилити побічні ефекти, розвиток синдрому відміни, залежність і/або кумуляцію.

Результати вивчення анальгетичної дії антидепресантів з хронічними больовими синдромами свідчать, що клінічний анальгезивний ефект настає раніше і при менших клінічних дозах, ніж антидепресивний (табл. 1).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Принципи контролю за болем	\|	Загальні принципи медикаментозного лікування больового синдрому

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.041 сек.