ЛЕКЦІЯ №3-1-2 ЗАКРИТІ ТА ВІДКРИТІ МЕХАНІЧНІ УШКОДЖЕННЯ. ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ.

План:

I. Поняття «травма» і «травматизм».

1.1. Причини промислового і сільськогосподарського виробничого травматизму.

1.2.Мікротравматизм і його профілактика.

1.3.Травматизм по дорозі на роботу і з роботи

1.4.Невиробничий травматизм

1.5.Дорожньо-транспортний і вуличний травматизм

1.6.Побутовий травматизм.

II. Класифікація пошкоджень.

III. Травматичні пошкодження м'яких тканин.

IV. Травматичний токсикоз.

V. Вивихи

VI. Переломи.

VII. Поняття про рану

VIII. Участь медсестри у консервативному та хірургічному лікуванні ран.

1. Під терміном „травма” (trauma - пошкодження) розуміють одномоментну дію зовнішнього фактору, який викликає в тканинах місцеві анатомічні та функціональні розлади, які супроводжуються загальною реакцією організму.

Під терміном „травматизм” розуміють поширеність травм серед певної групи людей, що перебуває в однакових умовах праці, побуту чи життя. Щоб запобігти травматизму, вивчають причини і обставини виникнення травм, їх частоту і характер пошкоджень, психологічні особливості людей і фактори, які зумовлюють нещасні випадки. Важливість питання травматизму зумовлена тим, що близько 6 % усього населення протягом року отримує якесь пошкодження тіла.

Розрізняють такі види травматизму: 1) виробничий (промисловий і сільськогосподарський); 2) травматизм по дорозі на роботу і з роботи, а також при виконанні суспільних доручень або громадських обов'язків; 3) невиробничий травматизм - дорожньо-транспортний, вуличний, спортивний, дитячий, побутовий; 4) кримінальний (навмисний); 5) воєнний. (відео).

Поділ травматизму зумовлено потребою вивчення особливостей травм і закономірностей їх виникнення, а також оплатою потерпілому за листком непрацездатності або призначенням пенсії у випадку інвалідності.

Травми можуть бути без втрати працездатності і з втратою її. Однак, щоб попередити виникнення травм, реєструють і вивчають усі без винятку нещасні випадки.

Причини промислового і сільськогосподарського виробничого травматизму:

А). Організаційні — недостатні навчання та інструктаж робітників з техніки безпеки, неправильна організація праці і порушення технологічного процесу, незабезпечення робітників індивідуальними і колективними засобами безпеки, недостатній нагляд за дотриманням правил безпеки тощо.

Б). Матеріально-технічні, пов'язані з використанням несправного обладнання та інструментарію, машин механізмів, а також недосконалістю їх конструкцій.

В) Санітарно-гігієнічні - засмічення, недостатнє або надмірне освітлення і вентиляція робочого місця, надзвичайно низька або висока температура повітря в робочій зоні тощо.

Г) Особисті, пов'язані з психологічним і фізичним станом людини (недостатня кваліфікація, хронічні хвороби, психічна або фізична перевтома, зловживання алкогольними напоями тощо).

Розслідування кожного нещасного випадку на місці дає змогу виявити дійсну причину і конкретні обставини травми. Близько 40% робітників травмуються через неувагу під час праці, 30-35% - внаслідок порушення технології, правил техніки безпеки. Матеріально-технічні причини становлять близько 10%, санітарно-гігієнічні— 8% усіх нещасних випадків.

Усі профілактичні заходи спрямовують на усунення причини травматизму; це компетенція адміністрації та профспілкової організації підприємства.

Значну роль у профілактиці травматизму відіграють медичні працівники пунктів охорони здоров'я, травматологи поліклінік, переважно лікарі з гігієни праці санепідстанцій, які мають адміністративні повноваження. Медичні працівники повинні проводити медичні огляди, санітарний державний нагляд, вивчати шкідливі умови праці, виявляти випадки приховування виробничої травми, давати трудові рекомендації, брати активну участь у роботі комісії з травматизму і відділів техніки безпеки під час аналізу травматизму і складання планів з охорони праці та техніки безпеки.

1.2.Мікротравматизм і його профілактика.

Мікротравматизм — це найчастіший вид травматичних пошкоджень шкіри робітників промислових підприємств.

Мікротравми — це незначні за розміром поверхневі пошкодження шкіри (садна, подряпини, проколи тощо), які безпосередньо не призводять до втрати працездатності робітників, але є основною причиною виникнення гострих гнійно-запальних процесів кистей — панарицію, абсцесу, флегмони тощо. Вони вимагають тривалого хірургічного лікування, призводять до тривалої непрацездатності робітників, іноді навіть до інвалідності.

Безпосередньою причиною мікротравм бувають гострі металеві предмети і відходи (стружка, дріт тощо), куски породи та вугілля, дерев'яні вироби тощо.

Мікротравми виникають внаслідок порушення правил техніки безпеки, засмічення і недостатнього освітлення робочого місця, відсутності індивідуальних засобів захисту (рукавиць), байдужості робітників щодо захисту рук, недостатнього нагляду за виконанням правил з техніки безпеки.

Профілактичні заходи мікротравматизму націлені на усунення безпосередніх причин в умовах виробничих підприємств. Дуже важливе значення має опанування робітниками правил техніки безпеки ще до того, як їх допустять до роботи за спеціальністю, або при зміні технологічних процесів.

Враховуючи значне поширення мікротравм, важливою є активна імунізація робітників підприємств проти правцю.

Щоб правильно організовувати лікування при мікротравмах, потрібно насамперед наблизити медичну допомогу до виробництва. Для цього слід організовувати здоровпункти на підприємствах. Медичні працівники цих пунктів повинні:

- організовувати санітарні пости в цехах, бригадах, на фермах;

- навчати робітників правилам надання само- та взаємодопомоги при нещасних випадках, у тому числі і при мікротравмах;

- забезпечувати санпости аптечками (за рахунок підприємства), укомплектованими засобами для оброблення мікротравм, поповнювати їх за потребою;

- проводити огляд рук робітників (бригадиром, фельдшером) наприкінці робочого дня, контролювати якість само- і взаємодопомоги;

- проводити санітарно-освітню роботу і стежити за своєчасним обробленням мікротравм.

1.3.Травматизм по дорозі на роботу і з роботи

Цей вид травматизму, а також нещасні випадки, які зустрічаються під час виконання службових доручень або громадських обов'язків (на пожежах, землетрусах, захисту людей тощо), виділяють в окрему групу тому, що за всі дні непрацездатності внаслідок такої травми потерпілому платять 100 % основного заробітку. Всі ці випадки розслідують страхові агенти за дорученням профспілкового комітету підприємства, складають акт. Медичні працівники ведуть облік даних хворих і стежать, щоб не було переносу в цю групу виробничих травм.

1.4.Невиробничий травматизм

На невиробничий травматизм припадає більше половини всіх травм. Найбільшої уваги заслуговує дорожньо-транспортний травматизм, який характеризується великою кількістю тяжких пошкоджень і значною смертністю, а також дитячий, який загрожує каліцтвом від самого дитинства.

1.5.Дорожньо-транспортний і вуличний травматизм.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, щороку в світі під час дорожньо-транспортних пригод травмується більше 10 млн. чоловік, з яких помирають 250 - 300 тис. Слід відзначити, що в Україні в цілому загальна кількість травм на дорогах збільшилась. Найчастіше травмуються люди працездатного віку, чоловіки травмуються в 2 -3 рази частіше, ніж жінки, а також діти від 7 до 14 років.

Нещасні випадки виникають під час наїзду автотранспорту на пішоходів і велосипедистів, зіткнення зустрічного транспорту або удару об перешкоду, перевертання машин, мотоциклів тощо. Механогенез травм різноманітний і часом визначити його важко, але в більшості випадків він типовий.

Тяжкість пошкоджень залежить від конструкції транспорту і швидкості руху, площі удару тіла, віку, загального стану потерпілого тощо. При наїзді на пішохода чи велосипедиста внаслідок прямого зіткнення виникають забій м’яких тканин і переломи кісток, а при падінні — травма черепа і головного мозку. Під час удару бампером часто виникають „бамперні” - подвійні переломи кісток гомілки чи стегна. Якщо машина переїде через людину, тяжкість травми зумовлена переломом кісток таза чи ребер і пошкодженням внутрішніх органів. Якщо сидіння не має підголовника, а водій і пасажири легкової машини не закріплені паском, то під час зіткнення або перевертання транспорту виникають переломи і вивихи шийного відділу хребтового стовпа (за принципом руху „хлиста”), травми грудної клітки, живота (удар до керма) і голови, а також переломо-вивихи в кульшовому суглобі або переломи таза чи стегна (удар до щитка колінами) тощо. Верхні кінцівки частіше травмуються у пішоходів і мотоциклістів, як правило, у останніх більше буває травм черепа, поранень, відкритих переломів, розчавлень і розривів тканин тощо. У водіїв і пасажирів автомобілів переважають закриті переломи кісток з великою зоною пошкодження, травми грудної клітки і таза.

Особливість дорожньо-транспортних травм - це численність і тяжкість пошкоджень, їх наслідком є 80% поєднаних травм. На місці нещасного випадку і під час транспортування в лікарню вмирає близько 65% травмованих. Тяжко-хворі потребують інтенсивної терапії, оперативних втручань і тривалого консервативного лікування.

Вуличні травми пішоходів виникають на неосвітлених невпорядкованих вулицях, найчастіше під час ожеледиці. Залежно від механогенезу падіння виникають забої, розтягнення зв'язок, вивихи і переломи кісток. Як правило, травмується ділянка гомілково-ступневого суглобу - розтягнення зв'язок і переломи кісточок. Дещо рідше виникають переломи променевої кістки в типовому місці або обох кісток передпліччя, рідко - куприка, сідничних кісток тощо. Дуже часто причиною дорожньо-транспортних травм є стан алкогольного сп'яніння потерпілих.

1.6.Побутовий травматизм.

Побутові травми – найбільш численні за кількістю серед усіх видів травматизму. Серед побутових травм за частотою перше місце займають забої і рани м’яких тканин, друге - переломи кісток, третє - опіки Рідше бувають інші види пошкоджень. Аналіз побутового травматизму у робітників і службовців показав, що він становить майже 50 днів непрацездатності за рік на 100 працюючих

Причини побутових травм найрізноманітніші, близько 20 % травм виникають у стані алкогольного сп'яніння і під час хуліганських дій.

Цей вид травматизму порівняно з виробничим, дорожньо транспортним є дуже важким для вивчення і проблематичним щодо профілактики, по суті, він є некерований. Основне в профілактиці - інформування населення про стан побутового травматизму, ступінь матеріальних затрат, фізичних і моральних страждань тощо Важливе значення має також пропаганда нормального способу життя, зокрема боротьба з алкоголізмом.

II. Класифікація пошкоджень

1 Всі пошкодження по механізму виникнення поділяються на: прямі та непрямі, в залежності від співвідношення місця пошкодження та точки прикладання сили.

2. Пошкодження можуть бути:

· Поверхневі (забій, рана);

· Підшкірні (розрив зв’язок, м’язів, вивихи, переломи);

· Порожнинні пошкодження (розриви або струс внутрішніх органів).

3. В залежності від цілості покривних тканин усі травми можуть бути закритими та відкритими.

Політравма – це збірне поняття, яке охоплює такі види пошкоджень, як множинні, поєднані або комбіновані.

Множинна травма – це однотипний вид травматичного пошкодження тіла людини різної локалізації. Наприклад, множинні поранення, переломи кісток, множинні пошкодження внутрішніх органів.

Поєднаною травмою називають пошкодження різних систем організму людини – скелета і органів черевної порожнини, скелета і органів грудної клітки чи головного мозку та ін.

Комбінована травма – це пошкодження тіла людини, що спричинюються різними етіологічними факторами, - механічними, фізичними, іонізуючим випромінюванням тощо. Наприклад, перелом і термічний опік стегна і гомілки, перелом стегна і променева хвороба і т. ін.

Особливістю всіх цих травм є фактор взаємного обтяження, що призводить до розладу життєво важливих функцій організму і тяжкого загального стану хворого внаслідок крововтрати, травматичного шоку, різних ускладнень. Про їх тяжкість свідчить висока смертність, яка трапляється на різних етапах – на місці нещасного випадку, під час транспортування і в лікувальних установах. Особливо висока смертність (більше 50%) при поєднаній травмі скелета і головного мозку, дещо нижча – при переломах кісток і пошкодженні органів черевної порожнини, множинних переломах.

III.Травматичні пошкодження м'яких тканин

Забій м’яких тканин (contusio)

Забій м'яких тканин - це один із видів травматичного закритого пошкодження тіла людини, який супроводжується місцевим крововиливом у тканини і асептичним запаленням. Клінічно місце удару проявляється синцем і реактивним набряком, який буває більшим у ділянках пухкої сполучної тканини. Спостерігаються локальна болючість, припухлість і затвердіння, що збільшується в міру розвитку запальної клітинної інфільтрації тканин. Якщо є значний крововилив, пальпаторно визначають флуктуацію гематоми. Поступово крововилив розсмоктується, а з залишкових елементів розпаду крові та запального інфільтрату формується рубець.

Лікування. З метою зменшення зростання крововиливу і набряку безпосередньо після травми застосовують холод (компрес, мішечок з льодом тощо). Гематому, що флюктуює, пунктують, відсмоктують кров і накладають стискаючу пов'язку. Щоб забезпечити спокій у травмованому сегменті, накладають гіпсову лангету. Після третього дня призначають теплові процедури, а після сьомого - ЛФК, масаж, щоб попередити можливість виникнення функціональних порушень внаслідок рубцювання тканин.

Розрив (ruptura)

Розрив м’язів. Травматичні пошкодження м'язів трапляються рідко і бувають закритими та відкритими (поранення). Закриті (підшкірні) розриви м'яза виникають під час раптового надмірного скорочення або прямого удару по напруженому черевці його. При перенапруженні найчастіше спостерігаються розриви в місці переходу м'язового черевця в сухожилок. Як правило, розриваються м'язи-згиначі. Може бути часткове пошкодження м'яза (підфасціальне) або, повний поперечний його розрив чи розчавлення з пошкодженням фасції. Пошкодження м'яза клінічно проявляється локальною болючістю, крововиливом і відповідним порушенням функції кінцівки. Діагноз уточнюють пальпацією черевця м'яза під час активного його скорочення — визначають западання на місці пошкодження.

Лікування. З приводу часткового розриву м'яза можна лікувати консервативно — накладають на кінцівку на 10—14 днів гіпсову лонгету в такому положенні, щоб пошкоджений м'яз був максимально розслаблений. Повний розрив м'яза вимагає оперативного лікування — зшивання його та пошкодженої фасції матрацними швами, щоб не було м'язової грижі. У застарілих випадках вирізають рубець, мобілізують скорочений м'яз і зшивають його. Якщо кінці м'яза не вдається з'єднати, то дефект перекривають клаптем фасції або консервованим сухожилком чи лавсановою стрічкою. Після операції кінцівку фіксують гіпсовою пов'язкою в середньо-фізіологічному положенні на 2—3 тижні. Опісля призначають ЛФК, масаж і теплові процедури.

Розрив сухожилків. Сухожилки, особливо в межах кисті, є дуже складними за анатомічною будовою і функціональним призначенням утвореннями, які передають значне силове навантаження від м'язів до скелета. Є закриті і відкриті пошкодження сухожилків.

Закриті пошкодження виникають внаслідок раптового надмірного скорочення або ривка скороченого м'яза. Найчастіше сухожилок відривається від місця його прикріплення, рідше - в місці його переходу в черевце м'яза або на протязі.

Закриті пошкодження сухожилків двоголового м'яза плеча і чотириголового м'яза стегна, а також п'яткового (ахіллового) сухожилка зустрічаються найчастіше, рідше - розгинача пальця кисті й ін. Відкриті пошкодження звичайно бувають при пораненнях нижньої третини передпліччя, кисті і пальців, ділянки п'яткового сухожилка. Вони виникають у момент травми на рівні поранення, але цей рівень після травми, як правило, не відповідає рівневі поранення поверхневих тканин. Це залежить від стану, в якому перебував м'яз (скорочення чи розслаблення) під час травми, а також від того, що кінці сухожилка розходяться внаслідок рефлекторного скорочення відповідного м'яза.

Організація спеціалізованих відділів з хірургії кисті, використання мікрохірургічних інструментів, атравматичних голок, поліестерових і поліамідних ниток за останні роки значно поліпшили функціональні результати відновних операцій на сухожилках. Пошкодження стовбурів периферичних нервів спостерігаються при пораненнях, переломах кісток, ударах тканин, тобто бувають відкритими і закритими.

При ножових і вогнепальних пораненнях трапляються часткові або повні пошкодження нервового стовбура. Закриті пошкодження можуть бути у вигляді забою або перерозтягнення нерва, стиснення його (між відламками кістки), часткового або повного розриву чи розчавлення. На верхній кінцівці найчастіше зустрічаються закриті пошкодження променевого нерва при переломах плечової кістки і відкриті пошкодження серединного та ліктьового нервів при різаних ранах нижньої третини передпліччя.

Пошкодження нервів нижніх кінцівок трапляються рідше. Найчастіше травмується малогомілковий нерв при переломах шийки малогомілкової кістки або виростків, рідше великогомілковий і сідничний.

Діагностика пошкодження нервів базується на клінічній неврологічній симптоматиці. Під час пошкодження нервового стовбура порушується його провідність і з'являється цілковите або часткове порушення рухової, чутливої і вегетативної функцій у зоні іннервації відповідного нерва.

Ступінь клінічних неврологічних проявів залежить від тяжкості пошкодження нерва. Рухові розлади можуть проявлятися по-різному - від легкого парезу до паралічу з відсутністю сухожилкових рефлексів, розлади чутливості — гіпестезією, перестезією або анестезією, трофічні - судинними розладами, порушенням потовиділення тощо.

Лікування. Після пошкодження нерва лікувальна тактика залежить від характеру пошкодження. Якщо електропровідність нервового стовбура збережена і є надія на відновлення, проводять консервативне лікування. Призначають прозерин, дибазол, комплекс вітамінів групи В, теплові процедури, масаж і пасивну лікувальну фізкультуру. Для профілактики контрактур застосовують гіпсові лангети в гіперкорекції по відношенню до паралізованих груп м'язів. Позитивно впливає на відновлення електростимуляція, яку застосовують через 3-4 тижні після травми, при появі перших ознак відновлення рухів.

Пошкодження кровоносних судин. Будь-яка травма супроводжується пошкодженням кровоносних судин, проте пошкодження магістральних судин трапляються не так часто. Розрізняють відкриті пошкодження судин (поранення) і закриті, які можуть бути у вигляді забою, стиснення, розриву внутрішньої оболонки або всієї стінки.

З клінічної точки зору дуже важливо своєчасно визначити пошкодження судин (особливо артерій) і якнайшвидше відновити кровопостачання тканин, оскільки є безліч прикладів ампутації кінцівок внаслідок порушення цих вимог.

Діагностика відкритих пошкоджень артерій кінцівок не має проблем — пульсуюче витікання крові з рани, без сумніву, вказує на порушення цілості артерії. Діагноз підтверджують під час первинної хірургічної обробки рани. Найбільше помилок допускають при закритих пошкодженнях магістральних артерій, які зустрічаються при закритих переломах і вивихах кісток, рідше - при ударах ділянок судинно-нервового пучка. Найчастіше травмуються артерії при вивихах гомілки (особливо задніх) і передпліччя, надвиросткових (розгинальних) переломах плеча, а також стегна.

Основними ознаками пошкодження артерії є:

- блідість і похолодання шкіри кінцівки

- ослаблення або відсутність пульсу дистальніше пошкодження;

- порушення чутливості;

- значна міжтканинна пульсуюча гематома (часом з шумом над ділянкою пошкодження)

Пристінковий розрив артерії інколи своєчасно не діагностують, тому що може зберегтись кровотік. У такому випадку це закінчується пульсуючою гематомою і травматичною аневризмою

Лікування. Перша допомога при зовнішній артеріальній кровотечі націлена на її зупинку стискаючою пов'язкою, а найкраще – джгутом, накладеним вище рівня рани. Усі пошкодження магістральної артерії підлягають негайному оперативному лікуванню. Поряд з проведенням операції краплинним переливанням крові або її замінників заміщують також крововтрату.

Достатній операційний доступ забезпечує успіх операції. При вивиху чи переломі кістки насамперед слід провести відкриту репозицію і надійну фіксацію кісткових фрагментів (металоостеосинтез) при тимчасовій зупинці кровотечі і лише після того займатися судиною.

IX. Травматичний токсикоз (синдром довготривалого стиснення. Crash - синдром) – це своєрідний патологічний стан, обумовлений тривалим (більш як 2-4 години) стисненням м’яких тканин.

У 1940-1944рр. під час бомбардування Лондона німецькою авіацією англійські лікарі зустрілись з особливим шоком неясного походження. Його спостерігали у потерпілих з роздавленими кінцівками, що знаходились кілька годин під руїнами будинків. У хворих, яких протишоковою терапією виводили із тяжкого стану, після незначного покращення розвивалась гостра недостатність нирок, яка призводила до смерті від уремії.

Особливість вказаного синдрому в тому, що після ліквідації механічного фактору – вивільнення потерпілого з-під уламків зруйнованих будівель, з-під завалів – виникає травматичний токсикоз внаслідок попадання в загальний кровотік великої кількості продуктів розпаду пошкоджених тканин.

До звільнення від стиснення ці продукти не можуть поступити в кров, значно знижений больовий синдром і тому загальний стан потерпілих залишається часто задовільним („період несправжнього благополуччя”). Клінічні прояви виникають після вивільнення з-під уламків.

В клінічному перебігу виділяють три періоди:

· Наростання набряку та судинної недостатності (1-3 доби);

· Гостра ниркова недостатність (3-14 діб);

· Реконвалесценція.

Лікування. Зразу після вивільнення кінцівки від стиснення на неї накладають еластичний бинт і транспортну шину для сповільнення поступлення в кров токсичних продуктів, проводять протишокові міроприємства (введення наркотичних анальгетиків, переливання плазмозамінників).

При поступленні в стаціонар призначають потужну дезінтоксикаційну терапію (внутрішньовенно до 3-4 літрів рідини на добу), антибактеріальну терапію. Місцево проводять обробку ран, первинну некректомію, виконують новокаїнову блокаду, важливим є створення гіпотермії ураженої кінцівки на протязі 1-2 діб.

Коли наступив другий період – період ниркової недостатності, важливим є повна ліквідація усіх загиблих тканин (аж до ампутації кінцівки), а також своєчасне використання екстракорпорального очищення крові (гемодіаліз).

V.Вивихи (luxationes)

Вивих — це порушення нормального анатомічного співвідношення суглобових поверхонь, тобто зміщення суглобового кінця дистального (периферичного) сегмента кінцівки відносно проксимального (центрального). Таким чином, вивих плеча виникає у плечовому суглобі, передпліччя — в ліктьовому, стегна — в кульшовому, гомілки — в колінному і т. д.

Виняток складають вивихи хребців — коли вивихується проксимальний хребець, тобто той, який знаходиться вище. Наприклад, вивих хребця Сv — це зміщення V відносно VI хребця.

Вивихи бувають повні (lихatіо сотрleta) і неповні (lихаtіо іпсотрleta, s. subluxatio). Неповним вивихом, або підвивихом, називають такі, коли суглобова поверхня дистального сегмента зміщена, але не виходить за межі суглобової поверхні проксимального, хоч ці поверхні й дотикаються, але між собою не співпадають.

Розрізняють природжені (стегна) і набуті вивихи. Набуті вивихи є травматичні і патологічні. Патологічні вивихи виникають внаслідок запальних деструктивних змін у суглобах (ревматоїдний поліартрит, гнійні специфічні і неспецифічні артрити, пухлини), неврогенних розладів (хвороба Літтля) тощо. Вони розвиваються поступово через підвивих внаслідок захисного скорочення м'язів від болю або їх дисбалансу, навантаження кінцівки, а також коли мають місце неврогенні розлади.

Травматичні вивихи порівняно з переломами кісток становлять 1,5—3 %, до того ж вони зустрічаються переважно у молодих людей і в чоловіків у 5 разів частіше, ніж у жінок.

Травматичні вивихи виникають при нещасних випадках, коли діюча сила за принципом важеля перевершує фізіологічний обсяг рухів у суглобах. Деколи вивихи поєднуються з біля- або внутрішньосуглобовим переломом, і тоді їх називають переломовивихами. Є ускладнені вивихи, тобто ті, що супроводжуються пошкодженням нервів або судин, защемленням сухожилка, капсули

За часом з моменту виникнення нещасного випадку травматичні вивихи ділять на свіжі — до 3 днів; несвіжі — до 2—3 тижнів; застарілі — більше 3 тижнів; звичні — ті, що повторюються три і більше разів. Такий поділ вивихів має важливе практичне значення тому, що визначає лікувальну тактику. Свіжі травматичні вивихи підлягають невідкладному вправленню під глибоким наркозом (для релаксації м'язів) (див. мал. 3).

Несвіжий вивих, особливо в перші 2 тижні, можна спробувати вправити за умови, що всі етапи вправлення будуть мати редресуючий характер, вестись обережно, без зусиль, щоб не зламати кістки (наприклад, під час ротаційних рухів інколи ламається хірургічна шийка плечової кістки).

Застарілий травматичний вивих підлягає лише оперативному лікуванню, оскільки інакше (через рубцювання) вправити його не можна і не слід робити таких спроб. Звичні вивихи вимагають пластичних операцій для того, щоб втримувати суглобові кінці в нормальному анатомічному співвідношенні.

Визначення діагнозу вивиху повинно мати напрямок зміщення сегмента, наприклад, „свіжий травматичний підключичний вивих правого плеча”, „застарілий травматичний задньоверхній вивих лівого стегна” тощо.

Клінічними ознаками вивиху являються:

· симптом деформації суглобу (порушення його конфігурації)

· при порівняльній пальпації головка кістки не визначається на нормальному місці

· кінцівка, як правило, приймає вимушене положення, вісь і довжина її змінюється, кінцівка стає пасивною

· симптом пружної фіксації (являється патогномонічним)

При первинному огляді вивих можна відрізнити від перелому, використовуючи такі ознаки:

- При вивиху може бути видовження кінцівки (нижній вивих), а при переломі цього не буває.

- При вивиху на відміну від перелому не буває викривлення сегменту кінцівки і патологічної рухомості, крепітації відламків;

- Для вивиху характерний «симптом пружної фіксації», який ніколи не буває при переломах.

- При вивиху рухи в суглобі будуть відсутні, а при переломі можливі пасивні рухи (тобто рухи, які у хворого може визначити сам лікар);

Усі вивихи супроводжуються розривом капсули і зв'язок суглоба, крововиливом у суглоб і прилеглі м'які тканини. Залежно від механізму травми, локалізації і характеру вивиху клінічна симптоматика різна. Отже, відповідно існують різні способи вправлення.

VI.Переломи кісток

Перелом – це повне порушення цілості кістки, яке викликане дією сили і супроводжується пошкодженням м’яких тканин і порушенням функції.

Неповне порушення цілості кістки, коли зв'язок між її частинами порушується тільки частково, називається тріщиною.

Класифікація:

1. по походженню:

· вроджені (внутрішньоутробні) та набуті

· травматичні і патологічні

2. по наявності пошкоджень шкірних покривів:

· відкриті

· закриті

· особливу групу складають вогнепальні переломи. Їх особливістю являються масивні пошкодження кісток та м’яких тканин часто пошкоджуються артерії, вени, нерви.

3. по характеру пошкодження кістки:

· повний

· неповний (тріщини, по типу „зеленої гілочки” у дітей, дірчасті, крайові та деякі вогнепальні)

4. по направленню лінії перелому

· поперечні

· косі

· поздовжні

· уламков

· гвинтоподібні

· вколочені

· компресійні

· відривні

5. в залежності від наявності зміщення

· без зміщення

· із зміщенням

Зміщення кісткових уламків може бути:

· по ширині (ad latum)

· по довжині (ad longitudinem)

· під кутом (ad axin)

· ротаційне (ad peripherium)

6. в залежності від відділу пошкодженої кістки

· діафізарні

· метафізарні

· епіфізарні

7. по кількості

· одиночні

· множинні

8. по складності

· прості (порушення цілісності тільки однієї кістки)

· складні

9. в залежності від розвитку ускладнень

· не ускладнені

· ускладнені.

Можливі ускладнення переломів: травматичний шок, ушкодження внутрішніх органів, пошкодження судин, жирова емболія, ранева інфекція, остеомієліт, сепсис

Стабільні (стійкі) переломи зазвичай не мають тенденції до вторинного зміщення відламків після їх закритої репозиції (поперечні метафізарні, епіметафізарні, крайові). Тому такі переломи можна лікувати шляхом накладання гіпсової пов’язки.

Нестабільні (нестійкі) переломи (косі, гвинтоподібні, осколкові, багатоосколкові) мають значну тенденцію до виникнення зміщення відламків, тому зіставлені відламки утримуються шляхом їх фіксації (металоостеосинтез), або дистальний відламок утримується від його зміщення по довжині шляхом здійснення постійної тракції (витягання) за цей відламок.

Залежно від інтенсивності сили, що діє на кістку, виникають повні (fractura completa ossis) та неповні переломи (fractura іпсотрleta оssis). При неповних переломах утворюються переважно поздовжні тріщини кістки, рідше - поперечні, підокісні у дітей.

При прямій травмі безпосередньо на ділянці прикладання сили виникають тяжчі пошкодження, ніж при непрямій. Травмуються м'які тканини, судини, а кістка ламається впоперек, іноді з утворенням кількох відламків. При непрямій травмі характерними є менше пошкодження м'яких тканин і коса або спіральна лінія перелому кістки (від скручування), а інколи - виникненням невеликого середнього кісткового фрагмента трикутної форми.

При переломі кісток зміщення відламків зумовлене: 1) первинною дією сили механічного фактора — чим більша сила, тим більше зміщення відламків; 2) анталгічною контракцією м'язів — захисною реакцією організму на біль, що викликає їх скорочення; 3) масою периферичного сегмента (земним тяжінням). Зміщення залежить від місця прикріплення окремих м'язів або їх груп до центрального і периферичного відламків, їх функціонального призначення.

Регенерація кісткової тканини

Є два види регенерації — фізіологічна і репаративна. Під фізіологічною регенерацією розуміють відновлення тканинних структур здорового організму в міру їх старіння і відмирання. Наочним прикладом цього є шкіра — постійне відшарування і злущення епідермісу. Фізіологічна регенерація — це постійний і дуже повільний процес, який не викликає стресової ситуації в організмі.

Репаративна регенерація — це відновлення пошкодженої або втраченої тканини. Ступінь і якість регенеративного процесу у різних тканин різні. Чим вище диференціювання тканини (нервова, м'язова), тим менша у неї здатність до відновлення своєї структури. Тому анатомічне відновлення пошкодженої ділянки відбувається за рахунок заміщення дефекту сполучною тканиною — рубцем. Пошкоджена кісткова тканина спроможна пройти низку стадій репаративного процесу і відновити свою анатомічну форму, гістологічну структуру і функціональну придатність.

Перелом кістки супроводжується пошкодженням прилеглих м'яких тканин і викликає стресову ситуацію, яка супроводжується місцевою і загальною реакціями організму. В процесі відновлення кісткової тканини відбуваються складні загальні і місцеві біологічні та біохімічні зміни, які залежать від кровопостачання кістки, віку хворого, загального стану організму, а також якості лікування.

Джерела регенерації. Відновлення цілості кістки відбувається шляхом проліферації клітин остеогенного шару окістя, ендосту, недостатньо диференційованих плюрипотентних клітин кісткового мозку, а також внаслідок метаплазії параосальних тканин.

Під час зрощення зламаних кісток встановлена стадійність репаративного остеогенезу, яка має умовний характер. Поділ на стадії не має принципового значення, оскільки вони в динаміці перекриваються.

Навіть за умов ідеальної репозиції і фіксації відламків диференціювання різних клітин відбувається неодночасно, і тому стадійність репаративного процесу важко розмежувати. Але для вибору оптимальної тактики лікування хворих потрібно мати уявлення про закономірності репаративного остеогенезу.

Стадія катаболізму тканинних структур і клітинної інфільтрації. Порівняно з запаленням це стадія альтерації (руйнування). Після травми виникають змертвіння пошкоджених тканин і розпад клітинних елементів гематоми.

Організм людини негайно реагує на травму місцевою фагоцитарною реакцією. Поряд з цим продукти розпаду, які є генетичними індукторами, разом з гормонами зумовлюють репродукцію і проліферацію різних спеціалізованих клітин (остеоцити, гістіоцити, фіброцити, лімфоїдні, жирові та ендотеліальні клітини), тобто дрібноклітинну інфільтрацію, яка триває 6—10 днів.

Стадія диференціювання клітин триває 10—15 днів. В основному ДНК і РНК, а також анаболічні гормони спрямовують диференціювання клітин прогресуючого дрібноклітинного інфільтрату. Одночасно відбувається три типи диференціювання клітин: фібробластичний, хондроїдний і остеогенний, що залежить від умов, за яких відбувається репаративний процес.

При ідеальних репозиції і фіксації відламків та достатньому кровопостачанні (вколочений метаепіфізарний перелом, застосування апаратного остеосинтезу тощо) зрощення відбувається за типом первинного остеогенезу. Диференціювання більшості клітин відразу спрямоване на утворення остеоїдної тканини. Коли фіксація ненадійна або недостатнє кровопостачання відламків внаслідок тяжких пошкоджень, диференціювання клітин відбувається шляхом фіброгенезу з наступною метаплазією у хрящову і кісткову тканини.

Стадія формування первинного остеона - утворення ангіогенної кісткової структури — відбувається протягом 16—21 дня. Характеризується вона тим, що виникає повна реваскуляризація первинного мозоля. Регенерат проростає капілярами і починається мінералізація його білкової основи. З'являється дрібнопетляста, хаотично орієнтована сітка кісткових трабекул, які поступово зливаються з утворенням первинного остеону і гаверсових канальців.

Стадія перебудови первинного регенерату, або спонгіозації мозоля,— це та стадія, на якій формується пластинчаста кісткова тканина. Під час перебудови первинного регенерату кістковий пластинчастий остеон набирає орієнтації за силовими лініями навантаження, з'являється кіркова речовина кістки, окістя і відновлюється кістково-мозкова порожнина. Частини регенерату, які опинилися поза навантаженням, розсмоктуються. Усе це приводить до повного відновлення структури і функції переламаної кістки. Залежно від локалізації перелому процес перебудови і відновлення може тривати від кількох місяців до 2—3 років.

Отже, із закономірностей репаративної регенерації кісткової тканини витікають такі практичні висновки: 1) ідеальної репозиції і фіксації кісткових відламків слід добиватись якнайшвидше, до того ж не пізніше, ніж почнеться стадія диференціювання клітин; 2) пізня репозиція, будь-яке втручання з метою корекції відламків ведуть до руйнування новоутворених капілярів регенерату і порушення репаративного остеогенезу; 3) стимулятором утворення пластинчастої кістки у процесі перебудови первинного регенерату є функціональне навантаження, про яке слід пам'ятати при лікуванні хворих.

Розрізняють 4 види кісткового мозолю

· Періостальний (зовнішній);

· Ендостальний (внутрішній);

· Інтермедіарний;

· Параоссальний.

Теоретично розрізняють три види репаративної регенерації кісткової тканини — первинне, первинно-сповільнене і вторинне зрощення. Первинне зрощення кісток відбувається протягом найкоротшого часу первинним остеогенезом за рахунок утворення інтермедіарного мозоля. Але до цього слід мати або створити всі умови. Насамперед це спостерігають при вколочених і компресійних переломах кісток, часто після ідеальної репозиції (діастаз між відламками 50—100 мкм) і надійної фіксації відламків. Первинно-сповільнене зрощення буває тоді, коли між нерухомими відламками немає щілини, зрощення проходить лише по судинних каналах (інтраканалікулярний остеогенез), тобто виникає часткове зрощення, а повному міжкістковому зрощенню передує резорбція кінців відламків. Але з практичної точки зору цей вид репарації слід розцінювати як позитивний, і тому клініцисти дотримуються поділу на два види відновлення кістки — первинне і вторинне.

Вторинне зрощення переламаних кісток відбувається за рахунок утворення менш повноцінних видів мозоля — періостального, ендостального і параосального (гематома, м'які тканини).

Утворенням надмірного періостального і параосального мозоля організм намагається компенсувати фіксацію відламків, якої не зробив лікар. Це природний саногенез організму. В цьому випадку термін зрощення кістки значно збільшується. За характером мозоля на рентгенограмі можна одразу оцінити якість лікування хворого. Чим більший мозоль, тим гіршою була фіксація відламків.

Слід пам'ятати, що зрощенню перелому кістки допомагає комплекс сприятливих факторів, але за умов ідеальної репозиції відламків, надійної їх фіксації, повноцінного харчування і нормального обміну речовин. Якщо цього не буде, то репаративний процес порушується, і кістка може не зростися незалежно від виду стимулювання.

Діагностика переломів

Діагноз перелому являється діагнозом клінічним. Він встановлюється на основі скарг хворого, анамнезу та клінічних симптомів. Важливим моментом діагностики перелому являється рентгенологічне обстеження.

Ознаки перелому:

абсолютні (безсумнівні), які є характерними тільки для перелому і дають змогу безпомилково діагностувати перелом навіть без додаткових методів обстеження: деформація, вкорочення сегменту кінцівки; патологічна рухомість на протязі сегменту кінцівки, крепітація (шум тертя відламків).

відносні (можуть спостерігатись при інших пошкодженнях і не є притаманними тільки переломам) – біль, припухлість, крововиливи м’яких тканин, обмеження рухів, порушення функції.

NB: Якщо при наданні першої допомоги виникають сумніви щодо наявності перелому, тоді таку травму слід вважати переломом і діяти так, як при цьому виді пошкодження (обов’язкова транспортна іммобілізація!).

Оглядовою рентгенографією визначають точну локалізацію і вид перелому кісток, характер зміщення відламків, наявність вільних відламків (у суглобі) і рентгеноконтрастних сторонніх тіл. Правильність репозиції кісткових відламків, оцінка репаративного процесу і зрощення кісток неможливі без періодичного рентгенологічного контролю за двома взаємно перпендикулярними проекціями. Використовують ще спеціальні укладки — такі проекції, за допомогою яких на рентгенограмі виводять кістку в потрібну площину (наприклад, перелом човноподібної кістки, розрив міжгомілкового синдесмозу тощо).

Лікування переломів

Розрізняють консервативний (фіксаційний та екстензійний) і оперативний методи лікування при переломах кісток.

Фіксаційний метод. За допомогою гіпсової пов'язки (пластикових матеріалів) лікують хворих з переломами без зміщення відламків, а також з переломами, при яких відламки після одномоментної ручної репозиції не будуть мати тенденції до повторного зміщення (поперечні, неповні переломи за типом зеленої гілки тощо).

Репозицію кісткових відламків проводять: 1) негайно; 2) під надійним знеболюванням; 3) при повному розслабленні м'язів (зрівноваженні сили тяги м'язів-антагоністів), що відповідає середньофізіологічному положенню; 4) за принципом вправлення осі периферичного відламка до осі центрального.

Репоновані відламки фіксують гіпсовою пов'язкою з іммобілізацією (приведенням в нерухомий стан) двох сусідніх з переломом суглобів. Щоб попередити порушення кровообігу, слід застосовувати лангетні (на верхню кінцівку), вікончасті або мостоподібні (при відкритих переломах) гіпсові пов'язки. При спаданні набряку гіпсову пов'язку лише поправляють — міняють кільця. Не слід замінювати всю пов'язку, оскільки під час заміни відламки можуть зміститись. Після втручання слід зробити контрольну рентгенографію. Під час лікування хворого з переломом у гіпсовій пов'язці рентгенографію роблять у середньому 4 рази (при госпіталізації, після репозиції, у процесі лікування і перед випискою). Ідеальна репозиція відламків і надійна їх фіксація забезпечують первинне зрощення кістки — шляхом остеогенезу

При накладенні гіпсової пов'язки важливо дотримувати наступні правила :

1. Заздалегідь підготувати все необхідне.

2. Для досягнення знерухомлення і спокою фіксувати уражену кістку і 2-3 сусідніх суглоби.

3. Для створення спокою в одному суглобі, при його ушкодженні, накладати пов'язку лише на цей суглоб і на достатньому протязі частини сегментів кінцівки (не менш чим на 2/3 довжини)

4. В області верхнього і нижнього країв гіпсової пов'язки на кінцівку накласти 1—2 тури широкого бинта, що буде загнутий на край гіпсової пов'язки, або надягнути трикотажну панчоху.

5. Надати кінцівці функціонально вигідне положення (на випадок, якщо руху в суглобі не відновляться)

6. При гіпсуванні утримувати кінцівку нерухомо.

7. При накладанні пов'язки гіпсовим бинтом покривати кожним туром бинта 2/3 попереднього по типу спіральної пов'язки. Бинтувати від периферії до центру. Бинт не перегинати, а для зміни напрямку ходу підрізати його з протилежної сторони і розправити

8. Для того щоб шари краще спаялися і пов'язка точно відповідала контурам тіла, після кожного шару потрібно ретельно її притирати і моделювати. Для цього пригладжують пов'язку всією долонею доти, поки рука не почне відчувати контури частини тіла, яка бинтується; особливо ретельно моделюються кісткові виступи.

9. При накладанні гіпсової пов'язки кінцівка підтримується всією кистю, а не пальцями, тому що вони можуть вдавитися в не застиглий гіпс.

10. Для спостереження за кінцівкою кінчики пальців кінцівки, яка бинтується, залишають відкритими.

11. До повного висихання гіпсової пов'язки варто поводитися з нею обережно, тому що вона може зламатися.

12. Щоб край пов'язки не кришився, зміцнити кінці пов'язки. До закінчення затвердіння гіпсу від краю пов'язки гострим ножем відрізають кругову смужку шириною 1—2 см, після чого підкладку (трикотажну панчоху або бинт) загинають на підрізаний край і пригіпсовують.

13. Пов'язка не повинна бути тугою або занадто вільною.

14. Після накладання пов'язку необхідно маркувати, тобто нанести на пов'язку чорнильним олівцем схему ушкодження кісток, три дати (день травми, день накладення гіпсу і передбачуваний день зняття гіпсової пов'язки), написати прізвище лікаря, який наклав гіпс.

Напівводяний медичний гіпс при з'єднанні з водою має характерну особливість: спочатку при виділенні тепла він здобуває пластичні властивості, потім шляхом кристалізації протягом 5—10 хвилин перетворюється у тверду масу. На якість гіпсу впливає не тільки спосіб і тривалість випалу, але і якість помелу, частота сит, застосовуваних для просівання, спосіб збереження і транспортування.

Міцність пов'язок залежить від якості гіпсу, що визначається за допомогою наступних проб.

1. Гіпс гарної якості є сипучим. При стисканні в кулак основна маса його висипається через між пальцеві проміжки, і в затиснутому кулаку залишається невелика частина. Якщо в розтисненому кулаку частина, що залишилася, представляє безформну, що розсипається масу, то гіпс сухий; якщо ж і має вид спресованої грудки, інколи з відбитками пальців, значить зволожений.

2. У тарілку до двох об'ємних частин гіпсу додають одну частину води, і при змішуванні виходить маса, що нагадує сметану. Гіпс гарної якості починає тверднути в перші п'ять хвилин, маса стає теплою на дотик, і до кінця 15—20-ої хвилини процес тужавіння закінчується. Якщо шматочок отверділої маси розминати в руці, то вона ламається, не залишаючи вологи. Гіпс поганої якості розминається, залишаючи вологу на долоні.

3. З гіпсової кашки роблять кульку діаметром 3—4 см, яка твердне за 7—10 хвилин. Кульку кидають на підлогу з висоти 1 м. При гарній якості гіпсу від удару чути виразний звук і кулька не розколюється. Такий гіпс придатний до застосування.

4. Лонгета на передпліччя або на кисть, виготовлена із трьох-чотирьох шарів прогіпсованих бинтів, твердне за 5-10 хвилин. При гарній якості гіпсу після зняття з руки вона зберігає попередню форму.

Екстензійний метод (система скелетного витягу) застосовують при переломах кісток, відламки яких після одномоментної репозиції і застосування гіпсової пов'язки мають тенденцію до повторного зміщення. Це косі, спіралеподібні, дрібно-відламкові переломи, при яких напрямок тяги м'язів наближається або співпадає з напрямком лінії перелому кістки.

При переломах стегна у середній третині гомілки і кісточок найчастіше використовують шину Белера, яка дає змогу зігнути кінцівку в суглобах під кутом 135°.

Принцип вправлення відламків скелетним витяганням такий же, як і одномоментної ручної репозиції. Однак для усунення зміщень і збереження фізіологічної кривизни пошкодженого сегмента (гомілки, стегна) крім основної тяги за віссю сегмента слід застосовувати бокові коригуючі петлі, що створює систему витягання. При переломах стегна систему витягання доповнюють манжетковою тягою за гомілку вантажем 3—4 кг, щоб зберегти вісь кінцівки, при переломах гомілки — клеоловим витяганням за стегно, щоб розслабити і зрівноважити силу тяги м'язів-антагоністів. Масу вантажів для витягання розраховують індивідуально, що залежить від віку хворого, маси переламаного сегмента кінцівки, ступеня сили і скорочення м’язів.

Контроль за репозицією відламків проводять візуально, пальпаторно і порівняльним вимірюванням, і лише після репозиції підтверджують рентгенографічно.

Виходячи із даних про регенерацію кісткової тканини, оптимальним терміном для репозиції є перші 3— 5 днів, тобто в стадії альтерації і дрібноклітинної інфільтрації, поки не диференціюються клітинні елементи. Будь-які пізніші повторні втручання руйнують судини, що вростають, і це впливає на процес регенерації — йде вторинне зрощення кісток шляхом фібро-і хондрогенезу, що призводить до сповільнення консолідації перелому.

При своєчасній ретельній репозиції і правильній фіксації відламків системою витягання, зрощення кісток проходить нормально. Термін перебування на витяганні залежить від локалізації і характеру перелому, а також від віку хворого. Після утворення первинного кісткового мозоля систему знімають і переводять кінцівку в гіпсову пов'язку на час наступної стадії регенеративного процесу аж до повного клінічного і рентгенологічного зрощення кістки.

Клейове і липкопластирне витягання як самостійний метод застосовують переважно у дітей при переломах плечової кістки, рідше — інших кісток, а також у дорослих при переломах без зміщення. Його застосовують в основному особам із слабо розвиненими м'язами, коли потрібний невеликий вантаж (до 2 кг). Наступне лікування таке ж, як і при скелетному витяганні.

Оперативне лікування хворих з переломами кісток (остеосинтез) — це дуже відповідальне втручання, яке може ускладнитись нагноєнням рани, остеомієлітом тощо. Тому його застосовують лише за суворими показаннями.

Протипоказання до остеосинтезу: 1) місцеві — мацерація шкіри, гнійнички чи інші запальні процеси; 2) загальні — шок, тяжкий стан хворого, які вимагають інтенсивної терапії; патологія внутрішніх органів, при якій операція може загрожувати тяжким ускладненням або життю хворого; старечий маразм або деменція, тобто такі хворі, які до перелому не могли себе обслуговувати.

Отже, загальним протипоказанням до операції може бути лише загальний стан хворого, а не його вік.

При переломах кісток проводять відкритий остеосинтез, коли через рану оголюють відламки, репонують і фіксують їх, і закритий — без оголення відламків.

В Україні перший остеосинтез за допомогою металевого фіксатора було проведено при переломах шийки стегнової кістки в 1931 р. в Харкові та у Львові. Однак широкого застосування металоостеосинтез набув тільки у післявоєнні роки, коли з'явились надійні, міцні, біологічно інертні, високоякісні марки сталі — титан, тантал, віталій і сплави (комохрому тощо). Створено багато різних конструкцій металевих фіксаторів (мал. 10), тощо.

У зв'язку з тим що після зрощення перелому слід вдаватись до другої операції — видалення фіксатора, робились пошуки біологічних фіксаторів, які б розсмоктувались у організмі («os purum», ауто-, ало- або ксеногенна кістка, стержні з крові, пуповини тощо). Незважаючи на те що біологічні фіксатори чинили стимулюючу дію на репаративний процес, вони себе не виправдали, оскільки передчасно резорбувались і ненадійно фіксували відламки. Не знайшли застосування й інші фіксатори, які резорбувались. Поряд з цим для репозиції відламків та їх зовнішньої фіксації розроблялись спеціальні апарати.

Перший в нашій країні апарат для репозиції і фіксації відламків було розроблено і застосовано у клініці хворим із свіжими переломами в 1947 р. Д. Панасюком (Львів). Він складався з двох кілець-манжет та розтяжних стержнів з гвинтовою різьбою, які їх з'єднували. Гострі кінці металевих стержнів фіксували відламки кістки, а тупі кріпились в кільцях-манжетах.

Компресійно-дистракційний остеосинтез став загальновизнаним і почав широко застосовуватись завдяки багатолітній праці Г. А. Ілізарова. Він розробив нову конструкцію апарата (мал. 11), довів на практиці надзвичайно високу пластичність кісткової тканини і теоретично обгрунтував необмежені можливості цього способу лікування при незрощених переломах, які неускладнені або ускладнені остеомієлітом, заміщенні дефектів.

Метод Ілізарова полягає у черезкістковому перехресному проведенні на чотирьох рівнях сегмента кістки пари спиць, натягнуті кінці яких зафіксовані замками в кільцях.

За допомогою компресійно-дистракційного апарата можна вправити відламки кістки, адаптувати вільний зміщений відламок до його ложа і надійно зафіксувати його на весь період зрощення кістки.

Переваги апаратного остеосинтезу над іншими методами лікування при переломах полягають у надійній міцній фіксації відламків кістки, незважаючи на збільшення чи спадання набряку кінцівки, збереженні рухів у прилеглих суглобах, вільному доступі до ран при відкритих переломах, можливості навантажувати кінцівку.

Дуже важливо під час лікування стежити за міцністю фіксації (в міру ослаблення зміцнювати її), станом спиць і прилеглих до них м'яких тканин (періодично замінювати захисні стерильні марлеві кульки, обколювати антибіотиками ділянки шкіри з запаленням, а при нагноєнні переставляти спиці, щоб запобігти розвитку спицевого остеомієліту).

Читайте також:

1. Біомеханічні основи шинування при пародонтозі.
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вид заняття: лекція
7. Визнання наявності недоліків, дефектів, недоглядів
8. ВИЗНАЧЕННЯ РОЛІ І МІСЦЯ ДОГЛЯДУ ЗА ДІТЬМИ В ЛІКУВАЛЬНО-ДІАГНОСТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ. ОСНОВИ ЕТИКИ ТА ДЕОНТОЛОГІЇ В ПЕДІАТРІЇ.
9. Вимоги до персоналу, що обслуговує виробниче обладнання доглядає тварин.
10. Вібрація – це механічні коливання матеріальних точок або тіл, які виникають в горизонтальному і вертикальному напрямах.
11. ВІДКРИТІ БІОЛОГІЧНІ СИСТЕМИ, ЗАКОНИ ТЕРМОДИНАМІКИ І ТЕРМОДИНАМІЧНІ ПОТЕНЦІАЛИ
12. Відкриті вагони-хопери

Переглядів: 4893