Тема 8. Правовий режим земель житлової та громадської забудови

Охорона земель — це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронно оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Стаття 162. Поняття охорони земель

Особливості правової охорони земель сільськогосподарського призначення.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Закріплення в Основному Законі вимоги щодо охорони земель свідчить про виключну важливість земельних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності, про запровадження державою особливих правових режимів та принципів щодо охорони земель як природного ресурсу, порівняно з іншими об'єктами нерухомості. Таке конституційне положення знайшло своє відображення та деталізацію у нормах чинного ЗК України. Охорона земель є важливою складовою предмета земельно- правового регулювання, а тому майже всі інститути земельного законодавства певною мірою мають земельно-охоронне спрямування. Стаття 1 ЗК України визначає, що земля як основне національне багатство перебуває під особливою охороню держави. Саме у системі охорони земель найбільш повно виявляється нерозривний зв'язок земельного та екологічного |права, у якому охорона земель є частиною більш широкого поняття охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. земля, поряд з іншими природними ресурсами, виступає одним з об'єктів правової охорони навколишнього природного середовища. Наї це спрямовані й вимоги статей 1, 2, 12 зазначеного Закону.

Узагальнено вимоги охорони земель сконцентровано у розділі VI ЗК України. Стаття 162 Земельного кодексу дає визначення охорони земель, як системи відповідних правових, організаційних та інших заходів. Виконання заходів з охорони земель, ефективність та дієвість земельного законодавства у цій частині забезпечується шляхом неухильного виконання суб'єктами земельних відносин приписів щодо збереження якісних та кількісних характеристик земель та наявністю заподів юридичної відповідальності та примусу. Вже власне законодавче закріплення земельних прав є однією з форм охорони земель як об'єкта правовідносин. Встановлюючи диференціацію правових режимів різних категорій земель, особливості земельної правосуб'єктності власників земельних ділянок та землекористувачів, права та обов'язки учасників земельних правовідносин, держава тим самим проводить політику охорони земель. Отже, охорона земель здійснюється як на регулятивному, так і на охоронювальному рівні реалізації правовідносин.

Конкретні завдання, функції контролю за використанням та охороною земель, а також форми і методи його здійснення визначені в Законі України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р.

Державний контроль за використанням земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів. Уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Державний комітет України по земельних ресурсах, обласні, Київське та Севастопольське міські управління та районні відділи земельних ресурсів. Ці органи у межах своїх повноважень здійснюють державний контроль за додержанням земельного законодавства, у тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та умов надання власниками земельних ділянок і землекористувачами; контролює додержання суб’єктами господарювання встановлених вимог щодо виконання земельно-кадастрових та землевпорядних робіт, експертної грошової оцінки земельних ділянок.

Органи Державного комітету України з питань земельних ресурсів здійснюють державний контроль за: раціональною організацією території та використанням земельних ділянок власниками землі і землекористувачами відповідно до умов їх надання; поверненням самовільно зайнятих ділянок у стані, придатному для використання; виконанням комплексу заходів, передбачених умовами надання земельних ділянок нормативними документами та затвердженими проектами із захисту земель від водної та вітрової ерозії, заростання бур’янами, чагарниками та дрібноліссям, селів, підтоплення, заболочення, засолення, висушування, ущільнення та від інших процесів погіршення стану земель.

Важливого значення набуває контроль за рекультивацією порушених земель, зніманням, використанням і збереженням родючого шару ґрунту при проведенні робіт, пов’язаних із порушенням земель, а також своєчасним приведенням цих земель у стан, придатний для використання за призначенням; збереженням та експлуатацією протиерозійних гідротехнічних споруд і систем, захисних лісонасаджень, встановленням і збереженням межових знаків; наданням достовірних даних про наявність, стан використання земельних угідь за Державним земельним кадастром, а також інформації про наявність земель запасу.

Крім того, органи Держкомзему здійснюють контроль за проектуванням, розміщенням, будівництвом, реконструкцією, введенням у дію, експлуатацією та ліквідацією об'єктів, що негативно впливають на стан земель; своєчасним і якісним виконанням комплексу необхідних заходів щодо запобігання і ліквідації псування земель, їх забруднення виробничими та іншими відходами і стічними водами, а також при добування корисних копалин, виконанні будівельних, геологорозвідувальних, пошукових та інших робіт.

Моніторинг ґрунтів у системі Міністерства аграрної політики України здійснює Державний технологічний центр охорони родючості ґрунтів.

Важливою новелою ЗК України є запровадження такого різновиду контролю, як самоврядний контроль за використанням та охороною земель. Його здійснюють сільські, селищні, міські, районні та обласні радами відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Районні та обласні ради безпосередньо не здійснюють контроль за використанням та охороною земель. Разом з тим, вони мають інші повноваження, які дають змогу опосередковано контролювати додержання вимог земельного законодавства. Зокрема, виключно на пленарних засіданнях районної та обласної рад вирішуються питання земельних відносин, затверджуються правила забудови і благоустрою населених пунктів області.

Вперше ЗК України встановлює норму, що передбачає здійснення громадського контролю за використанням та охороною земель. Відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженого наказом Мінекоресурсів України 27 лютого 2002 р., громадський контроль здійснюють громадські інспектори. Вони призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі Положення, затвердженого Держкомземом України. Основними завданнями громадського контролю у галузі охорони земель є: безпосередня участь громадськості у справах поліпшення екологічної ситуації; надання допомоги органам державного контролю у забезпеченні додержання вимог земельного законодавства підприємствами, установами, організаціями та громадянами, запобігання та виявлення порушень земельного законодавства, ліквідація їх наслідків; екологічна просвіта, виховання та інформування широких верств населення через засоби масової інформації.

З метою координації роботи громадськості, широкого залучення її до розробки та виконання заходів щодо охорони земель, бережливого ставлення до земельних ресурсів і підтримання контактів з природоохоронними органами при громадських природоохоронних формуваннях та при підрозділах Державної екологічної Інспекції Мінекоресурсів України можуть створюватися на громадських засадах штаби громадських інспекторів.

Як вже вказувалося вище, охоронні земельно-процесуальні норми в свою чергу можна підрозділити на норми, що регулюють застосування покарань і відшкодування збитків і норми, що регулюють порядок вирішення спорів між суб'єктами земельних правовідносин.

Норми, що регулюють застосування покарань і відшкодування збитків, містяться як в земельному законодавстві, так і в нормативно-правових актах, які є головними для відповідних галузей законодавства (Кодексі про адміністративні правопорушення, Кримінально-процесуальному кодексі). З огляду на те, що процедура притягнення до певної відповідальності передбачена іншими нормативно-правовими актами і не є предметом дослідження цієї дипломної роботи, розглянемо порядок відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам.

Умови і порядок відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам відзначаються від цивільно-правових положень про компенсацію збитків. Відповідно до ст. 157 ЗК відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи, що використовують земельні ділянки, а також зазначені органи й особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їхнього впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими й іншими відходами і стічними водами. При цьому ЗК встановлює, що порядок визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. На даний час діє Порядок визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 19 квітня 1993 р.

У наведеній нормі насамперед звертає на себе увагу коло суб’єктів, що зобов’язані відшкодовувати заподіяні збитки. Безумовно, ними можуть бути заподіювачі протиправної шкоди, до яких можна застосовувати підстави компенсації заподіяних збитків. Однак найчастіше ними є заподіювачі правомірної шкоди. У таких випадках відповідно до вимог земельного законодавства збитки можуть відшкодовуватися не заподіювачі шкоди, а вигодонабувачем, тобто суб'єктом, в інтересах якого діяв заподіювач шкоди. Так, незважаючи на те, що вилучення (викуп) земель здійснюється за рішенням відповідних органів державної влади або місцевого самоврядування, відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам відповідно до п. 5 зазначеного Порядку здійснюється не зазначеними органами, а юридичними або фізичними особами, в інтересах яких прийняті рішення щодо вилучення (викупу) земель.

Відповідно до Порядку визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам розміри збитків визначаються комісіями, створюваними районними державними адміністраціями або виконавчими органами міських рад (міст обласного підпорядкування). Розміри збитків визначаються в повному обсязі на момент заподіяння збитків і понесених витрат на поліпшення якості земель з обліком ринкової або відновної вартості землі. Відновна вартість визначається на основі нормативів і індексів відновної вартості, наведених у листі Держбуду і Держкомзему України від 26 березня 1999 р. «Про відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам».У такому ж порядку визначаються збитки, заподіяні обмеженням прав власників землі та землекористувачів, погіршенням якості земель або приведенням їх у не придатний для використання за цільовим призначенням стан внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.

При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт розмір збитків і порядок їх відшкодування визначаються угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами, організаціями, що провадять розвідувальні роботи. При недосягненні згоди між ними розмір збитків визначається зазначеними вище комісіями, рішення яких можуть бути переглянуті судом при вирішенні відповідних позовів.

Таким чином, п. 6 зазначеного Порядку передбачається можливість договірного визначення розміру збитків самими зацікавленими сторонами. Заподіювач збитків може вступати в договірні відносини з землевласником або землекористувачем щодо порядку відшкодування збитків і відшкодовувати них у добровільному порядку. За згодою сторін заподіювач збитків взагалі може бути звільнений від відшкодування збитків. Навіть після затвердження акта комісії сторони мають право на укладання договору про інший розмір і порядок відшкодування збитків. Так, заподіяні збитки можуть відшкодовуватися в натурі шляхом відновлення попередньої якості землі або надання земельної ділянки відповідного розміру і рівноцінної якості.

Господарський суд, приймаючи рішення про відшкодування заподіяної шкоди в натурі, відповідно до п. 1.4 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 26 серпня 2001 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища» зобов’язаний визначити конкретні заходи щодо відновлення земельної ділянки і терміни їхнього здійснення.

На підставі п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» або п. 1.7. роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища», для визначення розміру збитків, що підлягають відшкодуванню, суд може призначити експертизу. У п. 5 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України відзначається, що позови про відшкодування збитків землевласникам і землекористувачам можуть пред’являтися у відповідності зі ст.ст. 125, 126 ЦПК за вибором позивача: за місцем проживання відповідача (місцем перебування органу управління підприємством) або по місцем заподіяння шкоди. У п. 1.3 зазначеного роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України передбачається, що до позовної заяви про відшкодування збитків повинний бути прикладений обґрунтований розрахунок суми, що підлягає стягненню.

Норми, що регулюють порядок вирішення спорів між суб'єктами земельних правовідносин.Економічна реформа, проведена з метою переведення національної економіки на ринкові основи функціонування, зажадала кардинальних змін у правовому регулюванні всієї системи землеволодіння і землекористування в країні. Земельна реформа, що запровадила різноманіття видів права власності на землю та їхнє рівноправне функціонування, що забезпечує перехід до різних форм господарювання на землі і формування на цій основі багатоукладної економіки, значно вплинули на характер і зміст земельних відносин. Вони змінили причини виникнення і розширили коло земельних спорів, що випливають із земельних і зв’язаних з ними правовідносин.

Підставою для розгляду і вирішення земельних спорів є положення Конституції, закріплені в ст. 8 - про безпосереднє звертання в суд для захисту конституційних прав на підставі прямої дії її норм, ст. 14 - про гарантованість права власності на землю, ст. 124 - про поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, і деякі інші вимоги Конституції. Наведені конституційні положення знайшли свій подальший розвиток у Земельному кодексі. Так, земельний закон містить відособлену групу процесуальних норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів. Вони одержали своє закріплення в главі 25 діючого Земельного кодексу і містяться в розділі, присвяченому гарантіям прав на землю.

Законодавчі основи розгляду і вирішення земельних спорів є гарантією захисту суб’єктивних прав і законних інтересів власників землі і землекористувачів. При вирішенні земельних спорів має місце не тільки правозастосовча діяльність по врегулюванню виниклих розбіжностей щодо земельних прав. Прийняте рішення по земельному спору може викликати конкретні дії, спрямовані на відмовлення від здійснення неправомірних вчинків, визнання суб'єктивного права на земельну ділянку, припинення дій, що порушують законні інтереси землевласників, виконання покладених обов’язків у натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням вимог закону і т. ін.

Виходячи зі змісту його норм земельного законодавства, під земельними спорами варто розуміти неурегульовані розбіжності і розбіжності, пов’язані з застосуванням норм земельного законодавства, що виникають між громадянами, юридичними особами, державними органами й органами місцевого самоврядування щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками та іншими відносинами з приводу використання землі.

У новому Земельному кодексі змінене не тільки місце розташування правових норм про земельні спори, але і підстави відокремлення їх у визначені види. Його зміст дозволяє підрозділяти усі спори на чотири види: спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що представляють собою власне земельні спори; спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів і областей, що по суті є адміністративно-територіальними спорами; спори, що випливають із правил добросусідства, встановлення обмежень по використанню земель і земельних сервітутів; спори, пов’язані з іншими земельними відносинами.

До останнього можна віднести майнові спори, пов’язані з земельними відносинами, спори щодо відшкодування збитків і втрат власникам землі і землекористувачам, спори, пов’язані з платою за землю і деякі інші спори.

1. Поняття цільового призначення та склад земель житлової та громадської забудови, особливості їх правового режиму.

2. Порядок використання земель житлової та громадської забудови.

3. Види земель населених пунктів, їх межі. Встановлення та зміни меж населених пунктів.

4. Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва.

5.Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків.

6. Правовий режим земель запасу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.	\|	Порядок використання земель житлової та громадської забудови.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.