• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Семінар 7: питання 3-5 лекція №5-6

Семінар 6: питання 1-2 лекція №5-6

План

1. Злочинність як соціальна і психологічна проблема.

2. Технології роботи в пенітенціарних закладах із засудже­ними.

3. Особливості роботи з неповнолітніми засудженими.

4. Технології соціальної роботи з колишніми засудженими.

5. Сучасні підходи до реабілітації злочинців.

1. На рубежі ХХ-ХХІ ст. злочинність стала однією із найбільш значних проблем внутрішнього розвитку у всіх краї­нах світу незалежно від їх економічного і політичного статусу, її зростання зафіксоване не тільки там, де економіка опинилась у глибокій кризі, але і в достатньо благополучних державах Західної Європи і Америки.

Злочинні товариства - один із структурних елементів людського суспільства. Вони здійснюють серйозний вплив на соціум в цілому. Більше того, як суспільство ставиться до за­суджених, можна робити висновок про ступінь його зрілості.

За останні роки кримінологами з'ясовано ряд тенденцій у розвиткові злочинності, що свідчать про її суттєве якісне пере­родження.

По-перше, збільшилась кількість заздалегідь підготовлених злочинів, що характеризуються особливою зухвалістю, витон­ченістю, жорстокістю; зросла кількість замовних вбивств, зло­чинів з використанням складної комп'ютерної техніки і т.ін.

По-друге, збільшилась кількість злочинів, скоєних представ­никами так званих "груп ризику": бомжами, алкоголіками, нар­команами, проститутками.

По-третє, зросла кількість злочинів, позбавлених мотиву, що зовні виглядають безглуздими.

По-четверте, значно змінилась соціально-психологічна ха­рактеристика осіб, які скоюють злочини. Якщо раніше злочини скоювали особи, котрі відносилися до люмпенізованих прошарків населення, то зараз значна кількість злочинців виходить із середньо- і високозабезпечених груп населення, тобто збільшилась кількість злочинів, скоєних представниками серед­нього і вищого класів.

Викликають тривогу значні зміни в соціальному, віковому і статевому складі злочинних елементів. Зростання жіночої зло­чинності випереджує зростання чоловічої злочинності. Особли­ву небезпеку складають неформальні молодіжні угруповання з агресивними проявами в поведінці.

Таким чином, проблема протиправної, а в цілому і ширше -поведінки, що відхиляється від норми, стала однією із найбільш серйозних соціальних, психологічних, виховних проблем нашо­го часу.

Єдиного погляду на генезис злочинця серед науковців не існує. Але більшість приєднується до думки, що в основі злочин­ної, а відповідно і поведінки, що відхиляється від норми, лежить соціальна дезадаптація особистості, нездатність людини до по­вноцінного прояву в рамках існуючих норм закону і моралі. Це проблема, в якій поки що більше питань, ніж відповідей.

2. У нашій країні виконання покарання у вигляді позбавлен­ня волі здійснюється у виправних закладах, до яких відносять­ся виправні колонії, виховні колонії, тюрми і лікувальні вип­равні заклади, що складають пенітенціарну систему (від лат. poenitentia - каяття). Основним видом виправних закладів є виправні колонії, в яких відбувають покарання понад 90% від загального числа засуджених до позбавлення волі.

Уже сама назва цих закладів - "виправні" - відображує головну мету, а саме: перебування в них людей, які скоїли злочин, і їх виправлення. Ця мета продиктована насамперед соціальними мотивами, а саме потребами суспільства в безпеч­них умовах життєдіяльності, реальній можливості реалізації прав і свобод особистості. Але соціальний аспект злочинності неминуче висуває і педагогічну проблему - виховання люди­ни, яка скоїла злочин. Суть такого виховання полягає в зміні соціально-моральних орієнтацій і установок, засвоєння схва­люваних суспільством цінностей. Це зумовлює соціально-педагогічний характер виховної роботи із засудженими у виправ­ному закладі. Особливістю цієї роботи є те, що вона здійснюєть­ся колективним суб'єктом - всіма співробітниками виправно­го закладу, тими, які безпосередньо займаються виховною роботою, а також тими, які здійснюють інші функції, що забез­печують життєдіяльність закладу.

Необхідність концентрації зусиль суб'єктів виховної робо­ти у виправних закладах, оптимізації їх діяльності, визначен­ня системи виховних алгоритмів ставить завдання технологі­зації всього виправного процесу, тобто розробку технологій, що забезпечують найбільш ефективне виправлення засуджених. Мета виправлення є домінуючою у попередженні скоєння нових злочинів.

Згідно із тлумачним словником, "виправити" - значить (ко­гось) зробити кращим, звільнити від якихось недоліків. Виникає питання, що саме слід виправити в людині, щоб вона не скоюва­ла злочинів? Злочин - це результат неправослухняної поведін­ки людини, яка порушує прийняті норми співжиття. Якраз неправослухняна поведінка приводить людину в місця позбавлення волі, де вона стає об'єктом виховного процесу, ме­тою якого є виправлення. Це означає, що виправленню повинна підлягати насамперед поведінка людини: неправослухняну пове­дінку слід виправити до меж правослухняної. Отже, технологіч­ний ланцюжок виправної діяльності повинен завершуватися правослухняною поведінкою засудженого, а основні ланки скла­датися із процесу виховання правослухняної поведінки.

Виховна робота із засудженими - це діяльність адміністрації виправного закладу, освітніх, культурних й інших організацій, громадян, самодіяльних організацій засуджених, що формують правослухняну поведінку шляхом морального, трудового, фізичного та інших напрямів виховного впливу, підвищенням освітнього і культурного рівня засуджених.

Найважливіше значення для правильної організації вихов­ного процесу у виправному закладі має головний принцип педагогіки - принцип природодоцільності. Із цього принципу можна вивести важливий аспект організації виховної роботи -стимулювання об'єкта виховання. Будь-який вихователь повинен виходити з того, що виховуваний є саморегулюючим біосоціальшим механізмом, який функціонує залежно від потреб особистості.

До засуджених, які є об'єктом виховного процесу, можуть застосовуватися стимулюючі технології. їхня сутність полягає в тому, що вони повинні встановлювати чітку залежність реал­ізації потреб і бажань засуджених від їхньої правослухняної поведінки. Стимулювання правослухняної поведінки - це реа­гування адміністрацією виправного закладу негативними і по­зитивними стимулами на поведінку засуджених адекватно до цілей їх виправлення. Позитивний стимул - це реальне чи можливе реагування адміністрацією пенітенціарного закладу на поведінку засудженого у формі заохочення, що приносить для засудженого бажані наслідки. Негативний стимул - це реальне чи можливе реагування у формі покарання, що дає негативні наслідки для засудженого. Негативні стимули є негативними лише умовно, тому що поряд з позитивними стимулами вони використовуються з метою розвитку особистості.

Система стимулювання діє найбільш ефективно через рац­іональну диференціацію засуджених залежно від ступеня їх спротиву виховному процесу. За цим критерієм можна виділити такі категорії засуджених:

а) легко піддаються виховному впливу, усвідомлено виконують вимоги режиму;

б) піддаються виховному впливу за певних умов: наявності системи заохочень і покарань, використанні методів психологічного впливу і т.ін.;

в) важко піддаються виховному впливу, мають стійкі антисоціальні звички, що вимагають посиленого контролю зі сторони адміністрації виправного закладу.

Після прояву в поведінці засуджених особистісних якостей їх слід диференціювати за цими трьома групами з наступним створенням для кожної групи адекватних умов відбування кри­мінального покарання. Практика свідчить, що поділ засуджених на загони з різними умовами утримання залежно від їхньої поведінки найбільш ефективно стимулює правослухняну поведін­ку. Гнучка система переведення із загонів з більш м'яким режи­мом і навпаки створює для засуджених перспективу поліпшен­ня умов відбування покарання і коригує їхню поведінку.

Для здійснення процесу стимулювання засуджених необхідні такі обов'язкові компоненти; наявність у засуджених потреб; ре­альна перспектива задоволення потреб; система педагогічних сти­мулів, що коригують поведінку; система залежності можливостей у задоволенні потреб від правослухняної поведінки.

Крім стимулюючих технологій виправлення засуджених як перспективний напрям можна назвати розробку демократич­них технологій, чи технологій співробітництва працівників вип­равних закладів із засудженими. Співробітництво повинно відбуватися при вирішенні різноманітних завдань, що стоять перед закладом, - управлінських, господарських, виховних. Саме в цій площині відбувається поєднання інтересів вихова­телів і виховуваних та створюється сприятливий для виправ­лення соціальний клімат, без якого практично неможливо до­сягнути позитивних результатів у виправній діяльності.

Досить перспективним напрямом є технології безперервної освіти у виправному закладі, що передбачають організацію ос­вітнього процесу не лише в обсягах середньої школи чи ПТУ, а й і в обсягах вищого навчального закладу.

Важливою особливістю пенітенціарних шкіл є домінування виховних завдань над навчальними, тобто найважливішою їхньою функцією є людиноформуюча. Іншими функціями такої школи можна визначити: освітню, ресоціалізації, валеологічну, правового захисту, рекреаційну, функцію самоактуалізації, корекційну. Прикладом такої школи може бути Ростовська шко­ла № 26 при УЧ 398/10 (Росія). Школа розробила концепцію свого розвитку на 10 років, згідно з якою в навчальний план за рахунок його варіативної частини введені курси "Світ людини", "Людина в сучасному світі", головна мета яких - допомогти учневі розібратися у самому собі. В умовах позбавлення волі пенітенціарна школа є тією ниткою, що пов'язує учнів з сусп­ільством і залучає їх до реалій життя. І часто педагоги пенітенціарних шкіл є першими, та й іноді єдиними, із людей, які гово­рять учневі добре, тепле слово.

Одним із найбільш ефективних методів роботи із засудже­ними є арттерапія, особливо такі її розділи: бібліотерапія, музи­котерапія, казкотерапія, кінотерапія.

Надзвичайно важливою є організація психологічної допо­моги ув'язненим. При цьому слід мати на увазі такий аспект становища засуджених, як їхня постійна публічність. У зв'язку з цим звичні групові форми роботи виявляються малоефектив­ними. Учасники тренінгових і терапевтичних груп бояться, особливо на перших етапах роботи, розкритися перед іншими учасниками, тому що пізніше вони не розходяться в різні сто­рони, а опиняються поряд на довгі роки в одній камері чи в одному загоні. Разом з тим відмовлятися від групової роботи не варто. Ефективно використовуються методи групової терапії в пенітенціарних закладах Англії, Німеччини, США, Франції.

Завдання соціального працівника (психолога) у пенітенці­арних закладах суперечливі: адаптувавши людину до умов соціальної ізоляції, підготувати її до життя на свободі.

3.За статистичними даними, кожний четвертий злочин в Україні скоюється неповнолітніми.Щоденно підлітками ско­юється 104 злочини, зокрема одне вбивство або тяжке тілесне ушкодження, 8 грабежів, 2 розбійних напади, 26 крадіжок.

Лідери злочинних угруповань особливу увагу приділяють залученню неповнолітніх до протиправної діяльності. За да­ними Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань криміногенний та соціально-демографічний склад неповнолітніх засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, досить складний. Більше полови­ни з них засуджені за розкрадання та крадіжки, кожний чет­вертий - за розбій чи пограбування, практично кожен деся­тий - за нанесення тяжких тілесних ушкоджень або вбивство. При цьому 13% засуджених віком 14-16 років, 28% - 16-17 років та 39% - 17-18 років.

Майже кожного третього неповнолітнього, який перебуває у виховних колоніях, засуджено на термін від 1 до 3 років позбавлення волі, половину - від 3 до 5 років та майже 18% - на термін понад 5 років. 97% засуджених неповнолітніх відбувають покарання у вигляді позбавлення волі вперше, але 42% раніше мали умовну судимість або відстрочку від відбування покарання. Соціально-педагогічна занедбаність, яка притаманна значній частині не­повнолітніх засуджених, значною мірою зумовлена тим, що до засудження 41,3% неповнолітніх не працювали і не вчилися, 49,1% виховувалися в неповній сім'ї, а 19,5% взагалі не мали батьків. Майже 7% засуджених виховувалися у спеціальних закладах Міністерства освіти і науки.

Не дивлячись на те, що головною метою існування закладів соціальної ізоляції є виховання і перевиховання неповнолітніх правопорушників, є підстави говорити про те, що свої функції вони не виконують. Дуже часто виховні колонії є тими місця­ми, із яких рекрутуються майбутні члени дорослих криміналь­них співтовариств.

Виходячи з того, що в сучасний період не можна відмови­тися від кримінального покарання у вигляді позбавлення волі, у роботі з неповнолітніми правопорушниками, які знаходяться у виховних колоніях, головну роль повинні відігравати виховні заходи впливу, шкільне і професійне навчання та психологіч­на підготовка підлітків до звільнення. Складність цього питан­ня полягає в тому, що сам по собі пенітенціарний заклад ство­рює вкрай обмежені можливості для використання багатьох методів роботи з підлітками.

Насамперед важливо створити для підлітків систему не лише фізичного, а й психологічного захисту від впливу кримі­нальних авторитетів. Необхідна також сумісність підлітків один з одним. При цьому слід враховувати не тільки міжособистіс-ну сумісність. У роботі з підлітками важливо пам'ятати, що переважна більшість з них через вікові особливості не в змозі виконувати будь-яку одноманітну роботу чи довго знаходити­ся в одному і тому самому оточенні. Необхідна постійна зміна вражень. Практика показує, що найбільша кількість поведінкових девіацій спостерігається при залученні підлітків до рутинних, важких, некваліфікованих робіт, які не відповідають їхнім фізичним можливостям, а також до монотонної, одноманітної праці. Цікава, захоплююча діяльність, що вимагає творчості, не суперечить психічним і фізичним можливостям неповнолітніх, стимулює особистісно і колективно значущі досягнення - важливий засіб проф­ілактики прояву девіантної поведінки в цих закладах.

У роботі з підлітками необхідно використовувати їх праг­нення до групування, при цьому можна працювати як із стійки­ми групами, що склалися самостійно, так і створювати інші.

Виховна робота повинна здійснюватися диференційовано, з урахуванням моральної деформації засуджених. До найбільш поширених форм виховної роботи можна віднести бесіди, лекції, диспути, зустрічі з цікавими людьми. Останніми роками почали практикуватися зустрічі з колишніми вихованцями колоній, які ведуть чесний спосіб життя, з родичами засудже­них, з представниками громадських і релігійних організацій.

Гуманізація і педагогізація виховного процесу має бути по­будована на реалістичному аналізі ситуації - "на розумному гуманізмі", тобто система покарання має бути достатньо гнуч­кою, покликана забезпечувати вибірковість у застосуванні ре­жимних обмежень та створювати в закладах передумови для атмосфери людяності, належного ставлення до моральних норм.

Виправний вплив на неповнолітніх злочинців слід розгля­дати як єдиний процес, що бере свій початок від взяття підлітка під охорону і закінчується періодом реабілітації і соціальної адаптації після звільнення. На практиці цей процес розірваний. Причина - відсутність належної взаємодії між службами і зак­ладами, що забезпечують роботу з неповнолітніми правопоруш­никами і профілактику злочинності. Несприятливі тенденції зростання підліткової злочинності, збільшення кількості право­порушень у самих колоніях і слідчих ізоляторах, достатньо ви­сокий рівень рецидиву свідчать про те, що ефективність вихов­ного впливу на цю категорію злочинців низька. Тому в сучасних умовах висуваються пропозиції розширити застосування до неповнолітніх інших, крім позбавлення волі, покарань. Одним із таких видів покарання, альтернативних тривалому позбавленню волі, може стати короткотерміновий арешт, який широ­ко практикується в європейських країнах.

В Україні реалізовуються різноманітні експериментальні програми соціальної роботи з неповнолітніми засудженими. Український державний центр соціальних служб для молоді у 1999 р. створив на базі Чернігівського обласного центру соціаль­них служб для молоді та Прилуцької ВК для неповнолітніх злочинців експериментальний майданчик. Його відкрито з ме­тою розробки та апробації моделі проведення систематичної та комплексної соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх, які вчинили протиправні дії, зокрема злочини.

Серед пріоритетних напрямів діяльності майданчика - створення та організація постійної роботи консультативно­го пункту при ВК з надання комплексу соціально-психолог­ічних та інформаційних послуг вихованцям і батькам; роз­робка й апробація нових програм з профілактики правопорушень, підготовки засудженої молоді до сімейного життя, формування здорового способу життя, вивчення про­фесійних намірів, готовності молоді до життєвого самовиз­начення, соціальної та професійної адаптації за умов ринко­вих відносин; створення моделі соціального супроводу неповнолітніх та молоді, що повернулися з місць позбавлен­ня волі, шляхом сприяння в отриманні документів, пропис­ки, житла, роботи, навчання й налагодження втрачених зв'язків з батьками та рідними.

Основною формою роботи, наприклад, в Прилуцькій В К за програмою майданчика є систематична (один раз на місяць) робота виїз­ного консультаційного пункту Чернігівського ОЦССМ.

Модель соціально-реабілітаційної роботи соціального педаго­га з неповнолітніми вихованцями ВК здійснюється у три етапи.

На першому етапі проводиться психодіагностична робота, яка передбачає використання діагностичних методик, що на­правлені на визначення рис особистості:

¨ діагностика емоційних компонентів ставлення підлітка до значущих людей і до самого себе: "Неіснуюча тварина", "Дім-дерева-людина", "Моя сім'я", тест Люшера;

¨ діагностика акцентуацій характеру підлітків за методикою Лічко;

¨ діагностика індивідуально-типологічних особливостей підлітка: тест Айзенка; діагностика здатності підлітка до соціально-психологічної адаптації в нових умовах.

На цьому етапі також діагностуються проблеми соціально-педагогічного та медико-соціального характеру, які існують у підлітка, шляхом індивідуальної бесіди соціального педагога з ним, вимальовується схема подальшої корекційної та виховної роботи з підключенням інших фахівців (лікаря, юриста, психо­лога, нарколога, невропатолога, сексопатолога тощо). Під час роботи фахівців ЦССМ у ВК перевага надається індивідуаль­ним формам роботи: бесідам та консультаціям.

Другий етап - це проведення активних форм та методів виховного із корекційного впливу на вихованця. Тут ефектив­ними та корисними є такі форми та методи соціальної роботи:

¨ індивідуальні бесіди та консультації спеціалістів різного профілю (сексопатолог, невропатолог, нарколог, психолог, юрист тощо);

¨ лекційні заняття та робота в малих тренінгових групах;

¨ організація дозвілля через активне залучення до органі­зації та проведення тематичних конкурсів.

У процесі корекційно-виховної роботи з вихованцями ВК використовується така форма роботи, як організація та прове­дення культурно-масових заходів, до яких активно залучають вихованців ВК: КВК, спортивні змагання, конкурс "Червона калина", концертні програми.

З метою запобігання повторним правопорушенням, профілак­тики негативних явищ та формування здорового способу життя проводяться лекції на тему "Зроби свій вибір", з метою профоріє­нтації - лекції на тему "Поради щодо працевлаштування".

Третім етапом соціально-реабілітаційної роботи соціально­го педагога у виховній колонії є підготовка вихованців до звільнення. Ця робота включає такі складові:

¨ дослідження рис особистості, що заважають соціальній адаптації;

¨ корекція індивідуальних рис, що заважатимуть соціальній адаптації;

¨ включення спеціалістів ЦССМ до організації роботи "Школи підготовки до звільнення", в рамках якої прово­дяться лекції спеціалістів ЦССМ щодо вирішення про­блем з питань працевлаштування, отримання прописки, влаштування на навчання тощо;

¨ проведення анкетування та індивідуальних бесід з метою визначення проблем та потреб неповнолітнього: налагод­ження соціальних зв'язків вихованців з його рідними та близькими; проблеми із забезпеченням житлом тощо;

¨ консультування з питань вирішення проблем у взаємодії з оточуючими, побутових проблем;

¨ надання психологічної підтримки;

¨ інформаційне забезпечення вихованців шляхом надання друкованих матеріалів.

Здійснюється зустріч соціального педагога з батьками чи рідними та, якщо неповнолітній сирота або з неблагополучної сім'ї, повідомляються листом відповідні служби та організації про необхідність сприяння у вирішенні проблем цих підлітків. У цьому напрямку фахівцями ЦССМ налагоджено тісну співпрацю з міським центром зайнятості, навчальними закла­дами міста та області, кримінальною міліцією у справах непов­нолітніх, Службою у справах неповнолітніх, владою міста, гро­мадськими організаціями.

У рамках роботи майданчика та для забезпечення необхідною інформацією підлітків та молоді, які відбувають покарання чи звільнилися з місць позбавлення волі, фахівцями ЦССМ у 2000 р. було підготовлено, випущено та розповсюджено серед вихованців ВК інформаційні брошури: "Звільнення" (на допомогу молодим людям, які готуються до звільнення з місць позбавлення волі), "Звільнись, замислись і визначись!" (поради щодо працевлашту­вання), "Профілактика наркозалежності", "Стежинами життя" (на допомогу батькам, діти яких відбувають покарання).

Модель соціального супроводу неповнолітніх, які повер­нулися з місць позбавлення волі, має свої конкретні завдання, а саме: допомога в отриманні паспорта, забезпечення підлітка житлом, влаштування на навчання та, найголовні­ше, - це допомога в отриманні робочого місця. До ЦССМ підлітки звертаються за конкретною допомогою. Найчасті­ша причина звернень - відсутність робочого місця, а звідси і засобів для існування. Тому фахівцями ЦССМ за сприян­ням центру зайнятості надається допомога неповнолітнім у працевлаштуванні та безкоштовні юридичні послуги. При ЦССМ існує Клуб для безробітної молоді, до роботи якого залучаються і молоді особи, які повернулися з місць позбав­лення волі.

4. Соціальна робота з колишніми засудженими на сучас­ному етапі нерозвинена. Це, зокрема, пояснюється тим, що більшість населення виявляє стійке негативне ставлення до цієї категорії громадян. Разом з тим поступово приходить ро­зуміння, що неприйняття суспільством колишніх засуджених, їх відторгнення, небажання допомагати їм у вирішенні соціаль­них і інших проблем обертаються для правослухняних грома­дян такими явищами, як постійна соціальна тривожність, не­впевненість у власній безпеці, висока ймовірність стати жертвою злочину і т.ін.

Щоб зруйнувати цю соціально небезпечну тенденцію, необ­хідно створити ефективно діючу, що контролюється державою, систему соціальної роботи з особами, які звільнилися з місць позбавлення волі. До того ж вона повинна бути створена на нових гуманістичних і демократичних основах, що відповіда­ють міжнародним нормам.

Відповідно до спільного наказу Державного департаменту з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства праці та соціальної політики від 29 червня 2000 р. № 139/405/150 адміністрації виправних колоній мають попе­редньо узгоджувати з територіальними органами внутрішніх справ питання трудового та побутового влаштування осіб, які звільняються. Щодо кожного звільненого до органу внутрішніх справ та центру зайнятості за обраним місцем проживання надсилають відповідні повідомлення.

З усієї кількості осіб, звільнених з виправних колоній у 2002 р. (55 тис), адміністрації виправних установ отримали з органів внутрішніх справ повідомлення про прибуття на місце прожи­вання 47,5 тис. (86%) звільнених. Із них у місячний термін за­реєстровано (прописано) 41,5 тис. (75%) звільнених, працев­лаштовано - 22,1 тис. (40%).

На початку 2003 р. в Україні для осіб без певного місця проживання та звільнених з місць позбавлення волі функціо­нувало 27 центрів, будинків, притулків різних форм власності на 1085 місць у 15 областях.

Надання звільненим з місць позбавлення волі правової, психологічної допомоги здійснюється зазвичай епізодично, на розсуд окремих представників органів влади або громадських чи релігійних організацій. У цій роботі відсутній системний та науковий підхід. Низька профілактика рецидивної злочинності, що становить нині до 30% загальної злочинності.

Безпосередньо діяльністю щодо надання соціальної допомо­ги зазначеним особам має займатися патронажна служба - функціонально визначена соціальна структура, яку створюють при місцевих органах державної влади.

Соціальна робота з колишніми засудженими повинна вклю­чати в себе заходи, спрямовані на їх соціальну реабілітацію і постпенітенціарну соціальну адаптацію.

Процес соціальної реабілітації має починатися з першого дня перебування засудженого у виправному закладі і продовжува­тися після його звільнення до вирішення основних питань соц­іального облаштування, тобто включати два взаємопов'язані періоди - пенітенціарний і постпенітенціарний.

Соціальна адаптація здійснюється в постпенітенціарний період і передбачає комплекс заходів, що допомагають звільне­ному засудженому включитися в реальні соціальні процеси і відносини, закріпити вироблені впродовж соціальної реабілітації установки і норми. Саме успішність соціальної адаптації забез­печує ефективність соціальної реабілітації колишніх засудже­них. Невирішені ж у процесі соціальної реабілітації проблеми можуть стати нездоланною перешкодою в період адаптації.

Постпенітенціарний етап соціально-психологічної адаптації, вирішення проблем побутового і трудового облаштування більшість колишніх засуджених проходять самостійно, у кращо­му випадку за сприяння родичів, друзів, найближчого оточен­ня. У цей період, залежно від конкретної соціальної ситуації звільненого, у нього може виникнути необхідність в отриманні таких видів допомоги: в оформленні документів; у пошуках роботи і працевлаштуванні; в пошуках місця проживання; у вирішенні проблем здоров'я; у налагодженні взаємин з роди­чами; у вирішенні психологічних труднощів; в отриманні ма­теріальної допомоги.

Крім того, багато хто із засуджених, повернувшись у той соціум, із якого він потрапив у місця позбавлення волі (а це, як правило, соціум, який має негативні характеристики), втрачає набуті в період відбування покарання позитивні ус­тановки (якщо вони взагалі були набуті). Тому необхідність нейтралізації негативного впливу соціуму на людину, яка звільнилася із виправного закладу, також нерідко стає само­стійною проблемою.

Усі перераховані проблеми мають вирішуватися в різних закладах та інстанціях. Але нерідко колишній засуджений зіштовхується з відкрито негативним до себе ставленням зі сторони посадових осіб. У результаті значна кількість ко­лишніх засуджених відмовляється від спроб вирішити свої проблеми в установленому порядку і знову опиняється в асо­ціальному середовищі, починає вести кримінальний чи маргі­нальний спосіб життя.

Тому практично кожний звільнений потребує кваліфікова­ної допомоги у вирішенні своїх соціальних проблем, яка є різною для різних категорій колишніх засуджених. При розробці технологій роботи з ними слід враховувати:

¨ ступінь деформації особистості під впливом кримінальної субкультури;

¨ тривалість часу ізоляції від суспільства;

¨ кількість кримінальних покарань, пов'язаних із позбав­ленням волі;

¨ наявність негативних якостей особистості (утриманство, несамостійність, втрата почуття відповідальності й т.ін.), сформованих у результаті детальної регламентації режи­му утримання засудженого в колонії;

¨ рівень соціально-правової занедбаності;

¨ соціальну спрямованість найближчого мікрооточення, на­самперед сім'ї.

Слід наголосити, що в основу будь-якої технології роботи з цією категорією осіб повинно бути покладене переборення не­гативного ставлення суспільства до колишніх засуджених і зу­мовленої цим їх підвищеної збудженості, що є однією з пере­думов рецидивних злочинів.

Особливо значущим інститутом при розгортанні соціаль­ної роботи в інтересах неповнолітніх і молоді, які скоїли зло­чин, є спеціалізовані центри ресоціалізації та адаптації. Вони створюються на базі ЦССМ, до їхньої структури повинні вхо­дити служби соціального супроводу молоді, яка повернулася з місць позбавлення волі, та кризові центри тимчасового пе­ребування для молодих осіб цієї категорії, які потрапили у складну життєву ситуацію. У межах діяльності спеціалізова­них центрів можна реалізувати такі завдання:

¨ підтримка соціально значущих зв'язків ув'язненої молоді;

¨ проведення різних видів консультування неповнолітніх та молоді, які повернулися з місць позбавлення волі, та їхніх батьків;

¨ соціальна допомога неповнолітнім та молоді, які поверну­лися з місць позбавлення волі, та їхнім батькам;

¨ соціальний супровід неповнолітніх та молоді, які звільни­лися з місць позбавлення волі.

Коли ведеться соціально-реабілітаційна робота з неповнол­ітніми та молоддю, її технологічний алгоритм включає:

¨ збір та аналіз повної інформації про молоду людину, яка має звільнятися (вивчення її характеристики, особової справи, медичної картки тощо);

¨ знайомство з сім'єю, оточенням молодої людини;

¨ бесіда-знайомство з молодою людиною (з'ясування індивідуально-психологічних особливостей, мотивації подальшої поведінки, характеру стосунків з батьками, міркувань щодо освіти, майбутньої роботи тощо);

¨ розробка індивідуальних діагностичних карт;

¨ складання індивідуальної програми реабілітації для успі­шної адаптації до життя в суспільстві, підбір методів втру­чання (засобів впливу на свідомість, почуття, волю);

¨ складання плану соціального супроводу;

¨ розробка та проведення тренінгів з питань соціальних цінностей, досвіду та стимулювання розвитку позитивних рис характеру, подолання особистих комплексів.

Коли ведеться соціально-реабілітаційна робота з батьками, послідовність дій включає:

¨ знайомство з сім'єю (підготовка до зустрічі, з'ясування мотивації щодо проживання молодої людини в сім'ї, пи­тання подальшої освіти, роботи тощо);

¨ допомога у створенні позитивного сімейного мікроклімату;

¨ складання плану соціального супроводу сім'ї;

¨ індивідуально-консультативна робота з батьками для по­долання конфліктних ситуацій у сім'ї.

У випадках соціально-реабілітаційної роботи з найближчим оточенням вона розпочинається зі знайомства з людьми, з яких воно складається (однолітки, друзі, знайомі тощо). Спілкування спрямовується на визначення найбільш референтних (для клієнта) осіб з оточення, з'ясування їх індивідуально-психологіч­них особливостей, мотивації щодо їхньої допомоги клієнту, про­гнозування їхньої подальшої поведінки. Після аналізу отриманої інформації і розробки стратегії втручання ведеться індивідуально-консультативна робота з людьми із близького оточення.

Важливу частину соціальної роботи на користь зазначе­ної категорії молоді становить організаційна робота з держав­ними установами та громадськими організаціями. Вона вклю­чає такі складові:

¨ представництво і захист інтересів молодої людини, яка відбула покарання, в державних установах;

¨ налагодження порозуміння та взаємозв'язків між різни­ми структурами;

¨ координацію роботи фахівців різних установ і організацій на користь клієнта.

5. У зв'язку з низькою ефективністюреалізації реабілітац­ійних програм у місцях позбавлення волі, в сучасний період ідея реабілітації поступово відроджується в іншій іпостасі, що передбачає не соціальну ізоляцію правопорушника, а його пе­ребування в суспільстві. При цьому вважається за необхідне забезпечувати життєдіяльність правопорушника у суспільстві і паралельно розв'язувати соціальні проблеми, що свого часу підштовхнули людину на скоєння правопорушення. Головним аргументом на користь соціальної роботи з попередження пра­вопорушень є можливість проведення значно більшої кількості реабілітаційних програм, ніж це можливо зробити в закритих закладах. Керівництво пенітенціарних департаментів у розви­нутих країнах найбільшу увагу приділяє розробці превентив­них стратегій в соціальній політиці: попередженню злочинності та впровадженню превентивних соціальних технологій.

Останнім часом почали з'являтися досить обґрунтовані до­кази на користь так званого просоціального моделювання, суть якого полягає у свідомому застосуванні спеціально розробле­ної стратегії для розвитку моральності підопічного. Соціаль­ний працівник разом з клієнтом планують досягнення кількох дуже конкретних цілей, спрямованих на утримання правопо­рушника від спокуси вчинити злочин. Цей метод спонукає також соціального працівника заохочувати клієнта до досить високого ступеня рефлексії та стимулювати його са­мостійність і автономію при вирішенні життєвих питань. Соц­іальний працівник має діяти як позитивна рольова модель, тоб­то спонукати підопічного до наслідування: він має регулярно демонструвати повагу до клієнта, хвалити його за досягнення і уникати вербальної конфронтації.

Подібні програми намагаються підсилити шляхом впровад­ження пробаційних (випробувальних) технік, спрямованих на активне заохочення просоціальної поведінки.

Відомо, що підготувати засуджених до життя на волі в умовах в'язниці дуже складно через ізольованість закладу від суспільства. А покарання без позбавлення волі об'єктивно має певні переваги:

1) санкції, що застосовуються до правопорушника протягом періоду пробації, вважають більш адекватним покаранням за незначні злочини, що складають в середньому близько 70% загальної їх кількості;

2) пробація сприяє реабілітації злочинця у звичних для ньо­го умовах, до того ж немає потреби його реінтегрувати в суспільство після відбуття покарання;

3) пробація потребує значно менших витрат, ніж ув'язнення;

4) такий підхід приводить до зменшення кількості ув'язне­них, що, у свою чергу, збільшує кількість платників по­датків. Засуджені, як правило, особи працездатного віку. Наприклад, середній вік ув'язнених в Україні - 29,4 роки.

Єдиним загальновизнаним методом успішної реабілітації зло­чинця є вивчення рівня повторної злочинності. Статистика ре­цидиву через 2 роки після завершення дії нев'язничних санкцій свідчить про те, що така міра не веде до зростання рецидиву, а навпаки, сприяє його зниженню в порівнянні з тими, хто відбув в'язничне покарання. Дослідження в Норвегії показало, що по­вторний злочин упродовж двох років скоїли 25% осіб, які прой­шли громадські роботи, 35% тих, хто мав відстрочку від виконан­ня вироку, і 50-60% тих, хто відбув в'язничне покарання.

Можна зробити висновки, що соціальна робота з правопо­рушниками у суспільстві ефективніша, ніж в умовах в'язниці. При цьому соціальні працівники мають стати позитивною ро­льовою моделлю для своїх клієнтів, що висуває підвищені ви­моги до їхньої поведінки та етичних поглядів.

Ряд дослідників вказує, що на початку третього тисячоліт­тя Україна має розробити і запровадити власну концепцію попередження правопорушень та злочинів - м'якого соціаль­ного контролю. Обмеження покарання переважно ув'язненням довело неефективність цієї санкції: покращання в поведінці більшості засуджених і соціальної адаптації їх після визволення не виявлено. Водночас треба зважати на те, що найближ­чим часом ми об'єктивно не зможемо відмовитися від системи в'язниць. Необхідно лише пам'ятати, що в'язниця не може бути основним засобом покарання.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте злочинність як соціально-психологічну проблему.

2. Назвіть технології роботи із засудженими в пенітенціар­них закладах.

3. У чому полягають особливості виховання неповнолітніх засуджених?

4. Визначіть технології постпенітенціарної адаптації ко­лишніх засуджених.

5. Розкрийте сучасні підходи до реабілітації злочинців.

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Питання для самоконтолю
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
6. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
7. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
8. Бесіда за запитаннями.
9. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.
10. Вид заняття: лекція
11. Вид заняття: лекція
12. Вид заняття: лекція

Переглядів: 4730