У складі лісостепової Скіфії та Сарматії. На перетині культур.

У зв'язку з різкою зміною клімату, який у степовій зоні став надзвичайно посушливим, в Україні виникла нова економічна ситуація і склалися дві культурно-господарські зони. В Лісостепу та на Поліссі провідною галуззю стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях, а приселищне тваринництво перетворилося на придомне, з стійловим утриманням худоби. У Степу землеробство стало неможливим, а тваринництво почало розвиватися як кочове.

Згідно з поширеною думкою, землеробські суспільства України протягом усієї епохи раннього заліза залишалися варварською окраїною цивілізованого світу, тоді як степове населення стало учасником творення ориґінальної цивілізації номадів (кочовиків). Втім, багато вчених уважають, що лісостепові осілі племена за рівнем соціального розвитку не поступалися степовикам і навіть переважали їх. Слід мати на увазі й той факт, що кочове господарство не може існувати поза зв'язком із землеробським. Обмін продуктами харчування і ремісничої праці однаково важливий для обох господарських укладів. Полтавський регіон, як і загалом український, в ранньозалізному віці був цілісною системою, де окремі частини доповнювали одна одну.

Першою археологічною культурою раннього залізного віку на території Середнього Подніпров'я була чорноліська (від Чорного лісу між річками Інґулом та Інґульцем у Кіровоградській області). Носії культури, в яких вбачають протослов'ян, займалися переважно орним землеробством, їхніми степовими сусідами були войовничі кіммерійці. Захищаючись від їх нападів, чорнолісці зводили укріплені городища на мисах берегів із глибокими ярами. На Правобережжі вздовж р. Тясмин вони створили захисну систему із 12 фортець. Перейнявши досвід військової організації кочового суспільства, чорнолісці завели не лише піше військо, а й кінноту, до складу якої входили представники родоплемінної знаті. Ймовірно, - саме чорноліські племінні об'єднання згадуються в античних джерелах під назвою «сколоти».

Протягом Х-УПІ ст. до н. е. носії чорноліської культури опановують Дніпровське Лівобережжя, розселяючись у басейнах Хоролу, Псла, Ворскли, Орелі. У процесі розселення чорноліське населення асимілювало місцеву бондарихинську людність.

На території області виявлені також бронзові вироби, виготовлені чорноліськими майстрами: сережки та інші прикраси, сокири-кельти, наконечники на списи. Про наявність у чорнолісців розвиненого землеробства свідчать знахідки численних зернотерок, мотик із рогу та кістки, крем'яних, рідше - металевих серпів. Унікальною знахідкою, що належить до кола продукції чорноліських бронзоливарників, є бронзовий серп із різночасового поселення у с. Засулля під Лубнами.

У II пол. VIII - на поч. VII ст. до н. е. на Полтавщину прибув новий континґент праслов'яно-фракійських переселенців із Правобережжя - носіїв жаботинської культури (від с. Жаботин Кам'янського р-ну Черкаської обл.). Дослідники вбачають в цьому населенні неврів, відомих з «Історії» Геродота. Ряд селищ та поховальних комплексів переселенців виявлено за розкопками і розвідками на мисах високого берега р. Ворскла, а також на Західному укріпленні Більського городища. Характерним для прийшлого населення є підкурганне поховання, досліджене розкопками І.М. Кулатової та О.Б. Супруненка в 1994 р. поблизу с. Карпусі Полтавського р-ну на р. Полузір'я.

Першими степовими кочівниками доби залізного віку були кіммерійці. Вчені відносять цей кочовий народ до давньоіранського етносу. Кіммерійці - перший народ України і всієї Східної Європи, чиє ім'я відоме з писемних джерел: творів грецьких авторів, повідомлень асирійських розвідників, вавилонських хронік тощо.

Кіммерійці займали степові території Північного Причорномор'я й Північного Кавказу. Звичайно кіммерійську епоху відносять до IX-VII ст. до н. е., хоча деякі вчені починають її відлік навіть із XV ст. до н. е.

Кіммерійці першими у широких масштабах оволоділи залізоробною і сталеливарною технікою й відіграли велику роль у поширенні заліза в Європі. Сусідні племена переймали у кіммерійців зразки зброї й спорядження верхового коня. Кіммерійці вперше запровадили нову військову техніку, коли комонні воїни витіснили колісниці. Кіммерійські кіннотники мали прекрасне озброєння: лук і стріли, списи, сталеві мечі й кинджали, шкіряні панцири і щити. На час воєнних походів племена об'єднувалися в могутні союзи.

Наприкінці VIII - на поч. VII ст. до н. е. кочовики встановили контроль над населенням передстепу, підпорядкувавши собі ресурси регіону. Звідси вони отримували у вигляді данини чи налагодженого обміну продукти хліборобства, а також рабів. Наслідком цього стала поява окремих елементів матеріальної культури степовиків на просторах Лівобережжя. Насамперед це стосується зразків кіммерійського озброєння, деталей кінської упряжі, прикрас.

На ряді поселень Полтавщини знайдено типові кіммерійські бронзові дволопатеві наконечники стріл із пером різної форми, бронзові вудила, залізний наконечник на спис, бронзові бляшки, частину біметалевого кинджала, кам'яні свердлені циліндричні молоти. З торговими операціями, здійснюваними кіммерійцями, пов'язують надходження до реґіону кавказьких бронзових імпортів (сокира колхідського типу, кобанська підвіска у вигляді фігурки жінки).

На степовій території краю виявлено чотири кіммерійських поховання кінця VIII - поч. VII ст. до н. е. - поблизу с. Бутенки Кобеляцького району, на околиці с. Шевченкове Решетилівського району та в курганах біля Стовбуватої Могили під Комсомольськом.

У II пол. VII ст. до н. е. Полтавщина опинилася у зоні контактів із могутнім скіфським племінним об'єднанням, яке охоплювало величезні обшири Євразії від Карпат до Паміру й Алтаю. Ім'я скіфи (скити) буквально означає блукачі, їхні предки колись населяли степи України, а потім пішли у далекі походи в Азію. Якась частина цих завойовників повернулася назад у VIII ст. до н. е. й незабаром опанувала значну частину території України.

Відомості про скіфів містяться в творах грецьких і латинських авторів, а також у асиро-вавилонських документах. Найповніше скіфів описав Геродот, котрий присвятив їм цілий розділ своєї «Історії» (книга IV «Мельпомена»).

З писемних джерел відомо, що на території України-Скіфії жили різні племена. Степові простори заселяли скіфи-кочовики, очолювані царськими скіфами (саями). Вважають, що вони були іранцями, їм підпорядковувалися алазони, котрих ототожнюють із фракійцями, а також калліпіди - скіфи, що сприйняли риси грецької культури. Північна лісостепова зона була населена різноманітними нескіфськими племенами, які зазнавали інтенсивного впливу скіфської культури. Тут мешкали неври («скіфи-орачі» чи «скіфи-землероби»), яких розглядають як предків слов'ян (деякі дослідники вважають, що під цими назвами ховається підкорений скіфами сколотський союз носіїв чорноліської культури.

Кочові скіфи, поховань яких на теренах області небагато, зберігали курганний поховальний обряд, який утвердився в українських степах ще в епоху бронзи. Над могилами робили насипи, висота яких залежала від суспільного становища небіжчика. Найвищі кургани насипали царям і вельможам, менші - воїнам, зовсім маленькі - ремісникам та пастухам.

Могила знатного скіфа (поч. IV ст. до н. е.) досліджувалася І.М. Кулатовою та О.Б. Супруненком у 1996 р. під курганним насипом в ур. Гора поблизу Нових Санжар. Парне поховання заможного кочівника (V ст. до н. е.) виявлено на початку 1960-х рр. у зруйнованому кургані поблизу с. Нововільховатка Чутівського р-ну. Поховання воїнів-номадів відкриті також у кургані біля с. Федорівка Карлівського р-ну та неподалік від с. Орлик Кобеляцького р-ну. Орлицьке поховання (кін. V -поч. IV ст. до н. е.) досліджене в 1980 р. Л.М. Луговою, смт. Опішне Зіньківського району (Коваленко О.В.)

Всупереч поширеним уявленням, кочівники не «завойовували» Лівобережний Лісостеп. Місцеві племена мали власних правителів, які виступали союзниками або противниками скіфів. Центрами племінних об'єднань були могутні городища, серед яких виділялася столиця гелонів на Більському городищі. Залежність від кочовиків була номінальною (вірогідно, навіть не передбачала сплати данини). Скіфи мирно кочували у безпосередній близькості від лісостепових городищ та поселень, просуваючись придатними для випасу худоби степовими вододілами річок. Частина кочівників осідала на землю поблизу городищ, поповнюючи контингенти населення лісостепу.

Між осілими хліборобами й скотарями та степовими кочівниками встановилися тісні культурно-економічні зв'язки. Обидві сторони були зацікавлені в хлібному експорті до грецьких колоній на Чорному мору. Унаслідок взаємовигідної торгівлі в регіоні розповсюдилися однакові типи озброєння, кінської упряжі, прикрас. У лісостепові райони спрямовувалися також торгові експедиції давньогрецьких купців.

Землеробські племена краю були відомі населенню античних полісів Північного Причорномор'я під збірною назвою «скіфи-орачі». При цьому серед племен, що мешкали на території тодішньої Полтавщини, давні греки розрізняли будинів, гелонів і неврів. У свідоцтвах античних авторів лісостепові племена виступають як самостійні державні утворення, що мають своїх царів і проводять незалежну політику. За повідомленням Геродота, під час скіфо-перської війни царі гелонів і будинів виступили на боці скіфів. Можливо, через це Дарій вторгся в Лісостепову Скіфію і атакував її столицю Гелон.

Серед лісостепового населення виділяють ворсклинську, попсільську та посольську групу пам'яток. Вивчено чимало курганів 6-4 ст. до н. е., зокрема, Олефірщини Диканського району (розкопки І.М. Кулатової 1989 р.) та в околицях Мачух Полтавського р-ну (розкопки М.Я. Рудинського, 1924, 1946 рр.). Поховання засвідчують значне майнове і соціальне розшарування тогочасного ворсклинського суспільства. Рядові поховання мали вигляд прямокутних ям із дерев'яним накатом. Для заможних покійників споруджувалися камери складні - з рубленими склепами, входами-дромосами зі ступінчастим :ком, дощатими настилами підлоги на масивних лагах. На перекриття поховань розкидалися рештки тризни й вугілля поминальних вогнищ, і,увалися туші жертовних тварин. Чоловічі поховання супроводжувані зброєю та кінським спорядженням; жіночі - прикрасами і предметами туалету, зрідка - сагайдачними наборами. Іноді в ногах знатних лежать поховані разом із ними раби.

Псільска локальна група пам'яток скіфського часу представлені у межах області Книшівським городищем, рештками близько укріплених поселень, курганними могильниками та окремими похованнями. Пам'ятки розташовані здебільшого у середній течії Псла. Найбільше їх скупчення відзначено на території Гадяцького району. Тут виявлено понад 20 селищ площею 1,5 га, розміщених на мисоподібних виступах високого берега (досліджувалися Гавришем П.Я.).

Серед поховальних пам'яток Попсілля відомо кілька курганних некрополів. Серед них - найбільший некрополь скіфського часу на Полтавщині - Броварківський могильник у Гадяцькому районі. Поховані в ньому належали до військово-вершницької верхівки населення басейну Середнього Псла.

Відомий ще з кінця XIX ст., могильник досліджувався на поч. XX ст. М.Ю. Бранденбургом, В.В. Хвойкою, С.А. Мазаракі та М.О. Макаренком (останній у 1908 р. розкопав 7 курганів). У 1989-1993 рр. П.Я. Гавришем вивчено ще 5 курганів. Могильник займає видовжену частину мисо-подібного виступу плато над Пслом і його правою притокою Ґрунню, поряд із садибами мешканців с. Броварки Гадяцького р-ну. На середину 1950-х рр. у його складі налічувалося близько 200 курганів висотою 0,2-1,0 м. На території села збереглися насипи-гіганти висотою від 5 до 12 м. Це найвищі кургани скіфської доби на території Полтавської області. Незважаючи на те, що некрополь неодноразово грабувався у давнину, в поховальному інвентарі досліджених насипів знайдено деталі кінської вузди та зразки зброї - мечі-акінаки, наконечники на списи, вістря стріл, фрагменти панцирів.

Посульський локальний варіант культури лісостепового населення скіфської доби на Полтавщині здавна привертає увагу дослідників. Посулля розглядається багатьма вченими як найвиразніший приклад співіснування прийшлих кочівників і автохтонного населення біля північних кордонів розселення будино-гелонських племен. Кочова військово-вершницька еліта тримала під контролем торговельні шляхи і разом із тим захищала поселення землеробів від нападників. У У-ІУ ст. до н. е. племена Посулля утворили протодержаву з центром на Басівському городищі (на території сучасного Роменського району Сумської обл.).

Полтавщина у пізньоскіфські часи. Політичні потрясіння пізньоскіфської доби (III—І ст. до н. е.) негативно відбилися на розвитку краю. Торговельні шляхи перемістилися на південь, життя на городищах і поселеннях занепало, значна кількість населення переселилася в інші регіони. Культурні шари пізньоскіфського часу відкрито головним чином на поселеннях Середнього Посулля.

Поховання пізньоскіфського часу виявлено на території с. Правобережна Кишенька Кобеляцького району, поблизу с. Кириленки Кременчуцького району, а також у степових курганах неподалік с. Стінка Чутівського району та у м. Карлівка. Відомі також окремі знахідки пізньоскіфських старожитностей (ліпна курильниця з околиць Кагамлика у Глобинському районі). Нещодавно рештки селища пізньоскіфської доби (І ст. н. е.) виявлено при обстеженні городища в ур. Зіньківщина поблизу Котельви.

Україна-Сарматія.В останньому, третьому періоді раннього залізного віку (II ст. до н. е. - IV ст. н. е.) територія Полтавщини перебувала в складі Сарматського державного об'єднання. Творцями цієї держави були кочові іраномовні племена, відомі під загальною назвою «сармати». На початку своєї історії сармати займали степи від Приуралля до Дону. З III ст. до н. е. почався інтенсивний рух сарматських племен на Північний Кавказ і до Північного Причорномор'я. Воювали жінки, які нерідко очолювали військові підрозділи і були навіть царицями. Жодна сарматка не виходилі заміж, доки не вбила ворога. Кіннотники були озброєні довгимі списами, залізними мечами і кинджалами, луками й отрує ними стрілами. Сармати винайшли залізне стремено, які дало можливість організувати озброєну кінноту й посилати і] в наступ щільними замкненими шеренгами. Атака легкої сарматської кінноти була навальною і нестримною. У значних військових сутичках легкокінні загони підтримували важко-озброєні вершники-катафрактарії. В античному світі вони здобули особливу славу: удару лави закутих у панцирі людей і коней не витримували навіть римські леґіони. Катафракта на тисячу років стала найвищим досягненням військової техніки.

Поряд із періодичними військовими набігами на сусідів з метою грабунку та встановлення данницьких відносин головним заняттям сарматів було кочове скотарство. Розводили переважно коней та овець. Постійними супутниками людей були великі бойові та пастуші собаки.

Сарматські коні - малорослі, з короткою шиєю і грубою головою, міцними костистими ногами - розвивали велику швидкість і витримували які завгодно труднощі. Заможні кочовики мали також породистих коней - високих, з довгою шиєю та стрункими ногами. В поході сарматські воїни використовували кількох заводних коней, на яких за добу могли здолати до 200 км.

Сармати займались традиційними для скотарів ремеслами: зброярством, лимарством, ткацтвом, виготовленням ліпного, дерев'яного, шкіряного посуду та культових речей. Важливе місце в економіці посідала торгівля з античними містами. В обмін на худобу та продукти тваринництва, а також рабів, сармати одержували олію, вино, хліб, овочі, ювелірні, ковальські, керамічні вироби, речі особистого вжитку. Торговельні зв'язки простягалися до Індії, Китаю, римських провінцій в Європі й Азії.

Опанування сарматами теренів Полтавщини. Перші хвилі міграції у Лівобережний лісостеп пов'язані з племенами роксоланів. Найбільш ранні свідчення появи сарматських племен (II пол. II ст. до н. е.) виявлено неподалік бродів через Ворсклу та Хорол.

Північніше смт Нові Санжари, в ур. Маджари поблизу с. Клюсівка, у розмиві берега Ворскли виявлена характерна горщикоподібна ліпна посудина заволзького виробництва з лійчастим вінцем, короткою циліндричною шийкою, кулястим тулубом і круглим денцем, прикрашена фризом прокресленого візерунку з «торочками». Не менш цікава знахідка походить із кутка Заяр'я у Хоролі, де в кургані на плато корінного берега р. Хорол було виявлено поховання воїна з характерним залізним кинджалом із довгим серпоподібним навершям і прямим перехрестям, а також ліпною посудинкою.

Наступні хвилі пересування сарматів у Ворсклинсько-Сульське межиріччя припали на кінець І ст. до н. е. - початок II ст. н. е. Вони пов'язані з племенами аорсів і аланів. Осілі жителі, вірогідно, сплачували кочівникам данину. Сарматські, переважно жіночі, поховання І-ІІ ст. н. е. виявлено у басейнах Орелі й Псла. Майже всі вони впущені в курганні насипи попередніх епох.

Жіноче поховання І—II ст. н. е. досліджено в 1989 р. в кургані поблизу с. Ливенське Новосанжарського р-ну. Воно здійснене у неглибокій катакомбі зі входом-дромосом. Жінка віком 40-45 років була покладена в домовину випростано на спині, з простягненими вздовж тулуба руками. Вона була вдягнена у шкіряні шаровари, сорочку і багатий халат із срібно-тканої тканини. У потойбічний світ її супроводжував виразний напутній інвентар - невелика дерев'яна шкатулка, тонкостінний глечик, уламки двох залізних ножів і шильця, точило, бронзові фібула та пряжка, а також рештки їжі - розчленована туша кобили. Найбагатшим у межиріччі Ворскли й Орелі вважається поховальний комплекс кін. І—II ст. н. е., відкритий в 1954 р. у с. Павлівка Кобеляцького району. Він містив бронзовий казан, бронзову литу профільовану тацю і кований глек провінційно-римського виробництва, залізний меч, скло-пастові намистини та скляний флакон.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Енеоліт-бронзовий вік. Культура і досягнення племен.	\|	Доба великого переселення народів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.