Західноукраїнські землі в 20—30-х роках 13.1 Українські землі в складі Польщі - Страница 2

Історія України - О.Д. Бойко Історія України

Страница 2 из 2

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції, використовувалася «санаційною» владою недовго. Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, а особливо, побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політиці, повертаючись до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозиційність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних формах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Це — Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р.,— по суті, ліберальна партія. Лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма — конституційна демократія та незалежність України. Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 p., — соціалістична партія. Лідери — Л. Бачинський, І. Макух. Програма — обмеження приватної власності, незалежність України. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 p., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма — проти соціальних та національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької партії, які були слабкими і схилялися до співпраці з польським урядом.

Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самостійницької), все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, незважати на яке польський уряд не міг.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. У цей час, як відзначає О. Субтельний, відбулося розширення функцій кооперативів, «кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту». Очевидно, саме тому в умовах жорсткого економічного тиску інтенсивно розвивається українська кооперація. Так, якщо 1921 р. у Галичині було 580 кооперативів, то 1928 р. — 2500, а 1939 р. — майже 4000.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921—1925). Масштаби діяльності цього підпільного (сучасники назвали його «катакомбним»), навчального закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів. Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20—30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастернак, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса. Таємний Український університет і НТШ були не тільки осередками збереження і розвитку української культури, а й центрами формування нової генерації національної еліти.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 p. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Тут чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи цим процесові асиміляції українців. Шептицький рішуче засудив колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки хотіли запровадити «нови обжондик» (новий обряд) — суміш українського і польського обрядів, а зазнавши поразки, почали конфісковувати церковні землі й руйнувати храми (знищено майже 200 церков). Протести митрополита у Римі, звернення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей. Дотримуючись центристських позицій, Шептицький енергійно виступає проти кампанії пацифікації, підтримує політику нормалізації, засуджує екстремізм ОУН і виступи комуністів.

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відповідна реакція українського населення дедалі більше починала виходити за межі легальних, мирних форм обстоювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського.

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934—1939 pp. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидержавних політичних виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками з місцевими властями і поліцією. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації («умиротворення») — придушення виступів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян примушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела». Жорстоким репресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано.

Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В Армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців 6 грудня 1919 р. Коновалець перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — на еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».

Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція — вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формування нової генерації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Західноукраїнські землі в 20—30-х роках 13.1 Українські землі в складі Польщі	\|	Українські землі в складі Румунії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.