• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 21. Цінності та їх функції в життєдіяльності 8 страница

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

неє аморальною. Під насолодою він розумів благо, до якого всі прагнуть і яке полягає в задоволенні душі та тіла.

Гуманізм Відродження в Італії багато в чому орієнтувався на філософію Платона. Найбільш помітною фігурою серед пла­тоніків цього періоду був Марсіліо Фічино (1422—1495). Його головним філософським твором є "Платонівська теологія про безсмертя душі". У ньому він доводив помилковість судження, що "філософія є служницею теології". Філософія, за Фічино, удосконалює теологію, а досконалість теології залежить від ступеня її філософського рівня. У дусі Платона та неоплатоніз­му Фічино ставив перед людиною завдання удосконалюватись, розмірковував про те, що законодавці та правителі повинні до­бре знати філософію, бути філософами.

Типове життя і діяльність досвідченого гуманіста відобра­зилися у творчості сучасника Фічино Піко делла Мірандоли (1463—1495). Він мав намір подати на римських зборах уче­них усього світу трактат з 900 тез про все пізнане. Однак дис­кусія не відбулась, тому що Папа Римський більшість тез за­боронив як єретичні. Гуманізм Піко був антропоцентричний. Людина в нього є в центрі світу, сама, особистою волею і віль­ним вибором, створює свою особистість, своє існування.

Отже, філософія в гуманістів перестала бути служницею богослов'я. Велику роль у відмежуванні філософії від теології відіграла теорія "двоїстої істини", яка відокремила предмет пізнання (вивчення природи) від предмета релігії (спасіння душі). Ця теорія, в умовах панування релігії і церкви за часів раннього Відродження, сприяла формуванню наукової свідо­мості та розвитку матеріалістичного напряму у філософії. Од­нак процес подолання середньовічної схоластики відбувався не тільки через Ренесанс. Іншим шляхом пішла європейська Реформація.

4.2.2. Філософія Реформації

Реформація (лат. перетворювати) — широкий антифео­дальний суспільний рух у країнах Західної та Центральної Єв­ропи XVI ст., що мав форму боротьби проти католицької церк­ви. Цей рух розпочався у Німеччині виступом 31 жовтня

Тема 4

1517 р. німецького мислителя і громадського діяча, голови бюргерської Реформації і засновника німецького протестан­тизму (лютеранства) Мартіна Лютера (1483—1546) з 95 теза­ми проти торгівлі папськими індульгенціями і зловживань ка­толицького духовенства. У них фактично заперечувалась необ­хідність католицької церкви з її ієрархією та духовенства вза­галі, єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Святе Письмо, містилась вимога "здешевлення церкви", заперечува­лось право церкви на земні багатства. Тези Лютера були сприй­няті як сигнал до виступу всіх опозиційних сил проти церкви та за національну і релігійну незалежність Німеччини.

Реформація не була однорідним рухом. Народний його на­прям поєднав вимоги усунення католицької церкви з вимога­ми знищення феодальної експлуатації і встановлення рівності. Королівсько-князівський напрям прагнув закріпити свою вла­ду і захопити земельні багатства церкви. Під ідейним стягом Реформації відбувалися Селянська війна в Німеччині (1524— 1526), буржуазні революції в Нідерландах і Англії. Реформа­ція започаткувала протестантизм.

Найбільш радикальним викладенням філософії Реформації є вчення одного з вождів Селянської війни в Німеччині Томаса Мюпцера (1490—1525). Воно має пантеїстичний характер (пантеїзм — філософське вчення, яке ототожнює Бога і світ). Бог, за Мюнцером, це світ у цілому, божественна воля полягає в тому, що всі творіння повинні діяти як частини світового ці­лого, а не заради себе. Христос не є історичною особою, а втілю­ється і виявляється у вірі. І тільки у вірі, без офіційної церкви, може бути виконана його спокутна роль. Внутрішньо відчута воля Божа виводить людину на шлях підкорення особистих ін­тересів інтересам суспільним, що виражають владу Бога на землі.

Реформацію Мюнцер визначав як революційне перетворен­ня світу на засадах перемоги загальних інтересів. Його соці­альна програма містила вимогу негайного встановлення Цар­ства Божого на землі, тобто суспільного устрою, в якому немає класових відмінностей, приватної власності, відособленої та відчуженої державної влади, що протистоїть членам суспіль­ства. У "Проповіді перед князями" (1524) Мюнцер відкрито за-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

явив, що влада тільки тоді може вважатися законною, коли здійснюється від імені народних мас і в їхніх інтересах.

Отже, Реформація ще не означала переходу до вільної філо­софської думки, але сприяла ліквідації монополії католицької церкви, у тому числі в ідеології, прокладаючи шлях до прогре­су філософії. У реформаційній філософії також з'явилися за­родки нової етики, які пізніше вплинули на розвиток усієї ети­ки Нового часу з її головною вимогою автономності та свободи особистості.

4.2.3. Натурфілософія Ренесансу

Натурфілософія — філософія природи, умоглядне тлума­чення природи з позиції її цілісності, фактично перша історич­на форма філософії. Вона виникла в Стародавній Греції, коли філософи висунули низку гіпотез щодо будови і властивостей природи, наприклад атомістичну гіпотезу. У Середньовіччі на­турфілософія майже зникла з філософського горизонту, а її окремі елементи були пристосовані до креаціоністських уяв­лень християнської, мусульманської та іудейської теології.

Зростання інтересу до природи у філософії Відродження ви­явилося в новому розквіті натурфілософії, пов'язаному з іме­нами Дж. Бруно, Б. Телезіо, Т. Кампанелли, Дж. Кардано, Ф. Парацельса, Ф. Патриці, М. Коперника, Леонардо да Вінчі, Галілео Галілея та ін.

Безпосереднім попередником ренесансної натурфілософії був німецький кардинал Микола Казанський (1401 —1464). Його філософія природи та космологічні погляди не виходили за межі релігії, але поняття світу і людини були спрямовані в майбутнє. Він був одним із першопрохідців сучасного мислен­ня, яке почало складатися в період між Середньовіччям і Рене­сансом.

Філософія Миколи Кузанського пантеїстична. Фактично він заперечував створення світу Богом, наділяв природу боже­ственними атрибутами. Він стверджував також, що Земля не є центром світу, а так звана сфера нерухомих зірок не є колом, яке замикає світ.

Тема 4

Глибокі ідеї висловив філософ у теорії пізнання. Процес пі­знання він визначав як безмежне удосконалення людських знань, на відміну від схоластики, яка вважала метою пізнання досягнення вічної та незмінної "божественної істини". Він ви­окремив ступені пізнання і дав кожному з них оцінку. Перший ступінь — відчуття — дає лише туманні образи речей. Відчут­тями править здоровий глузд, оперуючи числами і надаючи ре­чам імена. При цьому здоровий глузд у нього не відокремле­ний, а наявний у відчуттях як вияв здатності до уваги і розріз­нювання. Вищою сходинкою пізнання є розум. Якщо здоровий глузд осмислює протилежності відповідно до закону супереч­ності, то розум осягає безмежне і так долає протилежності.

Проблему діалектики істини Микола Кузанський розглядав з позицій єдності протилежностей. Істина, міркував він, невід­дільна від помилок, як світло невіддільне від тіні, без якої воно невидиме. Якщо глузд позбавлений розуміння збігу протилеж­ностей і тому схильний розглядати кожне зі своїх положень як істину в останній інстанції, то розум позбавлений цієї обмеже­ності, для нього досягнення істини є процесом все більшого на­ближення до Абсолюту, але, у зв'язку з недоступністю остан­нього для пізнання, цей процес ніколи не може бути заверше­ний.

Ідеї вчення Миколи Кузанського поєднували античну і се­редньовічну філософську традицію з ідеями і вченнями євро­пейської філософії Нового часу. В його творах "Про католиць­ку згоду" (1433), "Про згоду віри" (1453), "Про вчене незнання" (1440) та ін. відображено більшість проблем, які розв'язували філософи епохи Відродження, виступаючи проти схоластики і традиційного християнсько-теологічного світогляду.

Засновником італійської натурфілософії Відродження був Бернардіно Телезіо (1509—1588). У головному творі "Про при­роду речей відповідно до її власних начал" він рішуче й обґрун­товано виступив за незалежність філософії від теології та про­ти поклоніння авторитетам: філософські висновки мають спи­ратись на безпосереднє сприйняття, розум і досвід; не Бог, а природа є предметом філософських досліджень. Усі речі, ствер­джував Телезіо, матеріальні. Зміни і рух зумовлюються проти­лежними принципами — теплом і холодом. Принципи ці без-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

тілесні, але виявляються тільки в матеріальній субстанції. Джерело руху природи — у ній самій, саморух — притаманний матерії принцип.

У теорії пізнання Телезіо обстоював сенсуалізм. Основою етики вважав прагнення всього сущого до самозбереження. Своєю орієнтацією на досвідне пізнання філософ суттєво впли­нув на формування поглядів Т. Кампанелли, Дж. Бруно, Р. Де-карта, Ф. Бекона.

Найбільш значним і глибоким натурфілософом XVI ст. був Джордано Бруно (1548—1600), великий італійський борець за передовий антисхоластичний світогляд. У його творах "Про безмежність, Всесвіт і світи" (1584), "Про причину, начало і єдине" (1584), "Про монади, число і форму" (1591) та ін. можна побачити майже всі мотиви античної, прогресивної середньо­вічної і сучасної йому ренесансної філософії.

Філософія Дж. Бруно — послідовний і завершений панте­їзм. Він остаточно "переселив" Бога в природу, "розчинив" його в ній, визначивши природу "Богом у речах". Ідучи шля­хом пантеїзму, він усунув з теорії М. Коперника (1473—1543) пережитки схоластичної космології. Бруно відмовився від по­глядів польського астронома, згідно з якими Сонце є абсолют­ним центром Всесвіту. Такого центра у Всесвіті, доводив філо­соф, узагалі немає. Сонце лише центр нашої планетної систе­ми, одна з безлічі зірок безмежного Всесвіту, а кількість планетних систем у ньому — нескінченна. Не тільки наше Сон­це, а й зорі, як далекі від нас сонця, також мають свої планети і супутники. До речі, ці погляди астрономія підтвердила лише в середині минулого століття.

На противагу Арістотелівсько-схоластичним уявленням про принципову протилежність речовини Землі (земля, вогонь, повітря, вода) і речовини неба (планети, зірки, нетлінний ефір), Дж. Бруно доводив фізичну однорідність усіх світів. Він вва­жав також, що інші світи населені. (Позиція гілозоїзму — все-загального одухотворення природи — була в ті часи однією з відправних у натурфілософії.)

За життя Дж. Бруно ще не був відомий закон всесвітнього тяжіння, тому виникли значні труднощі в обґрунтуванні при­чин руху планет, зірок, Сонця. Бруно намагався подолати ці

Тема 4

труднощі на підставі філософської спадщини Платона. Він га­дав, що цей рух повністю пояснюють світова душа у Всесвіті та душі окремих планет і зірок. Однак, підкреслюючи активний характер духовного начала, він ніде не писав про його безтілес­не й окреме від тіла існування. По-новому розумів Бруно і ма­терію. На противагу схоластам, він розглядав матерію не як пасивне начало, що набуває визначеності лише під впливом створюваних Богом форм, а як начало активне, самостійне і са­модіяльне. Форма, вчив Бруно, не може існувати поза матері­єю, як і матерія немислима без форми. В єдності матерії і фор­ми провідна роль належить матерії. Бруно називав матерію матір'ю всіх речей, здатною безупинно продукувати все нові форми.

У теорії пізнання Бруно виходив з положення про людину як частину природи, мікрокосм (малий світ), що відображає макрокосм (великий світ). Він визнавав ті самі ступені пізнан­ня, що й Микола Кузанський: почуття, здоровий глузд, розум (інтелект). Усвідомлення світу як нескінченного привело філо­софа до діалектики збігу протилежностей як у безмежно ве­ликому, так і в безмежно малому. Яку б частину дійсності ми не взяли, вчив він, одна протилежність є початком іншої. Зни­щення приводить до виникнення, і, навпаки, любов — до нена­висті тощо. Джерело цього зв'язку протилежностей, їх внут­рішньої спорідненості — нескінченна субстанція. У ній ото­тожнюються і зливаються частина і ціле, пряма і коло, центр і периферія, матерія і форма, свобода і необхідність, суб'єкт і об'єкт тощо.

У своєму етичному вченні Бруно закликав до добра, до ді­яльності, до земної мети — істинного мірила моральності. Він відкидав пасивний аскетизм релігійної віри, виступав і проти пасивного гедонізму. Людська діяльність повинна бути підне­сеною, спрямованою до безмежності, частиною якої є сама лю­дина. Людина має пізнавати Всесвіт і на цій основі реалізову­вати саму себе.

Інквізиція оголосила філософію Д. Бруно єрессю. Великий мислитель був заарештований, ув'язнений і 17 лютого 1600 р., за вироком інквізиції, спалений на вогнищі в Римі.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Отже, пантеїстичний матеріалізм Дж. Бруно завершив на­турфілософію Ренесансу. Він був підготовлений розвитком гу­маністичної філософії і культури. У цей поворотний період іс­торії людина дійшла переконання щодо можливості творчого і впевненого існування у світі, пізнання дійсності й самої себе.

4.2.4. Соціальні теорії Ренесансу

Поворот Ренесансу до людини особливо помітно виявився в його соціальних і політичних теоріях. У центрі їх були пробле­ми державного устрою, громадянського суспільства, боротьби з папського церковною гегемонією, реорганізації суспільства в інтересах народу. Найбільш активно вони розроблялись у фі­лософії італійського і французького Відродження. У зв'язку з цим викликає великий інтерес творчість флорентійця, сучас­ника Леонардо да Вінчі, друга Мікеланджело, державного ді­яча, філософа, історика, поета і військового теоретика Пікко­ло Макіавеллі (1469—1527).

У своїх творах Макіавеллі відокремлював політику від тео­логії та релігії. Він доводив, що політика — сфера діяльності держави, яка не повинна залежати від церкви, що найвищим законом політики є добробут громадян і могутність держави, що для реалізації цього закону придатні будь-які засоби. По­літичним ідеалом він вважав Римську республіку, вбачаючи в ній втілення ідеї міцної держави, здатної забезпечувати внут­рішній порядок і поширювати свій вплив на інші народи. Рес­публіка в нього — найкраща форма правління, оскільки в ній кожен відповідальний за долю держави.

Розмірковував Макіавеллі і про те, що республіканська форма правління не завжди можлива. Тоді, гадав він, потуж­на держава можлива тільки за умови наявності керівника — абсолютного правителя, деспота, не зв'язаного жодними апрі­орними схемами, вказівками, релігією або своїм власним сло­вом, який суворо керується реальними фактами і мораллю сили. Такий керівник може бути жорстоким, хитрим, безжа­лісним, але тільки завдяки цим якостям він зможе оволодіва­ти стихією людської поведінки, зумовленої жагою до багат-

Тема 4

ства і добробуту, а також інстинктами, що супроводжують життя індивідів.

Згодом політику сили, що проводилася за принципом "мета виправдовує засоби", стали називати "макіавеллізмом". Вона постійно засуджується як теорія і практика безконтрольного використання влади, не підпорядкованого жодним моральним критеріям, як діяльність за принципом "успіх будь-якою ці­ною". Однак такі висновки не належать самому Макіавеллі і не випливають із його творчості. Принцип політики "мета ви­правдовує засоби" має більш пізнє, єзуїтське походження. Приписування Макіавеллі цього принципу — результат аб­страктного та неісторичного підходу до аналізу його вчення. Мораль сили, за Макіавеллі, — це мораль, яка відображає реа­лії життя, конкретні умови його часу, інтереси прогресивних сил тодішнього італійського суспільства у встановленні влади антифеодального типу, об'єднанні країни, утворенні централі­зованої держави. Насправді соціально-політична теорія Макіа­веллі є зразком земного, ренесансного гуманізму, вираженого стосовно реальності суперечливих інтересів відкрито, відваж­но, хоч і жорстоко.

Значний інтерес становить концепція виникнення і сутності держави, яку розробив у Франції епохи Відродження політич­ний мислитель, соціолог, юрист Жан Боден (1530—1596). "Усіляка держава, — писав він, — або виникає від сім'ї, яка постійно розмножується, або спочатку засновується збиран­ням народу воєдино, або утворюється з колонії, що виникла від іншої держави, подібно новому бджолиному рою, або, подібно до гілки, відокремленої від дерева і посадженої в ґрунт, гілки, яка, пустивши коріння, більше здатна плодоносити, ніж са­джанець, який виріс із насінини"¹.

Ж. Бодену належить також думка про географічну типіза­цію держав. Він стверджував, що південні народи потребують релігійної влади, а народи півночі можна змусити підкорятися тільки сильній державі.

Звичайно, не з сім'ї виростає держава і не природно-клі­матичні умови визначають її тип. Проблема виникнення і сут-

¹ Антология мировой философии : в 4 т. — М. : Мьісль, 1970. — Т. 2. — С. 144.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ності держави соціально-політична. Проте не можна не бачити заслуги Ж. Бодена в постановці проблеми і спробі знайти спо­сіб її розв'язання.

Утопічні соціально-політичні концепції Відродження ви­кладено, головним чином, у працях англійського гуманіста То-маса Мора, італійського ченця Томмазо Кампанелли і німець­кого реформатора Томаса Мюнцера.

Літературний спадок Томаса Мора (1478—1535) широкий і різноманітний, але головним його твором є "Золота книга на­стільки корисна, як і потішна, про найліпший устрій держави і про новий острів Утопія" (1516), скорочено "Утопія". Слово "утопія" перекладається з грецької мови як "місце, що не іс­нує", як дещо вигадане і тому нездійсненне, що виконує роль прикладу, зразка. Самою назвою своєї книги Мор заявив про нездійсненність ідей, які в ній викладені, його утопія — це мрія.

Причину соціального бідування людей Т. Мор вбачав у при­ватній власності на засоби виробництва, тому економічною основою суспільства в його "Утопії" є суспільна власність. На острові праця є правом і обов'язком кожного. Тривалість робо­чого дня скорочено до шести годин. Організацією виробництва займаються місцеві громади, а враховує і розподіляє готовий продукт держава. Люди живуть у повній згоді зі своєю приро­дою, прагнуть здорових насолод, займаються землеробством, ремеслом, здобувають знання, вивчають філософію. У цьому суспільстві все належить усім, немає жебраків і нужденних, усі багаті, хоча ніхто не володіє засобами виробництва.

Багато в чому подібну до Т. Мора позицію з проблеми май­бутнього суспільного устрою займав італійський філософ і со­ціолог Томмазо Кампанелла (1568—1639). У головному творі "Місто Сонця" (1613) він також розвивав ідею ліквідації при­ватної власності як головної причини зла, нужди і бідування людей. У вигаданій ним державі ("Місті Сонця") праця є не тільки обов'язком, а й потребою всіх членів громади, велика увага приділяється технічній творчості. Крім того, у державі Кампанелли "...знаходить заспокоєння совість, знищуються жадоба — корінь усього зла, і обман, і крадіжки, і пограбуван­ня, і надлишок, і приниження бідних, а також невігластво;

Тема 4

знищуються також зайві клопоти, труди, гроші, які накопичу­ють купці, скупість, пихатість та інші вади, що породжуються розділенням майна, а також самозакоханість, ворожнеча, за­здрість, підступність... У нашій Державі посади дістаються ви­ходячи з практичних навичок і освіченості, а не з прихильності та родинних зв'язків, бо ми звели нанівець родинні зв'язки"¹. Погляди Т. Кампанелли, як і Т. Мора, є утопічним соціа­лізмом (лат. — суспільний). Цим терміном у філософії і соціо­логії позначаються соціальні вчення, в яких у незрілій формі втілюється прагнення до встановлення нового типу суспіль­ства, в якому немає місця експлуатації людини людиною і всім іншим формам соціальної нерівності.

Перші соціалісти-утопісти щиро мріяли про щасливе май­бутнє людей, описували його у своїх творах, мужньо обстоюва­ли свої погляди. (Т. Мор за відмову присягнути королю, як "верховному голові" англіканської церкви, був звинувачений в державній зраді й страчений. 1935 р. він був канонізований католицькою церквою. Т. Кампанелла був одним із керівників змови з метою повалення влади Іспанії в Неаполітанському ко­ролівстві. Після розкриття змови був засуджений 1602 р. на довічне ув'язнення. У в'язницях Південної Італії він провів 27 років, зазнав тяжких знущань, був звільнений 1629 р., втік до Франції, де і помер.) Разом з тим їхні теорії були утопічни­ми, головним чином тому, що не вказували дійсних шляхів по­збавлення експлуатації і здобуття прав і свобод людиною.

Багато ідей утопічних соціалістів Відродження успадкував марксизм, який у XIX ст. поставив завдання перетворити вчен­ня про соціалізм із утопії на науку. У цьому напрямі чимало зробили К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та їхні соратники. Од­нак, як показав історичний досвід, проблема в цілому залиша­ється невирішєною й досі. Соціалізм не було реалізовано на практиці. Замість соціалістичних у колишньому СРСР та дея­ких інших країнах були створені командно-адміністративні тоталітарні держави.

Серед великої кількості причин невдач побудови соціалізму одними з провідних є догматизм і начотництво в соціальній те-

¹ Антология мировой философии : в 4 т. — М. : Мьісль, 1970. — Т. 2. —С. 188.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

орії, абсолютизація поглядів авторитетів, забуття діалектики і заміна її "здоровим глуздом", відрив теорії від практики.

Отже, у всіх галузях культури Ренесансу старі ідеї, тради­ції, концепції стикалися з новими. Філософію Ренесансу ха­рактеризує боротьба нових ідей і програм зі схоластичними концепціями. У процесі цієї боротьби вирішувалася проблема очищення античної філософії від схоластичних деформацій відповідно до вимог нового рівня суспільного розвитку.

Очевидно, філософія Ренесансу не була позбавлена супереч­ностей та конфліктів. Шлях до нового не проходив за прямою висхідною лінією. За збереження загальної схоластичної орі­єнтації у ній переплітались елементи старого і нового способів мислення, траплялись і компроміси. Але, незважаючи на це, новий філософський світогляд став реальністю.

Основною ознакою філософії Ренесансу є її світська, земна спрямованість. Якщо предметом середньовічної схоластики був Бог, то в ренесансній філософії на перше місце вийшли природа і людина. Співіснування і взаємний вплив експери­ментального знання і філософії зумовлювали подальший їх розвиток. Період філософії Ренесансу є необхідним, законо­мірним переходом від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу.

Контрольні запитання і завдання

1. Чому філософія епохи Середньовіччя вважається схо­ластичною та апологетичною?

2. Який період історії філософії має назву "період патрис­тики"?

3. Чому християнство визнало єрессю такі філософські те­чії періоду патристики, як гностицизм, маніхейство, неопла­тонізм?

4. У чому полягає суть теодицеї Августина?

5. Чому дискусія між номіналістами і реалістами в Серед­ні віки була схоластичною?

Тема 4

6. Як вирішував проблему співвідношення віри і знання у своїй філософії Фома Аквінський?

7. Чому соціальні теорії філософії епохи Відродження ви­явилися утопічними?

8. Чому християнська церква знищувала авторів науко­вих відкриттів часів Середньовіччя та Відродження?

9. У чому полягає суть теорії "двоїстої істини" і концепції пантеїзму?

10. Які основні проблеми характеризують філософію Відро­дження? Вчення яких філософів цієї епохи ви знаєте?

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. IV. НС у природному середовищі та інших сферах життєдіяльності людини
3. Reference 1 страница
4. Reference 10 страница
5. Reference 2 страница
6. Reference 3 страница
7. Reference 4 страница
8. Reference 5 страница
9. Reference 6 страница
10. Reference 7 страница
11. Reference 8 страница
12. Reference 9 страница

Переглядів: 354