• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 1 страница

Філософія Нового часу — одна з найцікавіших сторінок в іс­торії розвитку світової філософської думки. Вона ознаменува­ла пошук нових шляхів, нового способу і нового змісту філо­софського знання. "Було б соромно для людей, — запевняв один з перших великих представників цієї філософії Ф. Бекон, — якби межі розумового світу залишались у тісних рамках того, що було відкрито в давнину, якщо в наші часи безмежно розширились відомі межі матеріального світу, тобто земель, морів, зірок..."¹.

Фрепсіс Бекон (1561—1626) — син лорда — хранителя ве­ликої печатки при дворі англійській королеви Єлизавети. Він жив і творив у епоху могутнього економічного і культурного піднесення Англії. Одну групу його творів становлять філософ­ські праці з питань формування науки і наукового пізнання (наприклад, "Новий Органон", 1620), іншу — філософські пра­ці, присвячені проблемам суспільного розвитку, моралі, полі­тики, економіки, найбільш значні серед яких "Моральні, еко­номічні і політичні есе", "Нова Атлантида", "Історія Генрі­ха VII" і незакінчене дослідження "Про принципи і начала".

¹ Бжон Ф. Новьій Органон / Ф. Бзкон. — М., 1938. — С. 100.

Тема 5

Ф. Бекон — родоначальник дослідницької науки і матері­алістичної філософії Нового часу. Проголосивши лозунг "Знання — сила", він закликав усіх людей до того, щоб вони пам'ятали справжню мету науки, не займались нею ні заради свого духу, ні заради будь-яких вчених суперечок, ні заради користі та слави, ні задля досягнення влади, ні задля будь-яких інших низьких помислів, але задля того, щоб від науки мало користь і успіх саме життя. Це призначення наука змо­же реалізувати, вважав філософ, за умови, що в її основу буде покладено з'ясування істинних причин явищ, які відбувають­ся у природі. Лише та наука, за Беконом, здатна перемагати природу і панувати над нею, яка сама "підкоряється" природі, тобто керується вже пізнаними її законами. Отже, робив ви­сновок Бекон, наука потребує перетворень, передумовами яких мають бути критика всієї попередньої схоластики, ство­рення наукового методу пізнання й очищення людського розу­му від помилок, а створення таких передумов — головне за­вдання філософії.

Недостовірність раніше набутого знання зумовлена, за Бе­коном, ненадійністю умоглядної форми умовиводу та доказу. Спираючись на логіку Арістотеля, схоластика вважала такою формою силогізм. Силогізм складається із суджень, а суджен­ня — з понять. Поняття зазвичай формуються, на думку філо­софа, шляхом поспішного і не досить обґрунтованого узагаль­нення, тому першою умовою реформування науки і прогресу знань є удосконалення методів узагальнення, утворення по­нять. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що в ній чітко простежуються два методи дослідження: догматич­ний та емпіричний (так він їх називав).

На думку філософа, вчений, який дотримується догматич­ного методу, починає роботу із загальних умоглядних поло­жень і прагне підвести під них усі окремі випадки. Він схожий на павука, який із самого себе сплітає павутиння. Вчений, який дотримується емпіричного методу, прагне до максималь­ного накопичення фактів. Він схожий на мураху, яка безладно тягне до мурашника все, що трапляється на її шляху.

Проте обидва методи не дають істинного знання. Таке знання можна здобути лише методом, який полягає в осмисленні мате-

Філософія Нового часу

ріалів, набутих із досвіду або шляхом експерименту. Вченого, який дотримується такого методу, можна порівняти з бджолою, яка збирає з квітів солодкі соки, причому не залишає їх у тому вигляді, в якому всмоктує, а переробляє їх на мед.

Пізнання, доводив Бекон, має йти від вивчення окремих фактів до загальних висновків, а не навпаки. Такий метод на­зивається індукцією (наведенням). Бекон розрізняв повну і не­повну індукцію. За повної індукції науковий висновок є ре­зультатом дослідження всіх предметів певного класу. За не­повної індукції такий висновок робиться на основі досліднсення тільки частини предметів, а тому може вважатися лише ймо­вірним. Для підвищення ефективності неповної індукції філо­соф вважав за необхідне вивчення не тільки тих фактів, що підтверджують зроблений висновок, а й тих, що заперечують

його.

Бекон вважав, що для утвердження нового методу потрібна велика підготовча робота. Творчій, позитивній роботі має пере­дувати руйнівна, спрямована проти причин, що заважають ро­зумовому прогресу. Причини ці полягають, на його думку, у різного роду помилках і забобонах, до яких схильний люд­ський розум. У зв'язку з цим філософ висунув "концепцію ідо­лів", або "примар", — перекручених образів дійсності, від яких, перш ніж перейти до пізнання, необхідно звільнитись. Він виокремив "примари роду, печери, площі та театру".

"Примари роду" кореняться в самій природі людського роду, в обмеженості людського розуму і недосконалості органів чуття, за допомогою і під впливом яких людина прагне вивча­ти природу. За Беконом, розум людини схожий на нерівне дзеркало, яке, домішуючи свою природу до природи речей, відображає їх у скривленому і спотвореному вигляді.

"Примари печери" виникають у зв'язку з індивідуальними властивостями і специфічними умовами виховання окремих людей, які звикли, у зв'язку з цим, спостерігати за природою немовби зі своєї печери. Цей рід примар можна перемогти, на думку Бекона, за допомогою колективного досвіду і спостере­ження.

"Примари площі" породжені формами співжиття і союзу між людьми. Тут велику роль відіграють мова, застарілі по-

Тема 5

Філософія Нового часу

няття, неправильні слововживання, що сприяють виникненню софізмів. Засобом для запобігання цим примарам, з погляду Бекона, є боротьба проти схоластичних відхилень і словесної вченості Середньовіччя.

"Примари театру" ґрунтуються на сліпій вірі в автори­тет, зокрема у традиційні філософські системи, які своїми штучними декораціями нагадують дійства, розіграні в театрі. Дотримуючись думки давніх авторитетів, людина сприймає явища і речі упереджено, а не такими, якими вони є насправді. Щоб очистити мислення від подібних примар, потрібно, на думку Бекона, виходити тільки з досвіду і безпосереднього ви­вчення природи.

"Примари роду і печери" Бекон відносив до природних влас­тивостей розуму, а "примари площі та театру" — до набутих. Усі їх він розцінював як велику перешкоду на шляху науково­го пізнання, а їх подолання — як головну умову утвердження нового методу і перетворення наук.

Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філосо­фії — напряму, який будує гносеологічні посилання переваж­но на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спи­рається на експеримент). Подібні гносеологічні посилання ха­рактерні й для більшості інших англійських філософів Нового часу. Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях".

Бекон радикально виступав проти старої логіки і схоластич­ної філософії, проте його соціальні та політичні переконання були значною мірою помірковані й консервативні. Критич­ність його соціальної утопії була спрямована не проти панів­них суспільних відносин, а лише на їх оздоровлення. Бекон ви­ступав за сильну централізовану державу, в якій король як добрий правитель має володарювати не абсолютно, а співпра­цюючи з парламентом.

Народ, за оцінкою Бекона, є постійним джерелом смути, воєн і суспільних потрясінь. Заколот, говорив він, провокуєть­ся двома основними причинами — великим голодом і великим незадоволенням, причому останнє є результатом розрухи, нуж­денності й тягаря заборгованості. З метою "лікування" цих не-

щасть Бекон пропонував систему економічних і законодавчих реформ, суть яких полягала у відкритті нових шляхів для тор­гівлі, заохоченні розвитку мануфактур і промисловості, подо­ланні неробства, приборкуванні розкоші та марнотратства, зменшенні мита і податків.

Суспільно-політичні погляди Бекона не були надто ради­кальними. Це відобразилось і на суспільному ідеалі філософа, викладеному ним у невеликій праці "Нова Атлантида". Полі­тичний устрій, побут і звичаї народу, які описав Бекон у цій праці, здебільшого нагадують тодішню Англію. У "Новій Ат-лантиді" збережено класи, станові привілеї та національну не­рівність.

Ф. Бекон належить до філософів, у працях яких яскраво ви­світлено військово-філософські проблеми. Так, у трактаті "До­свіди, або Повчання моральні і політичні" він дав їм таку ха­рактеристику: міські укріплення, великі колісниці, слони, гармати — все це може бути лише вівцею в левовій шкурі, якщо немає відважного й войовничого народу. Найчисленніша армія мало чого варта, якщо людям не вистачає мужності, адже, як казав Вергілій, "вовкові немає різниці, яка кількість овець". Важливішим за все для створення міцної держави, під­креслював далі Бекон, має стати турбота людства про ратну справу, бо жоден народ, якщо він не опікується ратним мисте­цтвом, не може сподіватися, що велич звалиться на нього з неба. Немає здоров'я без вправ, цього потребує як людський, так і політичний організм. Кращою вправою для держави є справедлива і почесна війна, бо періоди мирних лінощів несуть із собою втрату мужності й псування моралі. Отже, Бекон, можливо, вперше поставив проблему залежності ходу і завер­шення війни від морального стану народу.

Значення філософії Бекона зумовлене не його суспільними поглядами, а тим, що вона виходила з об'єктивних потреб су­спільства і відображала інтереси прогресивних сил того часу. Бекон відкинув філософію як споглядання і представив її як вчення про реальний світ, що ґрунтується на досвідному пі­знанні.

Якщо творчість англійського філософа знаменувала собою початок формування філософського емпіризму, то француз

Тема 5

Рене Декарт (1596—1650) є представником раціоналізму Но­вого часу.

Найбільш видатні його філософські праці присвячені (як і в Бекона) методологічній проблематиці. До них належать перш за все "Правила для керівництва розуму" (1628—1629), "Мір­кування про метод" (1637), "Міркування про першу філосо­фію" (1611),"Принципи філософії" (1643). Крім того, Декарт є автором досліджень у найрізноманітніших галузях знання. Він багато зробив для розвитку математики і вивчення анато­мії людського ока, висунув ідею умовного рефлексу, сформу­лював закони збереження руху та інерції, відшукав нові під­ходи до вчення про матеріальну єдність світу. На відміну від атомістичного матеріалізму, Декарт не визнавав об'єктивної реальності порожнечі, порожнього простору. На його думку, немислимий рух одного тіла або корпускули, бо будь-який рух передбачає взаємний рух, коловорот матеріальних частинок, який має характерну форму вихрових відцентрових рухів, що покладено в основу його космогонічного вчення. Усі космічні тіла і система світобудови в цілому виникають на підставі суто механічних процесів, а саме вихрових потоків матерії. Рухли­ві однорідні частинки диференціюються на три види: 1) роз­дрібнені, нескінченно малі частинки; 2) обточені, кулеподібні частинки; 3) великі, малорухомі частинки. У процесі вихрово­го руху з цих трьох видів матерії утворились усі тіла видимого світу: з першого — Сонце і нерухомі зірки, з другого — Небо, а з третього — Земля з планетами і кометами.

Однак матеріалізм Декарта був непослідовним. По-перше, мислитель визнавав створення матерії Богом. По-друге, рух вважав втіленим у матерію Богом. По-третє, психічні процеси мислення і волі виключав із матеріальної єдності природи. Крім того, Декарт зводив якісну різноманітність природи до кількісної, яка визначається виключно механічними зв'яз­ками: вищі форми руху — до механічного руху, всі закономір­ності — до законів механіки. Принцип механіцизму він поши­рив і на поняття життя. Жива істота для нього — тільки авто­мат, що підкоряється законам механіки.

Крім матеріального Декарт визнавав і духовне первоначало. Дуалізм душі і тіла — основна риса його філософії. Обидва пер-

Філософія Нового часу

воначала в нього незалежні одне від одного, але існування ду­ховного більш безсумнівне і достовірне, ніж матеріального. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт виходив із сумніву в дійсності всього, що вважалось безсумнівним знанням. Він доводив, що ілюзії орга­нів чуття зумовлюють ненадійність відчуттів, а помилки роз­мірковування спричиняють ненадійність висновків розуму. Водночас Декарт не був ні скептиком, ні агностиком. Він кри­тикував існуюче пізнання і шукав шляхи здобуття достовірних знань, будучи наперед упевненим у їх реальності. Достовір­ним, на його думку, є лише існування сумнівів. Але сумніви — акт роздумів, отже, існування сумнівів достовірно свідчить про існування мислення. Можливо, говорив філософ, якийсь злий і всесильний обманщик створив мене таким, що мені тіль­ки здається, ніби в мене є тіло, а насправді в мене його немає. Однак я достовірно знаю: якщо я сумніваюсь і мислю, я не при­мара, я існую. "Я мислю, отже, я існую" — девіз Р. Декарта.

Кульмінаційним пунктом філософського вчення Декарта є розроблення ним методу раціоналістичної дедукції (виведен­ня) . Він сформулював такі його правила: 1) вважати істинним лише те, що з очевидністю пізнається мною таким, тобто ре­тельно уникати поспішності й упередження і спиратися у своїх судженнях тільки на те, що уявляється моєму розуму ясно і чітко, що у жодному разі не викликає в мене сумніву; 2) розді­ляти кожне з розглянутих мною питань на стільки частин, скільки потрібно для кращого його вирішення; 3) мислити, по­чинаючи з предметів (питань) найпростіших, які легко пізна­ються, і поступово, наче сходинками, підіймаючись до більш складних; 4) робити настільки повні переліки і такі загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не обминув.

Правила Декарта, як і його праця "Міркування про метод", мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Ново­го часу. Слід підкреслити, що запроваджені Декартом умови "очевидності" та "інтуїтивної ясності" як вихідні твердження наукової теорії визнаються важливими характеристиками на­укового пізнання і в сучасній науці.

Декарт систематично розвивав вчення про "природжені ідеї", початок якому поклав ще Платон. У творах Декарта вони розділені на природжені поняття (наприклад, поняття буття,

Тема 5

Філософія Нового часу

фігури, руху) і природжені аксіоми, які є зв'язком перших (на­приклад, "із нічого не може бути нічого" або "мислячий суб'єкт не моясе не існувати, якщо він мислить" тощо). Природженість понять і аксіом сприймалась філософом як сукупність задатків або потенцій, що виявляються і розвиваються у відповідних умовах зовнішнього середовища.

Декарт є родоначальником раціоналізму у філософії — вчення, яке стверджує первинність розуму в пізнанні й неза­лежність мислення від чуттєвих сприйнять. Його раціоналізм виник як спроба пояснити властиву математичному знанню за­гальність і необхідність. Мислитель не розумів усього значення практики в теоретичному пізнанні, тому помилково оголосив джерелом достовірного знання тільки розум, а виняткову роль у процесі пізнання відвів дедуктивній формі, доведення і ви­кладення.

Отже, великою історичною заслугою Р. Декарта було ство­рення нової, антисхоластичної, механістично-метафізичної філософії. Незважаючи на теологічне забарвлення, вона поста­вила перед філософією ряд плідних проблем, які стали відправ­ним пунктом для нових пошуків і досягнень філософів.

Ідеї Декарта були теоретичним джерелом картезіанства (латинізоване, від Декарт) — напряму у філософії XVII— XVIII ст., що виходив із дуалізму світу — поділу його на дві самостійні (незалежні) субстанції — протяжну і мислячу, а в його розвитку — з двох протилежних тенденцій: матеріаліс­тичного монізму та ідеалістичного оказіоналізму (лат. — ви­падок, привід). Найбільш відомими представниками першої тенденції картезіанства були X. Ле Руа і Б. Спіноза, другої — Н. Мальбранш, Б. Паскаль, А. Арно та ін.

Школа Мальбранш (1638—1715) в основній праці "Пошук істини" чітко виокремив пріоритет душі, а єдність матеріаль­ного і духовного знайшов у Богові. Подібно до Декарта він вка­зав на недоліки чуттєвого пізнання, але скептично характери­зував і раціональне знання. Єдиним гарантом достовірності пізнання та одночасно його причиною визнавав Бога: лише за­вдяки Богові людина може здобути знання про світ і матеріаль­ні речі.

Дещо іншим способом наслідував філософську спадщину Декарта Блез Паскаль (1623—1662). Замолоду він інтенсивно вивчав природничі науки, поділяв картезіанську концепцію раціоналістичного механістичного природничо-наукового сві­ту. Згодом перетворився на релігійного фанатика, затворника абатства Пор-Рояль. У своїй апології християнства Б. Паскаль, на відміну від Н. Мальбранша, гостро протиставляв віру і знан­ня, філософію і релігію, всіляко підкреслював обмеженість і безпорадність людського розуму. Його скептицизм був спрямо­ваний не проти церковних авторитетів і відсталої схоластичної традиції, а проти науки і раціонального пізнання.

Іншу позицію займав видатний представник французького картезіанства Антуан Арно (1612—1694). В одній з основних праць "Логіка, або Мистецтво мислити" він обстоював ідею двоїстого шляху пізнання істини. Розум, згідно з ним, є вер­ховним суддею і знаряддям пізнання істини в речах, які мають стосунок до матеріального світу або до людської діяльності, а істини віри є предметом виключно теології. Арно, очевидно, усвідомлював недоліки цієї дуалістичної концепції, тому поси­лено пропагував ідею згоди двох істин, примирення розуму і віри.

Більш однозначно, ніж А. Арно, з філософською і науковою спадщиною Р. Декарта були пов'язані мислителі, які основу його ідейних концепцій вбачали в механістичному розумінні природознавства: Жак Роо (1620—1672) та його учень П'єр Сільвіан Режі (1632—1707). Значне місце серед прибічників картезіанства займали Бернар де Фонтенель (1657—1757) та голландський лікар і філософ Хендрик Ле Руа (1598—1679).

Визначним філософом Нового часу був також сучасник Де­карта П'єр Гассенді (1592—1655), філософські погляди якого суттєво відрізнялися від декартівських, а в деяких випадках і протистояли їм. Найбільш яскраво це відобразилось у працях філософа "Метафізичне дослідження проти Декарта", "Мета­фізичне дослідження, або Сумніви і заперечення, спрямовані проти метафізики Декарта", створених у 40-ві роки XVII ст.

Найбільша заслуга П. Гассенді полягає в тому, що він знову "відкрив" атомістичну філософію Епікура, якій присвячені праці "Коментар про життя, мораль і вчення Епікура", "Систе-

Тема 5

Філософія Нового часу

ма філософії Епікура", "Система філософії". Гассенді не був по­слідовним матеріалістом, намагаючись своєю філософією при­мирити епікуреїзм і християнство. І хоч ідеї Гассенді станов­лять певний інтерес, його історична заслуга, скоріше, у тому, що він воскресив античне атомістичне вчення і привернув до нього увагу європейських мислителів Нового часу.

Лінію емпіризму у філософії Нового часу продовжив англій­ський матеріаліст Томас Гоббс (1588—1679), світогляд якого склався під впливом Англійської буржуазної революції XVII ст. і філософії Р. Бекона та Р. Декарта. Т. Гоббс вважав метою філософії практичну користь, але, на відміну від Р. Бе­кона, головним чином, у галузі суспільних явищ. Основним злом свого часу він називав громадянську війну, і тому на пер­ший план своєї філософії висунув вимоги наукового розуміння суспільства як засобу пізнання причин такої війни і способів їх усунення.

Разом з Р. Декартом Т. Гоббс став основоположником нової форми матеріалізму — механістичного матеріалізму і по­ширив його, на відміну від Декарта, на розуміння людської сві­домості. Вся природа уявлялась йому як сукупність протяж­них тіл, що різняться між собою розмірами, фігурою, поло­женням і рухом. Рух він розумів суто механістично, лише як переміщення, всі вищі його форми зводив до механічного руху, все чуттєво якісне різноманіття предметів та явищ розчиняв у кількісних визначеннях.

Т. Гоббс створив передумови для виникнення семіотики (вчення про знаки). Цю проблему він вирішував під час плід­них спроб поєднати сенсуалістичний емпіризм Ф. Бекона і ра­ціоналізм Р. Декарта. Процес пізнання в нього розпочинається з відчуттів і сприйняттів — "фантасмів" (примар), тобто обра­зів зовнішніх тіл (причина відчуттів — зовнішнє тіло або об'єкт). Образи здатні фіксуватися в пам'яті, а потім знову спливати в ній як уявлення. Тут і вступають у дію знаки, а се­ред них — імена і слова. Людина, яка не знає, як вживати іме­на, пізнавати не здатна. Гоббс узагалі визначав індивіда як тва­рину, яка активно оперує знаками. Широке застосування зна­ків, згідно з його вченням, виокремлює людину з решти світу.

У трактаті "Про тіло" Гоббс виокремив шість різновидів знаків.

Перший — це сигнал, тобто різноманітні звуки, що вида­ються тваринами, рух їхнього тіла та особливі форми поведін­ки, якими вони закликають своїх родичів до здійснення пев­них операцій.

Другий — це "мітки", які людина або вигадує для орієнта­ції в образах минулого досвіду, або використовує для цієї ж мети природні риси різних явищ.

Третій — власне природні знаки, що мають значення не тільки для однієї людини, а й для інших людей як засіб спілку­вання і комунікації.

Четвертий — невмотивовані знаки, що виражають усі на­зви речей і взагалі слова мов.

П'ятий — знаки, що утворюються в результаті процесу, протилежного тому, який приводить до виникнення знаків третього виду: знаки, що застосовуються в спілкуванні людей, набувають для окремої особи виняткове значення і виступають для неї як "мітки".

Шостий — знаки знаків, або імена імен, універсалі}', але в номіналістичному розумінні.

Класифікація знаків, запропонована Гоббсом, була недоско­налою, але прокладала шлях до майбутнього, коли без семіотич­них засобів по-справжньому наукова теорія стає неможливого.

Гоббс накреслив основні етапи процесу пізнання: 1) образи речей у чуттєвому досвіді позначаються знаками, а самі речі за допомогою знаків іменуються; 2) за допомогою знаків класифі­куються види і роди речей; 3) формулюються "визначення" ви­дів і родів речей; 4) "визначення" сполучаються в теоретичні твердження.

Все це відбувається комбінаційним шляхом аналізу і синте­зу. Філософ уподібнював мислення складанню і відніманню, множенню і діленню думок. Під аналізом він розумів індук­цію, під синтезом — дедукцію. За допомогою аналізу виявля­ються частини причини, а синтезу — вся вона в її сукупному вигляді. За Гоббсом, новий етап у пізнанні є не аналітично-іцдуктивним, а синтетично-дедуктивним: зі з'єднання раніш ішявлених остаточних властивостей тіл, їх дій та емпіричних

Тема 5

Філософія Нового часу

знань, отриманих про будь-який важливий для нас об'єкт, де-дукуються твердження про об'єкти більш складні, у тому числі штучно утворені. Так відбувається перехід у протилежне — ін­дукція змінюється дедукцією, отже, для пізнання, на думку філософа, необхідні обидва методи, що мають застосовуватися в суворо визначеному сполученні та послідовності. Однак по­ставлену проблему співвідношення індукції і дедукції, а разом з нею і проблему взаємозв'язку емпіризму і раціоналізму в пі­знанні Гоббс вирішити задовільно не зміг. Така методологія мала стати діалектичною, але в XVII ст. її час ще не настав.

Т. Гоббс прожив довге життя, що вмістило цілу епоху — добу Англійської буржуазної революції. її події — криза абсо­лютизму, громадянська війна, страта Карла І, встановлення республіки, диктатура Кромвеля, реставрація монархії, що відбувалися на очах філософа, не могли не вплинути на форму­вання і розвиток його соціально-політичних поглядів. Треба додати й те, що Гоббс був свідком колоніальних воєн Англії з Францією, Іспанії з Голландією, завоювання Ірландії і підко­рення Шотландії. Тому немає нічого дивного в тому, що в цен­трі уваги Гоббса були проблеми політики, війни і миру, моралі та права. Його головна праця "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651) стала одним із перших фундаментальних досліджень новоєвропейської фі­лософії, присвячених аналізу походження і сутності державної влади. Саме держава у Гоббса має вигляд "великого Левіафа­на" (біблейське чудовисько), якому люди зобов'язані припи­ненням "війни всіх проти всіх", установленням миру і безпеки, утвердженням правопорядку.

Вирішуючи питання про виникнення держави, Т. Гоббс від­мовився від традиції, що походила від Арістотеля, вбачати в людині істоту за природою суспільну і, у цьому розумінні, по­літичну. На його думку, правий не Арістотель, а Н. Макіавеллі, який проголосив у "Державі" егоїзм "людської природи" пере­важним над схильністю до суспільного життя. Держава, з цьо­го погляду, є вищою силою, покликаною приборкати егоїстичні схильності людей, покласти край суперництву і протиборству між ними. Чим сильніша державна влада, тим міцніші зв'язки, що об'єднують громадян, тим більше гарантій підтримання без-

пеки, запобіганню смутам і громадянським війнам, бо смута є хворобою держави, а громадянська війна — її смертю.

Гоббс обґрунтував і шляхи утворення держави. Один із них і базується на силі та завоюванні влади. Інший, якому філософ надавав перевагу, — "політична держава". Вона виникла в ре­зультаті суспільного договору, укладеного людьми у власних інтересах. У цьому випадку громадяни за власним рішенням підкоряються пануванню однієї людини або зборів людей, на­ділених верховною владою. У зосередженні верховної влади в руках однієї людини або зборів людей (наприклад парламенту) Гоббс вбачав сутність держави: "Держава є єдиною особою, від­повідальною за дії якої зробила себе, шляхом взаємного дого­вору між собою, велика кількість людей, для того, щоб ця осо­ба могла використати силу і засоби їх всіх так, як вважатиме за необхідне для їх миру і загального захисту"¹.

У цьому визначенні слід звернути увагу на три моменти:

1) державна влада (незалежно від того, ким і як вона здій­снюється) є єдиною і неподільною;

2) люди, які створили державу, не тільки санкціонують усі її дії, а й визнають себе відповідальними за них;

3) державна влада може використати усі сили і кошти, які є в її розпорядженні, на власний розсуд. Ідеться, правда, про за­хист інтересів самих громадян, але верховна влада не несе відпо­відальності за свої дії перед ними і не повинна звітувати за це.

Такі початкові принципи договірної теорії держави, викла­дені Гоббсом спочатку у праці "Про громадянина", а потім, у більш повній і систематизованій формі, у "Левіафані".

Для об'єктивної оцінки цієї теорії необхідно мати на увазі, що, по-перше, ідея суспільного договору (яку розвивали у XVII ст. не тільки Т. Гоббс, а й Г.З. Гроцій, пізніше Дж. Локк і багато інших філософів) протистояла концепції божественного походження влади правителів, яку активно проповідували іде­ологи феодально-абсолютистської держави; по-друге, ідея су­спільного договору мала в епоху буржуазних революцій яскра-ио виражену демократичну спрямованість. Однак ця ідея у вченні Т. Гоббса не набула розвитку. Наділяючи державу необ-

¹ Антология мировой философии : в 4 т. — М. : Мьісль, 1970. — Т. 2. — С. 338.

Тема 5

Філософія Нового часу

меженою владою, він виходив із того, що її піддані підписува­ли договір не з носієм верховної влади, а між собою, і що важ­ливими умовами цього договору є відмова громадян від своїх прав (за винятком права на самозахист) і взяття ними обов'язків щодо виконання законів держави. Логічним висновком із та­кого тлумачення природи державної влади стало положення, за яким верховна влада не може бути знищена рішенням тих людей, за згодою яких було утворено державу.

Отже, гоббсівська теорія держави виключала ідею народно­го суверенітету і першості народу відносно носіїв верховної влади, які відстоювали під час Англійської буржуазної рево­люції найбільш радикальні її ідеологи (Дж. Мільтон, Г. Пар-кер таін.).

Слід згадати і концепцію міждержавних відносин англій­ського мислителя. На його думку, вони можуть бути тільки відносинами суперництва і ворожнечі. Держави в нього — вій­ськові табори, які захищають себе за допомогою солдатів і зброї. Пильно спостерігаючи одна за одною, вони повинні бути завжди напоготові, щоб своєчасно відбити напад суперника. Інакше кажучи, держави перебувають у стані "війни всіх про­ти всіх", який характеризував суть міждержавних відносин до встановлення державної влади. І такий стан, за Гоббсом, ціл­ком неминучий, оскільки окремі держави не підпорядковані будь-якій міждержавній владі й нестійкий мир між ними швидко порушується.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Вивчення нового матеріалу
3. II. Вивчення нового матеріалу
4. II. Вивчення нового матеріалу
5. II. Вивчення нового матеріалу.
6. II. Вивчення нового матеріалу.
7. II. Вивчення нового матеріалу.
8. II. Вивчення нового матеріалу.
9. II. Вивчення нового матеріалу.
10. II. Вивчення нового матеріалу.
11. II. Вивчення нового матеріалу.
12. II. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 586