Туреччина під час правління Демократичної партії.

Лібералізація економічного життя викликала зріст цін, безробіття та інші наслідки перехідного періоду. На початку 1949 р. у низці міст країни відбулися антиурядові демонстрації. Населення протестувало проти зубожіння, викликаного спробами ліквідації одержавленої економічної системи. У сільській місцевості виступи селянства доводилося придушувати силами поліції та жандармерії. У вілаєтах Адана, Коньє та Денізлі були жертви.

Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах влади. Упродовж 1949-1950 років при владі в Туреччині змінилося 3 урядові кабінети, але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи. В умовах жорстокої політичної боротьби в країні 14 травня 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких перемогла ДП. Демократи отримали 396 місць, НРП - 68, Національна партія — 1 і "незалежні"—7. Завершився 27-річний період одноосібного правління НРП. Парламент обрав президентом Д. Баяра, прем'єр-міністром став великий землевласник Аднан Мендерес. ВНЗТ 29 травня 1950 р. схвалило програму уряду. А. Мендерес заявляв про наміри обмежити державний капіталізм і провести приватизацію промисловості.

Для забезпечення майнових прав населення у формі акціонерних компаній створювалися Державні економічні організації (ДЕО). Залучалися зарубіжні інвестиції, створювалися нові підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Для іноземного капіталу створено пільговий режим, особливо у нафтовидобувній галузі. Щорічні інвестиції становили 200-300 млн. доларів. Загалом у 1948-1959 роках лише від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів. Урядові заходи були успішними. У 1950-1960 роках середньорічний приріст промислової продукції становив у середньому 8%. Зворотною стороною економічного зростання було безробіття, ріст цін і податків, великий бюджетний дефіцит, що сягнув у 1960 р. 19 млрд. лір.

У внутрішній політиці найбільші послаблення було зроблено для партій релігійного спрямування. Політика поступок клерикальним колам полягала у відкритті шкіл імамів та мулл, відновленні старих та будівництві нових мечетей, уведенні обов'язкового навчання релігії в середніх школах. Уряд ДП продовжив практику державного протегування націоналістичним організаціям. У 1951 р. створено Спілку націоналістів (з 1953 р. — Фронт національної солідарності). У вересні 1955 р. в Стамбулі та Ізмірі відбулися погроми магазинів, шкіл та інших культурних закладів греків та вірмен. Водночас активна боротьба проводилася з комуністичним рухом. У листопаді 1951 р. проведено арешти лідерів комуністичного руху. Двома роками пізніше, на "процесі 167-ми" більшість із них засуджено на різні терміни тюремного ув 'язнення. Прийняті ВНЗТ закон про пресу й закон про демонстрації та зібрання різко обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини.

Зважаючи на наростання незадоволення економічним курсом держави та зростання популярності опозиційних до режиму партій, у вересні 1958 р. А. Мендерес виступив з ініціативою створення Вітчизняного фронту. Формально громадська організація була створена за активної участі місцевих осередків ДП та під їх же контролем. До квітня 1960 р. у Туреччині діяло 150 осередків Вітчизняного фронту.

Бажаючи продемонструвати лояльність до США, уряд А. Мендереса в липні 1950 р. без санкції парламенту вислав до Кореї турецьку бригаду. Туреччина стала єдиною країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на корейському півострові. У жовтні 1951 р. Туреччина вступила до НАТО, а в 1954-1955 роках підписала угоди про співпрацю з Пакистаном та Іраком. Під патронатом США та Англії в листопаді 1955 р. в Багдаді на нараді прем'єр-міністрів Туреччини, Іраку, Ірану, Пакистану та Англії було оформлено військовий блок — Багдадський пакт. У січні 1959 року після виходу з пакту Іраку, штаб-квартиру, реорганізованого в Організацію центрального договору (СЕНТО) блоку, перенесено до Анкари. На території країни створено інтегровану в загальну інфраструктуру НАТО систему військових баз, радіолокаційних станцій, майданчиків для запуску ракет тощо. Власна армія Туреччини на 1960 р. сягнула чисельності понад півмільйона солдат.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Туреччина після Другої світової війни.	\|	Туреччина в 60-70-х роках.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.