Туреччина в 60-70-х роках.

Супутнє ринковим реформам зубожіння частини населення країни, інфляція, ріст цін та податків викликали зростання напруження в турецькому суспільстві. Незадоволення населення викликала відмова від етатиських заходів соціального захисту на тлі відкритого протегування закордонному капіталу. Зростання суспільного напруження правляча ДП спробувала погасити репресивними заходами. Закрито опозиційні газети, арештовано лідерів студентського руху.

У квітні 1960 р. створено спеціальну парламентську комісію із розслідування підривної діяльності. Маючи надзвичайні повноваження, комісія заборонила терміном на три місяці зібрання та з'їзди опозиційних партій та публікацію в пресі будь-якої політичної інформації. Обурені масовими репресіями, студенти Стамбульського університету 29 квітня 1960 р. розпочали серію молодіжних мітингів, що поширилися на інші міста країни. Уряд ввів у столиці та Стамбулі надзвичайний стан. Ситуація в країні вийшла з-під контролю уряду. Командуючий сухопутними військами генерал Джемаль Гюрсель 3 травня відправив міністру оборони лист, в якому зажадав відставки президента та скомпрометованих міністрів, відміну надзвичайного стану та ліквідацію антидемократичних законів. Прем'єр відправив генерала в примусову відпустку, що викликало незадоволення в армії. У середовищі курсантів військових училищ та молодих офіцерів з 'явилися таємні гуртки з підготовки антиурядового перевороту. На світанку 27 травня 1960 р. підрозділи анкарського та стамбульського гарнізонів зайняли урядові об'єкти й арештували лідерів ДП, уряд та президента Д. Баяра. У результаті безкровного перевороту влада перейшла до створеного військовими Комітету національного порятунку (КНП) із 38 офіцерів та генералів. Головою комітету обрано Д. Гюрселя. Згодом комітет створив тимчасовий уряд з 3-х генералів та 15-ти цивільних чиновників. Для суду над колишнім керівництвом країни створено слідчу комісію та Верховний суд. До відповідальності було притягнуто 592 особи, 461 з яких після тривалого процесу було засуджено до тюремного ув'язнення, а трьох, разом з А. Мендересом — повішено.

КНП випустив із в'язниць учасників антиурядового руху, але тимчасово заборонив діяльність політичних партій. У міру розвитку ситуації в комітеті виділилися два крила: помірковане "генеральське" та радикальне "офіцерське". Лідером "генеральського" угрупування був Д. Гюрсель, а "офіцерського" — полковник Алпарслан Тюркеш, що згодом заснував власну ультранаціоналістичну партію. На вимогу Д. Гюрселя 13 листопада 1960 р. КНП вивів зі свого складу 14 найбільш радикальних членів і вислав їх за кордон як радників турецьких посольств.

У січні 1961 р. комітет передав владу Установчим зборам, які, в свою чергу, 27 травня прийняли нову конституцію країни. Конституція 1961 р. проголосила Туреччину "національною, демократичною, світською та соціально-правовою державою". Порівняно з конституцією 1924 р. було посилено вертикаль виконавчої влади та змінено структуру ВНЗТ, які включали сенат із 150 депутатів.

Вибори до нового парламенту відбулися в жовтні 1961 р. До виборів було допущено 4 партії, що зуміли організувати виборчу кампанію не менш як у 15 вілайєтах. Найбільше місць у сенаті та національній палаті отримали Партія справедливості — 70 і 158 місць та Народно-республіканська партія — відповідно 36 і 173. Певну кількість місць отримали також Партія нової Туреччини і Республіканська селянська національна партія. Оскільки жодна з партій не мала переважаючої більшості, шляхом довгих і важких переговорів довелося формувати коаліційний уряд. Прем'єром країни став найстаріший діяч НРП І. Іненю. В уряді на паритетних засадах були представлені члени НРП і ПС.

Діаметральна протилежність у підходах членів урядового кабінету до вирішення проблем внутрішнього життя країни зводила нанівець усі спроби політичних та економічних реформ. Напруження в уряді та парламенті підсилювалося особистою неприязню членів коаліції, оскільки багато діячів Партії справедливості були в минулому членами Демократичної партії. Оскільки спроби стабілізувати ситуацію в країні були безуспішними, 22 лютого 1962 р. вчинено спробу державного перевороту. У виступі взяло участь близько 8000 курсантів Анкарського військового училища, танкового училища та школи жандармів. Заколотники захопили будинки уряду та парламенту, але на світанку наступного дня були роззброєні вірними урядові військами, що ввійшли до столиці.

Зважаючи на зростання незадоволення діями коаліційного уряду, 31 травня 1962 р. І. Іненю подав у відставку. Проіснувавши сім місяців урядова коаліція розпалася. За енергійної участі військового командування в червні з представників НРП, ПНТ і РСНП створено другий коаліційний уряд, у якому домінували представники Народно-республіканської партії. Бажаючи досягнути громадського порозуміння, уряд провів часткову амністію діячів ДП, що, однак, лише загострило ситуацію. Пізно ввечері 20 травня 1963 р. здійснено чергову спробу перевороту силами столичних військових частин. Захопивши радіостанцію, військові звернулися до народу із закликом підтримати виступ, спрямований проти тих, "хто звернув зі шляху Ататюрка". Уряд вислав проти повстанців танки. Уранці наступного дня опір було придушено. Учасників цього виступу покарано значно суворіше. Понад 300 курсантів та офіцерів ув'язнено, а двох керівників повішено.

Після муніципальних виборів, на яких перемогли представники ПС, у грудні 1963 р. було сформовано третій коаліційний уряд, знову очолений І. Іненю. До уряду ввійшли члени НРП і "незалежні", тому кабінет репрезентувала одна партія. Однак і цей уряд не зміг стабілізувати ситуацію, і змушений був 13 лютого 1965 р. піти у відставку. Остаточно скомпрометованій НРП довелося передати владу ПС, представник якої Суат Хайрі Ургюшію очолив четвертий коаліційний уряд. Перемігши у жовтні на парламентських виборах, ПС змогла реформувати уряд, пертворивши його в однопартійний. Новим прем'єром країни став Сулейман Демірель.

Заявляючи про вірність ідеям кемалізму, уряд С. Деміреля взяв курс на реабілітацію режиму Мендереса. У 1966 р. із в'язниці було випущено засудженого на довічне ув'язнення Д. Баяра. Спроби ПС покращити економічну ситуацію в країні не увінчалися успіхом. Додаткові проблеми уряду в другій половині 60-х років створювала активізація підпільних угрупувань ультраправих та ісламських фундаменталістів. На тлі поглиблення політичного хаосу, що супроводжувався постійною господарською кризою, під тиском військових кіл, які погрожували черговим переворотом, у 1971 р. С. Демірель змушений був поступитися владою лідерові Народно-республіканської партії Ніхатему Ерімену.

Зміна уряду не перервала деструктивних процесів в економіці та політичному житті країни. У липні 1974 р. до внутрішньополітичних турбот країни долучилася важлива міжнародна проблема. У результаті висадки турецьких військ на Кіпрі, де грецька частина населення вчинила чергову спробу встановити повний контроль над островом і приєднатися до Греції, виникла криза у відносинах між Туреччиною та її партнерами по НАТО — Грецією й США. У відповідь на турецькі дії США припинили поставки зброї та пригрозили економічними санкціями. Рішуче налаштовані турецькі військові, бажаючи продемонструвати незалежність від заокеанського союзника, віддали наказ встановити контроль над аеродромами та станціями електронної розвідки, збудованими в Туреччині американцями. Кризу в стосунках з США було врегульовано лише в 1976 р. після підписання нової оборонної угоди.

У другій половині 70-х років у турецькій економіці продовжувався спад, зростали інфляція та безробіття. Унаслідок кіпрського конфлікту зменшилася кількість зарубіжних інвестицій. Нездатність урядових кабінетів переламати хід подій призвела до ситуації, в якій постійно змінювалися кабінети: Н. Ерімена змінив знову С. Демірель, а останнього — Бюлент Еджевіт.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Туреччина під час правління Демократичної партії.	\|	Туреччина в 80-90-х роках.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.