Громадянська війна та ізраїльська агресія 1982 р. в Лівані.

Урегулювання палестинської проблеми в 90-х роках.

Війна в Перській затоці.

Громадянська війна та ізраїльська агресія 1982 р. у Лівані.

ТЕМА: Близький Схід у 1980-1999 роках

ЛЕКЦІЯ № 18.

2. Палестинське питання у 80-х роках. "Інтіфада".

У середині 70-х років поглибилася ліванська криза. Головними політичними силами країни на той час були християнський Ліванський фронт, у якому провідну роль відігравала партія "Катаїб" ("Фаланга") та союз кільканадцяти мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значними впливами користувалися ОВП, підтримувана Іраном група "Хезболла" та просірійський рух "Амаль". Заселені друзами райони Лівану контролювала Соціалістична партія. У квітні 1975 р. в країні почалася громадянська війна між християнами та мусульманами. Згодом ситуація ще більше ускладнилася внаслідок уведення на територію долини Бекаа за рішенням зібрання ЛАД у Ер-Ріяді сирійських військ в 1976 р. Додатковим дестабілізуючим чинником стала каральна акція Ізраїлю проти баз ОВП у прикордонній смузі в березні 1978 р У відповідь на чергові терористичні акти палестинців ізраїльська армія провела широкомасштабну військову операцію, в ході якої було знищено 200 партизанів, причому загинуло понад 1000 мирних жителів і ще 200000 мешканців південного Лівану змушені були покинути свої домівки. Ізраїльський прем'єр Менахем Бегін пообіцяв вивести війська з Лівану за умови розміщення на кордонах з Ізраїлем багатонаціональних сил ООН, які б контролювали умови припинення вогню. До 13 червня ізраїльські війська виведено, однак, позиції було передано не силам ООН, а підрозділам вороже налаштованої щодо ОВП ліванської християнської міліції.

Весною 1981р. дислоковані вздовж шосе Бейрут-Дамаск сирійські війська ввійшли до північно-східних районів країни й атакували розташовані там підрозділи християнської міліції. У кінці квітня, коли "Катаїб" опинився на межі поразки, президент П. Жмайєль звернувся за допомогою до ізраїльтян. З 28 квітня розпочалися ізраїльські авіанальоти на сирійські війська. У відповідь бійці палестинського руху опору стали регулярно обстрілювати ізраїльську територію.

Використавши як привід напад невідомих на ізраїльського посла в Лондоні Шльому Аргова, Ізраїль розпочав 5 червня 1982 р. широкомасштабну військову операцію "Мир для Галілеї" проти базованих на території Лівану партизанів ОВП. Здійснивши масові авіанальоти на позиції сирійців та ОВП, ізраїльтяни захопили Сідон і стали швидко просуватися в напрямку до Бейрута. Сирійськ: війська взяли участь у боях з ізраїльтянами, проте зупинити їх наступ не змогли. Ізраїльська армія опанувала південні райони Лівану й об'єднавшись з фалангістами, обложила західн\ мусульманську частину Бейрута. Рада Безпеки ООН після початку вторгнення в Ліван негайно прийняла резолюцію № 508 з пропозицією до всіх учасників ліванського конфлікту припинити вогонь і відвести свої сили на вихідні позиції. Вторгнення Ізраїлю в суверенну країну засудили міністри іноземних справ ЄС.

У серпні головні бойові дії зосередилися навколо Бейрута. Ізраїльтяни та фалангісти постійно обстрілювали мусульманську частину міста, перетворивши її врешті-решт у суцільні руїни У результаті тривалих переговорів 12 серпня палестинці погодилися на евакуацію своїх сил зі зброєю та спорядженням з оточеного Бейрута до Іраку, Сирії та Північного Йємену. Штаб-квартиру ОВП перенесено до Тунісу.

У самому Лівані ситуація досягла критичної точки після вдалого замаху на християнського президента країни Башира Жмайєля 14 серпня 1982 р. та вчиненої у відповідь загонами християнської міліції різні 15-18 вересня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла в Західному Бейруті. Обурене вбивством понад 2000 цивільних осіб, переважно жінок і дітей, міжнародне співтовариство відреагувало на події створенням сил з підтримання миру у Лівані, до складу яких увійшли підрозділи США, Англії, Італії та Франції. У жовтні ці сили висадилися в Бейруті, що відразу ж викликало незадоволення навіть серед поміркованих мусульманських лідерів. У результаті терористичних актів, учинених водіями-самогубцями, що таранили навантаженими вибухівкою автомобілями казарми та посольства західних країн, загинули 241 американець і понад 100 французів.

У травні 1983 р. ліванський уряд підписав з Ізраїлем угоду про створення на півдні країни 45-кілометрової буферної зони, яку спільно мали контролювати християнська міліція та ізраїльська армія. Розцінивши угоду як зраду загальноарабських інтересів, більшість сторін конфлікту відмовилася її визнати, а згодом й сам Ліван відкликав свою згоду. У кінці 1984 р. з країни були виведені сили ООН, і в наступні роки під впливом просирійських, проіранських та проізраїльських сил почалася дезінтеграція країни, що перетворилася на один великий театр воєнних дій. 14 січня 1985 р. Ізраїль розпочав вивід своїх військ з території Лівану. За час бойових дій ізраїльтяни втратили 648 солдат та офіцерів, знищивши при цьому понад 14000 ліванців, три чверті з яких були мирними жителями.

2. Палестинське питання у 80-х роках. „Інтіфада".

Політика США на Близькому Сході викликала низку застереженнь з боку країн Західної Європи. Починаючи з 1979 р. спостерігалося певне розходження позицій країн Євроспільноти та США В питаннях, пов'язаних з можливими шляхами врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Загалом, підтримавши Кемп-Девідську угоду, країни Західної Європи виступили з цілим рядом коментарів Європейський план мирного врегулювання було висунуто в 1980 р. на зустрічі у Венеції' ("Венеційська декларація"). Підтримавши принципову концепцію, запропоновану США, — "мирі в обмін за землю" — декларація ЄС додатково обумовлювала недопустимість одностороннього вирішення статусу Єрусалима Ізраїлем, незаконність спорудження єврейських поселень на західному березі Йордану й необхідність залучення ОВП як договірної сторони до процесу мирного врегулювання. Запропонований європейцями план провалився через рішучу відмову Ізраїлю проводити переговори з представниками ОВП, котрих Тель-Авів розглядав як терористів Непримиренна позиція Ізраїлю посилилася після перемоги на парламентських виборах консервативного партійного блоку "Лікуд". У липні 1980 р. кнесет прийняв резолюцію про статус: Єрусалима, як єдиної неподільної столиці Ізраїлю, що означало інкорпорацію арабської дільниці міста. У грудні 1981 р. було анексовано Голанські висоти. Демонстрацією політики з позиції сили був авіарейд 1981 р. ВПС Ізраїлю на Ірак, під час якого знищено ядерний дослідний центр. США також зайняли негативну позицію щодо пропозицій західноєвропейських країн.

За активного сприяння США 11 травня 1985 р. укладено ізраїльсько-йорданську домовленість про графік та умови поетапних міждержавних переговорів з питання мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Передбачалося, що після офіційного визнання Йорданією Ізраїлю до переговорів буде підключено делегацію ОВП. Запропонований США "план Рейгана" полягав у створенні в асоціації з Йорданською державою палестинської автономії, що територіально розмішалася б на західному березі Йордану та в секторі Гази. Початково план відкинули і ОВП, і Ізраїль, однак згодом розпочався період міждержавних консу льтацій, спрямованих на вироблення прийнятних для всіх сторін конфлікту умов порозуміння. Про підтримку „плану Рейгана" заявив президент Єгипту Хосні Мубарак. Активну участь у підготовці майбутніх переговорів брали прем'єр-міністр Італії Беніто Краксі та прем'єр Англії Маргарет Тетчер. Спільна йордано-палестинська делегація відвідала Париж і Лондон, де провела консультації. Успішний хід мирного процесу було перервано 1 жовтня 1985 р. авіанальотом ізраїльських літаків на штаб-квартиру ОВП в Тунісі. Приводом до цього нападу стало вбивство палестинцями трьох ізраїльських туристів на Кіпрі. Переговорний процес було перервано.

Наступною подією, котра доруйнувала надії на мирне врегулювання в регіоні стало захоплення палестинськими терористами італійського пасажирського судна "Ахіле Лауро" в Середземному морі. Терористи поводилися із закладниками досить коректно, але під час тривалого плавання з порту в порт вбили американського туриста-інваліда, котрий постійно їх провокував. Палестинцям обіцяли, що у випадку звільнення заручників їх буде відпущено. Однак, президент Рональд Рейган віддав наказ перехопити в повітрі літак з терористами й посадити його на американській військовій базі на Сицилії. Унаслідок подій навколо "Ахіле Лауро" було зірвано заплановану на 14 жовтня в Лондоні зустріч палестинсько-йорданської делегації з міністром іноземних справ Англії Дж. Хау. Більш стриману позицію щодо палестинців були змушені зайняти Франція та Італія.

У грудні 1987 р. розпочалася "інтіфада" — масове народне повстання палестинського населення Ізраїлю та окупованих територій. На заклик ОВП повстанці не використовували зброї, тому акції масової непокори, маніфестації та пікети отримали назву "війни каміння". Ізраїльтяни застосовували проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий газ, а в деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у зіткненнях з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було поранено. Ізраїльські власті почали вдаватися до депортації найактивніших учасників "інтіфади", проте повністю придушити повстання не вдалося.

На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць без погодження з колегіальними органами палестинського керівництва Я. Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської національної хартії в тій частині, що стосувалася невизнання права на існування єврейської держави в. Палестині. Визнання ОВП права Ізраїлю на існування змусило США визнати ОВП законним учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися під запропонованого раніше "йорданського" вирішення палестинської проблеми.

Переговорний процес був утруднений через діяльність терористичних груп руху "Хамас", які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом шлях мирного врегулювання. У 1990-1991 роках ситуація ОВП погіршилася через підтримку організацією агресії С. Хусейна в Кувейті. Більшість багатих арабських країн регіону різко зменшила своє фінансування палестинського руху опору. Це змусило Я. Арафата вдатися до прямих переговорів з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити з-під його контролю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Арабо-ізраїльська війна 1973 р. та Кемп-Девідська мирна угода.	\|	Війна у Перській затоці.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.598 сек.