Ліквідація апартеїду в Південно-Африканській республіці.

Упродовж 50-60-х років в Південно-Африканськ.ому союзі відбувалися процеси цілком протилежні за своєю суттю до загальної тенденції деколонізації. У результаті виборів 1948 р. від влади було усунуто порівняно ліберального та поміркованого політика проанглійської орієнтації Яна Сміта. Новим керівником держави став висуванець праворадикальної Національної партії Даніель Малан. У Південно-Африканському союзі поступово почала складатися система расової сегрегації, що отримала назву апартеїд (від "апартхайд", що на мові африканос означає "відрубність"). Парламент країни прийняв низку законів, які, зокрема, забороняли шлюб та статеві зносини між представниками різних рас, спільне проживання та спільну господарську діяльність. Окремо для білих та чорношкірих було визначено окремий транспорт, місця публічного користування тощо.

У 1959-1963 роках у країні створено десять бантустанів—територій, призначених для виключного проживання чорної більшості, що мали часткову автономію. У бантустанах, що становили лише 13,7% території країни, мали проживати чорношкірі, що становили 68% мешканців країни. Для чорношкірих працівників підприємств за межами бантустанів передбачалося право тимчасово мешкати без родин у спеціально визначених тимчасових таборах. Зважаючи на економічний бум, який охопив країну в 60-х роках, та викликану ним потребу в робочих руках, багато з таких тимчасових таборів перетворилися у велетенські квазіміста, забудовані хижами з бляхи, фанери та картону. Найбільше з таких поселень Соуето біля Йоганнесбурга на початок 90-х років налічувало 2 млн. мешканців.

Організаційним центром руху чорношкірої більшості країни став заснований 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК). У 50-х роках АНК користувався переважно мирними парламентськими методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт Лутулі навіть отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Зважаючи на безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на початку 60-х років до керівництва Конгресом прийшла група радикалів на чолі з Нельсоном Манделою.

Символічним переломним моментом в історії АНК стали події 21 березня 1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої поміркованим Панафриканським конгресом демонстрації поліція застрелила 69 осіб. У відповідь на ці події в ряді міст країни відбулися масові заворушення, а уряд заборонив діяльність АНК. У 1962 р. поліція заарештувала Н. Манделу, а через два роки він був засуджений до пожиттєвого ув'язнення.

Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха Вервурда оголосив у березні 1961 р. про вихід Південно-Африканського союзу зі складу Британської співдружності, а 31 травня 1961р. проголосив повну незалежність країни під новою назвою — Південно-Африканської республіки (ПАР).

Після придушення спалаху антиурядових виступів у середині 60-х років у ПАР почався період відносного спокою. Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а поліція та спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб "випустити пару" національного руху, уряд ПАР удався до політики розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1974 р. в ПАР виникла організація поміркованої опозиції "Інката", керівником якої став харизматичний зулуський лідер Гаша Мангосуту Бутелезі. "Інката" оголосила про намір лояльно ставитися до існуючого уряду та діяти легальними методами. Така позиція одразу ж викликала рішучий супротив з боку лідерів АНК, що швидко призвело до кривавих зіткнень між конкуруючими в боротьбі за право представляти інтереси чорної більшості країни організаціями.

Період відносного політичного затишшя закінчився після проголошення біля кордонів ПАР нових незалежних держав — Анголи, Мозамбіку та Зімбабве. АНК одразу ж створила на їх території вишкільні табори та військові бази. Поява "тилу" дозволила лідерам АНК суттєво зміцнити свою організацію. Сигналом до початку нового етапу збройної боротьби стали страйки та студентські демонстрації в Соуето. Під час розгону однієї з таких маніфестацій 17 червня 1976 р. поліція вбила двох студентів. У відповідь АНК закликала до виступів у всіх великих містах ПАР. Упродовж наступних двох років уряд змушений був постійно придушувати виступи прихильників АНК, що часто переростали в масові безпорядки. АНК створила спеціальну бойову організацію "Умконто" ("Спис народу"), що займалася саботажем на транспорті й промислових об'єктах та індивідуальним терором. До лютого 1978 р. в результаті зіткнень загинули 571 африканець та 5 білих. Реагуючи на посилення урядових репресій проти чорношкірої більшості, ООН наклала міжнародне ембарго на торгівлю з ПАР.

Намагаючись поєднувати жорстоку боротьбу спецслужб та загонів цивільної самооборони білих із цолітикою поступок, уряд ПАР до 1981 р. оголосив про надання незалежності чотирьом бантустанам на своїй території: Транскею, Ціскею, Бопутатсвану та Венді. Жодна із країн світу не визнали цих маріонеткових напівдержавних утворень. У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої конфронтації із сусідніми країнами, на території яких розташовувалися бази АНК. Поряд з економічними санкціями, Преторія періодично вдавалася до обмежених військових акцій, висилаючи в Анголу та Мозамбік підрозділи своїх командос. Намагаючись прорвати зовнішньополітичну блокаду, уряд ПАР спробував нав'язати співпрацю з некомуністичними режимами в Заїрі та Малаві.

Усвідомлюючи безперспективність спроб постійно утримувати владу винятково насильницькими методами, починаючи з 1982 р. уряд білої меншості вдався до наступних кроків, що мали нормалізувати ситуацію в країні. Упродовж 1982-1986 років ліквідовано практику "малого апартеїду", який полягав у системі побутових обмежень і викликав особливий супротив чорношкірої більшості. Тоді ж було легалізовано низку громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до існуючого режиму. Дозволено спільне членство білих і чорношкірих у політичних організаціях, а також скасовано заборону шлюбу та статевих контактів між представниками різних рас. Однак, у силі залишилася заборона, яка передбачала окреме проживання білого та кольорового населення.

У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створення окремих палат парламенту для кольорових та азіатів. Хоча 66% учасників референдуму проголосували за цю пропозицію, вибори до нового парламенту, що відбулися в 1984 р., бойкотувало майже 80% кольорового населення ПАР. Незадов' злені половинчатістю запропонованого розв'язання проблеми расової дискримінації, лідери АНК і розпочали у вересні 1984 р. акції громадської непокори, що переросли в масові безпорядки тг і вуличні зіткнення. Не справляючись з хвилею насильства, уряд увів у країні в червні 1985 р. надзвичайний стан. Виступи чорношкірої більшості середини 80-х років відзначалися надзвичайної о брутальністю та жорстокістю. У багатьох районах справжні вуличні бої відбувалися між прихиль никами АНК та "Інкати". Популярним способом страти політичних противників стало практиковаї іе обома сторонами конфлікту спалення людей живцем усередині залитих бензином автопокришок, що одягалися на тіло жертви. Лише впродовж 1984-1986 років число офіційно зареєстровг них жертв сягнуло 2891 особи.

Масові бе. зпорядки 1984-1986 років суттєво вплинули на рівень економічного розвитку ПАР. Унаслідок п рипинення співпраці з ПАР банків Англії та США було підірвано довіру інвесторів і почався відт ік капіталу. Лише на початку 1987 р. урядові вдалося стабілізувати ситуацію та спинити економічне падіння.

Реакцією на масові безпорядки став ріст популярності серед білого населення крайніх правих. У 1988 р. н а виборах до парламенту перемогла консервативна партія, що виступала за більшжорстоке поводження з чорношкірими. У 1989 р. П. Бота пішов у відставку, його місце зайняв Фредерік де Клерк, якого вважали прихильником "сильної руки". Однак Ф. де Клерк не виправдав покладеного на нього ультраконсерваторами довір'я, продовживши згортання політики апартеїду. У 1990 р. він дозволив легалізувати АНК і випустив із в'язниці його лідера Иельсона Манделу. Через рік скасовано останні закони, на які спиралася система апартеїду. У ході переговорів "круглого столу" Н. Мандела та Ф. де Клерк досягнули порозуміння про порядок проведенім перших у ПАР загальних виборів, що відбулися 26-28 квітня 1994 р. АНК отримала на цих виборах 62%, "Інката" —10%, а головна партія білої меншості Народна партія—20% голосів. 9 травня 1994 р. президентом ПАР обрано Н. Манделу, причому Ф. де Клерк став його другим заступником. Після виборів ООН скасувала всі обмеження на торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну ліквідацію режиму расової дискримінації в цій країні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етнічні конфлікти в Тропічній та Південній Африці.	\|	Проблеми та перспективи постколоніальної Африки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.