Проблеми та перспективи постколоніальної Африки.

За даними Міжнародного валютного фонду, в 1993 р. сукупний національ ний дохід на душу населення в країнах "чорної Африки" був нижчим, аніж у 1970 р. У кінці 80-х років сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) становив близько 150 млрд. доларів, що можна співставити з аналогічним показником однієї Бельгії. Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських країн становить понад 300 млрд. доларів) призвели до руїни національну економіку більшості з нових незалежних країн континенту. Величезну шкоду африканцям спричинила примусово накинута місцевим жителям політика сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль експортного товару, однак порушували традиційний баланс продуктових культур. У Судані, Ефіопії, Сомалі, Анголі, Ботсвані, Замбії та Зімбабве впродовж ос ганніх років постійно скорочуються площі сільськогосподарських угідь. Африка, в якій мешкає монад 14% населення світу виробляє заледве 1 % світової промислової продукції та 6% — продукт ів харчування. Країни континенту лише на 80% забезпечують свої потреби в продуктах харчування. Труднощі із забезпеченням продуктами харчування особливо актуальні на тлі швидкого демографічного зростання в Африці. Населення континенту в 1990 р. становило 642 млн. осіб, у той час як у 1960 р. — лише 279 млн.

Характерною для чорного континенту є проблема поширення авторитарних тенденцій у політичних системах країн регіону. У перші роки після Здобуття африканськими державами незалежності західний світ дивився крізь пальці на диктаторські режими континенту, вважаючи їх даниною перехідних періодів, а подекуди й необхідною умовою уникнення етнічних, релігійних та соціальних конфліктів. На думку європейських політологів, диктаторські режими в а фриканських країнах були необхідним злом, спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури населення, що "не доросло" до демократії. У зв'язку з цим країни Заходу толерували навіть таких одіозних правителів, як напівбожевільного диктагора їді Аміна в Уганді (1 971-1979) чи імператора-канібала Бокассу в Центрально-Африканській республіці (1976-19Е0). Прямим наслідком авторитарних методів правління стали військові перевороти та громадянські війни. Лише в 1960-1990 роках в Африці сталося понад 70 державних переворотів, 15 великих гро. радянських воєн і близько десятка міжнародних конфліктів.

Характерними для Африки є крайні ступені обожнювання лідерів країн, що виявляється, зокрема, в їх пишних титулах: Гастінс Камузу Банда в Малаві — "Спаситель", Мобуту Сесе Секо в Заїрі — "Великий леопард" тощо. Загальною практикою є поєднання однією особою кільк ох, а іноді й кільканадцяти ключових державних посад. Основою для творення бюрократична: олігархій в Африці стають, як правило, національні або родинно-кланові об'єднання.

Загальною тенденцією для нових незалежних держав континенту є спроби адміністративно запроваджувати штучно скомпоновану державницьку ідеологію. Як правило, уряди африканських країн роблять акцент на поверненні до передколоніальних національних традицій. Ліквідація колоніальної спадщини в сфері національної культури часто набуває карикатурних форм і негативно впливає на розвиток суспільства. Серед нових ідеологічних систем, які з'явилися в постколоніальній Африці, виділяється запропонований лідером Танзанії Юліусом Камбараге Ньєрірі "соціалізм уджамаа" (на суахілі—"як єдина родина"), що полягав у суцільній колективізації та творенні сільських комун з цілком усуспільненим майном. Експеримент виявився невдалим, починаючи з 1980 р. Танзанія перебуває в стані перманентної стагнації.

Ознаки демократичних змін в Африці з'явилися на початку 90-х років. Упродовж 1991 -1994 років у 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та припинення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі "аутсайдери" континенту, як Малі, Нігер, Центрально-Африканська республіка, Гвінея, Бенін. Поряд з тим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве та Сенегалі. Порівняно успішно розвиваються Кенія, Уганда, Конго, Габон та Замбія. Однак навіть в цих країнах економічне зростання забезпечується, як правило, експортом сировини, а рівень життя населення є надзвичайно низьким.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ліквідація апартеїду в Південно-Африканській республіці.	\|	Процеси машини та обладнання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.