Основні тенденції в розвитку зарубіжної вищої освіти.

План

Тема 2. СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ

Входження освіти і науки України в європейський простір як чинник її розвитку.

Для реалізації Угоди про партнерство і співробітництво проводиться адаптація законодавства України до законодавства ЄС. У 1998 році створено Міжвідомчу координаційну раду щодо такої адаптації. А в 2003 році Верховною Радою України прийнято Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Вона визначає мету та механізми адаптації, а також засади фінансового, кадрового та інформаційного забезпечення її виконання.

Процес адаптації – тривалий процес поетапного прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених із урахуванням законодавства Європейського Союзу.

Зараз іде процес укладання нової, посиленої Угоди, яка б іще більше зблизила Україну з Європейським Союзом.

Розроблено Державну програму підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. Впроваджено Державну програму інформування громадськості України щодо питань європейської інтеграції на 2004-2007рр.: проводяться уроки, лекції, круглі столи тощо, присвячені Дню Європи та висвітленню сутності і ролі Євросоюзу в сучасному світі. «Європейські» теми розглядаються в курсі історії, входять до переліку курсових та дипломних робіт. Введення даного предмета у магістерську підготовку – також один із елементів виконання вказаної програми.

1. Основні тенденції в розвитку зарубіжної вищої освіти.

2. Порівняльний аналіз систем вищої освіти у деяких країнах Європи.

В усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства все вагомішими стають загальноцивілізаційні тенденції розвитку, властиві для ХХІ століття. Передусім, це тенденція зближення націй, народів, держав через створення спільного економічного, інформаційного, а зважаючи на вимоги Болонського процесу, й освітнього простору Європи. Друга тенденція – це перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій і формування «суспільства знань». Обидві ці тенденції висувають як основні пріоритети освіту і науку – сфери, що забезпечують розвиток людини і суспільства. Інформаційне суспільство потребує від людини високої розумової активності, здатності до збору інформації та вирішення проблем, самостійного виконання незапрограмованих дій, визначення ритму, місця і тривалості праці, постійної зміни функцій, контактності, комунікативності, професіоналізму. Тому у розвитку сучасної вищої освіти у країнах Європи та Америки спостерігаються такі найхарактерніші тенденції.

Продовження обов’язкової освіти після школи.Дедалі більше країн від обов’язкової середньої переходять до обов’язкової вищої освіти (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія). Зростає кількість університетів. Постає завдання перетворити першу стадію повної вищої освіти (бакалаврат) на доступну для всіх бажаючих стадію загальної та професійної підготовки.

Диверсифікація (зближення) структур вищої освіти (ступенів і кваліфікацій). Майже в усіх західноєвропейських вищих навчальних закладах функціонують багатоступеневі системи підготовки спеціалістів (бакалаврат – магістратура), застосовується система зіставних кредитів (залікових одиниць). Для диверсифікації кваліфікацій запроваджується велика кількість нових бакалаврських програм та післябакалаврських курсів. Проте мають місце недостатня прозорість структур кваліфікації окремих країн, труднощі у взаємному визнанні кваліфікацій, необхідність пошуку інших інструментів для міждержавного розуміння отриманої інформації про кваліфікації.

Побудова суспільства, яке безперервно навчатиметься.Ідея неперервної освіти розглядається в освітній політиці початку ХХІ століття як унікальний механізм виживання людини та суспільства в інформаційну епоху. Адже перехід від індустріального до інформаційного суспільства, в якому наукові знання й інформація щорічно подвоюються або навіть потроюються, створює для людини принципово нові умови життя, вимагаючи постійного самовдосконалення та почуття відповідальності. Людина як особистість формується та розвивається постійно і безперервно: від народження та протягом усього життя. Такий підхід визнає можливість освоєння знань і вмінь під час праці та життя в суспільстві, а також в процесі формального і неформального навчання. У зв’язку з цим, у документах ЄС визначається відмінність між трьома типами навчання: формальним, яке надається навчальними закладами або організаціями і завершується присудженням свідоцтва про освіту; спонтанним (інформальним), тобто нецілеспрямованим, яке здійснюється під час повсякденної життєдіяльності людини і не завершується видачею свідотва; неформальним, яке здійснюється поза межами навчального закладу і, хоч свідоцтво про його завершення не видається, є цілеспрямованим з точки зору того, хто навчається.

У 1973 році Організація Економічної Співпраці та Розвитку (ОЕСР) у документі «Періодична освіта: стратегії навчання впродовж життя» визначила п’ять головних особливостей стратегії навчання впродовж життя:

- визнання неформального та неофіційного (спонтанного) компонентів навчання, пов’язаних із розробкою задовільних консультативних і керівних систем;

- розвиток основних навичок для всієї молоді та дорослого населення з метою розвитку дійсного прагнення до навчання;

- перспектива охоплення всього життя шляхом надання пріоритету в задоволенні потреб дітей дошкільного віку та дорослого населення;

- результативне й ефективне керівництво фондами з вірогідною необхідністю залучення більшої кількості державних і приватних ресурсів, особливо через уведення нових стимулів;

- питання керівництва та партнерства, яке визначає необхідність залучати і координувати діяльність різних інстанцій.

Урізноманітнення вищих навчальних закладів. Виділяють дві основні системи вищої освіти: бінарну та унітарну.

Бінарна або подвійна система вищої освіти поширена у більшості розвинених країн світу (Австрії, Бельгії, Данії, Ірландії, Нідерландах, Німеччині, Франції, Швейцарії, більшості країн Центральної та Східної Європи). У ній чітко розрізняються університети, які пропонують програми з поглибленим теоретичним курсом, спрямованим на ґрунтовний науковий пошук, і неуніверситетські заклади, які пропонують програми професійного навчання високого рівня.

Унітарна система вищої освіти передбачає наявність лише університетів або закладів відповідного типу, які пропонують як загальні академічні ступені, так і глибокі професійно зорієнтовані програми різної тривалості та рівня. Такою є освіта у Великій Британії, Італії, Іспанії, Фінляндії та Швеції, де стираються відмінності між університетами та політехнічними вищими навчальними закладами.

У деяких країнах існує ще більша співпраця й інтеграція обох секторів (наприклад, у Норвегії).

До окремої групи належать країни з так званими «інтегрованими» університетами, які містять спеціалізовані середні та вищі навчальні заклади (Швеція, Іспанія, країни постсоціалістичного простору). Зокрема, в системах освіти екс-соціалістичних країн багато монодисциплінарних «університетів», вищих закладів освіти, які підпорядковуються не міністерствам освіти (в Україні та Росії їх понад 50% загалу, в Україні вищі навчальні заклади підпорядковані більш як 20 міністерствам і відомствам).

Удосконалення та розширення «короткої професіоналізованої» вищої освіти.Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне навчання у справжньому вищому навчальному закладі (часто це особливий підрозділ університету), але за короткий термін (до 3-х років). Звичайно, для такого навчання необхідне тривале та якісне навчання в середніх школах (не менше 12 років зі спеціалізованим 3-4 річним навчанням на заключній стадії).

Розширення завдань вищих навчальних закладів.Головні завдання вищих навчальних закладів, як університетів, так і неуніверситетського типу, майже однакові у більшості країн:

- запропонувати професійно орієнтовані й економічно вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;

- забезпечити потреби зростаючої кількості абітурієнтів без істотного збільшення витрат на вищу освіту;

- запропонувати програми, орієнтовані передусім на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;

- поновлення та поліпшення вже існуючої професійно орієнтованої освіти;

- створення реальних передумов для постійного та безперервного перенавчання переважної кількості зайнятих в усіх секторах економіки фахівців (безперервної освіти).

У зв’язку з розвитком «нових університетів» на території з нижчим освітнім рівнем населення виникли і нові завдання соціального характеру:

- участі в національних програмах регіонального соціально-економічного розвитку;

- гальмування міграції населення;

- сприяння соціальному вирівнюванню та вибірковій допомозі певним суспільним групам (мовним чи національним меншинам, емігрантам, вигнанцям тощо);

- надання експертних та інших фахових послуг усім зацікавленим підприємствам, установам, особам.

Якісні зміни у вимогах та умовах праці викладачів вищої школи.Професура та викладачі вищої школи мають не лише визначати програму та зміст навчання, встановлювати критерії оцінки знань і правила прийому абітурієнтів, складати вимоги до освітніх кваліфікацій і вводити процедуру їх підтвердження, оцінювати молодих кандидатів у професори тощо. У сучасних умовах перед ними постали ще й такі завдання:

- накопичувати, систематизувати та поширювати нові знання;

- формувати нові покоління наукових і викладацьких кадрів;

- систематично підвищувати свій науковий і викладацький рівень;

- поєднувати викладання з науковими та технологічними пошуками;

- брати участь у координації наукових досліджень у країні;

- брати участь у вдосконаленні і перенавчанні фахівців вищого рівня;

- виконувати експертні функції у доступних сферах;

- брати участь у загальному вдосконаленні робочої сили країни шляхом організації нових форм безперервного навчання тощо.

Нові тенденції в управлінні вищою освітою та її формуванні.Існують такі системи управління вищою освітою:

- централізована, коли державі належать економічні або політичні важелі управління закладами (Франція, Італія, Швеція, країни постсоціалістичного простору тощо);

- децентралізована, коли уряд майже не втручається у навіть важливі питання академічного життя (США);

- федеративна, коли кожен з об’єктів федерації має власне міністерство освіти, яке керує всіма закладами на своїй території.

До нових тенденцій у фінансуванні варто віднести:

- розподіл державних коштів на конкурсній основі на конкретні наукові та інноваційні проекти;

- збільшення кількості студентів, які навчаються за державні позики з поверненням їх на вигідних для випускників умовах;

- відшкодування студентами частини витрат вищих закладів освіти на навчання та додаткові послуги з власних коштів;

- сприяння держави благодійницькій та неприбутковій діяльності в освітянській сфері, передача якомога більшої частини приватних ресурсів безпосередньо у вищу школу;

- здешевлення вищої освіти шляхом запровадження інноваційних технологій тощо.

Нові тенденції у взаємодії вищих закладів і промисловців.Йдеться про створення «технополісів», «технопарків», «комплексів», «центрів» тощо, де плідно співпрацюють професура та бізнесмени.

Підвищення якості вищої освіти(висунення якості вищої освіти на роль «спільного знаменника» реформ вищої освіти).У 1995 році ЮНЕСКО було розроблено програмний документ за назвою «Реформа й розвиток вищої освіти». У ньому зазначено, що на якість вищої освіти найбільше впливають:

- якість професорсько-викладацького складу, яка гарантується високою академічною кваліфікацією викладачів і наукових співробітників, а також якість освітніх програм, яка забезпечується сполученням викладання й досліджень, їхньою відповідністю громадському попиту;

- якість підготовки студентів, яка забезпечується шляхом диверсифікованості освітніх програм, подолання розриву між середньою й вищою освітою, підвищення ролі механізмів навчально-професійної орієнтації та мотивації молоді;

- якість інфраструктури та «фізичного навчального середовища» вищих навчальних закладів, яка охоплює «всю сукупність умов» їхнього функціонування, в тому числі комп’ютерні мережі та сучасні бібліотеки.

Головними рисами оцінювання якості залишаються: незалежний характер оцінювання; непохитність післяакредитаційних наслідків у вирішенні питань щодо виділення державних субсидій (принцип управління та фінансування «за результатами»).

Вдосконалення систем кваліфікаційного забезпечення вищої освіти.Для цього пропонується:

- порівняння власних систем освіти з кращими світовими зразками та вироблення рекомендацій щодо підвищення якості навчання та науково-дослідних робіт;

- створення регіональних і глобальних мереж кваліфікаційного забезпечення;

- рух від поняття кваліфікація до поняття компетенції;

- створення єдиного європейського освітнього простору.

Розширення навчання за кордоном.Дедалі більше країн направляють за кордон певну кількість студентів і спеціалістів хоча б для ґрунтовного вивчення мови, особливостей політичної та соціально-економічної структури приймаючої країни. Посилюється обмін викладачами та дослідниками, використання зарубіжних навчальних програм, підручників, літератури та комунікаційних джерел інформації тощо.

Зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг.Це зумовлено появою нових вищих навчальних закладів поряд із традиційними університетами, які мають доступ до студентів у будь-якій країні через Інтернет або канали супутникового зв’язку. Конкуренція загострюється також унаслідок виникнення дедалі більшої кількості корпоративних університетів, які займаються виключно програмами підготовки для отримання вищої освіти, а також науковими дослідженнями у сфері безперервної освіти. Нині в світі їх нараховується 1600, а до 2010 року, прогнозується, у світі буде більше корпоративних університетів, ніж традиційних.

Тенденція втрати молодих науковців.Основна причина цього – це відсутність місцевих стимулів та можливостей для освіти. «Відплив мізків» до США і є основною умовою розвитку країни. У США три мільйони дослідників і технологів у галузі «наукових знань», планується збільшити їх до 5 млн.

Євроінтеграція вищої освіти, яка має на меті створення єдиного освітянського простору.Необхідність такої інтеграції викликана такими причинами:

- докорінні перетворення в економічних системах усіх розвинених країн Європи: швидке вдосконалення виробництва на основі новітніх технологій, скорочення циклів виробництва товарів і послуг; усвідомлення того, що необхідно будувати «суспільство знань», в основі якого – економіка знань, яка спирається на акцентований розвиток фундаментальних і прикладних досліджень;

- перенесення конкуренції дедалі більше в інтелектуальну сферу;

- приведення внутрівузівських орієнтирів підготовки фахівців у відповідність до вимог роботодавців і ринків праці;

- зменшення припливу студентів до університетів;

- зростання підзвітності університетів за використання державних коштів;

- втрата Європою позицій лідера щодо наявності висококваліфікованих кадрів, «інтелектуальне донорство» США;

- глобальні міграційні процеси, до яких залучаються і висококваліфіковані працівники, з одного боку, і відмінність дипломів про вищу освіту, з другого.

Системи освіти ХХІ століття мають випускати фахівців, які були б готовими працювати не лише у своїй країні, а й за її межами, відповідаючи вимогам регіональних, європейських та світових ринків праці.

Отже, постало питання щодо наближення рівнів освіти в різних державах, створення загальноєвропейської системи освіти із порівняльними національними переліками напрямів підготовки, близькими термінами навчання та високою якістю підготовки фахівців, а також про правове вирішення проблем визнання їхніх освітніх та фахових кваліфікацій, працевлаштування, соціального захисту, професійного навчання тощо.

Європейський освітянський простір постав перед необхідністю реформ. Загальновизнаною стала потреба збільшення привабливості систем та інститутів вищої освіти в Європі та світі, на що націлена євроінтеграція в освітянській сфері, яка здобула назву Болонський процес.

Читайте також:
II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
III.Цілі розвитку особистості
III.Цілі розвитку особистості
III.Цілі розвитку особистості
Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
Актуальні тенденції організації іншомовної освіти в контексті євроінтеграції.
Альтернативність у реалізації стратегії розвитку підприємства

Переглядів: 2776

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

Налагодження співробітництва України і Євросоюзу. | Порівняльний аналіз систем вищої освіти у деяких країнах Європи.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.