Порівняльний аналіз систем вищої освіти у деяких країнах Європи.

Однією із системних тенденцій розвитку закордонної освіти є прийняття у більшості країн триступеневої системи вищої освіти: бакалаврат, магістратура, докторантура. Бакалавр в розумінні академічного звання ввійшов у практику з ХІІІ століття. Вперше його було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм ІХ для визначення тих студентів, які блискуче захистили диспут. З часом це звання поширилося на інші факультети та розповсюдилось у всій Європі. Згодом, з ХУ століття поняття «бакалавр» стало означати перший ступінь, який здобувають після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалавр зберігся донині. У середньовічних університетах бакалавр, який здобув право на читання лекцій, звався «ліценціатом». Нині «ліценціат» - це науковий ступінь, прийнятий у багатьох системах вищої освіти (Франція, Фінляндія, Швейцарія тощо).

Ступінь «магістра» отримувала особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. Особа, яка витримала магістерський іспит, але не захистила дисертації, називалася магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор».

Термін «доктор» уперше почав застосовуватися у 1130 р. у Болонському університеті як науковий ступінь для вчених. Спочатку ступені магістра та доктора були рівнозначними. З кінця ХУІІІ ст. більшість європейських університетів сприйняли доктора як вищий науковий ступінь. Вимоги, які висувались університетами різних країн для отримання докторського ступеня були різними. Здебільшого, складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему чи іспиту з різних дисциплін. Після цього докторант мав представити дисертацію, яку в деяких університетах вимагали захистити публічно.

Сучасні особливості освіти в різних країнах склалися історично: під впливом церкви та держави, культури, форми устрою, мовного різноманіття, індустріалізації та демократизації, розвитку законодавчої бази тощо. У зв’язку з цим у різних країнах існує невідповідність між організаційною структурою інститутів, термінами навчання, різними ступенями (бакалавр, магістр, доктор) та дипломами, які надають своїм випускникам вищі навчальні заклади.

На відміну від західноєвропейських університетів в Росії в ХІХ столітті склалися вчені ступені: кандидат, магістр, доктор При цьому кандидат – це випускник університету, який захистив письмовий твір. Щоб стати магістром, треба було скласти спеціальні екзамени (письмовий і усний) і захистити дисертацію. Так само і для здобуття докторського ступеня. Нагадаю, що університетів на території сьогоднішньої України в той час було 5 (Харків, 1805, Київ,1834, Одеса, 1865, Львів, 1661, Чернівці, 1875).

У західноєвропейських країнах історично склалися три моделі традиційного університету, в основі яких лежать: 1) цінності вільного навчання й удосконалення особистості (британська модель); 2) цінності корисного знання (шотландська); 3) цінності інтелектуального дослідження (німецька). Вона дала світу ідею створення Гумбольдтського університету – вищого навчального закладу для здобуття академічної освіти, в якому дослідницька робота та навчальний процес зливаються в єдине ціле і спрямовані на створення суспільства високоосвічених людей.

Європейські системи вищої освіти схожі і разом з тим відмінні. З деякими модифікаціями у всіх європейських країнах сповідується єдина філософія освіти – держава несе відповідальність за освіту.

На Європейському континенті вищі навчальні заклади традиційно розглядалися як заклади університетського типу, які завжди залишалися надійними гарантами та постачальниками ґрунтовно підготовлених фахівців у всіх академічних галузях, чиї дипломи й учені звання свідчать про високий рівень підготовки їхніх власників. Вони розглядалися як храми науки, творці наукових шкіл і нових методів пізнання та досліджень.

Варто зазначити значення Європи в розвитку глобальної освітянської політики. Саме Європа заклала фундаментальні основи наукових знань, які дістали розповсюдження в усьому світі, сформулювала загальні напрями подальшого розвитку літературної мови й устрою суспільства та протягом тривалого часу істотно впливала на розвиток інших культур.

Проте, як зазначено, Європа поступово почала втрачати позиції лідера у підготовці висококваліфікованих кадрів. Тому інтеграція Європи і спільні плани щодо розвитку науки й освіти стали її відповіддю на наміри США зміцнити своє науково-технологічне лідерство за рахунок решти світу.

Останнім часом у світі значна увага приділяється питанням стандартизації освіти. Перегляд існуючих вимог пов’язаний із тенденцією до скорочення строків навчання у вищій школі та введення багаторівневих програм вищої освіти з метою наближення освіти до ринку праці.

У деяких країнах (США, Велика Британія) стандарти є необов’язковими. Вищі школи самостійно розробляють навчальні плани і програми, комбінуючи предмети з урахуванням інтересів студентів та запитів ринку. Обов’язковими предметами до кінця 80-х років ХХ ст. були лише англійська мова та література, математика, релігія, фізкультура. У США та Великобританії введена загальнонаціональна перевірка успішності учнів та студентів з метою виявлення рівня засвоєння ними матеріалу.

У країнах з централізованою системою освіти (Японія, Франція, Китай, країни СНД) навчальні плани, програми та підручники затверджуються державою. Навчальні плани вищих навчальних закладів містять обов’язкову загальноосвітню підготовку (підготовку громадянина) та підготовку спеціаліста. Але університетська рада має право на зміни навчального плану для надання їм більшої гнучкості та ринкової зацікавленості. У Франції, наприклад, в навчальному процесі виділяють обов’язкову частину та додаткову, яка враховує індивідуальність студента, а також факультативну, за якої потрібно засвоїти суму знань під керівництвом учителя. У країні є вища освіта короткого циклу (2-3 роки), а також вища освіта, яка здобувається в університетах і «великих школах» на базі трьох циклів до 9 років. У залежності від профілю освітнього закладу пропонуються різнорівневі програми до вивчення дисциплін.

Такі європейські країни, як Швейцарія та Німеччина з федеративною структурою державного устрою обрали децентралізований та демократичний шлях розвитку національних систем освіти. Поряд з цим сильна централізація відчувається на рівні окремих територіальних суб’єктів. Вищі навчальні заклади Німеччини мають повне право на визначення структури вищого навчального закладу, методів і змісту навчання, організації наукових досліджень. Питання реорганізації або відкриття відділень, планування розвитку закладу, призначення на посаду професора тощо керівництво ВНЗ узгоджує з урядовими організаціями.

Найскладнішим завданням, виконання якого потребуватиме найдовшого часу, стало введення двоступеневої освіти. Це пов’язано з великим різноманіттям національних систем освіти. Так, наприклад, Франція має найбільшу кількість «сходинок» - три («ліценціат» - 3 роки навчання, «метріз», що означає магістратуру, - 4 роки навчання, дипломи поглибленого навчання – 5-6 років від моменту закінчення середньої школи). У Німеччині освіта фактично двоступенева, але перша стадія триває понад 4 роки і дає «неповноцінний» диплом. В Італії важко переконати всіх у тому, що «справжня» вища освіта може бути здобута не за 4 роки, а за три. Комфортно можуть почуватися лише британці, які вже років із тридцять поступово інтенсифікують і старшу середню школу, і вищі навчальні заклади, що дало змогу (враховуючи малі витрати часу на вивчення іноземних мов) досягти високої якості бакалаврських дипломів навіть у разі 6-семестрового (3-річного) навчання.

Існує і ряд інших відмінностей у організації вищої освіти різних країн: зарахування на навчання, оплата за навчання, фінансова допомога студентам, міжнародні програми тощо (див. таблиці 2.1, 2.2, 2.3, 2.4 на с. 110-123 посібника «Вища освіта України і Болонський процес» за редакцією В.Г.Кременя (Тернопіль, 2004).

Отже, завдання полягає в тому, щоб серйозно перебудувати всі програми навчання з одночасним поєднанням скорочення їх у терміні та посилення професійної (фахової) складової. Прихильники поділу вищої освіти на два рівні – коротку та повну з присудженням дипломів бакалавра та магістра обґрунтовують це тим, що скорочення часу першого рівня вищої освіти суттєво зекономить кошти бюджету і забезпечить вищою освітою більше молоді 18-20 років.

На кінець ХХ століття національні системи вищої освіти європейських країн фактично були підготовлені не лише до сприйняття положень Болонської декларації, але й до практичного їх застосування. Такі трансформації характерні і для систем вищої освіти країн інших регіонів світу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні тенденції в розвитку зарубіжної вищої освіти.	\|	Передісторія Болонського процесу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.153 сек.