Революція на Україні

Російські революції

У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша — Лютнева — скоріше походила на розвал, ніж на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За кілька днів подібне вчинила більша частина столичної залоги. Водночас населення міста заповнило вулиці, щоб продемонструвати солідарність із страйкарями. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу, його міністри й урядовці розбіглися, а ненависні жандарми поховалися. До 12 березняцарський режим розсипався, як картковий дім.

Хоч повалити царат було напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для всіх, виявилося надзвичайно важко. З'явилося два претенденти на політичну владу. Одним із них був Тимчасовий уряд, сформований із ліберальних депутатів Думи, який прагнув узяти на себе функції управління до тих пір, доки в Росії не встановиться постійна форма правління. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а поліція була майже вся розпущена. До того ж на ньому висів тягар непопулярної в народі війни. З самого початку суперником Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Підпорядкована соціалістам, серед яких більшовики складали лише одну з меншостей. Петроградська Рада являла собою випадкову асамблею радикальної інтелігенції, робітників і солдатів. Подібні органи швидко утворювалися по всій країні. Мета Ради полягала в тому, щоб «поглибити» революцію, штовхаючи її до перетворення суспільства на соціалістичних засадах. Постійні сутички між цими двома органами, суперечки та взаємні перешкоди вносили ще більшу плутанину в питання, кому ж належить остаточна влада в колишній імперії.

Це безладдя незабаром стало всезагальною ознакою життя революційної Росії. Освячена революцією необхідність змін виправдовувала в очах багатьох, і особливо Рад, нападки на цілий ряд принципів і установлень, які раніше були загальноприйнятими. Так, наприклад, 14 березня Петроградська Рада видала сумнозвісний наказ № 1 (який Тимчасовому урядові не вдалося блокувати), за яким військові частини для управління справами могли впроваджувати у себе демократично обрані Ради. Влада офіцерів обмежувалася лише бойовими ситуаціями. Цей наказ докорінно підірвав і без того хистку дисципліну в армії, внаслідок чого вона почала розвалюватися. До літа, коли мільйогіи озброєних деморалізованих солдатів, кинувши фронти, лавиною рушили додому, громадський порядок остаточно був підірваний. Спостерігаючи за марними спробами відновити й утримати політичну владу в той хаотичний період, не слід забувати, що перед тими, хто намагався це зробити, стояло завдання, аналогічне зведенню будівлі, під якою постійно провалюється грунт.

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установі організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але/на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійойа особа: 17 березня українці заснували класну організацію — Центральну Раду. її створили помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів під проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенкаразом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради також вступила нова зростаюча Українська партія соціалістів-революціонерів, яку репрезентували Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на поміркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.

Симон Петлюра

На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні демонстрації. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що служили в армії, на з'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Цент- ральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів Українського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їзд робітників. Натхнена такими виявами довір'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише як на представника відносно невеликої кількості національне свідомих українців, а й як на український парламент.

За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради належали, якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, нижчого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та заможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лише традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток української культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянин гадав, що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніж уряд у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше, ніж російський уряд, виведе його з війни.

Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували Центральної Ради. Російські консерватори й навіть помірковані побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподільної Росії». Зі свого боку російські радикали підозрювали, що український національний рух може порушити «єдність робітничого класу». Скоса позирали на Центральну Раду і євреї, багато з яких ототожнювалися з російською культурою й активно діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цю невелику, але стратегічно розташовану меншість.

Коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Центральна Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видалаПерший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай украї нський народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Незабаром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.

Ці заходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делегацію на чолі з Олександром Корейським. Але катастрофічний провал російського наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з великими застереженнями, за орган управління п'яти українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це визнання ознаменувало апогей впливу й авторитету Центральної Ради.

Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії на Україні неохоче приєдналися до Центральної Ради. В цей момент Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за управління країною.

Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективно розв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Центральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їхні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втратили зв'язок із. масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.

Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених українських політиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до ЗО років. Захоплені власною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їхнє ставлення до військових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. В цій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Аналогічним було їхнє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособлення старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми».

Проте незабаром стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилося у липні, коли розвалилася російська армія в Галичині, затопивши Україну (що являла собою безпосередній тил величезного Південно-Західного та Румунського фронтів) мільйонами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за висловом одного з членів Центральної Ради, були «гіршими від татарських орд», і їхня присутність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українці в першій світовій війні	\|	Микола Скрипник

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.