• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Соціальна сутність культури

Специфіка наступного типу системи соціального управління, розташованого на правій стороні матриці ближче до її середини, полягає в тому, що громадянське суспільство зберігає свій визначальний управлінський вплив на державу, але його сила вже не абсолютна, а відносна, оскільки знижується його концентрація і звужується масштаб. Держава в цьому випадку хоча й не є визначальним, але все ж самостійним суб’єктом управління, спроможним здійснювати достатній управлінський вплив на громадянське суспільство. Громадянське суспільство залишається тут основним суб’єктом управління, а дії держави відображають волю людей громадянського суспільства, хоча й не в прямому, а в опосередкованому вигляді. Держава виступає інструментом узгодження особливих інтересів індивідів і соціальних груп громадянського суспільства. В усьому іншому громадянське суспільство є повноправним суб’єктом самоврядування, завдяки чому здійснюється поширення її самоврядних форм і структур у всіх сферах життєдіяльності суспільства, що забезпечує найефективнішу реалізацію індивідуальних і групових інтересів громадян. В результаті система соціального управління набуває яскраво вираженого демократичного типу.

На правій крайній точці типологічної матриці розташовано тип системи соціального управління, в якій управлінський вплив громадянського суспільства на державу характеризується абсолютною силою, максимальною концентрацією і всеосяжним масштабом.У цьому випадку громадянське суспільство безпосередньо регулює всі сторони управлінської діяльності людей і держави. Держава в цих умовах значною мірою перестає існувати в ролі суб’єкта самоврядування і виступає, головним чином, у ролі об’єкта та обмеженого суб’єкта управління. А громадянське суспільство, навпаки, з’являється тут в ролі суб’єкта управління і суб’єкта самоврядування і, в меншому ступені, в ролі об’єкта управління.. Система соціального управління складається тут з одного повноцінного суб’єкта управління і суб’єкта самоврядування – громадянського суспільства й об’єкта управління – держави.

Соціальне управління — найбільш складна діяльність з організації, регулювання і контролю економічної, соціальної, політичної і духовно-культурної сфер життєдіяльності суспільства, окремих соціальних спільностей і індивідів, його головна мета — забезпечення стабільного функціонування і ефективного розвитку соціальної системи.

Соціальне управління як діяльність виникло тоді, коли стала реальною потреба у спільній праці людей.На початку XXI cт., коли суспільство як соціальна система дуже ускладнюється, проб­лема соціального управління, його організації, механізму, підвищення ефективності стає найважливішою, від її розв’язання багато в чому залежить майбутнє суспільства. У чому ж сутність соціального управління? Яким є його механізм? Які функції виконує соціальне управління?

Стимули праці — це осмислені спонукання, викликані впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників. Існує три основних підходи до вивчення і регулювання виробничої поведінки працівника.

Для соціології праці дуже важливим є аналіз мотивів та стимулів праці.

Перший підхід —передбачає наукову організацію виробництва й управління, матеріальну зацікавленість працівників.Ця концепція з успіхом широко використовується в промисловості й досі, її найчастіше називають науковим менеджментом.

Другий підхід, виник у 20—30-ті роки XX ст., основним змістом має вивчення, аналіз і використання різних чинників, що впливають на підвищення ефективності виробництва і умов та організації праці, заробітної платні, міжособові стосунки, стиль керівництва тощо. Цей підхід має назву менеджмент людських відносин.

Третій підхід до аналізу виробничої поведінки працівниківвикористовує матеріальні, соціальні і моральні спонукальні чинники, - це ситуативний менеджмент.

Усі ці підходи використовуються в регулюванні трудової діяль­ності виробників, але вони не вичерпують проблеми її мотивів. Сучасні соціологи Заходу і Сходу широко використовують теоретичні положення концепції трудової мотивації Абрахама Маслоу, який, кваліфікуючи потреби людини, поділяє їх на базові (потреба у харчуванні, безпеці, позитивному само­оцінюванні та інші) і виробничі, (у справедливості, добробуті, порядку та єдності соціального життя тощо).

Основні мотиви трудової діяльності можна подати так:

Схема 6

Отже, соціологія праці — це галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив технічних, технологічних і соціальних умов на ставлення людей до праці.

Предметом соціології праці є всі її аспекти: соціальні закономірності й випадковості взаємодії людей у процесі виробництва, механізми їхніх дій і форми ставлення через діяльність трудових колективів і особи; показники, що свідчать про ставлення людини і колективу до праці; соціальна організація підприємств та її функціонування.

Соціальне управління — це можливість і здатність певного суб’єкта впливати на суспільство (або на його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення.

Необхідність соціального управління визначали практично всі соціологи, політики і філософи, але сутність його визначали по-різному. Соціальне управління в певному аспекті регулює відносини власності, але його суть і зміст значно ширші. Тому очевидна необхідність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивідів і груп, що стали важливою методологічною основою концепції соціального управління. Це має забезпечити наукове пізнання, аналіз і використання механізму соціального управління.

Схема 7

Управління всією соціальною сферою життєдіяльності здійснює держава, її певні заклади та органи. Однак у соціальному управлінні беруть активну участь організації громадянського суспільства: профспілки, органи самоврядування трудових колективів та ін. Соціальне управління з боку держави і з боку організацій громадянського суспільства має спільні складові (див. схему 9), жодну з яких неможливо ігнорувати.

Основні складові соціального управління реалізуються в тому або іншому обсязі в малих, середніх, великих соціальних утвореннях, а також на державному рівні. Дуже важливо, щоб кожну складову реалізували освічені, грамотні, досвідчені фахівці, в іншому випадку соціальне управління ефективним не бу­де. Соціальне управління в будь-якому суспільстві виконує дуже важливі функції, які забезпечують життєдіяльність суспільства і кожного громадянина, їх розвиток, безпеку і т. д. (див. схему 10).

Цей перелік функцій соціального управління, попри його неповноту, дає уявлення про його обсяг та різноманітність завдань.

Соціологічний аналіз різних типів систем соціального управління в суспільстві дозволив не тільки узагальнити існуючі підходи до типологізації цих систем, але й на теоретичному рівні визначити критерії їх класифікації. В основу запропонованої типологічної матриці систем соціального управління покладено багатомірний критерій, що є комбінацією їх станів, які визначаються, по-перше, спрямованістю управлінського впливу між громадянським суспільством і державою, а по-друге, концентрацією і масштабом їх взаємовпливу. Цей критерій дозволяє:

по-перше, теоретично конкретизувати погляди на роль і зміст організаційної взаємодії між громадянським суспільством і державою стосовно окремих типів систем соціального управління;

по-друге, дає змогу уточнити зміст критеріальної основи для типологізації систем соціального управління, визначаючи істотні (первинну і вторинну) складові.

по-третє, концентрація і масштаб управлінського впливу, здійснюваного громадянським суспільством чи державою відносно одне одного, дозволяє визначити розбіжності в сутнісних властивостях окремих типів систем соціального управління стосовно кількісних характеристик його суб’єктів.

І, нарешті, поряд з „чистими” їх типами, котрі володіють якостями, яких не мають інші типи систем соціального управління, цей критерій дозволяє виокремитизмішаний тип таких систем, який володіє якостями, властивими окремим „чистим” типам.

Отже, відповідно до можливого стану параметрів управлінського впливу громадянського суспільства і держави стосовно одне одного, типологічна матриця систем соціального управління (див. схему 11) набуває двополюсного характеру, де крайня точка на лівій стороні типологічної матриці характеризується однобічною спрямованістю управлінського впливу абсолютної сили з боку держави як суб’єкта управління на громадянське суспільство Держава в абсолютному ступені визначає цільову поведінку системи соціального управління в суспільстві, набуваючи яскраво вираженого тоталітарного характеру.

Наступний тип систем соціального управління на лівій стороні типологічної матриці, розміщений ближче до її середини,характеризується визначальним управлінським впливом держави на громадянське суспільство, але цей вплив має вже не абсолютну, а відносну силу: його концентрація знижується, а масштаб звужується. Це означає, що в суспільній життєдіяльності людей виникають окремі сфери, в яких вони самі можуть впорядковувати свою поведінку і дії. Отже, виникає ніби „слабке” громадянське суспільство з обмеженою сферою життєдіяльності. При цьому держава залишає за собою роль впорядкування соціально значимих якостей системи соціального управління і сфер життєдіяльності суспільства.Вона залишається визначальним суб’єктом управління, але, на відміну від попереднього – тоталітарного типу системи управління, управлінський вплив тут набуває вже взаємоспрямованого характеру, оскільки вже з’являється громадянське суспільство.

На типологічній матриці залишається ще один тип системи соціального управління– псевдо-ліберальний (в її середині.) У цій системі існує взаємоспрямований вплив між громадянським суспільством і державою, переважно рівний за своєю силою з обох сторін.Жодне з цих соціально-управлінських за своїм становищем у цій системі не визначальні. Це свідчить про те, що ні люди держави, ні люди громадянського суспільства неспроможні „нав’язати” одне одному свої способи організації життєдіяльності суспільства. В результатікожен з цих суб’єктів взаємодії організовує власну життєдіяльність, керуючись власними інтересами. Люди держави прагнуть здійснювати свій управлінський вплив переважно в авторитарній формі, оскільки громадянське суспільство недостатньо обумовлює чи обмежує їх дії. А люди громадянського суспільства як суб’єкт управління схильні здійснювати управлінський вплив у формі народного правління у її спотвореному, охлократичному вигляді через нездатність держави забезпечити узгоджену спрямованість дій людей та із-за відсутності розвинутих форм народного правління. Отже, псевдоліберальна система соціального управління через свою нестійкість може відносно швидко переходити до одного зі стійких її „чистих” типів. http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=76&c=1836

3. Поняття культури, її функції. Методологічні підходи до аналізу культури.

Соціологія вивчає суспільство крізь призму діяльності людей. Коли суспільство — це сукупність людей, які поєдналися соціальними зв’язками й відносинами, утворюючи соціальні спільноти і створюючи соціальні інститути, то культура — продукт їхньої діяльності, умова дальшого їхнього існування. Це:

- сукупність матеріальних і духовних цінностей, що відбивають певний рівень історичного розвитку даного суспільства і людини;

- рівень опанування того чи того виду знань або діяльності;

- сфера духовної життєдіяльності суспільства (система освіти, виховання, релігії, творчого творіння тощо);

- соціальна поведінка людини, зумовлена рівнем її виховання й освіти.

До культури належать також і ті явища, що поєднують природ­ний інстинкт людини і соціальний контроль над ним. Наприклад, здатність людини силою захистити особисту позицію в конфліктній ситуації і вміння стримати себе від насильницьких дій.

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в пред­метно-речових і знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися. Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання.За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім’ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

Нині фіксуються три основні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе. Як складне й багатогранне явище культура вивчається багатьма науками. Політологія вивчає політичну культуру, економіка — культуру виробничої діяльності, праці тощо. Соціологія має свій об’єкт і предмет вивчення (див. схему12.). Її цікавить культура як система явищ, процесів, відносин, що є результатом соціальної взаємодії і якісно відрізняє людину від іншого живого світу; культура як соціальний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснувати.

Схема 12.

- культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей;

- культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ставлення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент);

- культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб’єкта історичного процесу.

Оскільки культура є складовою будь-якої суспільної праці, то її можна сприймати як:

- міру суспільного прогресу;

- ступінь втілення гуманістичних цілей;

-особливу форму поєднання багатства, нагромадженого в минулому, і цінностей сьогодення.

Засаднича ідея соціологічного вивчення культури полягає у визначенні її місця і функцій у життєдіяльностііндивіда, окремих спільнот, суспільства, у суспільних перетвореннях.

Термін «культура» використовується соціологією в різних аспектах. У широкому розуміннітермін «культура» вживається на позначення системи взаємодії (методи, форми, взірці, засоби, орієнтири) окремих людей, соціальних груп, суспільства в цілому із середовищем існування (природним і соціальним), яку вони генетично не успадковують, а створюють у соціальному житті, засвоюють як досвід попередніх поколінь і використовують для соціальної діяльності.

У вузькому розумінні культура —це система цінностей, переконань, зразків та норм поведінки, визнаних певною людиною, соціальною групою, суспільством. Останнє визначення не суперечить попередньому, а доповнює його, бо культурою є не самі норми, цінності, а саме норми й цінності як засоби, що забезпечують підтримку соціальної діяльності, її розвиток.

Учені виокремлюють такі три складові предмета вивчення соціології культури:

- суспільство як соціокультурна система (рівень сукупної людини) і субкультури спільнот, що належать до неї;

- культура соціальної організації(уся сукупність організацій, в яких діє працівник);

- культура людини-індивіда, що включає науку, мистецтво, освіту й виховання.

Для більш чіткого окреслення предмета вивчення соціології культури, потрібно визначитися із соціальними функціями, що їх виконує культура. Орієнтуюча засада культури є водночас упорядковуючою, організуючою засадою, бо будь-яка організація намагається звільнитися від хаосу, підвищуючи тим самим ефективність людської діяльності й поведінки. Отже, основною функцією культури на рівні суспільства є забезпечення взаєморозуміння людейна основі спільних цінностей і пропонування ефективних способів організації множини соціальних взаємодій(діяльності, поведінки).

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
3. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ
4. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
5. Амстердам, Дельфт — осередки культури Нідерландів
6. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
7. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
8. Атрибутивні ознаки і властивості культури
9. Б. Громадсько-політичний рух 60-90 рр. ХІХ ст. інтелігенції Росії та України, в центрі уваги яких був народ, селянська община та соціальна революція.
10. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн
11. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
12. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.

Переглядів: 1946