• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 11-12. (2год.)Етносоціологія. Соціологія сім’ї

Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості, та бюрократією.

Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Арістотель. Певні думки щодо природи та розв'язання конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Г.-В.-Ф. Гегель вбачав причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. На окремих аспектах соціальних конфліктів та засобах їх вирішення зосереджувалися фрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.

Соціологія конфлікту — одна з найважливіших галузей соціології як науки про суспільство, оскільки кожне суспільство, кожна соціальна група, соціальна спільність переживають конфлікти, через них удосконалюють свою організацію і всю життєдіяльність, а інколи втрачають великі надбання й досягнення. Саме цим зумовлені виникнення й розвиток спеціальної галузі соціологічного знання — конфліктології, яка мусить знаходити відповіді на дуже важливі питання функціонування й розвитку суспільства. Це, зокрема, такі питання: чи можливе існування суспільства без конфліктів? Чи є конфлікт виявом дисфункції організацій, девіантної поведінки індивідів і груп, аномалій у суспільному житті, чи це — нормальна, необхідна форма соціальної взаємо­дії між людьми, соціальними групами, класами, державами?

У структурі політики можна виділити нормативний аспект, виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів. Названі елементи політичного життя можна об'єднати в більш загальні види явищ: політичну систему, політичні режими і політичні процеси.

Політична система включає в себе відносно стійкий клас явищ (інститути, відносини, політичну культуру тощо) і характеризує устрій політичної влади у суспільстві. Політичний режим розкриває функціональні і динамічні аспекти політичної системи. Політичні процеси включають у себе відносно більш змінні явища. Політичний процес - це взаємодія суб'єктів політики, результатом яких є зміни, переміни в політичному житті суспільства.

Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов´язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

-політика є інструментом реалізації владно значущих інтересів соціальних груп;

- політика покликана забезпечувати урегульованість і порядок соціальних процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і сумісної праці;

-політика забезпечує як спадкоємність, так і інноваційність суспільного розвитку. Інновація проявляється в обгрунтуванні і реалізації нових моделей розвитку;

- політика необхідна для того, щоби раціоналізувати суспільні відносини, згладити соціальні протиріччя і направити ситуацію на пошук зважених рішень.

Функція раціоналізації суспільного життя диктується такими обставинами:

-небезпекою для суспільства випадкових і не передбачуваних явищ, які можуть бути детерміновані природним фактором, діями інших країн, егоїстичними інтересами індивідів і, груп, необдуманими рішеннями політиків;

- необхідністю більш раціонального виробництва і збереження матеріальних і духовних цінностей;

- потребою в передбаченні майбутнього і раціональних шляхів його досягнення.

Однак раціональну складову в політиці не можна абсолютизувати. В політиці суттєвий момент складають ірраціональні фактори, емоції, що проявляється, наприклад, в упередженнях одних етнічних груп стосовно інших, в електоральних перевагах, коли голосування визначається не раціональним вибором на користь програми кандидата, а симпатіями чи антипатіями стосовно політика.

Відносини між політикою та економікоюслід розглядати не в розрізі залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов´язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших соціалістичних країн свідчить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які гальмують економічний розвиток, деформують економічну систему. І навпаки, в розвинених країнах децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, яка відкриває простір для економічної ініціативи, сприяє економічному зростанню. Суть економічної політики в демократичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнучкої системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та інвестиції).
У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових, корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів, зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності. Політика є специфічним доповненням до суспільної моралі, яка неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію. А позаяк головні суспільне значущі функції політики і моралі збігаються, то політика, як і мораль, повинна захищати соціальну справедливість.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму.

Взаємозв´язок політики та релігії простежується в діяльності громадських об´єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. Конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає: поширення в суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомислячих; активізацію діяльності служителів церкви в державотворчих процесах; формування духовно-культурних запитів людини; утвердження в суспільстві милосердя, взаємодопомоги, добродійництва.
Поширення політичних цінностей у суспільстві пов´язане з утвердженням демократичних стандартів політичної культури як невід´ємної частини загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі політичного життя, охоплюючи культуру політичної поведінки індивідів та соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві.
Невід´ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, змі.
Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика — система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних громадянам збитків тощо. Розв´язання цих та інших проблем потребує політичних рішень на державному, а іноді – на міжнародному рівнях.

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об´єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну

життєздатність суспільних процесів.
Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов´язаним із корінними змінами у свідомості мас,особливо в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії.

3.Конфлікт як соціологічна категорія.

У соціальному конфлікті переплітаються закономірні, взаємопов’язані й випадкові, такі, що самоорганізуються та самоуправляються, процеси і явища. Завдання соціології конфлікту полягає у своєчасному визначенні закономірних і передбаченні можливих самовиникаючих, випадкових явищ, здатних справляти істотний вплив на процес конфліктута його розв’язання.

Отже, об’єктом соціології конфлікту є суперечлива конфліктна соціальна реальність, що існує у будь-якому суспільстві.

Предметом соціології конфлікту є його сутність і суб’єкти, закономірності й випадковості виникнення й розвитку, механізм і фази перебігу, соціальні, політичні й економічні наслідки, шляхи і методи розв’язання або запобігання конфлікту.

Соціологія конфлікту використовує дві моделі вивчення та аналізу конфлікту(схема 1):

Соціологія конфлікту, використовуючи обидві моделі вивчення й аналізу конфлікту, всебічно аналізує і сутність, і причини, і динаміку, і кожну фазу конфлікту, його кінцевий результат, а також умови виникнення і розвитку конфлікту, параметри впливу на конфліктну поведінку та її форми.

Таким чином, соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем. Науково-практичний інтерес соціології кофлікту зосереджений на таких проблемах:

— сутність конфлікту, з'ясування джерел природи та ступеня конфліктності;

— специфіка власне соціологічного підходу до аналізу конфліктів;

— мотивація конфлікту;

— взаємозв'язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;

— управління конфліктами.

Соціологія конфлікту найчастіше послуговується такими категоріями, як «конфлікт», «соціальний конфлікт», «гострота конфлікту», «тривалість конфлікту», «конфліктанти», «межі конфлікту». Найуживанішою є категорія «конфлікт». Він є складною взаємодією, спрямованою на розвиток і вирішення протиріч, суперечностей, які неможливо вирішити без зміни чинників цієї взаємодії. Найчастіше конфлікт виявляє себе в соціальному середовищі, постаючи як соціальний конфлікт.

Конфлікт (від лат. сonflictus — зіткнення) — це крайнє загострення суперечностей, зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій, думок і поглядів опонен­тів або суб’єктів взаємодії, пов’язане з відмінностями їхньо-
го становища в суспільстві, реальними чи уявними суперечностями.

Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням, протиборством суб'єктів соціуму. Стан конфлікту — далеко нерідкісне явище. Тією чи іншою мірою, в той чи інший час він властивий кожному соціальному суб'єкту на певних фазах його розвитку.З огляду на це, конфлікт часто розглядають як привід для розв'язання суперечностей. Гострота конфлікту — ступінь зіткнення інтересів, глибина суперечностей учасників конфліктної взаємодії. Як правило, цю гостроту засвідчує рівень інтенсивності конфліктних дій, що ставить у пряму залежність можливість вирішення конфлікту. Гострота конфлікту дає підстави спрогнозувати час, який потрібно буде затратити на подолання конфліктної ситуації, тобто спрогнозувати тривалість конфлікту. Тривалість конфлікту — часові виміри існування конфлікту. Відповідно конфлікт може бути коротко-, середньо- та довготривалим, що залежить від цілей протиборствуючих сторін, гостроти проблеми, соціальної культури.

Особливості конфліктної ситуації, можливості розв'язання її багато в чому залежать від інтересів та соціальних характеристик її учасників (конфліктантів). Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спільноти і навіть держави. Межі конфлікту — зовнішні стурктурно-динамічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту).

Основними причинами конфліктів є соціальна нерівність, протилежність інтересів, цілей, умов життя та інші (див. схему 2).

Конфлікт є складним багатомірним явищем та розрізняються масштабом, типом, причинами, наслідками, складом учасників, тривалістю, засобами урегулювання.

За формами проявувизначають соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові та інші.

Щодо функцій розрізняють позитивні (конструктивні) та негативні (деструктивні).

За принципом доцільності-недоцільності — закономірні (неминучі), необхідні, вимушені, функціонально невиправдані.

Розгляд конфліктів у динаміці дає змогу визначити такі їх різновиди:

— на етапі виникнення: стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні;

— на етапі розвитку: короткочасні, тривалі, за тяжні;

— на етапі усунення: керовані, обмежено керовані, некерован

— на етапі затухання: ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених про тиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх

Типи конфліктів визначаються, в основному, за такими ознаками, як суб’єкти (учасники) конфлікту, сфери виникнення і перебігу конфлікту, характер конфлікту (див. схему 3).

Конфлікт є складним за структурою соціальним явищем, його елементи тісно взаємодіють між собою. До найважливіших із них належать:

- Сторони, що конфліктують. У соціальному конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони (конфліктанти). Крім них, у конфлікті можуть бути задіяні й провокатори, співчуваючі, консультанти, посередники тощо. Соціолог повинен з'ясувати соціальні характеристики сторін (належність до певної страти, соціальна роль, службове становище, вік, стать, освіта — якщо йдеться про індивидів).

- Зона конфліктної взаємодії.Конфлікт виникає лише за наявності предмета суперечки, який зумовлює зону взаємодії його учасників. Часто його важко розпізнати, конфліктанти іноді й самі нечітко його уявляють. У зв'язку 'з цим зона конфлікту є дуже рухомою, може розширюватися та звужуватися.

- Уявлення про ситуацію.Кожний з конфліктантів має власне уявлення про всі обставини, що спровокували та супроводжують конфлікт. А це створює до даткові підстави для непорозумінь.

- Причини, мотиви. Кількість їх може бути необмеженою. Іноді вони є відкритими, іноді прихованими, усвідомленими або навпаки. Самі вони спонукають до вступу в конфлікт, постаючи як сукупність об'єктивних та суб'єктивних умов, що стимулюють конфліктну активність суб'єктів. Мотиви конфліктів конкретизуються у цілях, переслідуваних їх учасниками.

- Умови, за яких відбувається конфлікт. З'ясування їх дає змогу розглядати конфлікт не як ізольовану систему, а як реальну соціальну ситуацію. Як правило, вони бувають політичними, економічними, культурними, психологічними тощо.

- Дії. За конфліктної ситуації дії кожної зі сторінзаважають іншій досягти мети й оцінюються як ворожі. Конфліктна поведінка має певні принципи, стратегії, тактики. Серед головних принципів визначають концентрацію, координацію сил, нанесення удару по найвразливіших зонах суперника, економію сил та часу тощо. Тактика поведінки у конфліктній ситуації може бути жорсткою, нейтральною, м'якою.

— угоди — передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.

- Наслідки. Можуть бути як позитивні, так і негативні, що залежить не лише від правомірності домагань, але й від перипетій боротьби.

Звідси динаміка конфлікту має певні фази(див. схему 4).

Таким чином, конфлікт — це одна з найважливіших сторін взаємодії людей у суспільстві. Кожна сторона сприймає конфліктну ситуацію як певну проб­лему, в розв’язанні якої переважне значення мають три моменти:

по-перше, ступінь значимості більш широкої системи суспільних зв’язків, переваг і втрат, що випливають з поперед­нього стану та його дестабілізації, тобто оцінка доконфліктної ситуації і того, що може принести конфлікт;

по-друге, міра усвідомлення власних інтересів кожною стороною і готовність піти на ризик заради їх здійснення;

по-третє, сприйняття сторонами, що протистоять, одна одної, здатність визнавати й бра­ти до уваги інтереси опонента.

Соціологія конфлікту виконує свої специфічні, такі, що відповідають її природі, функції, завдання, забезпечує досягнення певних соціальних цілей(див. схему 5).

У реальному житті суспільства конфлікти відіграють і позитивну, і негативну роль. Позитивна роль конфліктів виявляється передусім у тому, що вони сигналізують про виникнення певних проблем у суспільному житті, стимулюють індивідуальну і групову активність, сприяють запобіганню застою у суспільному розвитку, знімають напруження у суспільстві, зміцнюють солідарність, підвищують стійкість і стабільність соціальних груп і суспільства загалом.

Негативна роль конфліктів виявляється у створенні стресових ситуацій, дезорганізації нормального життя, а інколи і в руйнуванні соціальних зв’язків та розколі суспільства (схема 6).

Отже, конфлікти виконують суперечливу роль у суспільстві.Це зовсім не означає, що треба взагалі запобігати конфліктам, які визрівають у суспільстві. Доцільно ретельно вивчати причини конфліктів, вміти управляти ними, послаблюючи їхню руйнівну силу та негативні наслідки, спрямовуючи їх у безпечне, «переговорне», емоційно-спокійне і продуктивне русло. Всі ці та інші проблеми становлять предмет соціології конфлікту.

Прогнозування та попередження конфліктівналежать до управлінських завдань врегулювання соціальних протиріч.Прогнозування конфліктів— доказове припущення можливості їх виникнення та розвитку. Попередження конфліктів — організація життєдіяльності суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб'єктами. Легше попередити конфлікт, ніж його розв'язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати.

Профілактика конфлікту охоплює такі головні напрями:

— створення необхідних умов для їх мінімізації та розв'язання неконфліктними засобами;

— оптимізація організаційно-управлінських умов функціонування організацій;

— ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;

— блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.

Однак часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або неефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв'язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.

Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:

— усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога» у конфліктуючих сторін;

— зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент, або обидві сторони погоджуються на компроміс у зв'язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;

— боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;

— консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади.

Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. Успішність розв'язання конфлікту залежить від пошуку спільних цілей та інтересів, зниження негативних емоцій опонента, об'єктивного обговорення проблеми, вибору оптимальної стратегії розв'язання конфлікту, а також організаційних, історичних, правових, психологічних, культурних чинників. Безпосереднє розв'язання конфлікту передбачає аналіз і оцінку ситуації, вибір засобу, формування плану дій, його реалізацію та оцінку ефективності. Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі.

До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать:

— суперництво — у нав'язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;

— компроміс — полягає у бажанні конфлікт антів завершити конфлікт частковими поступками, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;

— пристосування — є вимушеною або добровіль ною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;

— уникнення вирішення проблеми — є спробою вийти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв'язання, а про затухання конфлікту; застосовуєть ся за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, труднощів у формуванні лінії власної поведінки;

— співробітництво — передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ставлення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів.

Важливим чинником, що впливає на результативність завершення конфлікту, є участь у його регулюванні третьої сторони. Вона може діяти як сила, що підтримує одну із сторін, і як незалежний посередник. У першому випадку завершення конфлікту здійснюється за допомогою насильства та соціального тиску, у другому — суду, арбітражу, медіації ( вид діяльності, що полягає в оптимізацїі за допомогою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікту).

Виконуючи свої функції, соціологія конфлікту виробила і сформулювала певні рекомендації, використання яких прискорює розв’язання будь-якого соціального:

- у процесі переговорів пріоритет мусить віддаватися обговоренню не другорядних, а головних, зміс­товних питань;

- сторони повинні прагнути до зняття психо­логічного напруження;

- сторони мають демонструвати взаємоповагу одна до одної;

- учасникам переговорів треба прагнути до відвертості, доказовості своїх позицій, свідомо створювати атмосферу публічного рівноправного обміну думками;

- усі учасники переговорів мають виявляти схильність до компромісу.

4.Основні концепції соціального конфлікту.

Конфлікт і пов'язана з ним проблематика є об'єктом багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких наприкінці XX ст. поступово сформувалася окрема соціологічна теорія — соціологія конфлікту.Проблеми конфлікту розглядалися в античній філософії і вченнях середньовіччя, в новій і новітній науці про людину і суспільство.

К. Маркс застосовував конфліктологічну парадигму до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав передусім антагоністичним зіткненням інтересів правлячого та пригнобленого класів, стверджуючи, що чим виразнішою буде їх поляризація, тим більше насильницьких форм набуде розв'язання конфлікту. Марксистська концепція конфлікту має своїм підґрунтям учення про суспільні суперечності як головну рушійну силу соціальних змін, що в умовах класово-антагоністичних формацій реалізуються в формах класової боротьби. Висуваючи на перше місце економічні чинники соціальних конфліктів, марксистська соціологія стверджує, що політичні чинники є тільки наслідком і виявленням економічних. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним та обмеженим,бо він бачив лише один варіант його розв'язання — соціальний вибух і революцію.

Формулювання засадничих принципів теорії конфлікту, впровадження терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріший конфлікт, тим згуртованіпіими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. Отже, на відміну від К. Маркса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства.

Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтриманні безконфліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують право, релігія та звичаї.

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функціоналізму(хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм — не більше, ніж спроба виправдати статус. На їх думку, нерівність є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспільні цінності (багатство і владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.

Американський соціологЛ. Козер (нар. у 1913 р.) вважає, що в кожному суспільстві існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв'язків.Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях інноваціям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Козеру належить найпоширеніше у світовій соціологіїтрактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси;боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф (нар. у 1929 p.), називаючи свою соціологічну концепцію «теорією конфлікту», протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування і підкорення. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а «раціональна регуляція» — до «контрольованої еволюції». Хоча причини для конфліктів завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами, класами. Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями «злагода», «стабільність», «порядок», «спокій». При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт — тимчасовим.У демократичному суспільстві теж є конфлікти, проте раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку:

- Формування квазігруп з власними інтересами для самозахисту.

- Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними цього.

- Безпосереднє зіткнення соціальних груп.

Англійський соціолог Е. Гідденстак сформулював визначення конфлікту: «Під конфліктом я маю на увазі реальну боротьбу між діючими людьми або групами, незалежно від того, якими є витоки цієї боротьби, її способи і засоби, що їх мобілізує кожна зі сторін». Кожне суспільство, кожна соціальна група, соціальна спільність тією чи іншою мірою зазнають конфліктів.

На думку П. Сорокіна, основною причиною конфліктів є пригнічення базових потреб людини,без задоволення яких вона не може існувати; це передусім потреби в харчуванні, одязі, житлі, самозбереженні, самовираженні, творчості, свободі тощо. Водночас він підкреслював, що важливими є не самі по собі потреби, але й засоби їх задоволення, доступ до відповідних видів діяльності, що обумовлений соціальною організацією суспільства.

У колишньому Радянському Союзі конфліктологічна традиція була практично відсутня. Згідно з доктриною про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів стверджувалось про неможливість конфліктів. Ситуація змінилася після того, як колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю конфліктів.

5.Політичне протистояння в сучасній Україні.

На сучасному етапі розвитку України суперечності пронизують усі сфери суспільного життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Загострення усіх цих видів суперечностей, велика чисельність самовиникаючих, випадкових суперечностей, явищ створює кризову ситуацію у суспільстві. Криза суспільства — це результат глибоких змін у змісті й формах життя різних соціальних груп у посткомуністичний період, серйозне порушення механізму контролю в економіці, політиці, культурі. Проявом кризи суспільства є різке зростання соціального напруження, що часто призводить до конфліктів. Отже, однією з характерних особливостей конфліктів в Україні якраз і є кризова ситуація, з якої наше суспільство лише почало виходити, але головною умовою виникнення більшості конфліктів залишаються кризові явища.

У сучасному житті українського суспільства велику роль виконують соціально-економічні конфлікти, тобто конфлікти з приводу засобів життєзабезпечення, рівня заробітної плати, використання професіонального та інтелектуального потенціалу, рівня цін на різні блага, з приводу реального доступу до цих благ і ресурсів та ін. Однією з особливостей конфліктів в Україні є стимулювання їх переходом народного господарства на ринкові відносини і пов’язаною з цим боротьбою за перерозподіл власності між різними соціальними групами населення, збіднінням широких верств населення, і т. ін.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між квазіпартіями партіями та їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі мають глобальний характер і є закономірним явищем. А тому виявлення передумов, об'єктивних і суб'єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів своєчасного вирішення їх, локалізації, переведення з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним — усе це має принципово важливе значення в політиці. Особливістю конфліктів у нашому суспільстві є і те, що причинами їх нерідко виступають перекоси в проведенні реформ, помилки податкової політики, бюрократичні перекручення в інститутах влади і т. д.

У розвитку і розв’язанні конфліктів в Україні, як і в інших країнах, що виникли на пострадянському просторі, все частіше використовується сила як здатність учасників конфлікту реалізувати свої інтереси і досягти своєї мети всупереч волі партнера по взаємодії. Сила включає в себе цілу низку різнорідних компонен­тів:

- фізична сила, включно з технічними засобами, що використовуються як насилля;

- інформаційно-цивілізо­вана форма використання сили, яка вимагає накопичення фактів, статистичних даних, аналізу документів, вивчення матеріалів експер­тиз тощо для вироблення і використання стратегії і тактики тиску на опонента;

- соціальний статус суб’єктів — учасників конфлік­ту(доходи, рівень влади, престиж);

- інші ре­сурси і можливості сторін конфлікту (гроші, територія, транс­порт, ліміт часу, число прихильників і т. п.).

Сучасні конфлікти в Україні відрізняються великим зовнішнім впливом на них, або прямим втручанням інших країн і держав, їхніх представників безпосередньо в процес конфлікту.При цьому зовнішнє втручання, що виявляється у підтримці тієї чи іншої сторони конфлікту або в прихованому чи відкритому тиску на них, може бути стримуючим, стабілізуючим, дестабілізуючим або нейтральним чинником. На жаль, зовнішнє втручання, як правило, виступає дестабілізуючим чинником.

Соціальні конфлікти в Україні у різних сферах суспільного життя дуже часто здійснюються в різного роду масових діях, у формі прямих акцій соціального протесту. Масовий протест — це активна форма конфліктної поведінки. Вона може виражатися в різних формах протесту: організованому і стихійному, прямому або опосередкованому, набуваючи характеру насилля або ненасильницьких дій. Формами вираження масових протестів можуть бути мітинги, демонстрації, пікетування, а їх організаторами — партії та інші політичні організації, «групи тиску», професійні, релігійні та інші об’єднання людей. У сучасних умовах в Україні використовуються майже всі форми масового протесту: мітинги, пікетування, демонстрації, страйки, кампанії громадянської непокори тощо.

У багатьох випадках масовий протест у різних формах спричиняється через низьку політичну свідомість і самосвідомість певних верств населення, які використовуються передусім екстремістськими політичними силами у своїх власних інтересах.Україна поступово рухається шляхом розвитку демократії і соціально-орієнтованої ринкової економіки, саме це і є запорукою запобігання гострим конфліктним ситуаціям.

Для України характерним є зміщення «гарячих» точок конфлікту з західного регіону на схід і південь — у Донбас і Крим. Якщо в Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності України, то в Криму і на Донеччині, цей чинник не спрацьовує.

Стратегічного ідеологічного протистояння між різними частинами України немає: усі президенти, прем’єр-міністри, голови Верховної Ради, незалежно від ідеологічних орієнтацій, хочуть залишитися в історії політиками єдиної України. Інша справа – протистояння деяких регіонів за географічною ознакою як наслідок перебування різних частин України в різних імперіях або союзах. Звідси – існування так званих політико-ментальних кластерів, які формувалися різними факторами (релігійним, мовним, промисловим, міграційним тощо).

Глибокі політико-юридичні й політико-конституційні кризи в Україні породжувалися не стратегічним ідеологічним протистоянням, яке вичерпало себе з втратою авторитету комуністичних ідей, а політико-ментальними кластерами й боротьбою фінансово-промислових кланів, які прагнули домінувати в країні, приватизувати її у своїх інтересах. В умовах слабкої дії законів здійснювалося право сильного - того, хто захопив державну владу. Прихід до влади нового регіонального клану майже автоматично призводив до перерозподілу майна в країні під гучну риторику про єдність нації і турботу про народ. Деякі політично-ментальні кластери з часом відімруть, наприклад, такі, як питання мови, клановість влади тощо; деякі залишаться, наприклад, релігійна розколотість православних. Але ідеологічні компроміси, базові цінності держави – єдність і незалежність країни – ставатимуть усе більш стійкими, а розкол країни все менш вірогідним.

У демократичних країнах напередодні навіть примарної загрози громадянського конфлікту відбувається консолідація політичних еліт.В Україні ж політичні опоненти здебільшого живуть за принципом чим гірше – тим краще.Сьогодні слід зупинити протистояння у суспільстві, доки воно не пройшло точку неповернення, за якою може розпочатися згортання демократичних процесів чи силові варіанти розвитку подій.

1. Предмет та основні категорії етносоціології.

Етносоціологія – новий науковий напрям, що виник на стику етнографії і соціологіїу другій половині 60-х років ХХ ст. В країнах Сходу етносоціологія виділялась в самостійну галузь знань. Поняття етносоціологіяскладається з двох слів різного походження:етнос(латин. ethnos – суспільство, рід, плем’я, народ) і соціологія (латин.societas – суспільство, грець.logos –вчення). Дослівно етносоціологія – вчення про національності суспільства. Проте, суть поняття етносоціологія – галузь соціології, що досліджує походження, суть, функції різних, етносів з метою виявлення загальних закономірностей, їх взаємодії і вироблення механізмів вписування в систему соціальних відносин, що склалися.

Етносоціологія має предмет дослідження: етноси і етносоціальні процеси, національно-регіональні особливості соціальної структури народів та інші, тобто ту сферу знань, що фактично випадає з поля зору філософів, економістів, істориків, етнографів та інших спеціалістів. Об'єкт етносоціології — особливості етнічних виявів соціального. До найважливіших проблем, які вона досліджує, належать:
— етнічна зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;
— етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;
—зв'язок національних чиннизків із особливостями соціальної структури, міграційної і трудової мобільності, урбанізації тощо;
— соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин;
— сутність міжнаціональних конфліктів;
— етномовні процеси (білінгвізм тощо).

За підрахунками ООН людство успадкувало не менше 3 тис. етнічних спільностей, які входять до більш, ніж 220 держав світу.Етноси не вічні: вони народжуються, розвиваються і вмирають. І такий тривалий і складний процес називається - етногенезом(походження народу).Природні кровно-родинні об’єднання – рід, клан – перші в історії соціальні спільності людей. На відміну від раси, яка є продукт біологічного розвитку і об’єднувала людей із спільними біологічними рисами(колір шкіри, волосся, риси обличчя) соціальні спільності є результат соціальної взаємодії. В формуванні таких спільностей людей вирішальну рольвідігравали дві обставини: перша– поступове обживання людиною природи істотно впливало неспецифічні характеристики людей і на історичні строки консолідації їх у різноманітності спільності, і, друга– нові освоєння людиною земель і територій на багато віків і тисячоліть закладали в людську істоту, її генетичну програму, особливі якості, що виділяли спільності, розвиток їх по-своєму відмінними, неповторними не тільки на окремі, але й на сусідні спільності. Це зв’язано з тим, що люди, спілкуючись з навколишнім середовищем, набували особливих ознак, зв’язаних з впливом географічного середовища, природних умов. В міру вдосконалення знарядь праці, проникнення в тайни природи, розширення сфер трудової діяльності, виникає і об’єктивна потреба в об’єднанні в племена. Племена уже чіткіше і тісніше зв’язані з певною територією, захищали її, мали внутрішню формальну організацію. З переходом до скотарства і землеробства формується і певний господарський устрій. Все це об’єднувало, стимулювало розвиток етнічної спільності. Змішування племен приводило до появи нової спільності – народності, яка уже символізує більш високу культуру суспільства. Отже, основні умови формування етносу – спільність території і мови(потім це стає його властивостями).

У ході розвитку господарських зв’язків під впливом географічного середовища, контактів з іншими родами, племенами формуються характерні риси матеріальної та духовної культури, виробляється своєрідна етнічна психологія, самосвідомість етносу. Іноді формуванню етносу сприяє спільність релігії. Один з основоположників теорії етногенезу Лев Гумільов намагається довести, що і тепер зберігається значення для формування етносу такого природного фактору, як ландшафт. Але епоха безпосереднього впливу природного фактора на формування етносу відійшла, і на формування етносу уже впливають здебільшого соціальні фактори – економічні, політичні, духовні. Етнічні ж спільності піддані змінам у ході етнічних процесів. - консолідації, асиміляції та ін. В результаті об’єктивних обставин народності, які входять до складу етносу, розвиваються нерівномірно, що веде до уособлення, одержавлення і політичної ізоляції окремих спільностей людей. І на території одного етносу можуть утворюватися різні історичні спільності людей —народності, нації.Для стійкого існування ет­нос прагне до соціально-територіальної спільності, об'єднання, створену держави. Етнос— історично стійка спільність людей, яка склалася на певнійтериторії, якій властиві спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, побуту, а також свідомістю єдності і відмінності від інших подібних утворень— самосвідомістю етносу.
У кожному конкретно-історичному суспільстві співіснують різні за чисельністю, впливом і розвитком біосоціальні спільності, які зазнають систе­матизації. Виділяються три основні рівні етнічної ієрархії:субетнос — етнос -суперетнос.Ключова ланка — етнос,що є сукупністю субетносів. Інтеграція етносів утворює суперетнос, найбільш яскравим прикладом якого служить арабомусульманськийсвіт і західноєвропейська етнокультурна цілісність,включаючи Північну Америку, Австралію та Південну Африку. Етноси не ізольовані один від одного. Волею долі йдуть поряд або навіть у складі єдиної держави, живуть несхожі етнічні спільності.

Етнічні спільності приречені на постійне спілку­вання, взаємний вплив. Взаємодія етносів, що веде до зміни їх суті, єетніч­ний процес( еволюційний та трансформаційний).Еволюційні етнічні процесивідображають значні зміни будь-якого з основ­них елементів етносу, насамперед, мови культури, а також зміни соціальної (класово-професійної) структури етносу, його статевовікового складу та ін., трансформаційний етнічний процесохоплює зміни, що ведуть до заміни етнічної належності; завершуючим етапом їх є зміна етнічної самосвідомос­ті.

Трансформаційні етнічні процеси поділяються на роздільні і об'єднуючі(консолідації, асиміляції, інтеграції). Консолідацією є злиття кількох самостійних, споріднених за мовою культурою народів в єдиний новий, значно більший етнос (міжетнічна кон­солідація) або внутрішнє згуртування народу за рахунок вирівнювання від­мінностей між соціальними етнічними групами (внутрішня консолідація) Міжетнічною консолідацією є злиття східнослов'янських племен в єдину стародавньоруську народність в ІХ—XII стст., а внутрішньою етнічною кон­солідацією є вирівнювання відмінностей між баварцями, саксонцями та ін­шими німецькими народностями в XIX—XX стст.

Асиміляція(лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури.

Інтеграція(лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність. Процеси міжетнічної інтеграції проходять повільно, бо це -взаємодія всередині держави або на міждержавному рівні декількох, що значно відрізняються мовою і культурою народів і ведуть до появи у них ряду спільних рис. В результаті формуються не нації, а міжетнічні спільності. Проте ці міжетнічні спільності не міцні (створення і розпад багатонаціональних імперій Австро-Угорщини, Османської, Російської, в сучасності — СРСР, Югославія та ін.).

Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо політики національних меншин використовують термін сепаратизм.

Маргіналізація(лат. marginalis — межа, узбіччя) — ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови, традицій, тощо.
В історії походження народу (етногенезиса) є найпоширеніші соціальні спільності: рід, плем'я, народність, національність, народ, нація. Формування етносу звичайно відбувається на основі єдності території і економічного життя, але в процесі дальшого розвитку багато етносів втрачають спільність території(наприклад, українці, росіяни, білоруси, євреї, іспанці та інші живуть в багатьох країнах світу).

Традиційному суспільству, в основі якого лежить натуральне господарство, в життєдіяльності етносів, відповідає переважно така форма існування етносу, якнародність.Проте з переходом суспільства до переважно індустріаль­но виробництва і ринкової економіки, що об'єктивно вимагало переходу до створення внутрішнього, а потім світового ринку, йде формування народів. Такому процесу передува­ло не просто вдосконалення виробництва, а й значне вдосконалення мовної культури, психологічного складу людей, утвердженню в способі життя нових, цивілізованіших способів і засобів життєдіяльності.Але, що особливо важливо, якщо процес консолідації етносів має, прогресивний характер і швидко змінює роди, племена, народності в межах етносу, то етнос стійкіше і консервативніше, хоча івідчуває вплив сусідніх етносів або етнічних меншинств. Результа­том такого взаємовпливу може виявитись або зникнення окремих етносів, або взаємозбагачення етносів на шляху до утворення нових історичних спільностей людей — народів,а фактично в історичній перспективі до консолідації нових етносів. Процес взаємодії взаємовпливу різних етносів характерний для Сполучених ШтатівАмерики, де, по суті, суспільство складається з різних етносів - становить конгломерат—американський багатонаціональний народ. Таким чином, основні різновиди сучасного етносу можна схематично відобразити так:

Три основні різновиди етносу:

народність історично нетривале територіальне утворення, як соціально-етнічна спільнота із спільними мовою, культурою, інтересами людей (наприклад, народ Київської Русі)		національність позатериторіальна належність людини до тієї чи іншої етносоціальної групи за походженням, самоусвідомленням(визначення порядку цього залежить від законодавства держави)		нація об’єднання людей різ-них етносів на засадах спільних політичних, соціально-кономічних, культурних інтересів, мови, на певній тери-торії компактного про-живання з державним самовизначенням, або без нього
Природні етносоціальні утворення. Ці поняття можуть використовуватись як тотожні, коли мова йде про належність людей до того чи іншого етносу. В той же час ці два поняття мають і суттєві відмінності.		штучне утворення за ознаками: мови, території, культури, менталітету, політичних, соціально-економічних, інтересів.

Нація(лат.-nazio-народ) – це соціально-економічна й духовна спільнота людей з певною психологією, свідомістю, яка має стійку сукупність сутнісних рис, історична форма спільності людей, яка приходить на зміну народності. Нації властива, насамперед, спіль­ність умов життя тобто економічних, спільність території, спільність мови, певних рис психології національний склад характеру, що проявляється в особ­ливостях своєрідності культури і побуту.Належність до однієї нації об'єднує людей. Але національна спільність не усуває соціальних від­мінностей всередині нації.

Ще наприкінці ХІХ століття в етнічному процесі чітко простежуються такі дві тенденції розвитку:

- Розквіт (зростання національної самосвідомості народів, прагнення самовизначення);

- Зближення (інтеграція, переплетіння інтересів народів в умовах ринкових відносин).

На початку 90-х років ХХ століття в соціології і політології формується теоріяполітичної нації.її основоположники, спекулюючи на об'єктивному факті — багатонаціональності більшості країн світу, вважають, що в таких країнах основна нація має консолідувати всі інші національні меншості, поширити на них свої традиції, звичаї, культуру, і, насамперед, мову. Нації властиві ті ознаки, які забезпе­чують і історично обумовлюють цілісність народу, його економічні, культурні інтереси, тобто його внут­рішній зв'язок.

Народ—соціальна спільність, яка включає на різних етапах істо­рії ті верстви і класи, які за своїм об'єктивним становищем здатнібрати участь у вирішенні завдань прогресивного розвитку суспіль­ства.На всіх ступенях суспільного розвитку основа народу — трудові маси, головна продуктивна сила суспільства, а також ті соціальні спільності і верстви населення з дуже різними і навіть суперечливи­ми, протилежними інтересами, які за своїм об'єктивним становищем здатні спільно з ними брати участь у реалізації прогресивних соці­альних проблем.

В соціології вживаються категорії: етнічна меншість, національніменшість, етнічні росіяни, етнічні білоруси, етнічні греки, етнічні молдавани та ін. діаспора, національність та ін.Етнічна меншість – це соціальна спільність населення, яка складає інший етнос, але проживає на території, яку займає основний етнос, народ. Етнічні росіяни, етнічні білоруси, етнічні українці та ін. люди, які належать до корінної нації за походженням. Етнічні казахи в Україні, етнічні ук­раїнці в США, Канаді, Аргентині та ін. Діаспора — представники корінної нації, які проживають за межами її територіїі живуть значними групами на територіях інших націй в інших краї­нах.

Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.Вона не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин. У зв'язку з цим в антропології та етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей. Ці зміни стосуються всіх груп, що контактують, але практика свідчить, що домінуюча культура змінюється найменше. Культурні меншини засвоюють (самостійно або під тиском обставин) основні елементи культури домінуючої групи — релігію, стереотипи поведінки, норми тощо.

Здебільшого етнічна ідентичність може бути зафіксована та вивчена на рівні етнічних стереотипів(стандартизований, стійкий, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об'єкт під впливом представників окремої етнічної спільноти). Вживання терміна «етнічний стереотип» можливе для окреслення уявлень, що склалися у певної етнічної спільноти стосовно іншої; при вивченні самоописів етнічної спільноти; при описі найхарактерніших рис світосприйняття етнічної спільноти. Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі.

Важлива та дуже складна категорія в етносоціології – національний менталітет. Менталітет– це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому.Простіше кажучи, менталітет(людини, суспільства, народу) – це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це «перетинається» та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях. Характерно, що менталітет – це не пасивний об'єкт, своєрідний еквівалент сумарної дії всіх названих чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які їм транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього (!).І тут не може бути нічого дивного, оскільки вони – ці імпульси – генеруються архетипом нації, який належить «тонкому світу», що характеризується для нас поки ще незрозумілими просторо-часовими характеристиками.

Отже, національний менталітет відображає особливості соціальної і політичної психології, політичної свідомості та самосвідомості більшості представників етнічної спільноти. Його суттєва риса – це одноманітність сприйняття оточуючої соціально-політичної дійсності, оцінка та дія в ній відповідно до певних норм і типів поведінки. Однак дане визначення не фіксує розподілу на правлячи верстви і тих, ким правлять. Можна визнати одноманітною реакцією обурення, незгоди, опору діям правлячої верхівки. Можна вважати одноманітною реакцією байдужості відносно процесів, що здійснюються над масою людей – носіїв менталітету. Можна розглядати дану взаємодію у єдності як одноманітність дії верхівки і реакції на неї самого населення. Національний менталітет – сукупність властивостей суспільної свідомості, які обумовлюють загальну здатність спільноти займати активну позицію відносно способів політичного керівництва нею. Ці властивості не розпорошені рівномірно між всіма членами спільноти, а становлять сталі характеристики суспільних верств, які виявляють себе як політичні сили.

Наприклад, для українського національного менталітету поряд з традиційними, історичними рисами (працелюбності, гостинності, певному консерватизму, уповільненості, зваженості, амбіційностю лідерів, коли на «два українці – три гетьмани»,…) додалися на сучасному етапі розвитку: гіперболізація зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди; примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ, тощо. Проте, українському національному менталітету сьогодні, на жаль, бракує ознаки цементуючого принципу дії , а саме – моя власна гідність не має вартості й не може бути ствердженою ніяким іншим чином, ніж у межах спільноти, до якої я належу за національно-державними, загально-громадянськими, поліетнічними ознаками.

2. Проблеми національних відносин і націоналізму.

Національні відносини завжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об'єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними

особливостями (народів, націй).

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб'єкти таких відносин часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об'єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.
Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур.Суб'єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами. До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй(російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних меншин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.

Базові принципи національного розвитку:

– право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид, насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);

– право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї національної належності);

– право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);

– право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини тощо);

– право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання;

– право на використання досягнень сучасної цивілізації.

Проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.Національне питання — форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо). Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнаціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого національне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання протиріч з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

Читайте також:

1. Витоки та формування романо-германської правової сім’ї.
2. Генетична соціологія М. Грушевського.
3. Економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія
4. Етносоціологія та предмет її дослідження
5. Етносоціологія – галузь соціології, що досліджує соціальні процеси у різних етнічних середовищах, етнічні процеси у соціальних групах.
6. Етносоціологія: предмет вивчення, специфіка
7. Загалом, у західній і вітчизняній соціології виділилось три основних напрямки, в яких проводить свої дослідження соціологія міста.
8. Загальна характеристика класичної соціології. Протосоціологія
9. Західна соціологія ХХ століття: основні напрями, школи та проблеми.
10. Злочини проти сім’ї
11. Класична соціологія початку XX ст
12. Лекція 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО

Переглядів: 2132