• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 9-10. (2год.)Соціологія політики та конфлікту.

У первісному суспільстві освіта була складовою соціально-виробничих процесів. Не було ні шкіл, ні вчителів. Передавання знань, досвіду, культури здійснювали всі члени суспільства. Навчання дітей, залучення їх до трудового процесу починалося з 4—5 років. Хлопчиків навчали чоловіки, а дівчаток — жінки. Підлітки нарівні з дорослими брали участь у випасанні худоби, риболовлі тощо. Коли діти дорослішали, вони проходили церемонію «ініціації», тобто своєрідного посвячення в дорослі, демонструючи свою силу й трудові навички.

У протестанстві вирізняють:лютеранство, кальвинизм, анабаптизм, англі­канство тощо. Протестанству притаманне зниження ролі релі­гійної організації, орієнтація на земні, практичні види діяль­ності.

Християнство. Формування християнської догмати відбувалося протягом кількох століть (починаючи ще з 1 ст. до р.хр.), а у 1054 р. відбувся перший розкол християнської церкви на два напрямки — православ’я і католицизм.

Особливе значення для соціального спокою держави має конфесійна культура, яка формується на спільних віруваннях, належ­ності до однієї конфесії, церкви. Це породжує спільність символів, цінностей, ідеалів і взірців поведінки.Найбільш поширеними у світі є християнська, мусульманська, буддійська конфесійні культури. Кожна з них має відгалуження — субкультури. Наприклад, християнська культура має такі субкультури, як православна, католицька, протестантська. В Україні маємо кілька християнських і багато інших конфесійних субкультур. На жаль, не всі вони знаходять між собою спільну мову.

За сучасних умов розвитку України релігія, так само як культура і праця, є чи не найголовнішим чинником взаємодії людини з навколишнім середовищем, з економікою. Бо саме з поглибленням економічної кризи, зубожінням народу людина намагається знайти собі духовну підтримку і захист у релігії, яка розглядає людину як творіння Бога, за його образом і подобою. Такий підхід підкреслює рівність усіх людей перед Богом, священне право кожного на життя, самоцінність особистості й безпосередньо впливає на формування суспільної думки щодо ролі й місця людини в суспільно-економічному житті. Паралельно з посиленням позитивного впливу церкви на суспільні процеси час від часу спостерігається загострення відносин між окремими релігійними конфесіями, і це потребує посилення уваги до церкви з боку держави, наукових інституцій.

Релігія є об’єктом вивчення багатьох наук, кожна з яких розглядає її під своїм кутом зору, за допомогою власних специфічних методів досліджує окремі її елементи, взаємозв’язки з різними сферами дійсності. Соціологічні дослідження релігії ґрунтуються на загальних теоретичних засадах та методології соціального пізнання, на принципах історизму.

Передавання культури одними поколіннями іншим через навчання називається культурною трансмісією.Культурна трансмісія забезпечує неперервність культури, її спадкоємність Якщо нових елементів культури додається більше ніж відкидається старих, — відбувається культурна акумуляція. Протилежне явище називають культурним виснаженням.

Взаємозв’язок різних частин чи елементів культури, що утворює певну цілісність, називається культурною інтеграцією. Культурна інтеграція відбувається завдяки схожості базисних елементів. Коли базисні елементи зазнають різноспрямованого впливу, то єдина культура може розпастися на багато культур, що називається диверсифікацією культури.Прикладом диверсифікації є поява множини субкультур.

4. Соціологія релігії . Міжконфесійні відносини в сучасній Україні

Соціологія релігії — це галузь соціології, що вивчає релігію як соціальний інститут у взаємодії з іншими соціальними інститутами в суспільстві, як соціальне явище, як важливу структурну складову суспільства в різних її соціальних проявах і на різних соціальних рівнях. Предметом вивчення соціології може бути як релігія в цілому, так і окремі її компоненти: релігійна свідомість, релігійні культи, відносини, організації та інститути в їхньому взаємозв’язку й у зв’язку з іншими складовими соціальної структури суспільства. Проте, вивчаючи, наприклад, масову релігійну свідомість, що є стрижнем релігії, релігійну ідеологію, віровиявлення, теологію, соціологія не береться визначати адекватність відображення в ній соціальної дійсності, істинність тих чи тих віровчень, релігійних догм, не намагається відповідати на запитання щодо існування потойбічного життя, Бога та ін. Соціологію цікавить релігійна свідомість тільки як соціальний факт, як реально існуюча система світосприйняття, система норм, цінностей у тому аспекті, в якому вона виступає як регулятор соціальної поведінки особистості, групи, цілої спільноти.

Досліджуючи релігійний культ (релігійну практику), соціологія якнайменше цікавиться його канонічним змістом та призначенням. Вона розглядає культ як структурний елемент певної релігійної системи, організуючу засаду соціального життя малих і великих груп людей, як одну з форм соціальної поведінки і спілкування людей, виявлення їхніх поглядів і релігійних переконань, що емпірично спостерігаються й фіксуються. Вивчаючи релігію, соціологія визнає її як існуючий соціальний факт, підсистему суспільства, що погоджена з ним (суспільством) і справляє певний вплив на життєдіяльність і розвиток цього суспільства, на поведінку і взаємодію окремих індивідів на різних рівнях. Вивчається також і зворотний зв’язок, тобто ті тенденції і динаміка змін у релігії, що відбуваються під впливом змін у суспільстві. Релігія є органічною складовою суспільної структури, вона взаємодіє з іншими її складовими, сферами і формами життєдіяльності суспільства, впливає на суспільство і процеси, що в ньому відбуваються. Цей вплив здійснюється через церкви, релігійні організації, об’єднання віруючих, через релігійну ідеологію, масову релігійну свідомість. Усі ці компоненти становлять соціальний інститут релігії.

У вивченні релігії загалом соціологів цікавить її соціальна природа, місце і роль у суспільстві, її соціальні функції, внутрішня структура і взаємозв’язок її складових, процеси і зміни, що в ній відбуваються. На емпіричному рівні соціологами досліджується релігійна свідомість і поведінка людей, окремих груп, громадська думка щодо релігії, діяльності церков та інших релігійних організацій, вплив релігії на інші сфери суспільного життя. Ключовими поняттямиє релігійність, її рівень, характер, динаміка, міра релігійної свідомості, релігійна поведінка, релігійна група, релігійне лідерство. Релігійність це характеристика свідомості і поведінки окремих людей, їх груп і спільнот, що вірять у надприродне і поклоняються йому. Релігійне лідерство — соціальні відносини домінування і підпорядкування в релігійній групі, організації, суспільстві, що ґрунтуються на здатності певної особи приймати самостійні рішення і здійснювати вплив на свідомість людей

Соціологічний підхід до вивчення релігії має свої особливості, зумовлені самим предметом вивчення, унікальним місцем релігії в культурі людини й суспільному житті. Основний методологічний принцип полягає в тім, щоб об’єктивно, без ідеологічних і політичних упереджень досліджувати місце й роль релігії в су-
спільстві.Цей принцип досить складно реалізувати, бо різні соціальні та політичні угруповання нерідко по-різному оцінюють релігію. Вихідним пунктом соціологічного аналізу релігії має бути розуміння її сутності як соціально-культурного інституту, що починається з тлумачення самого терміна «релігія», визначення його змісту.

Існування релігії в різних суспільних системах, еволюція її форм, усезагальний і універсальний характер дають право стверджувати, що оцінка її як «опіуму для народу» є надто поверховою та уперед­женою. Досвід переконує, що релігія зв’язана з життєвими реаліями, такими як смерть і народження людини, із сенсом її перебування на землі, добром і злом, стражданнями та іншими доленосними моментами. На думку соціологів, виникнення релігії пояснюється не тільки намаганням

людей знайти відповіді на проблемні питання свого життя, а й спробою сформувати світогляд віруючих людей,так щоб вони дістали моральну опору й утіху в релігійній діяльності. У такому розумінні релігія — це служіння вищим силам, які спрямовують і контролюють процеси людської діяльності.

Релігійні цінності, ідеї та традиції, які відбиваються в економічній діяльності та поведінці людей, є релігійними факторами соціально-економічного розвитку.Так скла­лося, що найбільші економічні досягнення мають країни, де переважала протестантська релігія (Західна Європа, Північна Америка). Річ у тім, що моральні та духовні ідеї протестантизму найбільшою мірою відповідали цілям економічного піднесення країни, економічної поведінки людини.

Для соціології важливо орієнтуватись в особливостях різних релігійних вірувань, їх схожих та відмінних рисах передусім для визначення особливостей їх впливу на розвиток суспільства Тому доречно коротко зупинитись на деяких релігіях.

Найважливішими постулатами православ’я є догмати: Боговтілення, Спокутування, Воскресіння і Вознесіння Ісуса Христа. Основні принципи православ’яяк віроісповідувальної системи викладені у 12 пунктах Символа Віри, прийнятого на перших двох Вселенських Соборах у Ніцці і Константинополі. Православ’я визнає всемогутнього триєдиного Бога: перший — Бог-Отець, який створив світ; другий — Бог-Син, що народився від Діви Марії; третій Бог — Дух Святий, що його дарує Бог-Отець.

Католицизм є доктриною римсько-католицької церкви.Його особ­ливістю є целібат (обітниця безшлюбства духовенства); визнання догматів про непорочне зачаття Богоматері. Католики вважають, що Дух Святий можуть дарувати і Бог-Отець і Бог-Син.

Православ’я і католицизм різняться як догматичними, так і культовими особливостями. У католицькій церкві, наприклад, під час богослужіння віруючі можуть сидіти, а православні моляться стоячи.Богослужіння в католицьких церквах супроводжується органною музикою, у православній — тільки співом. У православних храмах завжди багато ікон, у католицьких їх значно менше, натомість більше скульптурних зображень Ісуса Христа, Діви Марії, різних святих. Символ віри зобов’язує кожного християнина вірити в потойбічне життя, але на відміну від православ’я католицизм визнає існування чистилища, в якому грішники ніби очищаються від гріхів і отримують можливість потрапити до раю.Єдиним главою католицької церкви є Папа Римський, якого вважають намісником Христа на землі.

Православ’я не створило всесвітньої централізованої організації. У різних державах існують самостійні (автокефальні) церкви: Константинопольська (Турція), Александрійська (ОАР), Антиохійська (Сірія і Лівія), Ієрусалимська, Каїрська і Сербська, Румунська, Еллінська, Болгарська, Албанська, Польська, Чеська.

На території колишнього Радянського Союзу була одна незалежна православна церква — грузинська. Зараз 14 таких самостійних церков, зокрема відновила свою діяльність Українська автокефальна церква. Константинопольський патріархат за традицією має титул Вселенського, однак, реальної влади над іншими православними церквами не має.

Протестантство на відміну від перших двох напрямків християнства поруч з визнанням загальнохристиянських уявлень про буття Бога, його триєдиності, безсмертя душі, рай, пекло висуває три інші принципи:

- спасіння власною вірою;

- святість усіх віруючих;

- надзвичайний авторитет Біблії.

Іслам (араб. — покірність, віддáнність на волю Божу) — одна з найпоширеніших релігій. Іслам виник у Хіджазі (Західна Аравія) на початку VІІ ст. Творцем його вважають релігійного проповідника (пророка) Мухаммеда, проповідь якого була реакцією на гостру кризу арабського суспільства, спри­чинену розпадом родоплемінних відносин і початком формування ранньо-класового суспільства.

Головні принципи ісламу, викладені в Корані (священній книзімусульман), були, на думку віруючих, передані Аллахом (Богом) своєму обранцю (расулу) Мухаммеду через ангела Джебраїла. Іслам учить повної залежності всього існуючого від волі Аллаха, який визначає долю людини. Коран — це зібранням цілої низки релігійних і правових положень, що регулюють суспільне, сімейне і приватне життя мусульман. Там заперечується існування Бога в трьох іпостасях (як у християнстві, йдеться про одного Бога — Аллаха. В ісламі нема клерикальної ієрархії, він виключає посередників між Богом і людиною. Ісламу притаманний також поділ світу на «вірних» (мусульман) і «невірних» (усіх інших). Невірні можуть досягти «вічного спасіння», тільки прийнявши іслам.

Буддизмвиник у стародавній Індії. Його фундатором уважають індійського принца Сіддхартху Гаутаму, який потім дістав ім’я Будди, що означає «той, хто пробудився». Особливістю буддизму є його практична «земна» спрямованість. Він не визнає ритуалів, абстракцій і за центральну проблему має особисте життя людини. Основний зміст буддійських книг — це практична доктрина «спасіння» або «звільнення». Її викладено в «чотирьох благородних істинах»: життя — це страждання, причина страждання, стан звільнення від страждання, шлях до звільнення від страждання.

Іудаїзм— релігія, яка виникла в І тисячолітті до н. е. в Палестині і поширена в євреїв. Більшість віруючих іудеїв зосереджено в Ізраїлі і США. У XIII ст. до н. е. частина західносемітських кочових племен, що втікала (за біблійними переказами) в пустелю від єгипетського фараона, об’єдналася навколо культу Яхве — бога союзу ізраїльських племен. Яхве не мав ні зображення, ні храмів. Йому був присвячений окремий намет (скинія), а в ньому ларець (ковчег), що вважався земним місцем перебування бога, який незримо присутній у всьому світі. Іудаїзм, так само як іслам, не має духовної ієрархії. Однією з найважливіших догм іудаїзму є визнання євреїв богообраним народом. Іудаїзм на відміну від християнства зберіг значно більше архаїчних пережитків первісних вірувань — різних ритуалів, приписів, харчових заборонтощо.

Однобічність у тлумаченні релігії можна подолати, розглядаючи її як соціальний інститут, розкриваючи її зміст через виконувані нею функції в суспі­льстві. Релігія як соціальний інститут є системою соціальних норм, ролей, історично сформованим комплексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів поведінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться в духовних текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:

- ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться в релігійних текстах (у християн — Біблія, у мусульман — Коран). Релігійні знання й вірування можна розглядати як ціннісні системи, котрі посідають неабияке місце в духовній культурі суспільства, бо здатні змінювати поведінку людини. Вони вміщають моральні цінності й настанови, які акумулюють у собі норми і правила людського співіснування, що вироблялися протягом віків. Так, в українському православ’ї виокремлюються сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, порада, мужність, знання, побожність, страх Божий, а звідси дев’ять дарів Святого Духа, які мають визначити сенс життя віруючого. Це любов, радість, спокій, довготерпіння, добродушність, милосердя, віра, покірливість, стриманість;

- організаційному, тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід), що репрезентовані індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китайці та ін.).

Більшість соціологів додержуються думки, що соціальний інститут релігії виконує інтегруючу, регулятивну, психотерапевтичну та комунікативну функції.

Інтегруюча функціяпритаманна всім релігіям. Прийняття певної релігії, її символів, цінностей включає людину в певну спільноту, а спільне виконання обрядів згуртовує людей, стабілізуючи цю спільноту. Інтегруюча функція насамперед поширюється на конкретну конфесію, а коли їх у суспільстві кілька, то можливі міжконфесійні конфлікти. Проте релігія завдяки своєму гуманістичному спрямуванню виконує загальну стабілізуючу роль. Окрім того, як інституалізована, офіційно визнана система ідей та цінностей, вона намагається підтримати порядок у всій тій суспільній системі, до якої вона входить, виконуючи регулятивну функцію.

Регулятивна функція полягає у підтримуванні й посиленні дії традиційних для спільноти норм поведінки та в здійсненні соціального контролю. Соціальний контроль соціальним інститутом релігії здійснюється як формально — через заохочування й покарання віруючих церковними організаціями, так і неформально — самими віруючими як носіями моральних норм стосовно свого оточення. Отже, регулятивна функція релігії водночас є й ціннісно-нор­мативною, бо вона приписує віруючим певні стандарти поведінки, зумовлені панівними релігійними цінностями, продиктовані релігійними канонами. Канони будь-якої релігії обов’язково містять певну частину загальнолюдських цінностей і гуманних норм, які пропонують, наприклад, віруючому християнину полюбити ближнього як самого себе, прощати своїм ворогам, любити сім’ю і дітей, чесно працювати, не вбивати, не обманювати, не красти.

Психотерапевтична функція інституту релігії полягає в тім, що різні релігійні дійства — богослужіння, молитви, ритуали заспокійливо діють на людей, породжують позитивні емоції, вселяють упевненість, захищають від стресів. Зрозуміло, чому до релігії часто звертаються люди, обтяжені земними негараздами, хворобами, особистими трагедіями, бо навіть сам характер проведення культових дійств заспокійливо діє на людину. Наприклад, поховальні та поминальні обряди здатні затамувати біль утрати. Більше того, вони згуртовують людей, організують їх для моральної і матеріальної підтримки тих, хто зазнав трагедії.

Комунікативна функціяреалізується в процесі взаємного спілкування віруючих. Засобами спілкування є різні релігійні дійства, колективні моління тощо.

Усі функції релігії виконуються церквою, проте їх не слід змішувати з функціями церкви. Церква — організація віруючих, що склалася в процесі розвитку віровчення і об’єднання людей в межах спільної релігії. Для церкви притаманне існування системи обов’язкових догматів, обрядів (культів). Її управління основане на ієрархії.

У православній церкві відбувається чітке розмежування між священно- і церковнослужителями, тобто духовенством (кліром), яке наділене особливою благодаттю, та мирянами — простими віруючими. Церква — не тільки релігійний заклад, а й соціальний інститут, тому вона розв’язує не лише релігійні проблеми, а й соціальні. Підтримуючи правлячий режим, церква виконує свою основну функцію — соціально-політичну; проводить активну боротьбу за мир, безпеку, і в цьому вияв миротворчої функції; утримує за свій рахунок дитячі будинки, лікарні, старечі пансіонати тощо і цим виконує благодійну функцію. Окрім того, церква виконує функції управління церковними парафіями, підготовки кадрів священиків, економічну, культурно-просвітницьку, зовнішніх зв’язків тощо.

Усі ці функції є універсальними і притаманні кожному типу релігії. Проте загальною особливістю розвитку релігії в ХХ ст. є її секуляризація — процес витіснення релігійно-міфологічних пояснень світу науково-раціональними, що послабило вплив релігії на інші соціальні інститути — освіту, економіку, політику, сім’ю тощо. Наслідком цього процесу стало поширення атеїзму, відокремлення церкви від держави, а отже, послаблення всіх розглянутих функцій.

З метою посилення впливу релігії, її опору процесу секуляризації і вироблення загальнохристиянської соціальної програми, яка була би пригодна для віруючих, що живуть у країнах з різними соціальними системами, виник рух за об’єднання всіх християнських конфесій, який дістав назви екуменічного(від грец. οικumene — всесвіт). Цей рух поширюється і на нехристиянські конфесії, передбачає координацію дій християнських екуменічних організацій з нехристиянськими.

На двадцятому році незалежності України виникає потреба сфокусуватися на сучасному стані державно-церковних і міжконфесійних відносин з особливою уважністю. Чим демократичнішим є політичне життя в країні, тим більш цивілізованими виглядають відносини між Церквою і державою, між окремими релігійними оранізаціями. І навпаки – чим менше свобод і прав в суспільстві, тим більше відносини між Церквою і державою спрямовуються до тоталітаристських форм, а взаємини між конфесіями стають все більше конфліктними.

Позиція Церков, яка врешті викристалізувалася за ці роки і сформульована у їх соціальних концепціях, які щораз підтверджуються виступами ієрархів Церков, проповідям священиків і соціальною активністю віруючих, постає як загалом національно-орієнтована щодо держави, духовно-соціально-виховна щодо її громадян, лояльна щодо влади, толерантна щодо наявних Церков.

Українська модель державно-церковних відносин – відмінна як від європейських чи північно-американської, не кажучи вже про далеко-східні чи передньо-азійські – претендувала на неповторність навіть серед пострадянських близнюків.Так важко досягнутий консенсус, в результаті якого всі Церкви віднайшли свої духовні і служінницькі ніши, свій соціальний грунт, політичну прихильність, сьогодні під явною загрозою. Складається враження, що держава свідомо або несвідомо провокує міжконфесійне протистояння, вивищуючи одні і ігноруючи інші церкви. Вона ніби перевіряє, наскільки вистачить християнській спільноті терпимості не піддаватися на провокативні дії з боку біляцерковних структур, окремих «ревних» православних чи греко-католиків, мусульман чи іудеїв. Відбувається нав’язування непритаманних українській ментальності інших, частіше всього чужих державно-церковних симфоній, візантійщини, зрощеності державного і церковного апаратів.

Якщо держава не може гарантувати рівність всіх Церков перед законом, забезпечити цю рівність в реальному житті, то Церкви мають проявляти хоч би корпоративну солідарність як християн чи взагалі віруючих. Виходить, що мусульманським лідерам Криму вистачило сміливості відмовитися від членства в Міжконфесійній раді Криму через те, що туди не ввели представника УПЦ КП, а підтримати громади РКЦ Одеси і Дніпропетровська, які відсуджують у держави, комерційних структур, за якими часто стоїть держава, чи приватних осіб свої культові споруди, не виникає думки навіть у тих же православних християн. В такій ситуації наступу на права Церков, поки що окремих, віруючих людей, поки що деяких, солідарність між церквами має зростати. Сьогодні ви підтримаєте православного, завтра він підтримає католика чи протестанта.

Створення такої солідарної позиції віруючих в суспільстві, яка – природно чи штучно – руйнувалася в силу формування вузьких корпоративних цілей – завдання не одного дня чи періоду, навіть такого критичного для демократії в Україні, як зараз. Усвідомлюючи це, Церкви пам’ятають, якими небезпечними бувають втручання держави в справи, які знаходяться поза її компетенцією, оскільки виникає маса нових проблем. Це було за часів і Кравчука, і Кучми, і Ющенка, а тепер – Януковича. Зміна статусу «владних любимчиків» від однієї Церкви до іншої – хворобливий процес не тільки для держави, яка має якось пояснювати свою вибіркову любов-нелюбов до того чи іншого ієрарха, але й для самих Церков, які або надмірно обласкані увагою з боку влади, або ж страждають від її відсутності.

Представники релігійних організацій, звісно, по-різному оцінювали факт присутності Церкви в суспільстві, а особливо в його політичному житті, але всі при цьому засудили використання церков в політичній передвиборній боротьбі, фальсифікацію результатів виборів, відкриту підтримку одного із кандидатів в Президенти. Церква не хоче бути слухняним засобом, знаряддям у боротьбі різних політичних сил, партій, кланів. Приймаючи те, що Церква повинна бути з народом, особливо в складні часи його духовного і політичного самовизначення, речники Церков категорично виступили проти насильства по відношенню до своєї пастви, щодо її вибору Президента чи депутатів парламенту України як з боку держави, влади, політичних сил, так і з боку духовних лідерів своєї конфесії (Церкви). Всі конфесії висловлювалися за необхідність зміни характеру державно-конфесійних відносин, за сприяння – як з боку суспільства і держави, так і Церков – міжцерковному діалогу в Україні з метою формування спільної церковної позиції щодо тих чи інших змін в соціально-політичному й духовному житті народу.Всі дійшли думки, що відбулися позитивні зміни, є значні досягнення в означеній сфері. Чи не більшим серед них є те, що Церква кардинально переосмислила свою роль в суспільстві, усвідомила своє місце і нове призначення в соціумі.Церкви послідовно виступають проти втручання представників влади у свої внутрішні справи: вони хочуть будувати життя своїх вірних не за моделями бездуховної корумпованої морально хворої держави, а на інших засадах. Релігійні лідери не розуміють повільність, з якою держава вирішує важливі загальноукраїнські проблеми релігійної освіти, оподаткування діяльності церков, виділення земельних ділянок, реституції церковного майна і власності, допуску церкви в соціальну сферу (лікарні, дитячі будинки).

Держава, а тим більше незалежна держава, має бути зацікавленою у захисті національної безпеки, де релігійне життя виступає частиною збереження національної ідентичності. Але постає питання: в яких формах має існувати цей національний інтерес в релігійній сфері і як Церква має бути присутньою в національному житті? Формуючи нові комунікативні моделі, і Церква, і держава мають розуміти різну природу цих інституцій, відмінність їх призначення, специфічність механізмів впровадження своїх вищих цілей. Суб’єкти державно-церковних відносин можуть досягти обопільного успіху, лише будучи партнерами, коли і Церква, і держава нестимуть однакову відповідальність й матимуть рівні права. Принципово потрібно визнати, що має бути відокремлення Церкви і держави, що передбачає взаємне невтручання в справи одна одно. Але держава при цьому не чинить (без причини) ніяких перешкод щодо присутності Церкви в суспільстві, а Церква працює на духовну і соціальну інтеграцію українського суспільства, посильно бере участь у суспільно значимих акціях (зокрема, боротьба проти СНІДу, наркоманії, екологічних і техногенних катастроф, проти війни, соціального протистояння і конфліктів). Духовне відродження людини і народу має стати спільною метою всього суспільства.

В умовах нової соціально-політичної ситуації в Україні будувати таку систему відносин, як з’ясувалося, непросто, але це можливо, якщо обрати реальні цілі, правильно поставити завдання, використовувати ефективні методи. Саме життя довело життєздатність міжцерковного спілкування, результативність консультацій лідерів релігійних спільнот, їх реальний вплив на політику, на соціально-політичні трансформації в суспільстві. Визначаючи соціальну значимість міжцерковного діалогу, що інтенсивно вівся в минулі роки, треба відзначити, що він зіграв свою позитивну роль у стабілізації суспільства, у відродженні віри людей в істину, у поширенні цінностей не тільки духовного, морального, релігійного, але й демократичного життя. Колегіальність добровільних рішень на підтримку тих чи інших дій Церков придавала впевненості у тому, що більшість християн, а відтак і Церква, стоять за правду, коли йдеться про гідність громадян, про їхні права та обов’язки.

Актуальною, як для України, є також проблема міжконфесійних відносин, які в минулому державою інколи зорієнтовувалися в антагоністичне русло. На противагу ще наявній державній практиці обмеження ролі релігії тільки церковною огорожею, маніпулювання престижем і авторитетом Церкви у своїх політичних цілях, релігійні організації мають голосніше подавати свій голос не тільки щодо духовних чи моральних проблем. Участь релігійних організацій та їх лідерів в обговоренні загальнолюдських (політичних, економічних, екологічних тощо) питань не має обмежуватися їхньою присутністю в президії поважних форумів. І хоча право на остаточну оцінку і вирішення найважливіших питань людського розвитку узурповано секулярними структурами, а релігійні організації сприймаються як специфічна форма громадського об’єднання, які, на відміну від політичних партій чи професійних асоціацій, молодіжних чи соціально орієнтованих товариств, й досі не допускаються повною мірою до суспільства, в якому вони постали й функціонують, Церква як сукупний інститут повинна заявляти себе більш активно і впевнено. Бо Церква як соціальна організація – це самоврядна структура, яка складається із громадян держави.

Прагнення ввести міжрелігійний діалог як один із способів соціальної інтеграції, консолідації зусиль віруючих та їх об’єднань у наданні суспільству гуманного характеру, у поверненні духовних основ у відношення між людьми, народами, країнами знаходить підтримку у деяких політичних, релігійних, державних і культурних сил. Єдина можливість бути почутим – це вислухати іншого, що можливо лише через діалог. Важлива роль у цьому належить релігійним організаціям, церковним лідерам. Для України міжрелігійний діалог має стати одним із пріоритетів державно-церковної політики, яка б зацікавила як Церкви, так й їх вірних.

Впроваджувана одноцерковність, без сумніву, порушить десятиліттями складений баланс між різними релігіями, конфесіями і Церквами. Релігійна карта України вже склалася і будь-які її зміни можуть стати катастрофою для партнерських відносин між державою в Церквами. Висловлювання і поведінка деяких партійних лідерів, які демонструють прихильність і підтримку тільки одній, Московсько-Православній Церкві. Це сприймається як знак, як дозвіл на утвердження і домінування тільки одного віросповідання. Є закон про свободу совісті, де прописано, що всі релігійні організації рівні перед законом.

5. Соціологія освіти її функції в суспільстві.

Освіта — це визначальний компонент культури, що забезпечує спадкоємність та відтворення нагромаджених знань, досвіду, традицій. У цьому контексті освіту можна розглядати і як процес навчальної та вихов­ної діяльності, і як результат цього процесу. Причому освіта — це не просто діяльність, а діяльність в особливий спосіб організована, з певною ієрархією ролей і нормативним регулюванням.

Освіта як результат такої діяльності — це засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок, розвиток особистості. Результати можуть бути реальними — фактична освіченість, рівень знань, якості особистості — і формальними — наявність атестата, посвідчення, диплома, що засвідчують факт закінчення навчального закладу, захист дисертації тощо.

Освіта — це також канал інформації в інформаційній системі, один з чинників прогресу.Отже, освіта є складним соціальним феноменом, і вивчає цей феномен багато наук. Вітчизняна наука найбільшу увагу приділяє вивченню змісту, мети та організації освітньої діяльності, методів та процедур навчання, системи управління тощо.

Соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, її функції в суспільстві і взаємозв’язок з іншими соціальними інститутами, освітні установи як соціальні організації, соціальну політику у сфері освіти.

Освіта буває формальною і неформальною. Формальна освіта передбачає наявність спеціальних установ, шкіл для здійснення процесу навчання, а також підпорядкування його певним офіційним приписам, які втілюють культурні стандарти, політичні настанови відповідного суспільства. Під неформальною освітою розуміють стихійне, несистематизоване засвоєння індивідуальних знань і навичок у процесі спілкування із соціальним оточенням — друзями, знайомими, колегами — у процесі самовдосконалення, індивідуального залучення до культурних цінностей, засвоєння інформації з книжок, періодичних видань, радіо, телебачення тощо. Неформальна освіта відіграє неабияку роль у соціалізації особистості, але вона є допоміжною стосовно формальної освіти. Соціологія вивчає насамперед формальну освіту.

Об’єктом соціології освіти є те соціальне середовище, де функціонують інституційні й неінституційні освітні організації, відбуваються процеси навчання та виховання, взаємодіють їх суб’єкти. Предметом соціологічного вивчення є освіта як соціальний інститут, як соціальна система, механізм взаємодії її з іншими складовими суспільства, його соціальною структурою.

З поглибленням поділу та спеціалізації праці, утворенням державності і появою соціальної нерівності починається поступова інституалізація освіти. Перші ознаки соціального інституту освіти з’являються вже в античному світі, коли діти багатих батьків здобували освіту в спеціальних учителів.Соціальні інститути освіти зароджуються у Стародавній Індії, Стародавньому Римі, де в школах за певну плату вчителі навчали дітей з аристократичних сімей граматики, філософії, музики, красномовства, юриспруденції, медицини тощо. Діти з інших родин, як правило, навчалися безпосередньо в процесі трудової діяльності. За таких умов визначальну роль у навчанні й вихованні дітей продовжувала відігравати сім’я.

У середньовіччі освіта набирає більш організованого характеру, але існує ще в межах соціального інституту релігії. Християнська церква в Європі запроваджує цілу систему спеціальних навчальних закладів для підготовки осіб духовного стану. У Парижі, Оксфорді та інших містах виникають перші університети. Згодом культурно-освітні функції університетів розширюються, там починають навчати юриспруденції та медицини, опрацьовують перші наукові дослідження з математики, логіки, фізики. Але осві­та була доступна лише дітям з багатих і «шляхетних» родин.

Докорінно змінюється інститут освіти в індустріальному су-
спільстві ХІХ—ХХ ст.Ці зміни було зумовлено потребами науки, науково-технічного прогресу, змінами в культурі й житті людей. Освіта поступово стає доступною широким верствам населення.Поширюється мережа середніх і спеціальних шкіл, значно збільшується кількість вищих навчальних закладів. Неповна, а потім і повна середня освіта стає необхідною умовою отримання професії в основних галузях промисловості. Докорінно змінюється і сутність освіти. Якщо в доіндустріальний період її було орієн­товано головним чином на збереження й відтворення культури, досвіду і знань попередніх поколінь, то в індустріальному суспільстві освіта стає активним елементом, ключовим чинником суспільного прогресу, культурних і соціальних змін. Освіта дає небачену раніше віддачу. Приріст національного доходу за рахунок капіталовкладень у сфері освіти досягає 40—50%.

Сучасна освіта перетворилася на диференційовану, багатоступеневу систему, яка дає змогу людині постійно працювати і освоювати раніше набуті людством знання й навички. Вона стала визначальним чинником у процесі соціалізації особистості, формуванні її соціального статусу, який визначається передовсім престижністю професії. Здобута освіта значною мірою визначає дальшу кар’єру людини, її місце в житті.

Соціологія вивчає освіту як відносно самостійну соціальну систему, метою котрої є систематичне навчання й виховання членів суспільства, орієнтоване на опанування ними певних професійних і наукових знань, моральних цінностей, умінь, навичок, норм поведінки, зміст яких визначається політичним устроєм суспільства, соціально-економічним рівнем його розвитку.

Сучасні вчені називають такі завдання соціології освіти:

-вивчення потреб в освіті, розуміння й оцінка її ролі в житті суспільства та особистому житті людини;

- оцінка рівня і якості знань у контексті їх соціальної значущості;

- аналіз ставлення суспільства і тих, хто навчається, до освіти, виявлення її соціальної цінності;

- виявлення ролі освіти як чинника соціального статусу;

- визначення міри впливу освіти на динаміку моральних потреб і інтересів.

Освіта як соціальна система існує в Україні на 3-х рівнях — дошкільна, шкільна (початкова й середня), вища — і у 2-х формах — непрофесійна(дошкільні дитячі заклади, середні школи, гуртки тощо) і професійна (навчання на робочих місцях, курси професійної підготовки, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інститути, університети, курси підвищення кваліфікації, магістратура, аспірантура, докторантура).

Що стосується, наприклад, дошкільного навчання, то соціологія виходить з того, що основи виховання людини, її працелюбство, інші моральні якості закладаються ще в ранньому дитинстві,а отже, дуже велике значення має соціальна позиція й ціннісні орієнтації тих людей, які виховують дітей. Велика роль у цьому належить дошкільним закладам, які відвідує майже кожна друга дитина. Проте значення цих установ у формуванні особистості людини часто недооцінюють. Інколи забувають, що дитячі садки, ясла — це не просто місця, де дітей годують і доглядають, а й що тут відбувається їхній фізичний, розумовий і духовний розвиток.

На відміну від дошкільних закладів, які завжди охоплювали лише частину дітей (на бажання батьків), шкільне виховання є обов’язковим. Це означає, що молоді гарантується право здобуття повної середньої освіти. У соціологічному аналізі загальної середньої освіти вивчаються її цінності, орієнтири батьків і дітей, їхня реакція на запровадження нових форм освіти, бо закінчення загальноосвітньої школи є для молоді одночасно й моментом вибору життєвого шляху, професії, виду занять.

Однак глобальна криза суспільства дається взнаки й тут: знач­но поглибився розрив між рівнем знань, що його забезпечують звичайні школи, і рівнем знань учнів привілейованих гімназій та ліцеїв, де навчаються діти заможних батьків. Через це й перспективи продовжити навчання у вузі теж дуже неоднакові. Скорочення мережі позашкільних дитячих установ (спортивних, музичних, природничо-технічних тощо) призвело до значного зростання кіль­кості неформальних груп підлітків, котрі демонструють здебільшого не найліпші взірці поведінки й моральних цінностей.

Особливе місце в соціологічному вивченні посідає професійна освіта — професійно-технічна, середньоспеціальна й вища. Професійно-технічне навчання зв’язане безпосередньо з потребами виробництва, з оперативною і порівняно швидкою формою включення молоді в життя. Соціологів цікавлять мотиви і ефективність навчання, його роль у підвищенні кваліфікації, у розв’язанні господарських проблем.

Щодо середньої спеціальної і вищої освіти, то для соціології важливо виявити соціальний статус цих видів навчання, оцінку можливостей і ролі в майбутньому житті, відповідність суб’єк­тивних намагань молоді та об’єктивних потреб суспільства, якість і ефективність її професійної підготовки. Особливо актуальним є питання професіоналізму майбутніх фахівців, тобто того, щоб якість і рівень їхньої підготовки відповідали реаліям сьогоднішнього дня. Соціологічні дослідження свідчать, що продовжує залишатися невисокою стійкість професійних інтересів молоді.Більше половини випускників змінюють професію, сотні тисяч фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою працюють на посадах, що не потребують такого рівня підготовки. З розвитком ринкових відносин ця тенденція посилюється.

Гуманізація вищої освіти — один з основних напрямків її вдосконалення.У недалекому минулому панували адміністративні методи організації навчального процесу, які породжували пасивність і апатію.З інструменту розвитку особистості освіта поступово перетворилась на інструмент простого відтворення знань.

Оскільки соціальна структура освіти є віддзеркаленням соціальної структури суспільства, то специфіка соціологічного підходу до вивчення освіти полягає в тім, що її розглядають у контексті соціальної взаємодії, як одну з підсистем суспільної системи,що в ній формуються стійкі, стандартизовані взірці поведінки — ролі, статуси. Соціологічні дослідження освіти проводяться в двох напрямах:

- внутрішньому, коли вивчаються соціальні аспекти діяльності працівників освіти, педагогічних та учнівських колективів, соціальна структура та діяльність установ освіти, взаємовідносини педагогів та учнів, роль та професійний, соціальний статус педагогів;

- зовнішньому, коли вивчаються соціальні аспекти взаємодії освіти та інших суспільних інститутів — науки, культури, політики, виробництва, вплив освіти на інші види суспільної діяльнос­ті, соціальних процесів, відносин.

Поряд із внутрішньою диференціацією освіти спостерігається її інтеграція у світових параметрах.У світі відомі американська, японська, французька, німецька, шведська та інші системи освіти. Хоча всі вони й відрізняються одна від одної, є, однак, загальні тенденції їхнього розвитку: децентралізація управління освітою, поглиблення диференціації видів та форм освіти та ін.

Нині в Європі розробляються спільні для кількох держав програми розвитку освіти, які ґрунтуються на взаємних контактах університетів різних країн і створюють своєрідний освітній простір для спілкування викладачів, обміну досвідом, обміну студентами, стажистами. Європейські соціологи цікавляться у своїх дослідженнях здебільшого роллю освіти в професійному просу­ванні, соціальною мобільністю як фактором, що забезпечує зрівнювання в правах різних соціальних груп. Особлива увага приділяється взаємодії вищої школи із соціальним осередком, перспективам випускників на ринку праці, ролі освіти у соціалізації особистості.

Предметом вивчення американської соціології освіти є формалізовані освітні заклади (школи, коледжі, університети), навчальні процеси, що в них відбуваються, зв’язки, які склалися між ними та іншими соціальними організаціями.

У соціологічній науці існує кілька концептуальних підходів до визначення змісту і функціонального значення діяльності інститутів освіти. Представники функціонального підходу (Кларк, Херн) особливого значення надають позитивній функції освіти. Проте культурна спрямованість та культурні цінності суттєво різняться в різних суспільствах, навіть у різних соціальних групах того самого суспільства, що зумовлює суттєві відмінності у змісті різних систем освіти. Залучаючи молодь до суспільних культурних цінностей та ідеалів, освіта сприяє підтримуванню соціального порядку, а забезпечуючи втілення в життя нових технологій, наукового переосмислення існуючого знання — сприяє соціальним змінам, розвитку суспільства. Отже, згідно із зазначеною теорією інститут освіти постає насамперед як засіб соціального контролю, як механізм регулювання соціальних відносин для створення однакових можливостей соціальної мобільності.

Автори теорії людського капіталу (Андерсон, Хелсі, Флауд) уважають, що освіта — це капіталовкладення в майбутнє людини, яке згодом зможе дати зиск. На їхню думку, витрачені в минулому зусилля обов’язково будуть винагороджені в майбутньому.

Згідно з теорією конфлікту (Гінтіс, Боулз, Колінз) освіта є віддзеркаленням різноманітних групових конфліктів, вона сприяє експлуатації та пригніченню соціальних груп, які перебувають у менш сприятливих умовах. Сам процес поширення освіти представники цієї теорії зв’язують як з потребою у кваліфікованих кадрах, так і з боротьбою статусних груп за права, привілеї, владу, багатство. Конфлікти з приводу вимог до рівня освіти виникають між групами, що мають усе це, і тими, що прагнуть мати. Перші наполягають на відповідності освіти певним «стандартам», інші — на вільному доступі до неї. Отже, ця теорія стверджує, що освіта сприяє збереженню структури соціальної нерів­ності в суспільстві.

Досліджуючи освіту як соціальний інститут, соціологія вивчає його (інституту) роль у державному житті суспільства виходячи із проблем соціалізації особи, визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідною є проблема поведінки людини в освітянському просторі, її ставлення до інституту освіти, мотивації освіти тощо. У вивченні самого процесу освіти предметом соціологічного аналізу є взаємодія його су­б’єктів та механізми цієї взаємодії. Такими суб’єктами є соціальні групи учнів, викладачів, наукових працівників, навчально-допо­міжних ланок, управлінців середньої та вищої ланок. Вони різняться за своїми інтересами та ставленням до навчального процесу.

Характерним є те, що освітні функції не тільки сприяють від-
творенню суспільства, його соціальній стабільності та інтеграції, але разом із цим забезпечують його соціальні зміни й розвиток. Тому соціальний інститут освіти розглядається соціологами у взаємозв’язку з іншими інститутами — економіки, сім’ї, політики, релігії — у зв’язку зі стратифікацією суспільства.Сім’я не в змозі забезпечити повним обсягом знань, навичок, умінь, котрих потребує сьогодення. Лише система освіти, репрезентована різноманітними навчальними закладами, здатна ефективно виконати цю функцію, яка визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства, відтворює його соціально-рольову структуру і називається в соціології професійно-економічною функцією освіти.

Однією з найбільш важливих функцій інституту освіти є трансляція і поширення цінностей культури в суспільстві. Ідеться про цінності культури в широкому їх розумінні — наукові знання, професійні навички й досвід, досягнення в мистецтві, моральні норми і правила, стандарти і традиції соціальної поведінки тощо. Водночас інститут освіти виконує функцію забезпечення історичної спадковості, використання історичного досвіду і духовної спадщини поколінь.

Важливою функцією інституту освіти є соціалізація особистості, адаптація молоді до соціальних відносин, суспільного життя, залучення до соціально-культурних цінностей, формування установок, ціннісних орієнтацій, життєвих ідеалів, які притаманні саме цьому суспільству.

Освіта не лише знайомить з культурними цінностями, нормами, соціальними ролями, а й сприяє їхній інтерналізації, відтворенню певного способу життя, тобто виконує інтегруючу функцію. Завдяки освіті відбувається інтеграція особи й окремих груп населення в соціальну систему. Вони стають суб’єктами спільних дій. Уже самі навчальні заклади (школи, інститути) об’єднують навчальним процесом різних за фізичним здоров’ям, матеріальним забезпеченням, сімейним станом, культурним рівнем індивідів з різних етнічно-класових утворень.

Завдяки освіті відбувається перехід людей з одних соціальних груп до інших.На сучасному етапі розвитку суспільства великого значення набуває інноваційна функція — забезпечення соціальних і культурних змін. Ця функція реалізується проведенням науково-дослідної роботи в стінах самих вузів, а також виконанням замов­лень фірм, промислових підприємств, різних установ на проведення досліджень, в результаті яких розробляються заходи для вдосконалення й розвитку соціальних і культурних процесів.
Із цією функцією зв’язана ще одна — поєднання освіти з наукою та виробництвом, що сприяє прискоренню науково-технічного прогресу, удосконаленню самої системи освіти, бо нові наукові ідеї та відкриття включаються до навчальних програм, забезпечуючи високу якість підготовки фахівців.

За переходу від тоталітарного режиму до демократичного надзвичайно важливою стає виховна функція освіти.Саме освіта, забезпечуючи процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, має сформувати новий тип особистості, нового грома­дянина, який не був би обтяженим комуністичною ідеологією і став би активним учасником соціально-економічних і політичних перетворень. Освіта має стимулювати саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.

Навчання мови, історії, літератури, принципів моралі є передумовою формування загальновизнаної системи цінностей, завдяки чому людина вчиться розуміти інших людей і саму себе, стає свідомим громадянином країни. У межах цієї функції соціологія досліджує проблеми навчання в контексті становлення та розвитку особистості. Навчання в соціологічному розумінні — це не стільки пристосування, уміння взаємодіяти із соціальним оточенням, скільки опанування культури цієї взаємодії.Ця функція особливого значення набуває нині у зв’язку зі зміною глобальної мети освіти, з її гуманізацією. Шляхетність, що відповідає найвищому рівню соціальності, розуміння й поважання інтересів та думок інших залежить не стільки від обсягу знань про людину, загальнолюдські цінності, високу мораль, скільки від умінь та навичок гуманної взаємодії.

Неабияке значення має функція соціальної селекції, для виконання якої структура освіти має бути побудована в такий спосіб, щоб уже із самого початку навчання автоматично забезпечити добір найбільш обдарованих і здібних до навчання особистостей. Після обов’язкової восьмирічної освіти (залежно від успішності навчання й особистих інтересів) одні з учнів продовжують навчання в дванадцятирічній школі, а потім деякі з них ідуть до вузу; інші після закінчення восьми класів навчатимуться в професійних училищах, технікумах. У вищих навчальних закладах теж запроваджено багатоступеневу освіту, яка дає змогу виявляти найліпших для продовження навчання в магістратурі та аспірантурі.

Виконання функції соціальної селекції забезпечує раціональне відтворення і поновлення соціальної структури суспільства, а отже, і його нормальне функціонування. Це є прямим виявом взаємодії інституту освіти й соціальної структури суспільства. Виконуючи селекційну функцію, інститут освіти сприяє соціальній мобільності, створенню можливостей просування вгору на вищий соціальний щабель. Диплом вузу має гарантувати можливість отримати прес­тижну й високооплачувану роботу, чим пояснюється цінність вищої освіти. Але на практиці процес соціальної селекції ще дуже далекий від ідеалу, особливо в Україні, де посилюється розшарування суспільства на бідних і багатих, а отже, відбувається небажаний зворот­ний вплив стратифікації на освіту.

У контексті вдосконалення освіти надзвичайне значення має актуалізація такої його функції, як стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постійного потягу до знань. Самоосвіта, самостійне здобуття знань і навичок не вичерпують мети збільшення годин на самостійну роботу учнів та студентів у програмах навчальних закладів. Вони мають дати людині ґрунтовні навички самостійної роботи з книж­ками, документами чи іншими джерелами підготовки.

Для того щоб виявити дієвість освіти з позицій соціології, потрібне різнобічне оцінювання цього інституту. Дуже важливо оцінити соціальне спрямування, мету, настанови й орієнтації як тих, хто вчиться, так і тих, хто вчить, а також тих, хто є споживачем продукції професійної освіти, хто отримує професійних фахівців, що претендують на відповідність потребам народного господарства. Саме з таких позицій підходить соціологія до вивчення ключових показників освіти.

Розвиток сучасної системи освіти в Україні також є дуже суперечливим — реальні позитивні зміни часто є набагато меншими ніж негативні тенденції. Щодо багатьох питань триває стан цілковитої невизначеності. Ефективність освіти багато в чому залежить від того, яку мету мають учасники цього процесу і насамперед учні та студенти, що вони хочуть реалізувати у своєму житті за допомогою освіти. У цьому контексті дуже важливо виявити залежність між соціальною і професійною орієнтацією.

Соціальна орієнтація — це визначення людиною свого місця в системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального статусу і шляхів його досягнення.

Професійна орієнтація— це усвідомлення того «набору» професій, який пропонує в даний момент суспільство, і вибір із них найбільш привабливої.

Соціологічні дослідження свідчать, що вибір професійної освіти лише частково зумовлюється інтересом до самого тільки фаху. Більше ніж на професію молодь орієнтується на своє майбутнє соціальне становище, тому соціальна орієнтація випускників шкіл формується набагато раніше за фахову. Вони мало поінформовані про зміст майбутньої професії, але свідомі того, які життєві блага, привілеї, добробут вона забезпечує. Особливо посилилась соціальна орієнтація в період ринкових перетворень. Різко збільшилась кількість бажаючих здобути економічну, фінансову, юридичну освіту, через те що саме ці види освіти дають можливість бути в майбутньому лідером, матеріально забезпеченою людиною, посісти високу соціальну позицію в структурі суспільства. Не бажає сучасна молодь фізично працювати, не корис­туються в неї повагою виробничі професії, що потребують серед­ньої спеціальної освіти.

До проблеми мети впритул примикає проблема мотивів навчання. Якщо в загальноосвітній школі інтерес до освіти дещо розмитий настановами «так потрібно», «вимагають батьки», «усі вчаться», то в професійних середніх та вищих школах він чітко проявляється в бажанні «отримати престижну професію», «працювати в інтелектуальній сфері діяльності». За ринкових відносин виявляється особливий інтерес до високої заробітної плати, економічної незалежності, майбутнього влаштування в житті.

Найбільш престижними нині є підприємницька і менеджерська діяльність, банківська і правнича справа, бухоблік і аудит тощо, натомість значно знизився престиж діяльності інженера, лікаря, учителя, науковця.Зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, зумовлено невиправданою невідповідністю соціально-еконо­мічних умов різних видів праці, а передовсім її оплати. Звідси й низька професійна стабільність. Велика кількість випускників середніх та вищих навчальних закладів працюють не за фахом. Безробіття призводить до того, що багато фахівців змушені працювати на посадах, які не потребують такого високого рівня підготовки.

Криза освіти проявилася й у збільшенні її відставання від науки. У ХХ ст. наука збагатилася новими знаннями, освіта ж щодо розвитку методології і дидактики залишилася на рівні ХІХ ст., що знижує престиж знання, послаблює його мотивацію. У цьому контексті особливо актуальним є питання формування самої концепції освіти, характеру її дальшого функціонування.Цьому може сприяти система, орієнтована на зміст освіти, на активні способи інтеграції молоді в соціальні відносини. Вона має більше зосереджувати увагу не на окремих навчальних дисцип­лінах, не на обсязі інформації, а на пошуках нових методів організації навчання, коли у свідомості людини формувалося б якомога більше прямих зв’язків із загальним світосприйняттям, суспільною свідомістю.

Велике значення має формування освітою національної самосвідомості, що сприятиме визначенню молоддю правильних життєвих орієнтирів. Поєднання історичної свідомості із самосвідомістю є необхідним для формування в молоді справжньої громадянської позиції в побудові демократичного суспільства.

Система здобуття освіти є одним із критеріїв соціальної диференціації. Роль цього критерію з переходом до ринку посилюється. З демократичної системи освіти, доступної для представників усіх соціальних груп, відкритої для контролю і дій з боку суспільства, вона перетворюється на селективну, елітарну, таку, що базується на ідеї як економічної, так і політичної автономності. За ринкових умов освіта сприймається як сфера підприємницької діяльності, яка має давати прибуток. Тому можливість платити і талант — дві головні складові селекції в освіті.

Освіту в Україні було знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла була її диференціація (професор отримував значно меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). Унаслідок цього багато найкваліфікованіших викладачів вищої школи виїхали за кордон, знизився інтелектуальний рівень нації. А в США, наприклад, навіть пересічний працівник з вищою освітою отримує зарплату на 70% більшу ніж той, хто її не має. Погіршання матеріального стану, послаблення стабільності, руйнування соціальної захищеності, обмеження прав вузівських та шкільних колективів посилили вплив вузькогрупових інтересів, активізували дезорганізаційні процеси в системі освіти. Працівники освіти своє тяжке матеріальне становище, труднощі адаптації до ринкових умов небезпідставно зв’язують насамперед з державною політикою, яка постійно відмовляється визнавати освіту пріоритетним напрямком розвитку держави.

Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів. Однак практичне здійснення цієї ідеї гальмується багатьма несприятливими чинниками. На підставі соціологічних досліджень останнього часу провідні фахівці визначили основні з них:

- катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

- утрата інтелектуалів та зниження загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого й неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»;

- нерозвинутість соціальних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

- слабкість альтернативного сектору освіти як щодо організаційних форм та стабільності, так і здебільшого щодо якості належних освітніх стандартів;

- брак у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

За останніми соціологічними дослідженнями 80% громадян підтримують запровадження зовнішнього оцінювання, а експерти назвали створення цієї системи найуспішнішою реформою в сфері освіти за останні роки: Суть зовнішнього оцінювання полягала в тому, що всі діти отримують доступ до освіти тільки відповідно до своїх знань. Основна цінність зовнішнього оцінювання полягала в тому, що батьки та їхні діти пересвідчились, що його результати є неупередженими і чесними, і воно може бути дієвим механізмом для вступу без хабарів. У парламенті лежить законопроект про вищу освіту, де чітко сказано, що вступ до вищих навчальних закладів буде здійснюватись за зовнішнім оцінюванням, середнім балом атестату зрілості та вступними іспитами. Це означає, що значення зовнішнього оцінювання зводиться нанівець. Для того, щоб всім було зрозуміло, що фальсифікації результатів не може бути. Бо це є основне, заради чого люди довіряють зовнішньому незалежному оцінюванню. Сьогодні дуже тривожним є те, що результати зовнішнього оцінювання стають дедалі менш значимими, до того ж, є можливість, що ці результати взагалі буде взято під контроль. Суспільство має це зрозуміти і виробити механізми, як цьому протистояти.

1.Соціологія політики як відображення суспільної взаємодії.

Соціологія політики — одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології,яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики, як відображення таких відносин між соціальними суб'єктами (класами, соціальними групами, політичними партіями, окремими особами, національними спільнотами, державами) щодо реалізації політичної влади чи впливу на неї.Це випливає з усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність (можливості) однієї частини суспільства, нав’язувати іншїй свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого (класового, групового, корпоративного) інтересу і спирається на систему інститутів.

Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціо­нування. Саме вивчення механізму перетворення соціального в політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності політичного суб’єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін.Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об’єднань. Саме тому для соціології політики предметом особливої ваги виступає розгляд особистості як суб’єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві є і об’єктом і суб’єктом політичних відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соці­альної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості й малих груп. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не тільки миру і стабільності; бюрократизму і процедури прийняття рішень, а не тільки органів управління та їх апарату; усіх громадських організацій і рухів, неформальних об’єднань, а не тільки політичних партій і профспілок; різноманітних засобів залучення мас до політики, а не тільки їх участь у виборах; політичних лідерів різних рівнів, а не тільки керівників держав; політичної культури і традицій, а не тільки політичної ідеології; політичних систем і полі­тичних режимів, а не тільки держав та їх форм. Соціологи внесли в дослідження політики такі поняття, як роль, статус, позиція, цін­ність, очікування, орієнтація, інституціоналізація, соціалізація і т.ін.

Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

– як соціальні процеси проявляються в соціальній структурі?

– які політичні дії необхідні для підтримки соціальної стабіль­ності?<

Читайте також:

1. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
2. Активний характер соціальної політики.
3. Аналіз економічноїї політики за допомогою моделі Мандела-Флемінга. Випадки вільного та фіксованого валютного курсів.
4. Аналіз посередників в системі розподільчої політики
5. Антиінфляційної політики
6. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора
7. Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”. Н. Махно.
8. Бюджетний процес: поняття, роль, та значення у проведенні бюджетної політики.
9. Важливою складовою економічної політики 60-х рр. була реалізація програми “нових рубежів” президента Дж. Кенеді.
10. Варіанти проведення промислової політики для України
11. Вектори зовнішньої політики США
12. Взаємозалежність суб'єктів світової економіки — об'єктивна передумова координації економічної політики

Переглядів: 1072