• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 22. Речові права на чуже майно

Історія розвитку цивільного права, зокрема інституту власності, дає підстави виділити у системі речового права таку категорію як права на чужі речі. Це поняття набуло розвитку та закріплення ще у часи Римської імперії, застосовується і у цивільному праві багатьох країн світу. Розуміння цього поняття зводиться до того, що володіти, користуватися і навіть розпоряджатися майном (речами) можуть не лише законні власники, але й інші особи.

До проголошення незалежності України права на чужі речі у науково-теоретичній думці набули певного розвитку, хоча фактично й ігнорувались (напр.: право оперативного управління та право повного господарського відання державним майном, право користування житлом, користування чужими земельними ділянками, застава). Вже у Основах цивільного законодавства СРСР було вміщено окремий розділ «Право власності. Інші речові права».

У сучасний період запровадження речових прав на чуже майно безпосередньо пов’язано із розвитком права приватної власності і закріплено у Розділі 30 нового Цивільного кодексу.

За своєю суттю право на чужі речі є достатнім обмеженням прав власника, однак, як свідчить світова практика, застосування прав на чужі речі є не тільки можливим, але й корисним і доцільним. Адже задоволення значного кола майнових потреб можна здійснювати і без повноважень власності, тобто не обов’язково бути власником, щоб задовольнити свої майнові потреби. Однак здійснення таких прав може відбуватись не за домовленістю сторін, а лише на підставі Закону, оскільки лише законодавчо встановлюються не тільки види речових прав та їх зміст, але й порядок їх виникнення та припинення, що є своєрідним принципом реалізації права на чужі речі.

Характерними ознаками права на чужі речі є :

- ці права є похідними від права власності;

- вони визначаються законодавчо, а не договором;

- ці права певною мірою обтяжують, обмежують права самого власника речі;

- мають вичерпний видовий перелік;

- права на чужі речі зберігаються і при зміні власника: право слідує за річчю. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних прав;

- вони здійснюються незалежно від волі власника;

- їх здійснення можливе лише у певних межах;

- права на чужі речі захищаються у тому ж порядку, що й права самого власника..

Суб’єкт суміжного права має переваги щодо суб’єктів зобов’язального права у реалізації прав на користування таким майном.

Зазначені ознаки дають можливість встановити співвідношення між правом власності та правами на чужі речі:

1) виникнення прав на чужі речі – лише за волею власника речі;

2) право власності за своїм змістом є найбільш повним. Там де власність не існує, там не може виникнути право на чужі речі;

3) відповідно до цього права на чужі речі завжди обмежені, вони завжди мають менший обсяг повноважень;

4) разом з тим, співвідношення обсягу прав на чужі речі і обсягу права власності перебувають у пропорційній залежності: чим більший обсяг речового права сторонньої особи, тим менший обсяг у власника і навпаки;

5) власник майна має межі втручання у дії не власника;

6) правомочності не власника мають чітку визначеність;

7) передбачена відповідальність за порушення як зі сторони власника, так і суб’єкта права на чужі речі.

Права на чужі речі умовно можна поділити на дві групи:

1. Право на користування чужими речами (персональні і майнові-предіальні сервітути).

2. Право на розпорядження чужими речами - застава майна, в т.ч. іпотека, тобто, у випадках невиконання зобов’язання заставлена річ реалізується для задоволення інтересу.

Чинне цивільне законодавство України, зокрема новий ЦК (ст. 395) визначає наступні права суб’єкта на чуже майно:

1) Право володіння

2) Сервітутне право (право на користування чужими речами)

3) Земельні сервітути:

- право на забудову земельної ділянки (суперфіцій)

- право використовувати земельну ділянку для с/г потреб (емфітевзис).

Ведучи мову про володіння як правову категорію, слід розрізняти "право володіння" як елемент права власності і як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК), і "володіння" як особливе (окреме) речове право.

Володіння як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти цими речами для себе.

Таким чином, володіння включає 2 елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним для себе).

При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним (тобто існувати протягом достатньо тривалого часу) і безперервним. Слід зазначити, що це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема, в цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, що фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, але й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контроль над об'єктом володіння.

Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).

Передусім володіння поділяється на законне і незаконне. Законне володіння — те, яке має правову підставу (титул). Незаконне володіння не має під собою достатньої правової основи. У свою чергу воно поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний власник знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно.

Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" як інститут речового права.

Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інститутом, а всього лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).

У своїх основних характеристиках володіння нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, що можуть бути власниками; його об'єктом є майно, яке може стати об'єктом права власності.

Разом з тим, ці дві категорії не можна плутати. Право власності являє собою вид прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння — відображає фактичний стан речей, а не право на речі.

Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи виробили короткі, але точні формули для характеристики цих понять: право власності — "я маю право на річ", володіння — "я маю річ". Відповідно відрізняється і їх зміст, а також підстави виникнення.

Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі названі можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.

Володіння може виникнути:

1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);

2) внаслідок передачі володіння майном однією особою іншій (похідне володіння).

Володіння припиняється втратою одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

Захист законного володіння здійснюється таким же чином за допомогою тих же позовів, що і право власності.

Захист незаконного добросовісного володіння від третіх осіб здійснюється таким же чином, як захист права власності, а від власника — можливістю протиставлення позову заперечень про добросовісність і відплатність придбання володіння.

Спеціальні можливості захисту законного володіння від недобросовісного незаконного володільця встановлені ст. 400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не лише власнику, але будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору або закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку, зацікавлена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або й незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.

Інститут права володіння чужим майном, тобто вид права на чужі речі регулюється главою 31 ЦК.

Під правом володіння чужим майном мається на увазі тільки те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або з інших підстав, встановлених законом (ст. 398 ЦК). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу або "титул". Тому воно нерідко також іменується "титульним володінням".

Разом з тим, у ч. З ст. 397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Виникає питання про співвідношення цих понять.

"Фактичне володіння" охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст. 397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, котре може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його придбання володільцем.

Таким чином, зіставлення зазначених вище норм глави 31 ЦК дозволяє зробити висновок, що розрізняється "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі в якоїсь особи. Розрізнення цих понять відбувається у деяких нормах ЦК. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч. 2 ст. 397 і ст. 398; фактичному володінню — частини 1 та 3 ст. 397, ст. 400 ЦК та ін.

Поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має під собою достатню правову підставу.

Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Це не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право звернутися за захистом до суду або інших державних органів.

У свою чергу, зміст права на здійснення права володіння охоплює:

1) право мати майно у фактичному володінні;

2) право користування майном;

3) обмежене право розпорядження майном. "Фактичний володілець" за певних умов може мати:

— право залишити собі доходи, отримані від майна, що належить іншій особі (ч. 2 ст. 390 ЦК);

— право на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч. З ст. 390 ЦК);

— право залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч. 4 ст. 390 ЦК).

Підставами виникнення права володіння є:

1) договори з власником або іншою особою, якій майно було передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передачу права володіння цим майном іншій особі;

2) односторонні правочини, наприклад заповіт, якими спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння;

3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на зберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст. 337 ЦК);

4) правові акти суб'єктів публічного права;

5) рішення суду.

Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна;

4) вилучення речі з цивільного обігу;

5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.

Читайте також:

1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
2. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
3. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
6. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
7. Адміністративне право як галузь права
8. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
9. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
10. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
11. Аналіз доцільності фінансових інвестицій у корпоративні права.
12. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.

Переглядів: 1579