Культура і цивілізація

Поняття "цивілізація" (від латинського «civilis» – громадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для позначення сукупності якісно визначених (специфічних), локалізованих в історичному просторі й часі матеріальних та духовних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, наприклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична цивілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні.

Поняттям "цивілізація" активно користувались французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедливості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейських народів.

К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілізація" техніко-технологічні та організаційні завоювання суспільства для позначення вищої після дикості і варварства історичної епохи, пов'язуючи її формування з поглибленням суспільного поділу праці, появою класів та держави.

Наприкінці XIX- у XX ст. поняття цивілізації з ініціативи німецького філософа Освальда Шпенглера (1880-1936) вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відокремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "душу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: самозародження, зростання, старіння та смерті. Кожен культурний організм проходить аналогічні стадії: міфологічну ранню культуру (зародження), метафізично-релігійну високу культуру (зростання) та пізню закостенілу культуру (старіння), яка переходить у цивілізацію.

Старіючи і помираючи, культура вироджується у цивілізацію, яка має одні й ті самі ознаки: знеособлення життя, його інтелектуалізація, перехід від творчості до спорту, від літератури до вар'єте, від героїв до інженерів, від поезії до механіки, від героїчних діянь до механічної роботи, від становлення до окостеніння, перетворення народів на безликі "маси", перехід від продуктивної творчості до безплідності. На противагу цілісності й органічності культури цивілізація характеризується розвитком індустрії і техніки. Культура має душу, а цивілізація – методи та знаряддя.

Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975). Він обґрунтував концепцію коловороту локальних цивілізацій, які проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація має неповторну систему цінностей, норм, правил суспільного та індустріального життя.

Засобами охорони цивілізації від руйнування А.Дж. Тойнбі вважав духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств. Можна затримати занепад або навіть уникнути його шляхом залучення людей до всесвітньої релігії, утвореної на засадах об'єднання усіх релігійних культів для досягнення єдності духу народу. Саме релігія, на думку А.Дж. Тойнбі, дає людству той спектр цінностей, норм і символів, що забезпечує любов і милосердя, єдність і взаємодопомогу, глибоку духовність і моральність.

З критикою теорій локальних культурних циклів та коловороту локальних цивілізацій О. Шпенглера і А.Дж.Тойнбі виступив відомий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс (1883-1969). Стрижневою в його філософських роздумах стала проблема людини та історії через осмислення сутності культури і цивілізації як вихідних засад їхнього розвитку.

Суспільство й історія, вважав К. Ясперс, розпочинаються з людини, яка поступово усвідомлює себе як особливу істоту й намагається виразити цю особливість у різноманітних формоутвореннях культури. Історія людства має єдину основу – духовну, яка ґрунтується на вірі і реалізується в культурі. Віру К. Ясперс трактував не лише в релігійному, а й у широкому філософському розумінні – як здатність ставити, осмислювати і вирішувати найбільш загальні світоглядні питання.

Історія, за К. Ясперсом, починається зі своєрідного осьового часу – з моменту формування світових релігій і філософій, які піднесли дух людини до осмислення всезагального, забезпечили їхню духовну самостійність. Пробудження духу, формування філософської віри знаменують початок загальної історії людства, яка до того була поділена на локальні, не пов'язані між собою культури.

Отже, К. Ясперс обґрунтовує ідею духовної єдності людства як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи, і наголошує на необхідності усвідомлення її як головної умови подальшого існування й розвитку культури та цивілізації.

У XX ст. поширеним стає розуміння цивілізації як сукупності матеріальних і техніко-технологічних цінностей та благ. Що стосується духовних цінностей та надбань, то їх відбиває поняття культури. Культура, на думку прибічників цієї точки зору, є духовною і символічною, а цивілізація матеріальною; культура має творчу душу і формує духовність, а цивілізація – методи і знаряддя; культура передбачає високу якість особистості творця, а цивілізація орієнтується на масу та рівність тощо.

Як бачимо, в інтерпретації поняття цивілізації спостерігаються два основні підходи: позначення певного рівня розвитку суспільства та характеристика матеріально-технічних досягнень суспільства порівняно з духовними надбаннями. Обидва підходи часто переплітаються між собою і доповнюють один одного.

Суперечлива єдність зазначених підходів дає змогу виділити ще один аспект змісту поняття цивілізації, пов'язаний з характеристикою відповідності того чи іншого предмета (ідеї, процесу, суспільства в цілому) найбільш прогресивним, викристалізованим на основі загальнокультурних надбань людства уявленням про нього. У цьому аспекті поняття цивілізації зіставляється з поняттями "сучасне", "передове", "прогресивне", "нове" як у певних сферах суспільного життя (праця, побут, політика), так і в суспільстві цілому.

Яке ж суспільство може вважатися цивілізованим? Воно може вважатися таким, якщо в ньому на сучасному рівні розгорнуті всі сфери життєдіяльності людей – виробництво і споживання, наука і освіта, мистецтво і політика, мораль і право тощо. Поняття "сучасний рівень" є нічим іншим як відповідністю зразкам надбань загальнолюдської культури.

Проте, називаючи суспільство цивілізованим, ми ще мало що можемо сказати про становище і долю людини в ньому, про розвиток її як особистості, про її щастя. В оточенні найсучасніших речей людина може не знайти себе, почуватися дискомфортно, відлюднено, тобто перебувати у стані відчуження. Цивілізація може не влаштовувати людину, бути їй чужою. І людина тікає від культури, від самої себе.

Що ж перешкоджає цивілізованому суспільству задовольнити запити людини, забезпечити її самоутвердження і щастя? Більшість мислителів вбачає причину цього в бракові культури, тобто такого взаємозв'язку людини з предметним світом цивілізації, за якого існування останнього цілком підпорядковується розвиткові сутнісних сил людини. Якщо цього немає, суспільство стає ворожим їй, незважаючи на надбання техніки, технології, матеріальної культури в цілому, науки і освіти.

Отже, невід'ємною і суттєвою рисою сучасного цивілізаційного процесу має бути органічна єдність культури і цивілізації. Проте культура ніколи не поглинається цілком цивілізацією. Вона залишається жити порівняно самостійно як характеристика людського буття, як його смислотворче начало. Ось чому, якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, то вона деградує.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Матеріальна та духовна культура	\|	Спадкоємність, традиції і новаторство в культурі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.