• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття та види підприємств в України

Правовий статус підприємства регламентується ЦК України, згідно зі ст. 191 якогопідприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, та ГК України, згідно зі ст. 62 якого підприємство – самостійний суб‘єкт господарювання, створений компетентними органами державної влади або органом місцевого самоврядування чи іншим суб‘єктом для задоволення суспільних або особистих потреб шляхом систематичного здійсненнявиробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої підприємницької діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Ознаки підприємства:

● належність до основної ланки економіки;

● безпосереднє здійснення підприємницької діяльності;

● можливість функціонування на основі будь-якої форми власності;

● установчий документ, зазвичай статут або модельний статут, якщо інше не передбачене законом, в якому фіксується мета, завдання, права, обов’язки, організаційна структура, структура та порядок управління, відповідальність, реорганізація та ліквідація;

● функціонування на базі відокремленого майна, яке становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі і закріплюється за підприємством на основі певного правового титулу;

● наявність господарської правосуб’єктності;

● наявність статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб;

● можливість мати філії чи представництва, які відкриваються без створення юридичної особи;

● порядок управління підприємством залежить від типу підприємства – унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками зборів);

● державна реєстрація підприємства здійснюється згідно з положеннями Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками.

1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, що діє на основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності);

• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади;

• державне підприємство, що діє на основі державної власності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

- спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування (утримання) відповідними територіальними громадами – суб’єктами співробітництва.

1. За критерієм наявності в статутному капіталі підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 ГК розрізняє:

· національні підприємства (у статутному капіталі такого підприємства іноземна інвестиція відсутня, або становить менше 10 %);

· підприємства з іноземними інвестиціями (у статутному капіталі такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10 %);

· іноземні підприємства (у статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить 100 %).

2. Залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за ріквідповідно до ч. 3 ст. 55 ГК суб’єкти господарювання можуть належати до суб’єктів малого підприємництва, у тому числі до суб’єктів мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.

Суб’єктами мікропідприємництва є:

● фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;

● юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами малого підприємництва є:

● фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;

● юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Інші суб’єкти господарювання належать до суб’єктів середнього підприємництва.

4. За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу розрізняють:

· унітарне підприємство – це підприємство, що створюється одним засновником на підставі його розпорядження, який виділяє необхідне майно, формує відповідно до закону статутний капітал, затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого він призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Важливо те, що статутний капітал не поділяється на частки, власник майна при утворенні унітарного підприємства так і залишається власником свого майна.

Засновниками цього підприємства можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, незалежно від форми власності або держава.

Корпоративне підприємство–це підприємство, що утворюється двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, (у тому числі через органи, що вони створюють), участі засновників(учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Між засновниками виникають корпоративні права, при яких кожен з них має свою частину вкладу в корпоративне підприємство і за спільною домовленістю справляють певний вплив на роботу підприємства в цілому.

5. Згідно із залежністю між асоційованими підприємствами розрізняють:

· дочірнє (залежне) підприємство.

Підприємство є дочірнім, якщо між ним та іншим (контролюючим) підприємством встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі останнього в його статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління, зокрема володіння контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства, або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних;

· контролююче підприємство – це підприємство, що справляє вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів на загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства.

Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватися особливості господарювання.

Власник підприємства або уповноважена ним особа самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється законодавством України.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.

У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами, його може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються Законом України ”Про колективні договори і угоди“ від 1 липня 1993 р., № 3356–XII, статтями 10–20 Кодексу законів про працю України, Законом України ”Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“ від 3 березня 1998 р., № 137/98–ВР. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог ГК, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи.

Рішення з соціально–економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів.

Підприємства зобов’язані проводити соціальну спрямовану політику щодо поліпшення умов праці, життя і здоров’я, гарантії обов’язкового медичного страхування працівників підприємства та їх сімей, а також інші питання соціального розвитку вирішуються трудовим колективом за участі власника або уповноваженого ним органу відповідно до законодавства, установчих документів підприємства, колективного договору.

Власник підприємства, уповноважені ним органи управління зобов'язані забезпечити для всіх працівників підприємства належні і безпечні умови праці. Підприємство несе відповідальність в установленому законом порядку за шкоду, завдану здоров’ю та працездатності його працівників.

Підприємство має власне майно, що становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.

За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об’єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених законодавством.

У відповідності до законодавства, підприємства зобов’язані надавати облік і звітність державним органам.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання.

Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено правила інші, ніж ті, які передбачені законодавством про підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.

3. Характеристика вироб­ничих і споживчих кооперативів

Сучасний стан правового регулювання статусу споживчих і виробничих кооперативів навряд чи можна назвати задовіль­ним. Відповідно до запровадженого ЦК України поділу юридич­них осіб приватного права виробничі кооперативи належать до підприємницьких товариств, а споживчі — до непідприємниць- ких. При цьому ЦК не містить положень стосовно правового статусу споживчих кооперативів.

Прийнятий в той же час ГК визначив згадані кооперативи як підприємства колективної власності (глава 10). Сьогодні він залишається єдиним нормативно-правовим актом, який перед­бачає колективну власність.

Згідно із Законом України «Про кооперацію» виробничі ко­оперативи провадять господарську діяльність з метою одержан­ня прибутку, а інші кооперативи надають послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку (ч. 5 ст. 23) Однак За­кон не визначає статусу виробничих і споживчих кооперативів як підприємницьких та непідприємницьких товариств.

Правове регулювання діяльності окремих видів кооперати­вів закріплено спеціальними нормативно-правовими актами. Зокрема, діяльність споживчих товариств як об'єднань грома­дян за місцем проживання або роботи з метою поліпшення свого економічного і соціального стану визначається Законом Украї­ни «Про споживчу кооперацію» 1992 р. Однак він містить ба­гато застарілих положень, характерних для радянського зако­нодавства, а саме: залишилися обмеженими права споживчих кооперативів щодо розпорядження майном, укладення деяких видів договорів; збереглися централізоване управління коопе­ративами, невизначеність питання щодо об'єктів права власнос­ті членів споживчих кооперативів, їх майнових і немайнових прав.

Законодавство також встановлює особливості правового регулювання виробничих кооперативів залежно від сфери їх господарської діяльності. Так, Закон України «Про сільськогос­подарську кооперацію» 1997 р. визначив статус виробничих ко­оперативів, утворених шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками. Наявність таких нормативно-правових актів є властивою саме українському за­конодавству та зумовлює його специфіку.

Сукупність чинних нормативно-правових актів, які визна­чають правовий статус споживчих і виробничих кооперативів, свідчить про відсутність між ними системного та послідовного зв'язку, що негативно позначається на ефективності діяльності кооперативів в Україні, тоді як на необхідності існування таких видів юридичних осіб наголошується в актах ЄС, зокрема в Регла­менті Ради ЄС від 22 липня 2003 р. про статут Європейського кооперативного товариства

Споживчі та виробничі кооперативи за своєю природою на­лежать до корпорацій, оскільки їм притаманні такі ознаки:

скла­дений капітал; об'єднання осіб; майновий зв'язок між коопера­тивом та його засновниками (членами). Водночас кооперативи характеризуються певними рисами, зумовленими особливою природою кооперативної форми діяльності, серед яких слід на­звати принцип рівного голосу під час прийняття рішень (один член кооперативу — один голос), безпосередню участь членів кооперативу в його діяльності.

Цивільний кодекс поняття кооперативу не містить, а ст. 94 ГК визначає його як добровільне об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань. Таке положення не дає підстав з'ясувати, в чо­му ж полягає правова природа кооперативів.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про кооперацію» ко­оперативом є юридична особа, утворена фізичними та/або юри­дичними особами, які добровільно об'єдналися на основі член­ства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших по­треб на засадах самоврядування. Однак названий Закон містить ще одне визначення кооперативу у ст. 6: це первинна ланка системи кооперації, яка створюється внаслідок об'єднання фі­зичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого еко­номічного стану. Істотної різниці у цих дефініціях немає.

Визначення понять виробничого і споживчого кооперативів міститься в кількох нормативно-правових актах.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про кооперацію» виробничим коопе­ративом є кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Згідно зі ст. 163 ЦК виробничий коопера­тив створюється шляхом об'єднання його членами майнових пайових внесків з метою отримання прибутку. Крім того, понят­тя виробничого кооперативу передбачене ст. 95 ГК, яка виділяє ще таку його ознаку, як об'єднання на основі участі в управлінні підприємством та розподілу доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової участі в його діяльності.

Споживчий кооператив (споживче товариство) згідно із ст. 2 Закону України «Про кооперацію» є кооперативом, який утво­рюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сіль­ськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих по­треб його членів. Закон України «Про споживчу кооперацію» визначає споживче товариство інакше, а саме: це самостійна, де­мократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану (ст. 5). Цілком очевид­ним є те, що остання дефініція не відображає особливостей його організаційно-правової форми, а тому не може бути оцінена як належна. Аналогічний недолік властивий також поняттю спо­живчих товариств, яке міститься в ст. 111 ГК: самоврядна органі­зація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господар­ської діяльності з метою колективного організованого забезпечен­ня своїх економічних і соціальних інтересів. Цивільний кодекс же не передбачає положень стосовно споживчих кооперативів і врегульовує лише основні положення правового статусу вироб­ничих кооперативів.

Наведені визначення виробничого і споживчого кооперати­вів дають підстави виокремити такі ознаки, за якими вони від­різняються один від одного: сфера господарської діяльності; об'єднання фізичних осіб у виробничі кооперативи і об'єднання фізичних та/або юридичних осіб у споживчі кооперативи; різна мета діяльності, адже виробничі кооперативи створюються з ме­тою одержання прибутку, а споживчі — з метою задоволення споживчих потреб їх членів. Основною відмінністю цих коопе­ративів є належність перших до підприємницьких товариств, а других — до непідприємницьких (ст. 86 ЦК). Непідприємниць- кий правовий статус споживчих кооперативів повинен зумовлю­вати особливий порядок розподілу їх доходів; інший порядок визначення розміру паїв членів споживчого кооперативу та об­сягу їх відповідальності за його зобов'язаннями. Однак норми чинного законодавства України не врегульовують діяльність спо­живчих кооперативів саме як непідприємницьких товариств.

Правовий статус споживчих та виробничих кооперативів ви­значається наявністю ряду спільних ознак, які відмежовують їх від інших видів корпорацій.

На відміну від інших видів корпорацій, наприклад, господар­ських товариств, в яких створюється статутний фонд, для спо­живчих і виробничих кооперативів є характерним формування неподільного та пайового фондів.

Закон України «Про кооперацію» містить два поняття пайо­вого фонду: фонд, що формується із пайових внесків членів ко­оперативу при створенні кооперативу (ст. 2); майно кооперати­ву, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів (ст. 20). Отже, дві різні статті За­кону в одному випадку визначають пайовий фонд як такий, що формується суто при створенні кооперативу, а в іншому — як майно кооперативу.

Однак у споживчих і виробничих кооперативах є не лише пайовий, а й неподільний фонд, який є обов'язковим фондом, що формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу і не підлягає розподілу між пайовиками (ст. 2 Закону України «Про кооперацію»).

Формування неподільного фонду відповідно до закону є обов'язковим. Це положення визначено особливістю саме ко­оперативів. Резолюція Міжнародного Кооперативного Альянсу підкреслює необхідність утворення такого фонду як основи ста­білізації діяльності кооперативу.

Згідно із ст. 15 Закону України «Про кооперацію» порядок формування неподільного фонду визначається загальними збо­рами кооперативу. Закон встановлює, що розпоряджатися не­подільним фондом кооператив не може, а саме: майно неподіль­ного фонду кооперативу між членами розподілятися не може; при ліквідації кооперативу майно неподільного фонду переда­ється іншій кооперативній організації (ст. 29).

Закон України «Про кооперацію», окрім неподільного та па­йового фонду, передбачає створення в кооперативі також інших фондів, а саме: спеціального фонду, резервного фонду (ст. 20). Призначення резервного фонду полягає у забезпеченні покрит­тя можливих втрат (збитків) товариства, призначення ж спеці­ального фонду чітко не визначено, зауважено лише, що він вико­ристовується за рішенням органів управління кооперативу, ю*

Споживчі і виробничі кооперативи створюються та діють на засадах членства. Порядок вступу до членів кооперативу врегу­льовується у Законі України «Про кооперацію». Стаття 10 Зако­ну встановлює, що членами кооперативу можуть бути громадя­ни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представни­ків, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користу­ються правом ухвального голосу. Таким чином, Закон закріп­лює загальні підстави виникнення членства у кооперативі як для фізичних, так і для юридичних осіб.

Законом України «Про кооперацію» передбачається можли­вість асоційованого членства у кооперативі. Стаття 14 цього за­конодавчого акта визначає юридичних осіб як асоційованих членів кооперативу, що внесли пайовий внесок і користуються правом дорадчого голосу в кооперативі. При ліквідації коопера­тиву асоційований член кооперативу має переважне порівняно з членами кооперативу право на одержання паю. Асоційовані члени споживчих і виробничих кооперативів не зобов'язані бра­ти особисту трудову чи іншу участь у господарській діяльності кооперативу. Якщо проаналізувати права асоційованого члена кооперативу, то вони дещо подібні до прав вкладників командит­ного товариства, які також не вправі управляти товариством, але мають право на отримання вкладу як при виході, так і при ліквідації товариства (ст. 137 ЦК). Фактично, асоційовані чле­ни виконують функції інвесторів.

Порядок вступу до споживчих і виробничих кооперативів можна розділити на декілька етапів: 1) подання особою письмо­вої заяви, внесення нею внеску і паю у порядку та розмірах, ви­значених статутом; 2) прийняття виконавчим органом рішення про прийняття до кооперативу; 3) затвердження такого рішення загальними зборами (ст. 11 Закону «Про кооперацію»). Як ба­чимо, закон загалом регулює відносини щодо вступу до числа членів кооперативу, який вже діє. Водночас постає питання про виникнення членства у засновників кооперативу.

Якщо проаналізувати норми Закону «Про кооперацію», то можна дійти висновку, що закон не висуває до засновників ко­оперативу вимог щодо внесення вступного та пайового внесків на день проведення установчих зборів. Вимога часткової сплати обов'язкового пайового внеску до моменту створення коопера­тиву передбачена лише для виробничих кооперативів, зокрема відповідно до ст. 165 ЦК член виробничого кооперативу зобов'я­заний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлено статутом кооперативу. Проте порядок сплати пайових внесків засновниками споживчих кооперативів спеці­альними нормами не врегульовано, а тому до них застосовують­ся загальні положення Закону України «Про кооперацію», ст. 21 якого передбачає можливість для особи сплачувати пайовий внесок частинами протягом певного періоду. Внаслідок цього виникає вірогідність розходження у часі між моментом повної сплати вступного та пайового внесків особою та моментом прий­няття загальними зборами рішення про прийняття її у члени спо­живчого товариства. Тому необхідне закріплення на рівні зако­ну норми, відповідно до якої член кооперативу набуває право на пай після сплати у повному обсязі передбачених законом внес­ків та прийняття відповідного рішення загальними зборами ко­оперативу.

Членством у споживчих та виробничих кооперативах зумов­лено виникнення права на пай. Адже підставою зарахування особи до членів кооперативу є перш за все внесення нею перед­бачених законом внесків — вступного та обов'язкового пайового внесків. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про кооперацію» вступний внесок — це грошовий чи інший майновий неповорот­ний внесок, який особа зобов'язана сплатити у разі вступу до кооперативної організації. Закон не містить поняття обов'яз­кового пайового внеску як джерела утворення пайового фонду кооперативу, проте на підставі визначення останнього можна вважати, що обов'язковий пайовий внесок є тими грошовими коштами і матеріальними ресурсами у вартісному вираженні, які вносяться громадянами для створення кооперативу.

Паєм є майновий поворотний внесок члена (асоційованого члена) кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється шляхом передачі кооперативу майна, в тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки (ст. 1). Термі­ни «пай» та «пайовий внесок» застосовуються в законі як сино­німи. Так, відповідно до ст. 14 названого вище закону у коопера­тиві допускається асоційоване членство для осіб, які визнають його статут та внесли пай. Частиною 2 цієї ж статті закріплено, що асоційований член кооперативу — це фізична чи юридична особа, яка внесла пайовий внесок і користується правом дорад­чого голосу в кооперативі. При ліквідації кооперативу асоційо­ваний член кооперативу має переважне, порівняно з членами кооперативу, право на одержання паю. Отже, терміни «пай» та «пайовий внесок» застосовуються як ідентичні поняття.

Стаття 21 Закону України «Про кооперацію» визначає, що пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разово­го внеску або часток протягом певного періоду. Розмір паю чле­на кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайово­го фонду.

Взамін сплачених пайових внесків члени споживчого чи ви­робничого кооперативу отримують сукупність прав (як майно­вих, так і немайнових), пов'язаних із членством у кооперативі.

Закон «Про кооперацію» називає такі майнові права членів будь-яких кооперативів:

—участь у господарській діяльності кооперативу (ч. 1 ст. 12);

— користування послугами кооперативу (ч. 1 ст. 12);

— одержання кооперативних виплат та виплат на паї (ч. 1 ст. 12);

— одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом. Пай кожного члена кооперати­ву формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї, в тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими і в сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу у майні кооперативу (ч. 1 ст. 12, ст. 21);

— право на кооперативні виплати — частини доходу, що роз­поділяється за результатами фінансового року між членами ко­оперативу пропорційно їх участі в господарській діяльності ко­оперативу у порядку, визначеному рішенням вищого органу управління кооперативу. Загальна сума виплат на паї не може перевищувати 20 відсотків доходу, визначеного до розподілу (ст. 26);

— право на виплату на паї із доходу кооперативу. Розмір ви­плат на паї встановлюється рішенням загальних зборів членів кооперативу після відрахувань обов'язкових коштів на форму­вання і поповнення його фондів. Виплати можуть здійснювати­ся у грошовій формі, товарами, цінними паперами, а також у формі збільшення паю та в інших формах, передбачених стату­том кооперативу (ст. 26);

— право на одержання своєї загальної частки натурою, гріш­ми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх варто­сті на момент виходу, а земельної ділянки — у натурі у разі вихо­ду або виключення з кооперативу (ст. 21);

— на отримання у випадку ліквідації кооперативу в порядку, визначеному статутом, майна, що залишилося після задоволен­ня вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членам ко­оперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об'єднанням, членом якого він є (ст. 29).

Однак зазначений вище нормативно-правовий акт не закріп­лює права членів кооперативу на розпорядження паєм. Щодо виробничих кооперативів, то зазначена прогалина заповнена положеннями ЦК, ст. 166 якого врегульовується порядок пере­ходу паю членів виробничого кооперативу. Зокрема, член ви­робничого кооперативу має право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо це не суперечить статуту кооперативу і закону. Передання паю особі, яка не є членом виробничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу користують­ся переважним правом купівлі такого паю (його частини). По­рядок відчуження паю чи його частини іншому членові коопе­ративу або третій особі встановлюється статутом кооперативу і законом.

Цивільний кодекс не врегульовує порядку передання паю членів споживчого кооперативу, незважаючи на те, що Закон України «Про споживчу кооперацію» не лише не містить вирі­шення наведеної проблеми, а й не визначає на належному рівні об'єкти права власності його членів. Зокрема, положення Зако­ну (ст. 9) передбачають, що кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обо­в'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів. Однак суб'єктом права власності на майно това­риства є безпосередньо товариство, а не його члени на основі спільної власності.

Право на відчуження паю чи його частини членами спожив­чого кооперативу врегульоване лише на рівні внутрішньокоопе- ративних нормативно-правових актів. Зокрема, згідно з поло­женнями Програми завершення розмежування і закріплення власності в споживчій кооперації України (Укоопспілки) від 19 грудня 2000 р. власник паю має право розпоряджатися ним (продавати, дарувати передавати у спадщину).

Специфікою відзначається право членів споживчих і вироб­ничих кооперативів на одержання кооперативних виплат та ви­плат на паї. Стаття 29 Закону України «Про кооперацію» вста­новлює, що доходи розподіляються між членами кооперативу пропорційно їх участі в господарській діяльності, причому така участь членів виробничих та споживчих кооперативів має різ­ний характер. Адже члени виробничого кооперативу відповідно до ст. 163 ЦК та ст. 2 Закону України «Про кооперацію» зобов'я­зані брати особисту трудову участь у діяльності кооперативу. Водночас до членів споживчих кооперативів така вимога не ви­сувається. Виходячи з аналізу ст. 2 Закону «Про кооперацію», яка містить поняття споживчого кооперативу, участь його чле­нів у господарській діяльності кооперативу визначається обся­гом послуг, отриманих через кооператив з метою задоволення споживчих потреб його членів.

Якщо право членів виробничих кооперативів на отримання частини прибутку не викликає жодних питань унаслідок їх на­лежності до підприємницьких товариств, то щодо аналогічного права членів споживчих кооперативів спостерігається зовсім ін­ша ситуація. Відповідно до ЦК споживчі кооперативи є непід- приємницькими товариствами, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (стат­ті 85, 86). Незважаючи на зазначене, Закон України «Про спо­живчу кооперацію» містить норму, яка передбачає право членів споживчих кооперативів на отримання нарахованих на пайові внески дивідендів (ст. 9). Таке положення призводить до того, що споживчі кооперативи фактично функціонують як підпри­ємницькі товариства.

Визначення кооперативу як споживчого безпосередньо вка­зує на його непідприємницький правовий статус, а тому право на отримання прибутку його членами нівелює різницю між спо­живчими та виробничими кооперативами. Питання, пов'язані з порядком розподілу доходів споживчих кооперативів, доцільно врегульовувати у статуті кооперативу, який може передбачати, що весь прибуток спрямовується на здійснення його мети, або встановлювати можливість членів кооперативу отримувати об­межені виплати на пай.

Участь у споживчому чи виробничому кооперативі зумов­лює виникнення сукупності не лише майнових, а й немайнових прав. Стаття 12 Закону України «Про кооперацію» закріплює такі права членів кооперативів: участь в управлінні кооперати­вом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бу­ти обраним в органи управління; право вносити пропозиції що­до поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю коопера­тиву, посадових осіб кооперативу із запитами, пов'язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його поса­дових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. Окрім того, ч. 4 ст. 6 Закону України «Про споживчу кооперацію» пе­редбачає додаткові немайнові права для членів споживчих коо­перативів: наявність переваги у придбанні товарів і одержанні послуг у магазинах та інших підприємствах споживчої коопера­ції; прийняття у першочерговому порядку на роботу в споживче товариство відповідно до освіти і професійної підготовки; отри­мання направлення до учбових закладів, у тому числі на правах господарського стипендіата на договірних засадах. Більш широ­кий перелік немайнових прав членів споживчих кооперативів зумовлений їх непідприємницьким правовим статусом і соціаль­ною спрямованістю діяльності.

Необхідно звернути увагу на особливість реалізації права на участь в управлінні кооперативом, а саме — права голосу на за­гальних зборах членів кооперативу. Адже одним із принципів кооперації є принцип надання членам кооперативу одного голо­су на загальних зборах. Рівність голосів членів кооперативів є нехарактерною для підприємницьких товариств (наприклад, акціонерних товариств), в яких кількість голосів залежить від тієї кількості акцій, якою володіє учасник.

Членство у кооперативі має наслідком виникнення в особи не лише прав, а й обов'язків. Стаття 12 Закону України «Про кооперацію» до основних обов'язків членів кооперативу відно­сить: додержання статуту кооперативу; виконання рішень орга­нів управління кооперативу та органів контролю за діяльністю кооперативу; виконання своїх зобов'язань перед кооперативом; сплата визначених статутом кооперативу внесків. Наведений перелік обов'язків не є вичерпним та може доповнюватися нор­мами статуту кооперативу.

Невиконання пайовиком обов'язків може призвести до його виключення з кооперативу, яке відбувається за рішенням загаль­них зборів чи спільного засідання правління і наглядової ради шляхом таємного голосування. Однак Закон України «Про ко­операцію» у ст. 13 «Припинення членства» не врегульовує по­рядку виключення з кооперативу.

Розглядаючи особливості правового статусу споживчих і виробничих кооперативів, слід звернути увагу на обсяг відпові­дальності членів кооперативу за його зобов'язаннями. Стаття 27 Закону України «Про кооперацію» встановлює відповідальність членів кооперативу за його зобов'язаннями в межах внесеного ними паю, якщо інше не передбачено статутом кооперативу чи законом. Цивільний кодекс передбачає дещо інший обсяг відпо­відальності членів виробничих кооперативів — субсидіарна від­повідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та по­рядку, встановлених статутом кооперативу і законом.

Стосовно відповідальності членів споживчих кооперативів, то згідно з ч. З ст. 6 Закону України «Про споживчу коопера­цію» вони несуть відповідальність за зобов'язаннями коопера­тиву в межах пайового внеску. Такий обсяг відповідальності, з огляду на непідприємницький правовий статус споживчих ко­оперативів, можна визначити як доцільний. Таким чином, чле­ни споживчого кооперативу будуть нести відповідальність у ме­жах вартості паю, який вони внесли в кооператив.

Крім того, зазначена в ЦК України належність виробничих кооперативів до підприємницьких товариств, а споживчих коо­перативів — до непідприємницьких, спонукає до встановлення різного обсягу відповідальності членів цих кооперативів.

Особливості правового статусу споживчих і виробничих кооперативів.

По- перше, це формування в кооперативах пайового та неподільно­го фондів, а не статутного, як це відбувається в господарських товариствах.

По-друге, створення кооперативу не лише на основі об'єд­нання майнових внесків, а й на засадах членства. Відбувається сплата вступного внеску, обов'язкового пайового внеску, член­ських та цільових внесків, розгляд заяви про вступ до коопера­тиву виконавчим органом та затвердження рішення виконав­чого органу загальними зборами членів кооперативу, тоді як у господарських товариствах потенційними учасниками сплачу­ється лише внесок до статутного (складеного) капіталу.

По-третє, членство у кооперативі зумовлює виникнення права на пай, на відміну від господарських товариств, права уча­сників яких виникають з акції, частки в статутному (складено­му) капіталі. Враховуючи належність виробничих кооперативів до підприємницьких товариств, а споживчих — до непідприєм­ницьких, порядок обчислення розміру паю членів цих коопера­тивів повинен бути різним. Члени споживчих кооперативів, ви­ходячи з кооперативу чи отримуючи пай під час його ліквідації, не повинні одержувати більше пайових внесків, ніж вони сплати­ли. Таке положення забезпечить збереження непідприємниць- кого правового статусу споживчих кооперативів.

По-четверте, це залежність права членів кооперативів на одержання частини доходу від участі у господарській діяльності кооперативу: особистої трудової участі — для членів виробни­чих кооперативів; обсягу отриманих послуг через кооператив для задоволення споживчих потреб — для членів споживчих ко­оперативів. До того ж, визначення у ЦК споживчих кооперати­вів як непідприємницьких товариств зумовлює доцільність знач­ного обмеження прав їх членів на одержання частини доходу кооперативу.

По-п'яте, це особливий порядок реалізації права на участь в управлінні кооперативом, зокрема, наділення його членів одним голосом на загальних зборах, що є нехарактерним для інших ви­дів корпорацій, в яких кількість голосів залежить від кількості акцій чи розміру частки в статутному фонді.

По-шосте, члени кооперативу несуть відповідальність за його зобов'язаннями в межах сплаченого ними паю, якщо інше не пе­редбачено статутом кооперативу чи законом. Цивільний кодекс, з огляду на належність виробничих кооперативів до підприєм­ницьких товариств, встановлює субсидіарну відповідальність їх членів за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Члени ж спожив­чих кооперативів відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними пайового внеску.

Належне правове регулювання діяльності споживчих і ви­робничих кооперативів є ефективним підґрунтям становлення в Україні багатоманітності організаційно-правових форм юри­дичних осіб приватного права, які у своїй діяльності будуть зорі­єнтовані на найрізноманітніші потреби громадян, а не винятково на отримання прибутків.

Читайте також:

1. Cистеми безпеки торговельних підприємств
2. Http://www.minjust.gov.ua Міністерство юстиції України
3. II. Поняття соціального процесу.
4. III етап. Аналіз факторів, що визначають цінову політику підприємства.
5. IV група- показники надійності підприємства
6. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
7. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
8. IV. Оцінка привабливості стратегічних зон господарювання підприємства на ринку.
9. IІI розділ. Аналіз стану маркетингового середовища підприємства
10. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
11. Q Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України – 1996 - № 30 – Ст. 141
12. V розділ. Товарна політика підприємства

Переглядів: 2818