• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

АНТИКОРУПЦІЙНА РЕФОРМА

Успішна боротьба проти корупції ґрунтується на трьох головних складових:

1. Наявність політичної волі найвищого керівництва держави;

2. Усунення (або максимальне скорочення) умов і стимулів для корупції;

3. Ефективне виявлення та переслідування корупційних правопорушень, невідворотність покарання за їх вчинення.

Антикорупційна реформа потребує системного підходу. Тому першим кроком повинна стати підготовка нової антикорупційної стратегії, яка дозволить комплексно підійти до вирішення проблеми, визначити чіткі цілі та часові рамки і засоби їх досягнення, а також поєднати антикорупційні реформи з іншими, зокрема такими як судова реформа, реформа органів правопорядку, публічної служби, адміністративна тощо.

Основні завдання антикорупційної реформи:

· Посилити доброчесність та підзвітність в публічному секторі.

· Забезпечити прозорість партійних фінансів і політичної діяльності, обмежити вплив приватного капіталу на політику.

· Зруйнувати державну монополію на інформацію та гарантувати доступ до суспільно важливої інформації.

· Зменшити корупційні ризики у державних закупівлях через забезпечення їх прозорості і конкурентності.

· Посилити можливості для виявлення та кримінального переслідування корупційних діянь.

Здобутки:

1. Закон про державні закупівлі (проект 4587) та зміни до попередньої редакції закону (проект 2207);

2. Закон про систему спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції(Нацбюро антикорупційних розслідувань) (проект 5085);

3. Закон про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 – 2017 роки (проект 4284а);

4. Закон про запобігання корупції (проект 5113);

5. Закон про визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів (проект 5114).

24.1. ІНСТИТУТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ.

Правовий статус особи (лат. status - становище) - це юридично закріплене становище особи як соціального суб'єкта в суспільстві, тобто це сукупність прав та обов'язків особи, які визначені та гарантовані Конституцією і законами України, іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Особа і держава перебувають у постійному взаємозв'язку, який виражається у формі певних прав, свобод, обов'язків та законних інтересів, що в своїй єдності становлять правовий статус особи.

Загалом статус можна визначити як правове положення когось, його місце та роль у суспільстві і державі, в системі органів державної влади. Правовий статус особи визначає певні стандарти поведінки людини, які визнаються державою як обов'язкові та корисні для всіх членів соціуму.

За характером правового регулювання розрізняють три види правового статусу.

Загальний (конституційний) - це правовий статус, який передбачає основні конституційні права та обов'язки громадянина. Він характеризує загальні та рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами однієї держави. Цей статус надається найбільшій кількості осіб.

Спеціальний (колективний) - це правовий статус, який надається окремим групам осіб і громадян. Він охоплює особливі, своєрідні (додаткові) права та обов'язки певної групи суб'єктів. Наприклад, студентів, ветеранів, пенсіонерів, військовослужбовців. Цей статус характеризує "групові" можливості людей.

Індивідуальний (персональний) - це правовий статус, який надається окремій особі чи громадянину правозастосовчими актами. Такий правовий статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості соціального суб'єкта в певній державі.

Усі зазначені правові статуси поєднані між собою. Наприклад, особа може бути одночасно громадянином України (загальний правовий статус), викладачем у вузі (спеціальний правовий статус, передбачений Законом України "Про освіту" від 23 травня 1991 р.), Героєм України (індивідуальний правовий статус, який надається особі правозастосовним актом - Указом Президента України).

За суб'єктним складом розрізняють такі правові статуси:

а) фізичні особи - громадянин України, особа без громадянства (апатрид), особа з подвійним громадянством (біпатрид), іноземець, біженець та ін.;

б) посадові і службові особи - прокурор, суддя, міністр, голова державного комітету, депутат та ін.;

в) особи, які мають особливий спеціальний статус з огляду на специфіку їхніх повноважень і небезпечні умови праці (розвідники).

Структура правового статусу особи і громадянина.

У науці конституційного права сформувалося декілька підходів щодо визначення структури правового статусу особи і громадянина:

1) правовий статус особи передбачає соціально допустимі й необхідні можливості особи не просто як індивіда, а як громадянина ;

2) структура правового статусу включає лише правосуб'єктність людини, принципи конституційно-правового статусу людини, права і свободи людини і гарантії їх реалізації, обов'язки людини та гарантії їх виконання, а також громадянство.

Найбільш повною вважається структура правового статусу, яка була визначена вченими
А.М. Колодієм та А.Ю. Олійником:

* статусні правові норми і правові відносини;

* громадянство;

* суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки;

* законні інтереси;

* правові принципи і юридичні гарантії;

* правосуб'єктність;

* юридична відповідальність.

25.1. ВПЛИВ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕОЛОГІЙ НА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ.

Політична ідеологія являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що виражають і захищають інтереси тієї чи іншої суспільної групи й вимагають підкорення індивідуальних поглядів і вчинків якнайбільшої кількості людства відповідній меті і завдання використання влади.

Політичні ідеології, що впроваджуються лідерами політико-управлінської еліти в сучасній Україні, акцентуються на раціональному спектрі політичних ідеологій і, у свою чергу, повинні лягти в основу інтегративної ідеології, яка складається не лише з ідеологем партій, але й з цінностей та ідей, що поширені в суспільстві.

Державна ідеологія є важливим механізмом регулювання суспільних відносин, вплив якого здійснюється через ідеологічну діяльність держави. Остання включає в себе ряд заходів як щодо формування державної ідеології, так і щодо впровадження в суспільну свідомість її основних положень. Важливим аспектом ідеологічної діяльності держави є реалізація виховної функції держави шляхом формування та здійснення державної ідеології виховання людини.

Функції державної ідеології слід розглядати з двох позицій: відповідно до соціальної та політичної природи держави та держави як суб'єкта управління. Перший підхід передбачає визначення функцій державної ідеології за сферами життєдіяльності суспільства: політична, соціальна, економічна, правова, морально-етична, виховна функція та ін. Другий – визначає розгляд державної ідеології як засобу забезпечення реалізації державного управління, а отже, її функції тісно пов'язані з функціями управління державою (функцією цілепокладання, організаційною, світоглядною, нормативною, комунікативною тощо).

Структура державної ідеології складається із суб'єкта та об'єкта ідеологічного впливу, а також має такі рівні: теоретико-концептуальний, програмно-політичний та актуалізований.

Об'єктом державної ідеології є державне буття суспільства в усіх його проявах, а суб'єктом – держава як політична форма організації суспільства. Найбільш цілісним відображенням державного буття є державна свідомість як форма суспільної свідомості, що розкриває особливості усвідомлення індивідом держави та її суспільної сутності, власної державної приналежності та важливості наслідків співжиття в державі.

На теоретико-концептуальному рівні відбувається формування найважливіших положень, які розкривають своєрідність бачення світу, що випливає з інтересів та ідеалів нації та держави. Цей рівень характеризується особливою ідейно-ціннісною структурою. Її основними елементами є цілі, ідеали, принципи, цінності та норми. Важливою складовою даного рівня структури державної ідеології є державні цінності. Вони визначаються як настанови, уявлення, оцінки, цілі, які обумовлені суспільною природою держави, мають значущість для громадян, держави та суспільства в цілому та виступають критерієм державного буття.

Для програмно-політичного рівня характерне втілення визначених цілей та ідеалів в державних програмах, концепціях, через які вони визначають основні принципи формування та здійснення державної політики. Формальним вираженням державної ідеології на цьому етапі стають основоположні програмні документи політичного керівництва – програми діяльності уряду, національні, галузеві та регіональні програми, різноманітні концепції, стратегії, плани розвитку, звернення, виступи, промови лідера держави тощо.

Актуалізований рівень характеризується ступенем освоєння громадянами основних цілей та принципів державної ідеології. Він знаходить вираження в політичній та соціальній поведінці населення країни, його участі в політичному житті. Фактично, вираженням цієї структури державної ідеології є стан державної свідомості, громадської думки, ціннісні орієнтації громадян, а також такі ірраціональні елементи, як стереотипи, міфи та символи, що існують у суспільній свідомості.

26.1. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ.

Національна безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей.

Головними об'єктами національної безпеки є:

- громадянин - його права і свободи;

- суспільство - його духовні та матеріальні цінності;

- держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є:

- пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів;

- адекватність заходів захисту національних інтересів реальним та потенційним загрозам;

- демократичний цивільний контроль за воєнною сферою, а також іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки;

- додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їхня взаємна відповідальність;

- чітке розмежування повноважень органів державної влади.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про основи національної безпеки України" до основних напрямів державної політики національної безпеки у зовнішньополітичній та внутрішньополітичній сферах належать:

у зовнішньополітичній сфері:

• створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресиввого економічного і соціального розвитку України;

• запобігання втручанню у внутрішні справи України та відвернення посягань на її державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав;

• забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу;

• сприяння усуненню конфліктів, насамперед у регіонах, що межують з Україною;

• участь у міжнародній миротворчій діяльності піл егідою (Х)Н. ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки;

• участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупуваннями та міжнародним тероризмом, протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового ураження і засобів її доставки;

• адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

у внутрішньополітичній сфері:

• забезпечення неухильного дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист конституційного устрою, вдосконалення системи політичної влади з метою зміцнення демократії, духовних і моральних підвалив суспільства;

• підвищення ефективності функціонування політичних інститутів влади;

• створення дійових, у тому числі судових механізмів захисту конституційних прав людини и основних свобод;

• забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявів екстремізму;

• забезпечення прозорості в діяльності державних органів, прийнятті управлінських рішень, інформованості населений, зміцнення на цій основі його довіри до владних інститутів;

• створення повноцінного, ефективно діючого місцевого і регіонального самоврядування;

• формування і вдосконалення політико-право них, соціально економічних та духовно-культурних засад етнонаціональної стабільності, відпрацювання ефективних механізмів узгоджений інтересів етнічних спільнот та розв'язання міжнаціональних суперечностей;

• забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо) щодо сфер впливу на території України.

27.1. ВПЛИВ ГЕОПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ УКРАЇНИ НА СТАН НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ.

Нині Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві.

Зовнішня політика України спрямована на:

- захист державного суверенітету;

- забезпечення безпеки країни;

- збереження цілісності державної території;

- забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв’язків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві;

- посилення впливу на міжнародні події, нейтралізацію несприятливих щодо України дій окремих країн.

Україна виявила готовність будувати відносини з іншими державами на засадах:

- рівноправності,

- суверенної рівності,

- невтручання у внутрішні справи,

- визнання територіальної цілісності та непорушності історичних кордонів.

Вона заявила про відсутність територіальних претензій, вважаючи свою територію неподільною і недоторканною.

Не переслідуючи агресивних цілей, Україна підтвердила дотримання умов договору 1991 p. між США і СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних наступальних озброєнь, намір у майбутньому стати без’ядерною і нейтральною державою. Україна дотримується угоди про звичайні сили в Європі 1990 p. і формує свій військовий потенціал у межах мінімуму, необхідного лише для оборонних цілей.

Така зовнішньополітична стратегія зумовила активне визнання України багатьма державами, встановлення з нею дипломатичних відносин. Вже у січні 1993 p. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з них 106 встановили з нею дипломатичні відносини.

Україна прагне адаптуватись до Європи на основі міжнародних документів. Такий зовнішньополітичний курс закріплений ст. 18 Конституції України: «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Економічна криза, яку переживає Україна, необхідність реформ, оновлення промислової та сільськогосподарської технології потребують іноземних інвестицій, використання досвіду передових країн світу, розвитку господарських зв’язків, активної участі в економічних і фінансових європейських та світових структурах. На це й спрямована зовнішньополітична діяльність України. Велике значення надається розвитку відносин із США та Канадою, де проживає багато вихідців з України.

Обнадійливим є розвиток відносин України із західноєвропейськими країнами, що є наслідком визнання її важливого геополітичного положення.

В інтересах України відновлення колишніх і налагодження нових економічних зв’язків з пострадянськими країнами, насамперед з Росією. Відносини між країнами СНД складаються непросто. Певні проблеми є й у російсько-українських відносинах. До того ж різні політичні сили в Україні неоднаково уявляють собі її зовнішньополітичну стратегію. Одні пріоритетною вважають орієнтацію України на Захід, відмежування від Росії, інші віддають перевагу орієнтації на Схід, насамперед на Росію. Одні виступають за нейтралітет України, інші – за її активну участь у колективних зусиллях на підтримку миру і безпеки у світі.

Геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії. Реальне становище України вимагає спрямовування зовнішньополітичних зусиль туди, де можна забезпечити свої національні інтереси. Важливо також визначити, якою мірою її участь у процесах, що відбуваються в Європі, в Росії, інших країнах СНД, узгоджуються з цими інтересами.

Україна – молода держава. Її зовнішньополітичний курс, геополітичні орієнтації ще виробляються і конкретизуватимуться відповідно до міжнародної ситуації. Але принципи, які в основі цього курсу, відповідають прогресивним тенденціям сучасного світового політичного процесу.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в цьому регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою є однією з найпомітніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна створила можливість для самої Росії - як держави і нації - стати нарешті демократичною. Був час, коли деякі країни робили вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто Західна Європа та США, зрозуміли, що добрі відносини з обома країнами лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві - гарантії безпеки на континенті. Усе це сприяє становленню дієвих відносин України з європейською спільнотою. Відбуваються одночасні різновекторні, суттєві й далекосяжні за наслідками, події.

28.1. ЕТИКА ТА КУЛЬТУРА ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ УПРАВЛІНЦІВ І ГРОМАДЯН.

Практично всі проблеми управління на державній службі так чи інакше пов’язані зі спілкуванням, адже всі державні службовці, як керівники так і підлеглі, постійно перебувають у процесі спілкування: з колегами, з керівництвом, з громадянами. Процес спілкування у діяльності державних службовців - це невід'ємна складова, без якої неможливо виконувати жодні завдання та професійні обов'язки.

Зважаючи на вимоги етики, державний службовець повинен:

· бути відкритим до спілкування з колегами, громадянами;

· мати певну внутрішню пластичність, тобто здатність, сприймаючи проблеми інших, водночас залишатись самим собою (щоб не закостеніти в шкарлупі власного Я і, водночас, не зламатись під зовнішнім тиском);

· бути діалогічним у спілкуванні (“чути” не тільки себе, а й інші способи міркування, інші думки);

· будувати стосунки з іншими на принципах моралі – доброчесності, порядності, совісності, поваги, співчуття, дотримання домовленостей.

Причому, повага до партнера по спілкуванню – це не одиничний акт, вона повинна виявлятись протягом усього часу комунікації, які б негативні емоції він не викликав у вас.

Загальні правила поведінки українського державного службовця, поряд із Законом України “Про державну службу”, викладені також у Кодексі державного службовця (від 07.10.2000 р. № 783/5004).

Ці правила, як сказано в преамбулі, узагальнюють стандарти поведінки та доброчесності. Цей документ визначає, що поведінка державних службовців має відповідати очікуванням громадськості й забезпечувати довіру суспільства та громадян до державної служби. У зв`язку з цим зазначається низка вимог і обов`язків:

- державний службовець має дбати про позитивний імідж та авторитет органів державної влади і державної служби в цілому, дорожити своїм ім`ям та статусом;

- власні політичні погляди державні службовці не можуть використовувати при виконанні своїх посадових обов`язків;

- ставиться вимога сумлінно, чесно, неупереджено виконувати свої службові обов`язки, проявляти ініціативу і творчість, постійно вдосконалювати організацію своєї роботи;

- не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильність до окремих фізичних і юридичних осіб, політичних партій, рішуче виступати проти антидержавних проявів і сил, які загрожують порядку в суспільстві або безпеці громадян;

- шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби;

- державний службовець не повинен допускати прояви бюрократизму, відомчості та місництва, нестриманість у висловлюваннях або іншим чином поводитися в такий спосіб, що дискредитує орган державної влади або ганьбить репутацію державного службовця;

- виявляти толерантність і повагу до різних релігійних організацій, шанування та дотримання народних звичаїв і національних традицій, установленого протоколу у відносинах з представниками міжнародних організацій, іноземних установ та іноземців;

- державний службовець своєю поведінкою має продемонструвати, що не терпить будь-яких проявів корупції, відмітає пропозиції про незаконні послуги, чітко розмежовує службу і приватне життя;

- державний службовець не має права приймати від фізичних чи юридичних осіб подарунки, послуги чи будь-які переваги, які є чи можуть виглядати як винагорода за рішення чи дії, які належать до його службових обов`язків.

Однак цей документ на сьогодні не може повною мірою відображати всі аспекти поведінки державного службовця. Практика роботи показала, що деякі його положення потребують уточнення, розширення, доповнення.

29.1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І СКЛАД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ.

Адміністративне правопорушення - це протиправна, винна (умисна чи необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Основні ознаки адміністративного проступку:

— протиправність. Означає, що правопорушення є діянням (дією чи бездіяльністю), яка прямо заборонена адміністративним законодавством;

— вина. Це психічне ставлення особи, що здійснила адміністративний проступок, до своєї поведінки та її наслідків. Вина може проявлятися у формі умислу чи необережності. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї поведінки, передбачала її шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Адміністративний проступок визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Кожен адміністративний проступок характеризується особливим складом, під яким розуміють сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, що характеризують юридичну модель даного адміністративного проступку.

Склад адміністративного проступку включає:

— об’єкт,

— об’єктивну сторону,

— суб’єкт,

— суб’єктивну сторону.

Об’єкт адміністративного проступку – це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом у сфері адміністративно-організаційної діяльності, порядок управління, здоров’я, честь і гідність людини, власність тощо.

Об’єктивна сторона адміністративного проступку - це сукупність зовнішніх ознак даного проступку, що включає саме протиправне діяння (дію чи бездіяльність), його наслідки, причинний зв’язок між діянням та наслідками, місце, час, обстановку, обставини, спосіб скоєння адміністративного проступку.

Суб’єктом адміністративного проступку є фізична осудна особа, що досягла віку 16 років. Особа у віці від 16 до 18 років, яка скоїла адміністративне правопорушення, притягається до адміністративної відповідальності, як правило, в особливому порядку, а за окремі, визначені законом, правопорушення – на загальних підставах.

Посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, але і за незабезпечення їх виконання іншими особами, насамперед підлеглими.

Суб’єктивна сторона адміністративного проступку полягає у вині, мотивах та меті, яку ставив перед собою правопорушник.

30.1. СУТНІСТЬ, МЕТОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ.

Державне регулювання економіки — цілеспрямований та активний вплив державних та наддержавних органів управління на функціонування та розвиток цілісної економічної системи (а отже, на її розширене відтворення) шляхом використання економічних законів і вирішення економічних суперечностей за допомогою певної сукупності форм та методів.

Сутність державного регулювання економіки комплексно розкривають його основні функції, які є, з одного боку, логічним продовженням функцій держави, їх конкретизацією, а з іншого — зумовлені неспроможністю ринкового механізму саморегулювання та монополістичної планомірності забезпечити стабільний розвиток економічної системи. До таких функцій належать:

1) управління розвитком усіх підсистем цілісної економічної системи в процесі їх діалектичної взаємодії (за винятком провідної ланки господарського механізму — державного регулювання економіки). Ця функція здійснюється завдяки впровадженню і вдосконаленню всіх форм економічної політики та форм та методів державного регулювання економіки;

2) забезпечення планомірного розвитку економічної системи передусім на основі використання законів планомірного розвитку, одержавлення сучасної економіки у розвинутих країнах. Ця функція може бути реалізована шляхом запровадження довготривалих планів економічного розвитку у формі директивного планування державного сектору економіки, прогнозування та програмування економіки, використання важелів анти циклічного регулювання економіки, здійснення структурної політики тощо;

3) забезпечення цілісного еколого-економічного відтворення національної економічної системи через послаблення і поступове подолання економічної кризи, використання різноманітних правових, економічних та адміністративних важелів щодо охорони довкілля;

4) забезпечення відносно рівномірного розвитку регіонів країни внаслідок мобілізації і оптимального використання наявних в регіонах матеріальних, трудових, фінансових та інших видів ресурсів шляхом здійснення раціональної економічної політики;

б) перерозподіл національного доходу з метою справедливого розподілу доходів між найбагатшими і найбіднішими верствами населення та їх соціального захисту. Функція реалізується шляхом проведення збалансованої соціальної політики;

6) подолання найбільших проявів монополізму та монополістичних тенденцій в економіці через проведення антимонопольної, в тому числі антитрестівської політики;

7) створення єдиної нормативної бази для здійснення різних форм економічної політики, передусім фінансово-кредитної, податкової, амортизаційної та ін.

Втручання владних структур у ринкові механізми здійснюється через використання певного набору методів державного регулювання економіки.

Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави на суб'єктів ринкової економіки з метою забезпечення сприятливих умов їх ефективного функціонування відповідно до прийнятої економічної політики держави.

З усього арсеналу методів основну увагу приділяють класифікації останніх за формами впливу на суб'єктів ринку (прямі, опосередковані) та способом реалізації (правові, адміністративні, економічні). У сукупності способів державного регулювання можливе поєднання різних методів, здатних чинити той чи інший вплив на національну економіку. При цьому домінування адміністративних методів може свідчити як про характер самої системи (неринкова економіка), так і про характеристики системи вже в межах ринкової економіки (трансформаційні перетворення в умовах перехідної економіки, формування ринкових інституцій, створення багатоукладної економіки тощо).

Сукупність інструментів державного регулювання, за допомогою яких держава встановлює вимоги до підприємств і громадян це:

- закони, формальні і неформальні розпорядження і допоміжні правила, що встановлюються державою, а також недержавними організаціями або організаціями саморегулювання, яким держава делегувала регуляторні повноваження;

- набір здійснюваних державними структурами заходів, направленими на контроль за поведінкою індивідів або груп, які потрапляють під контроль цих структур.

Можна виділити дві сфери застосування інструментів державного регулювання:

- тарифне (цінове) регулювання, що охоплює економічні аспекти, які впливають безпосередньо на ринкові рішення;

- нетарифне (нецінове) регулювання, що охоплює соціальні та адміністративні аспекти.

31.1. БЮДЖЕТНА СИСТЕМА В УКРАЇНІ. ОСНОВНІ ЕТАПИ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ.

Сукупність усіх бюджетів держави складає її бюджетну систему. Принципи побудови бюджетної системи регулюються бюджетним законодавством і залежать насамперед від адміністративно-територіального поділу в державі. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі. У більшості країн світу зведений або консолідований бюджет держави включає всі ланки бюджетної системи. Зведений бюджет України включає державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети.

Державному бюджету належить центральне місце в системі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет — дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави.

Централізовані та децентралізовані фонди "України цільового призначення включають Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні фонди місцевих органів самоврядування. Вони певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають виключно цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди є новою складовою державних фінансів України, що перебуває на стадії становлення.

Організація бюджетного процесу в Україні здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України, рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та їх виконавчих органів у межах чинного законодавства.

Відповідно до Бюджетного кодексу України бюджетний процес — це регламентований законодавством порядок складання, розгляду, затвердження бюджетів, їх виконання і контроль за їх виконанням, затвердження звітів про виконання бюджетів, що належать до бюджетної системи України.

У бюджетному процесі України бере участь велика кількість наукових установ, державних органів усіх рівнів, політичних партій та громадських організацій. Учасники бюджетного процесу визначені Бюджетним кодексом України, де передбачені їх функції, повноваження та відповідальність.

Основними етапами бюджетного процесу є:

1) складання проекту бюджету;

2) розгляд бюджету;

3) затвердження бюджету;

4) виконання бюджету;

5) складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету;

6) контроль за виконанням бюджету.

Увесь бюджетний процес повинен регламентуватися відповідним документом, що має назву бюджетний регламент.

Бюджетний регламент — це документ, у якому визначено порядок і строки складання, розгляду, затвердження бюджету, а також організація його виконання.

32.1. РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК СКЛАДОВА УПРАВЛІННЯ В ДЕРЖАВІ.

Регіональне управління, що здійснюється у державі, являє собою діалектичне поєднання державного регіонального управління та самоврядування кожного з регіонів країни. У свою чергу державне регіональне управління включає державне управління цілісним соціально-економічним територіальним комплексом держави у просторовому аспекті та державне управління кожним регіоном країни як окремою підсистемою.

Виходячи з того, що соціально-економічні територіальні системи постійно розвиваються, замість поняття “регіональне управління” як рівнозначне може використовуватися поняття “управління регіональним розвитком”. При цьому державне регіональне управління по праву може мати назву “державне управління регіональним розвитком”, що включає державне управління регіональним розвитком усієї країни та державне управління розвитком її регіонів. Самоврядуванню регіонів відповідає поняття “самоуправління регіонів щодо забезпечення власного розвитку”, яке разом з державним управлінням розвитком регіонів складає управління розвитком регіонів.

Визначальною складовою державного управління регіональним розвитком в країні є державне управління регіональним розвитком країни, бо на державному рівні існує лише ця складова управління регіональним розвитком, у межах цього процесу розробляється законодавча база, яка регламентує регіональний розвиток на всіх адміністративно-територіальних рівнях та структуру місцевих органів влади, їх повноваження й взаємодію, а також здійснюється порівняння результатів розвитку регіонів країни, розробляються та впроваджуються заходи щодо зниження міжрегіональних диспропорцій, забезпечується створення рівних умов життя людей незалежно від регіону, де вони проживають.

Проблеми методології державного управління пов’язані з відсутністю єдиного підходу до розуміння її основоположних понять, зокрема щодо одночасного застосування та трактування терміну “державне управління” у широкому та вузькому значенні. Спираючись на єдине джерело та єдність усіх гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, можна обґрунтувати необхідність застосування до розуміння державного управління виключно широкого підходу, який сприяє системному дослідженню цього явища. Відповідно до цього в Україні суб’єктами державного управління крім народу є не тільки органи виконавчої влади усіх рівнів, а й Президент України, Верховна Рада України та сукупність органів судової системи, що мають постійно взаємодіяти у процесі управління соціально-економічним комплексом держави, базуючись на спільності інтересів, з яких мають виходити.

Державне управління треба розглядати у якості складової такого суспільного явища як управління соціально-економічним територіальним комплексом держави (управління державою), яке здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування, а також партіями, рухами, об’єднаннями тощо (виходячи відповідно з державних інтересів, інтересів громад різних рівнів, партійних, корпоративних, конфесійних та інших інтересів). Держава, її соціально-економічні територіальні системи, органи державної влади та місцевого самоврядування, народ країни та окремі громади виступають одночасно і як суб’єкти, і як об’єкти управління. Тому для з’ясування сутності управлінського процесу, що відбувається в державі, доцільно розкласти його на складові, які дозволяють представити складну суб’єкт-суб’єктну взаємодію через окремі суб’єкт-об’єктні відносини.

33.1. РЕГІОН ЯК УПРАВЛІНСЬКА СИСТЕМА.

Об'єктом регіонального управління є регіон, який може бути представлений як сукупність таких підсистем:

· місцевої адміністрації з її кадровою, фінансовою, інформаційною, організаційною інфраструктурою;

· підсистем, визначених відповідно до компетенції місцевої адміністрації (соціальний захист, охорона здоров'я, освіта тощо).

Регіону як складному об'єкту управління притаманні такі властивості:

1. вірогідність. її стан можна передбачити в певний момент часу лише з певною вірогідністю, управлінські рішення приймаються за слабо окреслених умов;

2. динамічність. Система змінюється в часі;

3. велика система. Включає різнорідні елементи і підсистеми, які мають власне цільове призначення з елементами самоорганізації;

4. відкритість. Система утворює активні зв'язки зі взаємним впливом суб'єкта управління з об'єктом і зовнішнім середовищем.

За таких характеристик управляюча система має на лише реєструвати стан об'єкта, а й спостерігати за змінами середовища, прогнозувати можливі реакції об'єкта на ці зміни.

Для побудови ефективної системи управління регіональним розвитком проаналізуємо вертикальні і горизонтальні взаємодії місцевої адміністрації.

Під вертикальною взаємодією будемо розуміти відносини місцевої адміністрації з іншими суб'єктами управлінської вертикалі, під горизонтальною - відносини з галузями, які входять до компетенції місцевої адміністрації.

Вертикальні зв'язки обумовлені тим, що регіон є частиною більшої і складнішої системи - держави, в якій суб'єктом управління є органи державного управління. Взаємовідносини в управлінській вертикалі законодавчо визначені Конституцією України, Законом України "Про місцеві державні адміністрації", іншими законодавчими актами. Незважаючи на підпорядкованість органів нижчого територіального рівня вищому, місцеві адміністрації наділені значною управлінською самостійністю, а голови держадміністрацій є сильними політичними фігурами в системі державного управління.

Цілком зрозуміло, що регіональне і державне бачення розв'язання певних соціально-економічних проблем не завжди збігається. До таких проблем можна віднести: розміщення продуктивних сил; формування і виконання місцевих бюджетів; нормативи якості життя, екологічні стандарти тощо.

Це, з одного боку, ускладнює систему відносин "держава-регіон", а з іншого - надає необхідної динаміки в процесі пошуку оптимального рішення.

Горизонтальні зв'язки є дуже важлива складова регіонального управління. На практиці організаційна структура місцевої адміністрації, програми і плани складаються таким чином, що їх виконання потребує ефективних зв'язків з кожною окремою підсистемою. Треба зазначити, що кожна підсистема має свою специфіку і мету розвитку, яка не завжди збігається з інтересами іншої підсистеми (наприклад, відношення податків у виробничій і бюджетній сферах). Тому однією з важливих завдань управління регіональним розвитком є вміла інтеграція різновекторних підсистемних інтересів.

Регіональні підсистеми:

· виробнича

· фінансова: казначейства,банківська діяльність.

· соціальна: охорона здоров'я, соціальний захист, освітні установи і установи культури.

· охорона правопорядку.

· інформаційна.

· суспільні організації.

34.1. СУТЬ, ЕЛЕМЕНТИ ТА ТИПИ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ.

Система як загальнонаукове поняття - це сукупність взаємопов'язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення.

Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість, саморух та загальна мета.

Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов'язаних та взаємозалежних компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів.

В економічній літературі існують різні підходи до визначення економічної системи. З нашого погляду, найзагальнішим є таке визначення економічної системи.

Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливостей.

Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання

Типи економічних систем. Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

- за формою власності на засоби виробництва;

- за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану

Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення.

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації.

Командно-адміністративна система - це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду.

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:

- різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);

- високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;

- оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

- орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.

35.1. ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОСАДОВИХ ОСІБ.

Важлива роль у забезпеченні реалізації завдань та функцій державної служби належить посадовим особам. Вони, будучи частиною управлінських кадрів, безпосередньо беруть участь у їхньому формуванні. Посадова особа є професійним виконавцем управлінських функцій. Вона має особливий правовий статус, який надає їй змогу активно впливати на виконання завдань відповідної організаційної структури.

Посадова особа наділена всіма правовими засобами для забезпечення ефективного функціонування відповідної організації. Специфіка діяльності і правового статусу цієї категорії службовців полягає у здійсненні внутріорганізаційного управління (на основі прямого підпорядкування) відповідним колективом. Посадова особа є носієм владних повноважень, у зв’язку з чим виконує організаційно-розпорядчі функції та в межах посади правомочна застосовувати заходи примусу. Крім повноважень, передбачених посадою, ця категорія службовців наділена правом представляти інтереси тої чи іншої організаційної структури, або організації в цілому, у відносинах з іншими суб’єктами. А відтак вона є спеціальним суб’єктом управлінського процесу, що відображено через її правовий статус.

Поняття “правового статусу” можна сформулювати як певну систему можливостей особи, які визначають її правове становище в державі. Розрізняють загальний і спеціальний правовий статус. Загальний правовий статус закріплений Конституцією та законодавством України і визначає основи правового становища особи в державі. Змістом правового статусу є комплекс прав та юридичних обов’язків особи.

Характеризуючи адміністративно-правовий статус посадової особи, водночас не слід забувати про правовий статус посади, оскільки саме посада визначає “подвійну” природу повноважень посадової особи. Посада зумовлює виникнення службово-правового статусу службовця, в тому числі і посадової особи. Щоб розкрити його зміст потрібно виділити його елементи. З цього приводу висловлюють різні думки. Так окремі науковці відносять до елементів статусу обов’язки, які особа повинна здійснити для забезпечення цілей і завдань органу і системи управління. Інші автори виділяють службові повноваження. У цьому випадку можна визначити службові повноваження, як обов’язки і права, що встановлюють межі здійснюваних посадовими особами управлінських функцій.

Отже, службові повноваження – це комплекс службових обов’язків і відповідних прав, які забезпечують виконання посадовою особою встановлених посадою функцій. Ці функції можна об’єднати у три основні групи: організаційні, виконавчо-розпорядчі, представницькі. Вони характерні для всіх посадових осіб незалежно від виду служби. Особливістю посадових осіб, які перебувають на державних посадах, є державно-владний характер впливу на інших осіб.

Загалом зміст службових повноважень є однаковим для всіх посадових осіб, але деякі спеціальні вимоги законодавством встановлені для посадових осіб, які перебувають на державній службі. До таких вимог належить система обмежень та заборон, зумовлених характером виконуваних ними державних функцій і спрямованих на створення належних умов реалізації завдань державної служби. Такі обмеження закріплені в ст.32, 36, 37, 42 Конституції України, в ст.12 і 16 Закону України “Про державну службу” , а також інших спеціальних законодавчих актах. У ч.3 ст.5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” визначено спеціальні обмеження, встановлені для державних службовців, які є посадовими особами. Передусім, обмеження пов’язані з неправомірним використанням посадового становища та незаконного одержання доходів, зайняттям підприємницькою діяльністю, з обмеженням політичної діяльності. Правообмеження є невід’ємним елементом правового статусу посадових осіб.

Іншим елементом адміністративно-правового статусу посадової особи є юридична відповідальність, яка перебуває у прямій залежності від особливостей службових обов’язків і прав. Враховуючи подвійність природи правового статусу посадової особи, вони несуть відповідальність як за власну неправомірну поведінку, так і за поведінку підлеглих їй службовців. Посадова особа наділена засобами для забезпечення виконання своїх розпоряджень, спрямовує діяльність інших працівників і несе відповідальність за роботу своїх підлеглих.

Посадова особа є суб’єктом позитивної і ретроспективної відповідальності. Загальні засади адміністративної відповідальності цих службовців закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення, іншими спеціальними актами. Згідно Закону “Про боротьбу з корупцією” суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, є державні службовці, народні депутати, депутати та голови місцевих рад. Проте крім того ст.10 визначає особливості відповідальності керівників міністерств і відомств, державних підприємств, установ та організацій чи їх структурних підрозділів за невживання заходів у боротьбі з корупцією. Практично це положення Закону розширює сферу його дії.

36.1. ПРАВОВІДНОСИНИ: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І СТРУКТУРА.

Правові відносини – це врегульовані нормами права суспільні зв'язки між суб'єктами права, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Класифікація існуючих у суспільстві правових відносин на види здійснюється за різними критеріями. Розрізняють такі види правовідносин:

1) за галузевою ознакою (предметом правового регулювання) – конституційні (відносини громадянства), цивільні (відносини купівлі продажу цінних паперів), трудові (відносини щодо прийому на роботу і звільнення з роботи працівника власником підприємства або уповноваженим ним органом), адміністративні (відносини, пов'язані зі сплатою штрафу за порушення правил дорожнього руху), кримінальні (відносини щодо призначення покарання) тощо. Тобто правовідносини відповідають тим галузям права, норми яких вони реалізують;

2) за функціональним призначенням, тобто залежно від елементу норми права (диспозиції чи санкції), на основі якого виникають правовідносини – регулятивні, в яких поведінка суб'єкта повністю відповідає диспозиції норми права, тобто є правомірною та охоронні, які виникають з факту неправомірної поведінки суб'єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлення порушеного права;

3) за субординацією в правовому регулюванні – матеріальні, які виникають на основі матеріальних відносин і реалізуються нормами матеріального права (наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку тощо) та процесуальні, які виникають на основі організаційних відносин і реалізуються нормами процесуального права. Вони похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, адміністративно-процесуальні, кримінально-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відносини (наприклад, процедура подання до суду позову, процедура обшуку, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу тощо);

4) за волевиявленням сторін (методом правового регулювання) – договірні, які виникають за згодою як уповноваженої так і зобов'язаної сторони (наприклад, укладання договору підряду) та управлінські, які виникають за бажанням лише уповноваженої сторони (наприклад, притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності);

5) за ступенем визначеності суб'єктів – відносні, в яких точно визначені права і обов'язки всіх учасників правовідносин (наприклад, відносини між продавцем і покупцем) та абсолютні, в яких визначена лише одна сторона – уповноважена – а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів (наприклад, відносини авторського права);

6) за характером дій зобов'язаного суб'єкта – активні, в яких зобов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії на користь іншої сторони та пасивні, в яких він повинен утриматися від небажаних для іншої сторони дій;

7) за кількістю суб'єктів, які беруть участь у правовідносинах – прості, які виникають лише між двома суб'єктами та складні, які виникають між трьома і більше суб'єктів;

8) за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами – односторонні, в яких кожна із сторін має або суб'єктивні права, або юридичні обов'язки (наприклад, договір дарування) та двосторонні, в яких кожна із сторін має як суб'єктивні права, так і юридичні обов'язки (наприклад, договір купівлі продажу);

9) за часом дії – короткострокові, які тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання їх учасниками своїх прав та обов'язків (наприклад, після сплати державного мита) та довгострокові, які існують впродовж певного, відносно тривалого проміжку часу (наприклад, правовідносини між вищим навчальним закладом і студентом до отримання останнім диплому про вищу освіту).

Правовідносини мають складну побудову (структуру). Під структурою правовідносин розуміють сукупність її внутрішніх елементів і спосіб зв'язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності з приводу певного соціального блага або забезпечення законних інтересів.

Отже, термін "структура" містить елементний склад правовідносин і правовий зв'язок між ними.

До складу правовідносин входять такі елементи:

1) суб'єкти;

2) об'єкти;

3) зміст.

37.1. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

Конституція України.Діюча Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року із останніми поправками від 1 лютого 2011 р. і від 19 вересня 2013 р. Закон № 2222-IV від 08.12.2004 "Про внесення змін до Конституції України" (набрав чинність 1 січня 2006 р.) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

Відповідно до Основного Закону, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою.

Принциповим визначенням державного устрою є положення ст. 6: "Державна влада в Україні здійснюється на основі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову". Єдиним органом законодавчої влади в Україні Конституція визначає Верховну Раду (ст. 75). Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (ст. 113). Судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції (ст. 124, 125). Статус Президента України визначається ст. 102: "Президент України є главою держави і виступає від її імені”.

Глава держави -Президент України, який обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років (ст.103 Конституції України).

Статус Президента України визначений розділом V Конституції України, у якому сформульовані права й обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також усунення з посади і припинення його повноважень. Статус Президента як гаранта Конституції покладає на нього обов'язок припиняти будь-які дії законодавчої, виконавчої та судової влади, що прямо або безпосередньо порушують Основний Закон України. Для виконання цього обов'язку Президент наділений відповідними повноваженнями.. Президент є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності України, а також прав і свобод громадян. У сфері зовнішньої політики Президент як глава держави виступає від її імені, представляє Україну в міжнародних відносинах, веде переговори й укладає міжнародні угоди.

Законодавча влада України.Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є однопалатний Парламент – Верховна Рада України. У цілому, на сучасному етапі це відповідає конституційній формі устрою України як унітарної держави. Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів, що обираються шляхом таємного голосування на п'ятирічний строк на основі загального, рівного і прямого виборчого права (згідно змінам до Конституції від 1 лютого 2011 р.). Вибори до Верховної Ради України здійснюються за пропорційно-мажоритарною системою: 225 депутатів обираються від політичних партій і блоків; 225 - за одномандатними виборчими округами. Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами зі свого складу.

Виконавча влада України.Кабінет Міністрів України (уряд) є вищим органом виконавчої влади країни. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції Україн. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр керує роботою Кабінету Міністрів України і направляє їй на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, затверджені Верховною Радою України.

Судова влада України.Відповідно до Конституції правосуддя в Україні здійснюється винятково судами, будь-яке делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами або посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституція вказує на неприпустимість створення надзвичайних і особливих судів.

Загальну структуру судової системи визначає стаття 124 Конституції України, відповідно до якої судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Правосуддя здійснюється професійними суддями і, у визначених законом випадках, народними засідателями і присяжними.

38.1. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ.

В Україні визнається та гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції України). Крім того, правовою основою організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні є Закони України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року, "Про ратифікацію Європейської Хартії місцевого самоврядування" від 15 липня 1997 року, "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2001 року тощо.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції та законів України.

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Під поняттям "територіальна громада" розуміють жителів, які об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають один адміністративний центр.

Гарантоване державою право на місцеве самоврядування означає, що повноваження територіальних громад мають бути захищені державою від їх порушення, в тому числі і заходами державного впливу аж до легального примусу. Права місцевого самоврядування згідно зі ст. 145 Конституції України захищаються в судовому порядку. Обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування може бути застосоване лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, строку проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються (ч. 2 ст. З Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Місцеве самоврядування - це не тільки право територіальної громади вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції та законів України, а є реальною здатністю, тобто спроможністю його здійснення.

Принципи місцевого самоврядування в Україні визначені положеннями ст. 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні":

1) народовладдя;

2) законності;

3) гласності;

4) колегіальності;

5) поєднання місцевих І державних інтересів;

6) виборності;

7) правової, матеріально-фінансової та організаційної самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;

8) підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

9) державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

10) судового захисту прав місцевого самоврядування.

Правовий статус місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі, а також в АРК визначається Конституцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін. Так, Закон України "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 року врегулював спеціальний статус міста Києва як столиці України.

39.1. ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ НАУКИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Для державного управління, на нашу думку, корисними є досягнення всіх лінгвістичних наук, оскільки йдеться про інтенсивні або екстенсивні процеси функціональної диференціації мови, про розвиток термінологічних систем, суспільної свідомості, формування національної свідомості тощо.

Саме тому наукова галузь “державне управління” ставить сьогодні перед лінгвістами низку важливих завдань – розробити нові принципи і нові методи формалізації мови державного управління виходячи з функціонально важливих функцій мови щодо:

- професійної диференціації мови та її носіїв;

- професійних і лінгвістичних наслідків цієї диференціації;

- розвитку термінологічної системи і співвідношення в ній питомих і запозичених термінів;

- необхідності спільної розробки лінгвістами та теоретиками державного управління явищ мовних експансій термінів і термінологічних систем різних галузей науки (політологія, філософія, історія, соціологія) у термінологічний блок державного управління;

- прогнозування подальшого розвитку цих систем з урахуванням наукових цілей і наукових наслідків.

Проаналізувавши понятійний апарат державного управління та лінгвістичної науки можна виділити найбільш спільні поняття:

- що існують у мовознавстві, в їх філософському усвідомленні (білінгвізм, концептуальний аналіз, мова, моделювання, система, стратегія);

- поняття державного управління, створені в минулому й укорінені сьогодні в мовознавстві (компетентність, комунікація, креативність, професійне мовлення, мова регіональна);

- запозичені з інших галузей знання (варіативність, імовірність, концепція, ментальність, метод мозкової атаки, метод морфологічний, мультикультуралізм, національна модель, особистість, парадигма, професіоналізм, функціональний, функція);

- нові, вживані в науковій літературі з державного управління (мовна особистість, професійна диференціація мови, роль, ігри);

- нові, що не ввійшли в лінгвістику (професійно орієнтована мова, професійно орієнтована мовна особистість, також див. запропоновані нижче терміни).

На підставі цих п’яти критеріїв можуть бути схарактеризовані терміни, що функціонують у термінологічному апараті державного управління, щодо шляхів надходження в термінологічну систему. Можна знайти відмінності між термінами спільного понятійного апарату і термінами у державному управлінні, але межа між ними не є чіткою й однозначною, тому що взяті разом вони визначають понятійний апарат державного управління.

40.1. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ІНСТИТУТІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ.

Національна безпека — це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сіл

Читайте також:

1. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
2. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
3. Аграрна реформа в Україні
4. Аграрна реформа.
5. АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА - НЕВІДКЛАДНА ВИМОГА ЧАСУ
6. Виборча реформа 1905 року в Австрії, її значення для України.
7. Визначення і хронологічні межі епохи Відрод-ження й Реформації
8. Грошова реформа 1996 року.
9. Грошовий обіг та його закони. Грошова реформа в Україні
10. Гуманістичні та реформаційні ідеї кінець ст. XV – качан XVII ст..
11. Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження і Реформації.

Переглядів: 1226