• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Нормативно-правове, організаційне забезпечення реалізації Стратегії.

14.1. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «КАДРОВА ПОЛІТИКА» І «КАДРОВА РОБОТА». ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ОЧИЩЕННЯ ВЛАДИ».

Розробка концептуальних засад і на їх базі сучасної державної кадрової політики є об`єктивною потребою та важливою умовою успішного реформування адміністративної системи України, переходу до демократичних принципів управління соціальними процесами та ринкових умов господарювання.

Головною метою державної кадрової політики є прогнозування та програмування кадрового забезпечення, визначення стратегічного бачення формування, професійного розвитку та раціонального використання кадрів, всіх трудових ресурсів України.

Формування державної кадрової політики - досить складний та багатогранний процес, в якому взаємодіють об`єктивні та суб`єктивні фактори. Він включає в себе послідовне здійснення законодавчих, організаційно-управлінських, науково-дослідних та інших заходів. У ході реалізації всього спектру заходів важливо зберегти оптимальне співвідношення новацій та спадкоємності, перспективності та прагматизму. Кадри є найбільш стабільним соціальним елементом суспільства й держави, носієм їх традицій та досвіду. Саме кадри державної служби мають зберігати ці якості навіть при зміні суспільно-політичного спрямування державних інститутів та їх структури.

У кадрових процесах потрібно відрізняти стратегію - "кадрову політику" від тактики - "кадрової роботи". Кадрова робота - це діяльність багатьох суб`єктів з реалізації кадрової політики (сукупність технологій, способів, механізмів її реалізації; це організація роботи з кадрами).

Під державною кадровою політикою (де суб`єктом виступає держава) розуміють державну стратегію, що виражає волю народу, політичний курс роботи з кадрами на загальнодержавному рівні, стратегію формування, розвитку та раціонального використання кадрів, всіх людських ресурсів держави.

Тільки на загальнодержавному рівні кадрова політика, як частина державної політики в цілому, є інтегральним відображенням групових, місцевих, корпоративних та інших інтересів, стає власне політичною стратегією.

У структурно-змістовному значенні державна кадрова політика - це система офіційно визнаних цілей, задач, пріоритетів і принципів діяльності держави з організації та регулювання кадрових процесів і відносин. Ці принципи, в свою чергу, визначають і головні критерії оцінки кадрів, шляхи удосконалення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу, раціонального використання кадрового потенціалу держави.

Кадрова політика як наука покликана на основі ідей, принципів, критеріїв відображати виявлені закономірності розвитку реальних кадрових процесів, стійкі зв`язки та відносини, що надають їм певну якісну характеристику, визначають основні риси і принципи кадрової роботи.

У той же час державна кадрова політика суб`єктивна за формами, механізмами, технологіями відбиття та реалізації, що в основному визначається суб`єктивними діями окремих осіб - лідерів, керівників державних структур, залежить від образу мислення. Тому важливо на концептуальному рівні захистити її від проявів волюнтаризму, вольового адміністрування.

Державна кадрова політика та діяльність щодо її реалізації (кадрова робота) - це процес, що свідомо регулюється цілеспрямованим і високо організованим інструментом влади (правовими актами), одним із найважливіших управлінських важелів.

Державна кадрова політики пов`язує в єдине ціле різні організаційні заходи і дії стосовно підбору та розстановки керівних кадрів із соціально-економічними, політичними, управлінськими, культурно-духовними підсистемами українського суспільства, з традиціями та стереотипами, що історично склалися в масовому усвідомленні. У цьому значенні кадрова політика держави є сукупністю різноманітних соціальних функцій; визначає шляхи і засоби кадрового забезпечення реформ, професіоналізм їх здійснення; є важливим фактором збереження та зміцнення цілісності держави, соціально-політичної стабільності суспільства і виступає елементом регулювання життєдіяльності населення.

Закон України «Про очищення влади» (також Закон про люстрацію) – закон, прийнятий Верховною Радою України 16 вересня 2014 року, що визначає засади проведення перевірки державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування і встановлює заборону обіймати державні посади протягом 5 та 10 років певним групам фізичних осіб.

Закон визначає поняття «очищення влади» та «люстрація» як встановлену цим законом або рішенням суду заборону окремим фізичним особам обіймати певні посади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Згідно з першою статтею закону, очищення влади здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/чи сприяли їх здійсненню), спрямовані на:

· узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем;

· підрив основ національної безпеки і оборони України;

· або протиправне порушення прав і свобод людини.

15.1. НАЦІОНАЛЬНЕ АГЕНТСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ: ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ, ФУНКЦІЇ ТА СФЕРА КОМПЕТЕНЦІЇ.

Національне агентство України з питань державної служби (Нацдержслужба України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію єдиної державної політики у сфері державної служби, здійснює функціональне управління державною службою.

Агентство утворене 18 липня 2011 року Президентом України шляхом реорганізації Головдержслужби України

Основні завдання Нацдержслужби:

- участь у формуванні єдиної державної політики у сфері державної служби та забезпеченні її реалізації;

- забезпечення функціонального управління державною службою;

- розроблення заходів щодо підвищення ефективності державної служби, координація та здійснення контролю за їх виконанням;

- забезпечення методичного керівництва діяльністю кадрових служб з питань проведення конкурсного відбору, атестації, щорічної оцінки виконання державними службовцями і посадовими особами місцевого самоврядування покладених на них завдань, формування кадрового резерву для державної служби і служби в органах місцевого самоврядування та здійснення заходів щодо запобігання проявам корупції серед державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

- організація та координація заходів щодо проведення наукових досліджень з питань державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

- участь у проведенні адміністративної реформи;

- організація функціонального обстеження органів виконавчої влади та підготовка пропозицій щодо підвищення ефективності державного управління;

- здійснення контролю за дотриманням умов, визначених законодавством про державну службу, та реалізацією громадянами права на державну службу;

- забезпечення дотримання єдиних вимог до професійної відповідності кандидатів на зайняття вакантної посади державного службовця;

- організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

- розроблення типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців.

Основні функції Нацдержслужби:

- формування єдиної державної політики;

- функціональне управління;

- методичне керівництво діяльністю кадрових служб;

- контроль за дотриманням законів про державну службу;

- дотримання єдиних вимог до професійної відповідності кандидатів на зайняття вакантної посади;

- підготовка та професійний розвиток державних службовців.

Внутрішня структура Нацдержслужби України складається з 6 структурних підрозділів, де працює 121 державний службовець:

- управління організаційно-аналітичного забезпечення роботи керівника та кадрової роботи;

- департамент персоналу державних органів та органів місцевого самоврядування;

- департамент модернізації державної служби;

- юридичний департамент;

- управління організації професійного навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

- адміністративно-фінансовий департамент.

А також:

- 24 територіальні підрозділи.

Підзвітні та підконтрольні Нацдержслужбі України:

- Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу.

- Школа вищого корпусу державної служби.

16.1. ФУНКЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЯК ІНСТИТУТУ.

Діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються через державну службу, яка є особливим інститутом сучасної держави. Державна служба - це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави. Система державної служби складається з інституційних (правових, організаційних) і процесуальних структур, а також державних службовців - осіб, які спеціально підготовлені і професійно зайняті у системі державних органів.

Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є становлення справді професійної, високоефективної, стабільної та авторитетної державної служби.

Основними цілями і завданнями державної служби як інституту української держави є:

- охорона конституційного устрою, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захист прав та свобод людини і громадянина;

- забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів та громадськості.

Для успішної реалізації визначених цілей і завдань державна служба повинна будуватися на таких базових принципах:

- верховенство Конституції і законів України;

- пріоритет прав та свобод людини і громадянина;

- патріотизм;

- професіоналізм і компетентність;

- оптимальне поєднання повноважень та відповідальності;

- політична і релігійна нейтральність;

- відкритість і прозорість.

Зазначені цілі, завдання і принципи обумовлюють головні функції державної служби, зокрема:

- забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами;

- залучення до державної служби та утримання на ній найбільш компетентних і відданих справі кадрів;

- побудову кар'єри та просування по службі на основі особистих якостей, заслуг і результатів роботи державних службовців;

- професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації персоналу державної служби;

- здійснення ефективного управління державною службою;

- забезпечення зв'язків з громадськістю.

17.1. ДЕРЖАВНИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ В УКРАЇНІ: СУТНІСТЬ, ВИМОГИ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

Закон «Про державну службу» не дає розгорнутого поняття державних службовців, констатуючи, що до них належать особи, які займають посади в державних органах та їх апараті і мають відповідні службові повноваження. Наведене поняття звужує коло осіб, що належать до державних службовців.

У спеціальній літературі державні службовці розглядаються і в широкому розумінні. Відповідно до цього державним службовцем визнається особа, яка в порядку, встановленому правовим актом, займає посаду в державній організації – органі державної влади, на підприємстві, в установі, організації (тільки б вони були засновані на державній власності).

Процес проходження державної служби у сфері виконавчої влади багато в чому залежить від галузі діяльності державного службовця, повноважень та обов'язків окремих службовців.

За цими ознаками всі службовці органів державного управління поділяються на певні види. В теорії адміністративного права та практиці державного управління найбільш поширеною є класифікація державних службовців на види за владними повноваженнями, які закріплюються як у законодавчих актах, так і в інших правових документах – положеннях, статутах, рішеннях і т. под. За такою класифікацією виділяють: допоміжний (технічний) персонал, спеціалістів, посадових осіб та представників адміністративної влади.

Діяльність допоміжного персоналу пов'язана з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці, оскільки в процесі такої діяльності готуються умови для здійснення юридичне значущих дій. До складу допоміжного персоналу входять: секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін.

До спеціалістів належать службовці, які мають професійні знання в окремих галузях та здійснюють професійну діяльність. Це лікарі, вчені, агрономи, юрисконсульти та ін. Їх посади не пов'язані з керівною діяльністю і не породжують юридичних наслідків. Лише в окремих випадках їх дії можуть створювати юридичні наслідки, наприклад, викладач приймає іспити, лікар видає лікарняний листок і т. ін.

До посадових осіб, як вже говорилося, належать ті службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих та контрольно-дорадчих функцій, їх дії, пов'язані з виконанням цих функцій, завжди тягнуть за собою юридичні наслідки. Вони своїми діями створюють юридичні акти, які здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини.

До представників адміністративної влади належать службовці, чиї дії поширюються на осіб, що їм не підпорядковані (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби та ін.). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них – і адміністративні стягнення за адміністративні правопорушення.

Надаючи всім громадянам України рівне право доступу на державну службу, законодавець разом з тим встановлює коло обмежень, що пов'язані з прийняттям на державну службу та проходженням державної служби.

Обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу, є традиційними – визнання особи у встановленому порядку недієздатною, наявність судимості, що є несумісною із зайняттям посади, безпосередня підпорядкованість або підлеглість особам, які є близькими родичами чи свояками.

Законами України для деяких категорій державних службовців можуть встановлюватись й інші обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу.

Спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції і перелічені в ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією».

Для зайняття посади державного службовця введено декларування доходів особи, яка претендує на посаду, а особам, що претендують на заняття посад першої і другої категорії, потрібно надати, крім декларації про доходи, відомості про належні їм та членам їх сімей нерухоме майно, вклади у банках і цінні папери. Зазначені відомості подаються щорічно і особами, що вже зараховані на державну службу.

18.1. СКЛАДОВІ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ, ПЕРЕПІДГОТОВКИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ В УКРАЇНІ.

Згідно з Програмою кадрового забезпечення державної служби, нормативними документами Кабінету Міністрів України система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців базується на трьох складових:

1. Освітньо-професійних програмах підготовки та перепідготовки, а також на професійних програмах підвищення кваліфікації державних службовців як першій складовій системи. Вони мають забезпечувати навчання персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до державних стандартів, що базуються на вимогах суто нового покоління професійно-кваліфікаційних характеристик посад службовців.

2. Другою складовою системи є мережа закладів професійного навчання службовців, яка сформована із застосуванням механізмів ліцензування та акредитації в освітній галузі “державне управління” та включає:

- Національна академія державного управління при Президентові України (далі – НАДУ ) та 4 регіональні інститути НАДУ в містах Дніпропетровську, Львові, Одесі, Харкові;

- вищі навчальних закладів, що ліцензовані та акредитовані для підготовки магістрів за спеціальностями “державне управління” та “державна служба”;

- центри перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій;

- галузеві навчальні заклади вищої і післядипломної освіти, що ліцензовані для підвищення кваліфікації службовців.

Фінансування освітньої діяльності зазначених закладів у сфері навчання державних службовців здійснюється з державного та місцевих бюджетів.

3. Третьою складовою системи є органи державної влади, що здійснюють управління системою навчання державних службовців (зокрема, НАДУ, Нацдержслужба, облдержадміністрації, облради і.т.ін.).

Слід чітко уявляти цільову спрямованість, зміст і характерні риси єдиної загальнодержавної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Вона виступає як єдина загальнонаціональна система освітньої діяльності з єдиною (у певних структурах) мережею навчальних закладів, визначених у встановленому порядку, зі своєю системою управління.

Становлення цієї системи йде одночасно у двох напрямах.

Перший. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних службовців йде шляхом впровадження системності в професійно-освітній процес на базі реалізації єдиної державної кадрової політики у сфері державної служби через визначення моделі державного службовця, структури та змісту його професійної діяльності, професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, цілей, пріоритетів і принципів професійного навчання, введення єдиних державних стандартів професійної підготовки і критеріїв оцінки їх досягнення з урахуванням різноманітності термінів, форм і методів навчання. Саме це має надати системі професійного навчання сутнісні визначеність, цілісність, забезпечить неперервність і послідовність навчального процесу.

Другий. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних службовців йде також у напрямі зміцнення керованості діяльності системи, взаємозв’язку та координованості дій усіх навчальних закладів, що здійснюють освітню діяльність у сфері державної служби, з урахуванням відомчих видів (в рамках гілок влади та структур їх органів) та рівнів.

19.1. ДЕРЖАВА ЯК СИСТЕМА САМОРОЗВИТКУ ТА ІНСТИТУТУ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ.

Сучасні проблеми трансформації суспільних відносин в Україні, розроблення нових правових механізмів реалізації положень Конституції України, проведення адміністративної реформи в Україні внесли і продовжують вносити істотні зміни до змісту державно-управлінської діяльності, формування та реалізації державно-службових відносин. Саме тому на нинішньому етапі розвитку суспільства метою адміністративно-правового регулювання є вдосконалення форм і методів управлінської діяльності, установлення і регламентація таких взаємовідносин громадян і державних інституцій, коли кожній людині має гарантуватися реальне дотримання й охорона прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушень.

Власне, публічне адміністрування передбачає функціонування універсального організаційно-правового механізму виявлення, узгодження і реалізації суспільних потреб та інтересів на основі використання різних правових засобів, формування суб’єктивних прав та обов’язків учасників суспільних процесів, переведення їхніх зв’язків та стосунків у конкретні правовідносини. Оскільки досягнення високої ефективності та якості будь-якого виду управлінської діяльності полягає в підвищенні ефективності та якості правового забезпечення такої діяльності, то саме публічно-правове нормування поведінки суб’єктів та об’єктів управління, яке здійснюється за допомогою організаційно-правового регулювання, здатне забезпечити узгодженість та цілеспрямованість їхньої діяльності, зорієнтованої на задоволення суспільних потреб та інтересів, які об’єктивно існують на конкретному етапі суспільного розвитку.

У процесі формування систем публічного врядування в Європі великого значення отримав територіальний фактор. Розподіл влади в межах національної держави і географічний поділ влади між рівнями урядування і в їхніх межах пов’язані між собою. З цим пов’язані ключові принципи формування політики щодо адміністративно-територіальних одиниць - принципи децентралізації та регіоналізації, адже демократія може бути реалізована тоді, коли місцева та регіональна сфери державно-управлінської діяльності ґрунтуються на демократичних засадах. Крім того, поширення демократичної відповідальності на місцевий і регіональний рівні є ознакою громадянського суспільства. Приймаючи на себе відповідальність за державне будівництво громадянин ідентифікує себе зі своєю місцевою чи регіональною сферою, що є суттєвим елементом легітимності держави.

Основними завданнями децентралізації влади є перетворення територіальних громад на ключового суб’єкта влади на місцевому рівні й максимальне наближення центрів прийняття управлінських рішень до громадян. Потрібно визначити коло питань місцевого значення, що громади можуть вирішувати самостійно, які – разом з іншими громадами, а які – делегувати органам державної виконавчої влади. Такий розподіл доцільно закріпити законодавчо, виробивши відповідні критерії надання публічно-правових (й зокрема, державно-службових) послуг. Адже необхідність формування та утвердження в Україні якісно нових принципів державно-службових відносин акцентує увагу суспільства на діяльності державних службовців усіх рівнів. Особливості сучасного політичного розвитку визначають передусім принципи кадрових призначень у системі виконавчої влади. Водночас, передання частини державних функцій на нижчі рівні потребує забезпечення високого професійного рівня управлінських кадрів у регіонах. Подолання розриву між рівнем розвитку суспільства та державного управління потребує інституційного реформування державного управління та визначення нових підходів до регіонального кадрового менеджменту відповідно до стандартів європейських країн.

Нажаль, традиційний принцип національної кадрової політики, що детермінується через поняття політичної лояльності призвів до очевидної кризи в системі державно-службових відносин. Система почала втрачати власну ефективність, ініціативу й основи саморозвитку. Принципи й засади державно-службових відносин деформувалися одночасно із політичними кризами в країні. Саме тому європеїзація державно-службових відносин потребує (як і раніше) цільової національної стратегії кадрової політики, першоосновою якої є європейська модель демократичного врядування. У свою чергу, така модель вимагає наявності чітких законодавчих гарантій побудови досконалої системи публічної служби.

Саме сьогодні важливо сформувати стійку модель системи державно-службових відносин на регіональному та субрегіональному рівнях на основі чіткого визначення і законодавчого закріплення розподілу повноважень і обов’язків між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Водночас, на етапі реформування державно-службових відносин необхідно зберегти міцну вертикаль державної виконавчої влади, яка покликана забезпечити дієвість системи управління і стабільність національної економіки.

20.1. ФІЛОСОФІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ. ВЗАЄМОДІЯ ІЗ ГРОМАДЯНСЬКИМ ТА СОЛІДАРИСТИЧНИМ СУСПІЛЬСТВОМ.

Філософія державного управління - це сфера соціальної науки, що вивчає загальні тенденції розвитку та закономірності державно-управлінської практики як різновиду соціальної практики, державно-управлінських відносин як різновид суспільних відносин, одиночне, особливе та загальне в розвитку державно-управлінських, самоврядних та громадських інститутів, державно-управлінських явищ, процесів та технологій з метою забезпечення дії механізмів організуючого впливу на суспільство в напрямі до стійкого, усталеного розвитку, досягнення і вдосконалення стандартів демократичної, правової, соціальної держави.

Філософія державного управління як філософська дисципліна не може надавати державно-управлінській практиці ніяких “керівних” рецептів, залишаючи вирішення конкретних проблем науці державного управління. Філософія державного управління лише розширює горизонт їх теоретичного “бачення” та дозволяє з’ясовувати вихідні методологічні засади державно-управлінських відносин. При цьому слід розрізняти, з одного боку, “державне управління” як сферу науки, а з другого, - як певний вид діяльності.

Державне управлінняє видом діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування (суб’єкт управління), спрямованої на досягнення загальних цілей та реалізації загальних інтересів певної соціальної системи (об’єкта управління).

У чому ж полягає призначення філософії для державного управління. Процеси державного управління стають предметом для філософського усвідомлення за таких умов:

- по-перше, коли державне управління аналізується в контексті розвитку суспільного цілого (держави), її стійкого зростання;

- по-друге, коли суспільні цілі, до яких має відношення державне управління, стосуються об’єктивних тенденцій розвитку суспільства, є реальними;

- по-третє, коли у смисл державного управління як теорії, вчення укладається всеціле до соціальної філософії;

- по-четверте, коли державне управління розглядається в контексті практично-перетворюючої діяльності людини, тобто зі зміною людським “Я” свого власного способу життя.

Отже, суспільна думка так чи інакше змушена не марнувати час. Поступово відбувається осмислення актуальних соціальних проблем, формування теоретичної бази щодо суспільних перетворень. Зокрема, бажані і привабливі умови людського існування зображуються спочатку в соціальних утопіях, причому, усвідомлюються їх авторами як утопічне (згадаймо “Утопію” Т.Мора). З’являються теоретичні соціологічні та філософські доробки, які ніскільки не спрощуючи суперечностей суспільного буття, пропонують певні варіанти їх подолання. І лише в ХХ ст. склалися всі необхідні передумови (йдеться про осмислення в теорії та про якісні зміни в реальній практиці суспільного буття) для того, щоб реалізувати споконвічну мрію людства щодо створення суспільства “добробуту” і “щастя”.

Більш того, останнє десятиліття сучасної людської історії стало свідченням виникнення у дійсності розвинутої соціальності (держави), що увібрала в себе розумність, тобто “перехворіла” розумністю, причому, смисл “розумного” (на цьому можна наполягати і довести) початкове диктується новоєвропейським раціоналізмом.

Власний досвід України, що стосується формування сутнісних атрибутів суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави характеризується як позитивними, так і негативними тенденціями. Соціальні трансформації останніх років свідчать про необхідність урахування у розвитку держави певної множини універсальних і специфічних, полікультурних і мультикультурних, об’єктивних і суб’єктивних чинників. Державне управління потребує наукового обґрунтування нового розуміння системи і системності, яке диктується сучасними поглядами на соціальні практики.

У сучасних умовах, коли громадянське суспільство, публічна сфера, багато складових політичної системи ще не повною мірою сформувалися, саме публічна політика постає єдиним виразником загальних інтересів усіх верств суспільства. Через формування публічної політики та її впровадженням інституціональним середовищем (інституціями та інститутами) публічного управління формується солідарність між суспільством країни і державою як системою відносин, спрямованих на реалізацію цінностей суспільства та досягнення цілей публічної політики.

Украй важливим для солідаристичної цивілізації та змішаної формації суспільства є усвідомлення жителями країни необхідності солідарності суспільства та держави. При цьому сильна публічна політика можлива лише на базі інтенсивного розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки, громадянського суспільства, громадянської культури та солідарності, що має велике значення в приватному житті членів суспільства і під час політичного волевиявлення громадян. Для демократичного впливу визначальним є метод дискурсивного формування суспільної думки та дискурсивного волевиявлення. Зазначене свідчить про адекватність основних положень солідаристичної цивілізації та змішаної формації засадам публічного управління. Єдність цінностей та тотожність цілей суспільства і держави через необхідну адекватність публічної та державної політик обумовлюють неможливість, навіть теоретично, істотного поділу суспільства і держави.

21.1. СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКЕ ПІЗНАННЯ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ.

У теорії пізнання суб’єкт і об’єкт - взаємовідносні категорії. І говорити про одну з них неможливо у відриві від іншої. А це значить, що пізнання залежить не тільки від суб’єкта, а й від об’єкта. Самі ж вони залежать від рівня розвитку суспільства чи соціальних практик. Тому можна вважати, що:

- суб’єктом пізнання є не просто свідомість людини, а сама суспільна людина, і навіть людство, яке, до речі, не меншою мірою, ніж явища природи - тварини, рослини, мінерали і т. ін. є і об’єктом пізнання.

- об’єктом пізнання в гносеології називається не просто будь-який предмет природи, а предмет, включений до сфери діяльності людини.

А як же бути з пізнанням самого суспільства? Взаємозв’язок між суб’єктом та об’єктом соціального пізнання характеризується такими властивостями:

- суб’єкт і об’єкт постійно взаємодіють один з одним, взаємопереходять один в одного;

- провідне місце у взаємовідносинах суб’єкта і об’єкта належить об’єкту соціального пізнання (соціальна практика), який значною мірою передбачає історично конкретні форми діяльності;

- суб’єкт пізнання, пізнаючи соціальну дійсність через практику її перетворення, в цьому процесі розвивається сам, творить самого себе;

- суб’єкт пізнання проявляє відносну самостійність в активній, творчій діяльності; він перебуває не на периферії, а в центрі суспільно-історичної практики, є головним її виконавцем;

- характер підходів суб’єкта до об’єкта, ступінь і глибина проникнення в об’єкт, оцінка об’єкта і тенденцій його зміни залежать, з одного боку, від “включеності” суб’єкта в суспільство, суспільні відносини, з другого - від ступеня зрілості об’єкта, реальної суспільної практики (правове, громадянське суспільство тощо).

Нагадаємо також, що практика є одночасно абсолютним і відносним критерієм істини. Тобто критерій практики ніколи не може по самій суті справи підтвердити або заперечити повністю якої б то не було людської уяви. Зокрема, для перевірки соціальної істини практика має стати завершеною, відбутися, тобто може мати і непередбачуваний (у тому числі трагічний) для людини кінець. Отже, людське буття, яке запитує, є у своїй сутності єдністю знання і практики, що здійснюється за логікою осмисленої послідовності дій і вчинків, тобто крок за кроком на основі поліваріантного знання.

Виходячи із зазначеного під соціальними практиками в широкому розумінні маються на увазі цілеспрямовані соціальні дії (в напрямі забезпечення інтересів усіх громадян), змістом яких є соціальна зорієнтованість на удосконалення суспільних відносин на засадах свободи та пріоритету права, створення реальних передумов для реалізації особистих інтересів і потреб людей та забезпечення їх здатності до ініціативи, активності, творення “світу” власного існування людським способом (тобто способом, що витримує експертизу на гуманізм).

Це означає, що соціальна істина є докорінно відмінною від істини, яка здобувається природничими науками. Специфічні особливості соціальної істини:

• вона є принципово діяльнісною, потребує практики здійснення суспільного елементу;

• відбувається як творення нового в суспільному житті відповідно до загальної (наперед сформульованої) соціальної ідеї;

• не витримує втрати часу (бездіяльності) і статики суспільного простору (відсутності змін);

• завжди має бути відповідальною (не може здійснюватись, якщо її наслідки завдають шкоди людині);

• завжди є плюралістичною, тобто включає альтернативні ідеї та альтернативні шляхи суспільних змін;

• є іманентною здатністю людини, сама людина стає елементом істини в активній, творчій діяльності, власній праці на себе і для себе;

• здійснюючи істину, людина здійснює себе як гідну особистість;

• потребує раціонального осмислення (вивірення) дій, кожного конкретного кроку в діяльності, наступного просування в діяльності за логікою step-by-step (крок за кроком).

На завершення розгляду питання про соціальне пізнання, можна підбити певні підсумки:

1) люди пізнають оточуючий їх світ не взагалі, не абстрактно, а задовольняючи ті потреби й інтереси, що породжуються реальним процесом їх екзистенції, тобто особливостями власного суспільно-історичного буття;

2) пізнавальна діяльність людей формує і людську свідомість, тому способом існування свідомості виступають знання, які історично складаються у здійсненні кінцевого смислу історії, абсолютної істини;

3) створюване людиною знання має за свої безпосередні функції, з одного боку, подальший розвиток самого відносно істинного знання (внутрішня функція) і, з другого боку – широке розгортання практики як перетворюючої діяльності та діяльності самоздійснення людини у самовихованні, адже лише створюючи практично щось велике і величне, людина створює і себе гідною (зовнішня функція);

4) прагнучи до щастя і добробуту, людина у своєму історичному розвитку конструює певні системи знання, безперервно удосконалюючи способи і методи пізнавальної діяльності.

22.1. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА. ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ. СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ.

Реалізація норм права – це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в їх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат. Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя (у суспільні відносини, поведінку громадян) волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення. Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права. За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

— реалізація загальних установлень;

— реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна;

— реалізація правових норм у конкретних правовідносинах.

Реалізація загальних установлень – це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами – це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків без конкретних зв'язків або відносин між суб'єктами права. Є дві форми такої реалізації:

— активна – припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

— пасивна – припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах – це втілення в реальні відносини конкретних норм права.

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

— індивідуальна;

— колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

— проста, безпосередня (без участі держави);

— складна, опосередкована (за участю держави).

Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Дотримання – полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину). Припускає пасивну поведінку суб'єкта незалежно від його власного бажання.

Виконання – полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обов'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи). Припускає активну поведінку суб'єкта незалежно від його власного бажання.

Використання – полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту). Припускає як активну, так і пасивну поведінку.

Дотримання, виконання та використання є основними формами реалізації норм права. Разом з тим, існує також і особлива форма реалізації норм права - правозастосування. Останнє за своїм обсягом є найбільш об'ємною ланкою в юридичному процесі. Воно спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Застосування являє собою опосередковану форму реалізації норм права, що суттєво та формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, дотримання і використання.

Головним призначенням застосування є забезпечення реалізації норм права у формах дотримання, виконання та використання.

Правозастосування – це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

31 жовтня 2014 року у Вищому адміністративному суді України відбулося перше засідання робочої групи з питань судової реформи, утвореної згідно з розпорядженням Голови Вищого адміністративного суду України.

До складу робочої групи увійшли судді Вищого адміністративного суду України, судді апеляційних та окружних адмінсудів, а також працівники апарату ВАСУ.

Під час першого засідання робочої групи з питань судової реформи при ВАСУ обговорили проект «Основних засад реформування системи правосуддя та суміжних інститутів», підготовлений Радою з питань судової реформи при Президентові України.

Члени робочої групи дійшли висновку, що для більш ґрунтовної та ефективної роботи над цим проектом, його слід опрацьовувати у окремих підгрупах, які будуть працювати над окремими розділами зазначеного проекту.

Відповідно до рішення робочої групи, члени підгруп під керівництвом керівників підгруп повинні опрацювати доручені їм розділи документу та підготувати узгоджені пропозиції. Після чого члени робочої групи з питань судової реформи при ВАСУ зберуться для детального обговорення та узгодження остаточного варіанту пропозицій.

Нагадаємо, що Рада з питань судової реформи утворена відповідно до Указу Президента України від 16 жовтня 2014 року №812/2014 «Про Раду з питань судової реформи».

Зауважимо, проект реформи не був опублікований. Водночас, в проекті коаліційної угоди від Блоку Петра Порошенко запропонований свій варіант судової реформи.

23.1. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЇЇ ВИДИ. ОСОБЛИВОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. АНТИКОРУПЦІЙНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб'єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною.

Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність: а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін.

Кримінальна відповідальність - різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні міри кримінального покарання до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину. Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру.

Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність. Це відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав. Завданням цивільно-правової відповідальності є захист прав власника.

Види юридичної відповідальності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. В залежності від виду правопорушення виділяють такі види юридичної відповідальності:дисциплінарна; адміністративна; конституційно-правова; кримінальна; матеріальна; цивільна.

За ступенем суспільної небезпеки всі правопорушення можна поділити на два види: злочини та проступки.

Злочин - це передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Злочином не вважається дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кримінальним кодексом України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі.

Проступок - це шкідливе винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене дієздатною особою. Відповідальність за проступок, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

За вчинення державним службовцем злочину настає кримінальна відповідальність, за вчинення проступку державного службовця може бути притягнуто до адміністративної, конституційної, дисциплінарної, матеріальної та цивільно-правової відповідальності в залежності від виду проступку.

Читайте також:

1. I. Введення в розробку програмного забезпечення
2. II.1 Програмне забезпечення
3. III. Етапи розробки програмного забезпечення
4. Qзабезпечення виконання завдань кожним відділом.
5. Qорганізаційне середовище, в якому виконується робота
6. XV. Фінансові результати від первісного визнання та реалізації сільськогосподарської продукції та додаткових біологічних активів
7. XX1. Забезпечення відкритості та прозорості при проведенні прийому до вищих навчальних закладів
8. Або зі зберігання інформації та забезпечення доступу до неї, за умови, що ця особа не могла знати про незаконність розповсюдження інформації.
9. Авалювання векселів. Видача гарантій на забезпечення оплати векселів
10. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
11. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
12. Алгоритм реалізації моделей

Переглядів: 2925