Гуманістичні та реформаційні ідеї кінець ст. XV – качан XVII ст..

Візантійська християнська філософія вичерпала себе до XV ст., а у XVІ ст.. активізувався вплив католицизму, що привело у свою чергу до активізації національної самосвідомості. У цей час засвоюються основні ідеї античності, у першу чергу платонізму і аристотелизму, і Ренесансу. У розповсюдженні неоплатонізму зробило значний вплив розповсюдження робіт Псевдо-Діонісія Ареопагіта «Про небесну ієрархію», «Про божественні імена». Розповсюдження ідей Арістотеля сприяли переклад трактатів арабо-еврейського походження «Арістотелівські брами», логічні трактати, книги по астрономії («Шестикрил», «Космографія»).

Видатним представником київських книжників-перекладачів був Юрій Котермак-Драгобич (бл. 1450 – 1494), Павло Русин з Кросна (бл. 1470-1517), Лукаш з Нового Міста (р. нар. невід – бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), Григорій-Чуй Русін (бл. 1523-1573). У центрі уваги С. Оріховського-Роксолана політичне життя, а головна проблема – відношення короля і підданих. У своїй роботі «Повчання польському королеві Сигізмунду Августу» він відстоює принципи моральної влади. Всяка влада виправдовує себе, якщо вона виходить з потреби утілити правду і справедливість, за умови дій відповідно до розуму. Як приклад приводиться Олександр Великий, який вчився у Арістотеля. Тому Оріховський-Роксолан виділяє особливу роль філософського знання для управління державою. Він виділяє особливу роль закону, який розглядається душею держави, відповідно король є його виконавцем. Оріховський вважав, що влада короля повинна ґрунтуватися на пошані, оскільки тільки в цьому випадку покора радісна. Підпорядкування виправдане, якщо короля вважають мудрим, справедливим, сильним і досконалим. Найбільш важливою якістю короля виділяється мудрість, оскільки вона є вище втілення розуму. При цьому переконати в своїй мудрості король винен справою, в прояві кмітливості, уміння вирішувати складні проблеми. Оріховський виділяє, що необхідно не тільки преклонятися перед мудрістю людей, але і слухати, читаючи і дотримуючись мудрих повчань. Провідниками мудрості на його думку, виступають гімназії і школи, тому необхідно не тільки їх підтримувати, але всіляко прагнути до їх збільшення. Саме завдяки освіті можна ушляхетнити юнацтво і спонукати їх займатися добрими і благородними справами. Король повинен бути не тільки мудрим, але і справедливим, а справедливість підтримувати за допомогою покарань заснованим на законах. Справедливість і в тому, що пошана виявляється найбільш гідною. Їх об’єднання і є один з обов’язків короля. Він повинен бути обов’язково знати перебування справ на місцях, і тому Оріховський дає таку пораду: «Ніколи не дивуй довго на одному місці, усюди бувай, усюди давай про себе знати».

Серед культурних центрів того часу слід виділити колегіум в Острозі на Волині. У його діяльності можна виділити три етапи. Перший пов’язаний з підготовкою Брестської унії, що припускає об’єднанні Православної Церкви з Римсько-католицькою (1569), другою (від поч. XVII ст.), – з книжно-науковою діяльністю, третій – (кін. XVII ст.) спад діяльності. Водночас, не дивлячись на підтримку унії деяким представникам Острозького центру був властиво відчуття патріотизму. До них відносився Іван Вишенський (1550-1620). Його роботи пройняті іронією і сарказмом. Він протиставляє мудрого латинника і поганого русина. Головне питання: чому не хоче русин визнати верховенство латинників, оскільки вони володіють знаннями? У якійсь мірі підхід до рішення даної проблеми нагадує роботу Е. Роттердамського «Похвала дурості». Безрозсудність русинів пояснюється прихильністю учення Павла, якого також можна розглядати зразком безрозсудності, оскільки саме він стверджує, що мудрість миру – безумство в очах Бога. Саме з цієї позиції Вишенський викриває латинську мудрість, зрівнюючи її з духовною дурістю. Тому він говорить, що розум Костьолу безмірний, сварливий, гнівливий, гордовитий і бореться проти порятунків віруючих. Вишенський викриває хитрощі світські, яка заплутує «поганими ученнями Арістотеля». І тому русин вважає за краще бути поганим в очах латинників, і водночас, успадкувати «врятування вічного життя, євангельську правду і апостольську науку». Тим самим Вишенський ставить віру і апостольську дурість вище за латинську мудрість і закликає убогим стати як Христос. Він закликає до подвигу в Христу, боротьбі проти плоті, до випробування голодом, досягнення справжньої безмовності. Відмовитися від цього світу, спрямувавши уявний зір в майбутнє, готуючись до зустрічі з Небесним Царем. Виділяється вимога слідувати божественної волі, яку можна осягнути в серці, убивши волю свою, вивчивши християнські заповіді. Саме у цьому зреченні і є по Вишенському можливість досягнення чистої правди і умова для воскресіння. При цьому те, що досягнуте, стає таїнством правди, яке не може бути висловлене. Латиністи, на його думку, зробили замах на таїнство християнської віри, що приводить до злості і гордині, проявів диявола.

Бароко. Києво-Могилянська академія

До кінця XVII ст. завдяки досягненням в освіті завершилося становлення професійної філософії. У Києво-Могилянській академії освоювалися досягнення Античності і Ренесансу, Реформації і Освіти. Результати цієї активної діяльності дозволяють називати цей період українським Бароко. Засновником академії є Петро Могила (1596/97 - 1647), а професорами її були С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель та ін. У діяльності Академії виділяються два основні етапи. Перший, який включає час від підстави Академії (1701) до кінця XVII ст. характеризується поступовим переходом від проблем богопізнання до проблем природи і людини. Другий етап – поч. XVIII ст. пов’язаний із зародженням образу мислення, близького сучасній європейській думці. Центральною стає проблема відношення Бога і природи, більш того, затверджується самодостатність природи і роль Бога обмежується тільки функцією творця. Обґрунтовується ієрархічна структура 5 світів: нестворений, ангельський, елементарний (що складається з 4-х елементів, мікрокосм (людина), макрокосм, який включає Всесвіт. Важливе місце займає проблема матерії, яка розглядається як окрема, але неповна субстанція, повною вона стає тільки в тілі. Матерія нестворена і незалежна від форми, яка єдина з матерією. При цьому матерія активна, тому рух невіддільно від матерії. Простір мислиться нероздільно від середовища, відповідно порожнеча неможлива. Час розділяється на земне і небесне. Гносеологічна проблематика пов'язана з аналізом плотської душі. Відчуття діляться на зовнішніх (зір, слух, нюх, смак) і внутрішнє (уявлення, фантазія, оцінка, пам'ять). Згідно теорії образів від предметів відділяються образи і впливають на органи чуття. Образи можуть поступово упорядковуватися. Наступний етап – раціональне пізнання, в якому активну участь бере інтелект. Людина мислить як мікрокосм в мікрокосмі. Оскільки він здатний мислити, йому належить особлива роль. Саме людина володіє свободою волі, яка не відокремлена від розуму. Проте воля може робити вплив на розум і може підпорядкувати його.

Велике місце в діяльності Києво-Могилянської академії належить Григорію Кониському (1717-1795). Його курси філософії ґрунтуються на арістотелівській традиції, які заломилися через спадщину Середньовіччя. Підставою здійснення і пізнання розглядається не воля, а інтелект. Визначення Арістотеля: «Філософія є пізнанням речей, того, що є», – уточнюється, що під річчю розуміється те, що може бути пізнане інтелектом. Матерія ототожнюється з речами, які самі виступають своєю причиною. Як і було прийняти, філософія розділяється на раціональну, моральну і природну. При цьому раціональна учить керуватися розумом, моральна встановлює дії волі, а природна вивчає речі. У свою чергу натуральна філософія ділиться на фізику, математику і метафізику. Фізика вивчає тілесну природу, математика – величину, метафізика відноситься до сфери духовного. Визначення метафізики дане в традиціях метафізики. Предметом метафізики виступає те, що за матерією, що є результатом осмислення. За матерією розташовується перший мир добрих і злих ангелів. До другого відноситься те, що пізнається, тобто буття, істина, доброта, відношення до чого-небудь, бути. Тому одна частина філософії вивчає ангелів, а інша субстанцію і її акциденції. Філософія природи або фізіологія, направлена на пізнання матеріальних речей. Філософія природи висловлюється в шести книгах. У першій – вчення про тіло взагалі, про його причини і афекти. Друга розглядає окреме тіло, його структуру і елементи. Третя - змішення неживих тіл, при цьому до досконалих тіл відносяться метали, камені і інш., а до недосконалих метеорити і інші небесні тіла. Четверта – живе тіло, де виявляється своєрідність видів душі, при цьому спочатку розглядається душа взагалі, а потім вегетативна або душа рослин. П’ята – про тіло одушевлене нерозумною душею і про види живих істот. Шоста – про тіло, одушевлене розумною душею тобто людину.

У моральної філософії Г.Кониський також спитається на Арістотеля. Увага звертається на тих, що етика передбачає здібність діяти відповідно до розуму. Конкретизується, що призначення етики у засвоєнні правил поведінки, а не в тому щоб навчати правильно діяти. Мета етики полягає в досягнення відповідності поведінки принципам добра, і тим самим досягнення щастя. Етика розділяється по пологах і видах. Виділяються наступні ділення етики по пологах: моністика, яка учить про звичаї у цілому; економіка – уміння управляти будинком; політика – використовувати звичаї в управлінні державою.

Видатним представником епохи Бароко є Григорій Сковорода (1722 – 1794). Він визначає філософію як любомудрість – спосіб життя на основі пошуку істини і її втілення. Значний вплив на нього надав спадщину римських стоїків і Епікур, а також німецьких містиків. Основний зміст його філософії – це проблема самопізнання людини, існування якої він не думки поза Богом. Всесвіт він розглядає таким, що складається з двох природ і трьох світів. У діалозі «Наркис» сказане: «Весь світ складається з двох натури: одна – видима, інша – невидима. Видима називається твар, а невидима – Бог. Ця невидима натура, або Бог, всю твар проникає; скрізь і завжди був, є і буде». При цьому видима натура – це тільки «плоть», «тьма», «ідол смерті», «тління», а справжньою натурою є Бог, якому людина прагнути уподібнитися. Макросвіт – це нескінченний світ речей, який, слідуючи традиціям Античності, складається з 4-х елементів: вогонь, повітря, земля і вода. Макрокосмос розділяється на старий, який відомий, і новий, якого необхідно пізнати. Більш того, старий світ є тільки тінь нового світу. Концепція двох натури робить вплив на трактування мікрокосмосу. Він розмежовується на тіло земне і тіло духовне, при цьому підкреслюється пріоритет духовного. Основа духовного тіла – серце. Внутрішній світ вічний і не має до смерті ніякого відношення. Самостійний мир утворює світ Біблії або символів, за допомогою якого людина може осягнути Бога. Символи як правило мають позитивний характер, наприклад, використовуються такі як «світло», «радість», «веселість», «воскресіння», «благо», «блаженство». Уявлення про споріднену працю пов’язане з досягненням щастя. Людина може бути щасливий тільки тоді, коли в діяльності він виконує своє божественне призначення. «Скільки посад, пояснює Р. Сковорода, - стільки сродностей». З концепцією «спорідненості» пов’язано уявлення про «нерівну рівність», в якому утілилося розуміння того, що рівним можна стати, тільки коли чоловік утілить своя своєрідність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософська думання у культурі Київської Русі.	\|	Філософія Просвітництва і Романтизму у кінці XVIII - першій третині XIX ст..

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.