• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Історіософія про сенс історичного процесу. «Кінець історії».

Спрямованість історії. Проблема прогресу і його критерії.

Проблема єдності і багатоманіття всесвітньої історії.

Поняття суб'єкта історичного процесу.

Філософське розуміння історії.

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

ТЕМА 8

1. Філософське розуміння історії. Чи необхідно людям історичне бачення світу? Питання не просте. Людина - істота суспільно-історична, створена в ході історії. Суспільство теж пережило складну історію. Тому історія завжди цікавила людей, що роздумували над питаннями: хто ми, звідки ми, для чого ми? При цьому одні залишались на етапі констатації фактів чи хронології подій, інші йшли далі, намагаючись усвідомити загальні закономірності історичного процесу.

Неоднозначність подібних підходів пояснюється тим, що історія людей багатопланова. По-перше, історія є сукупність діянь людей, рух суспільства в часі, ланцюг взаємопов’язаних і взаємообумовлених подій. Це - реальна, подієва історія. По-друге, історією називають опис соціально-значимих подій. Безпристрасно-фіксована історія цікавила людей як колективна пам'ять і водночас - як школа виховання. У цій якості історія цікавить будь-яку людину і сьогодні. По-третє, від емпіричного аналізу історичних фактів, як правило, вислизає проблема ефективності засобів їх узагальнення і тлумачення. Дослідник-емпірик використовує методологічні інструменти пізнання історії без їх безпосередньої підготовки, перевірки й обґрунтування. Однобічний емпіризм фахівців, які тяжіють до фактології, породжує ілюзію безпосередньої даності і непогрішності спірних висновків. Реальні погрішності історичних ілюзій виявляються в науковій кооперації вчених різних спеціальностей і різних поколінь. Під тиском нових даних дослідники історії підходять до осмислення бази дослідження, тобто до перевірки вихідних методологічних основ. Тому для вирішення складних питань пізнання й оцінки минулого потрібна допомога філософського знання, зокрема філософії історії, центральним методом якої виступає історичний метод.

На відміну від тварини людина є «істотою історичною». Вона живе в потоці подій і тому людині властиво задумуватись над зв'язком часів - зв'язком між «сьогодні», «вчора» і «завтра». З майбутнім кожний з нас пов'язує свої надії, з минулим - спогади, із теперішнім — плани і наміри. Тому-то людей завжди хвилюють структура, логіка і сенс історичних процесів. Структура історії розкривається в системі стадій, ступенів і етапів розвитку суспільства. Є багаторівневі, сферні, «шкатулкові» («матрьошкові») інтерпретації структури історії. Відомі лінеарні (стрічкові, лінійні) і плюралістичні (паралельно-множинні) схеми історичного процесу. У різних періодизаціях виділяють дві, три, п'ять і більше стадій історичного процесу. Різнобій у тлумаченні структури історії визначений вибором історичної логіки й основ періодизації, критеріїв виокремлення історичних стадій.

Пошуксенсу історичного процесу складає одне з основних завдань філолофсько-історичного мислення. Термін «філософія історії» було введено до наукового обігу у ХVIII столітті Вольтером на противагу середньовічної - теологічній філософії історії. Основні ідеї філософії історії виникають, однак, значно раніше. Філософія історії аналізує - чому історія вчить людство. Вона надає філософськерозумінняісторії,тлумачення цілісності іспрямованості історичного процесу як в цілому, так і в зв'язках теперішнього, минулого і майбутнього. Філософія історії розробляє методи відтворення історичного процесу, з'ясування структури, сенсу, джерел і рушійних сил історичного розвитку.

Що поєднує різні історичні часи і сприяє розумінню їх специфічної логіки? Логіку історії прояснює ступінь досягнення суспільством висот прогресу і базових соціально-історичних цінностей: гуманності, свободи, самосвідомості, щастя, соціальної справедливості, духовної гармонії і благополуччя. Вона задає сенс історії. Якщо історія суспільства загубить сенс, то в наше життя нестримним потоком хлине втрачений «зв'язок часів (генерацій)», дезінтеграція суспільного життя, терор, аморалізм, нігілізм, варварство й анархія. Сам факт самозбереження людства - в історії і через історію - служить, можливо, одним із самих значних уроків, який історія дала людству.

Але що таке людство, хто його представляє і як воно виявляє себе в історії? Відповідаючи на ці питання, ми звертаємося до поняття суб'єктів і рушійних сил історії.

2. Поняття суб'єкта історичного процесу. Розглядаючи питання про суб'єкта історичного процесу, слід враховувати, що всякий процес розвитку містить в собі деякий субстрат чи носія, у межах яких процес здійснюється чи відбувається.

Стосовно до історії, де має місце сукупна (хоча і різноспрямована) діяльність людей, можна говорити про суб'єкта соціально-історичного розвитку.

Категорія «суб'єкт історичного процесу» хоча і має визначену традицію розробки, проте, є розпливчастою і неоднозначною. Ця обставина пов'язана з різними підходами у вирішенні цієї проблеми. Суб'єкт історичного процесу – утворення ступінчасте, багаторівневе і динамічне. Можна припустити, що як і всякий суб'єкт, суб'єкт історії архітектонічно включає в себе афективне, розумне і вольове начала, які визначають характер його історичної творчості. Вкажемо основні варіанти категоризації суб'єкта історії.

Найвідоміший погляд на суб'єкта історії «прив'язаний» до етнічних процесів, до тих типів етнічної спільності людей, що формуються відповідно до логіки етноісторії. Етнос – поняття, що вказує на деяку сукупність людей, що мають загальне походження, мову, психологічний склад, своєрідну культуру і усвідомлюючих себе як цілісність. Етнічні відносини в історії пройшли тривалу еволюцію, у результаті якої послідовно кристалізувалися такі етно-соціальні структури і соціально-політичні спільності: рід – плем'я – народність – нація. Кожне з цих утворень має певну специфіку. Якщо рід і плем'я – це кровно-родинні осередки первісного суспільства, зайняті регуляцією відносин між одноплемінниками та іншими подібними групами, то народ і нація – це політично і інституційно оформлені спільності людей, генезис яких припадає на перехідну епоху від феодалізму – до капіталізму. Уніфікація економічної сторони життя, боротьба за політичні цілі, громадські права і свободи, поширення протестантизму допомогли етносам Західної Європи утворити нації (національні держави). Останні проіснували до нашого часу, однак, своє буття (як буття національної держави) вони «розчинили» у наднаціональному утворенні – Єдиній Європі.

Інший, більш пізній погляд на всесвітню історію, дозволяє розглядати її динаміку через діяльність соціальних класів (К.Маркс, В.Ленін) або, як варіант, стратів (П.Сорокін). Структура суспільства, представлена за допомогою класів, дозволяє визначити: а) місце класу в системі суспільного виробництва; б) відношення класу до засобів виробництва; в) роль класу в суспільній організації праці; г) спосіб одержуваної їм частки суспільного багатства. Взаємовідносини різних класів, на чому наполягають представники цього підходу, є ключом до розуміння історії. Причому, це трактування суб'єкта історії задіяне і зараз, хоча в сучасній теорії історичного процесу його застосування обмежене в силу «розмитості» меж між класами.

Третій варіант у вирішенні проблеми суб'єкта історії пов'язаний з діяльністю великих історичних особистостей (героїв, всесвітньо-історичних особистостей, харизматичних лідерів). Діяльність цих людей (наприклад, Олександра Великого, Конфуція, Цезаря, Наполеона та ін.), їх внесок в історичну творчість, неспівмірний із внеском народів, що втілюють пасивне начало. Деякі сучасні автори наполягають на тому, що суб'єктом історичного процесу може виступати не тільки велика особистість, але і узагалі всяка людина. До цього підходу примикає і його альтернатива. Вважається (М.Бердяєв, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Канетті та ін.), що внаслідок масовизації історії, демократизації соціальних процесів у ХIХ – ХХ ст. на арену історії як суб'єкт вийшли саме маси. Роль мас досить тривіальна, тому що їх творчий потенціал значно нижче, ніж у великих діячів.

Особливий інтерес при аналізі сучасного етапу історії являє категорія «цивілізація». Асоціюючи суб'єкта і цивілізацію, теоретики цього напрямку вказують на історичне буття обширних соціально-історичних систем, що включають в себе як етно-соціальні, політико-економічні, так і культурні (духовно-моральнісні) параметри. Наголос, зроблений на культурному факторі, дозволив виділити в єдиному людстві унікальні цивілізаційні світи, що контактують між собою в часі і просторі. У цій концепції не людство є єдиним і одним суб'єктом, а навпаки – розмаїття цивілізацій, лад культури робить історію мультикультурною, суб'єктивно різнорідною і різноплановою.

Нарешті, існує погляд, що стверджує наявність в історії єдиного асоційованого суб'єкта – людства. У всесвітній історії пропонується бачити життя і дії (внутрішньо диференційованого) людства, зайнятого вирішенням як власне соціальних завдань, так і завдань по гармонізації відносин між ним і природою. Подібна точка зору популярна нині, оскільки процес глобалізації (що має кілька аспектів: економічний, політичний, антропологічний, інформаційно-культурний) довершує те, що готувала попередня історія – конституювання єдиного людства. Однак соціальні спільноти, що знаходяться на різних ступінях соціально-економічного, техніко-технологічного і культурного рівнів, поки не визначили єдиної стратегії історичного життя на Землі. Створені для оптимізації відносин між державами і регіонами міжнародні організації (ООН, ВТО, ЮНЕСКО) поки не є органами, що маніфестують єдину волю людства.

Таким чином, проблема суб'єкта історії має кілька варіантів свого вирішення, кожний з який містить власні сильні і слабкі сторони. Разом з тим, найбільш вагомої в теперішній час постає концепція культурно-цивілізаційного плюралізму, що стверджує (на тлі насильницької глобалізації, що розгортається) культурно-цивілізаційний плюралізм.

3. Проблема єдності і різноманіття всесвітньої історії. Філософія історії розрізняє всесвітню історію й історію окремих держав і народів. Всесвітня історія є системна єдність історій різних країн і етносів.

Чим задається системна єдність історичного процесу, що виявляється насамперед у подіях загальнолюдського значення? На перший погляд - подієвою і хронологічною безперервністю історії, необоротністю історичного процесу. Однак у ході безперервної історії зникали величезні держави, валились давні цивілізації, гинули цілі народи. Відповідаючи на питання про загальне в історії, ідеалісти апелюють до духовної єдності людей. Матеріалістичне розуміння історії зводить єдність історичного процесу до об'єктивної логіки економічного розвитку, в руслі якого формується єдина історія людства, а сама історія приймає форму виникнення, розвитку, розквіту і загибелі суспільних формацій, послідовна зміна яких, згідно з марксовою концепцією, утворює магістраль чи вісь збереження і розвитку історії.

К.Маркс визначив суспільну формацію як форму і тип суспільства, що знаходиться на певному ступені історичного розвитку і має своєрідні відмінні характеристики. Він трактує історію як процес руху по ступенях всесвітньо-історичного прогресу. Ступені формаційного розвитку обумовлені проходженням суспільством таких економічних форм як первісність, азіатський спосіб виробництва, антично-рабовласницьке господарство, феодальна і буржуазна системи економіки. Формаційні «координати» чи стадіальне положення конкретно-історичного суспільства визначають тип і рівень розвитку його господарсько-економічної організації, а в ній - визначальний спосіб виробництва матеріальних благ (у випадку, якщо конкретне суспільство є багатоукладним). Спосіб виробництва (з притаманними йому виробничими відносинами) використовується як критерій віднесення конкретного суспільства до тієї чи іншої суспільної формації. Суперечності способу виробництва розкривають механізми і джерела розвитку та зміни формацій. «Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона надає достатньо простору, і нові вищі виробничі відносини ніколи не з'являються раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства», — підкреслює К.Маркс. Тим самим задані чинники вісі спадкоємності (розвиток продуктивних сил) і перервності стадій формаційної історії (по типу виробничих відносин). Маркс пояснив послідовність ступенів світової історії об'єктивною логікою і закономірною єдністю економічного розвитку світу, зокрема — розвитком продуктивних сил і виробничих відносин в основних регіонах світу, формуванням світового ринку і міжнародного поділу праці, які, врешті решт, задали зближення соціальних структур, суспільно-політичних форм і характер культурного спілкування різних народів, що знаходяться на однотипних ступенях розвитку.

Врахування виробничо-економічної специфіки формаційних стадій історії дозволяє виявити об'єктивну структурованість історії. Кожна система суспільних відносин народжується, розвивається і сходить з історичної арени, закономірно поступаючись місцем новій, розвинутішій формації. Послідовність зміни формацій об'єктивна й історично виправдана. Історія постає закономірним процесом проходження конкретною країною формаційного стану даного типу, який є необхідним наслідком економічного розвитку. Серед країн одного рівня економічного розвитку, як правило, немає формаційних виключень — «кентаврів» чи формаційних «перевертнів». Первісність не може змінити суспільство підприємницького типу. Селянську країну, звичайно, можна іменувати «соціалістичною», але прямого відношення до соціалізму (комунізму) формаційної схеми К.Маркса така країна мати не буде. Однотипні, близькі по формах історичного розвитку, суспільства ніби повторюють історичний досвід іншої країни, що пройшла більше у формаційному розвитку. Таким чином, процес розвитку і зміни суспільних формацій закономірний, хоча виражає не жорстку послідовність проходження всіх формацій кожною країною, а лише тенденцію формаційного розвитку тих чи інших конкретних суспільств.

Місце кожної формації серед інших суспільних форм виявляється завдяки чітко фіксованим об'єктивним ознакам, пов'язаним з типом виробничих відносин. При цьому конкретно-формаційним потокам всесвітньої історії властива варіативність градацій і варіацій суспільних і регіональних форм. У моделі конкретної формації відтворюються збірні риси суспільства історично зрілого типу, бо реальним прототипом подібної моделі є країна, група країн чи історичний регіон, у яких формаційний тип виробничих відносин досяг класичного рівня зрілості. «Германо-ірокезька» первісність, «домогольська» Індія, антична Греція і Рим, західно-європейське середньовіччя (Франція) і буржуазна Британія ХІХ століття послужили конкретно-історичними прототипами стадій формаційної історії, стали орієнтирами в діагностиці формаційного стану інших суспільств. У випадку «випереджаючого» і «відстаючого» розвитку країн ці орієнтири застерігають сили, що персоніфікують суспільний прогрес (чи регрес), від ігнорування послідовності ступенів прогресу - утопічно-авантюрного декретування нових суспільних відносин, так само як і від реакційних спроб силової консервації і реставрації порядків, що історично зжили себе.

Одні країни являють визначену формацію в класично наближеному варіанті її розвитку. У розвитку інших країн даний формаційний тип (модель) менше виражена. Треті, у силу тих чи інших суттєвих конкретних обставин, проходять дану формаційну ступінь розвитку в «згорнутому» вигляді - ніби обминають її. Обставинами, коригуючими формаційну логіку, можуть стати організація міжнародного поділу праці (наприклад, африканські країни обминули розвинений феодалізм), погроза національної катастрофи (Китай у його відношенні до світової капіталістичної системи), економічна (сировинна чи людинно-ресурсна) недостатність або надмірність основних агентів господарювання, що є ключовими моментами економічної організації формації (земля на нових континентах, рабство у варварському суспільстві Скандинавії та Ісландії, нові технології в епоху міжнародної конфронтації).

Отже, еволюція суспільних форм після К.Маркса перестала бути предметом свавілля, здогадів чи демонстрації історичної одноманітності суспільств, що залишаються в усі століття «на одне обличчя»: суспільствами «вічного рабовласництва» (від Авраама до Освенцима), «вічного феодалізму» (від Вавілона до Наполеона) чи «вічного капіталізму» (від Хаммурапі до Рокфеллера). Звичайно, у переліку формаційних способів виробництва - нагадаємо, що в класовій фазі історії формацій (котра займає центральне місце в ідеології пролетаріату) К.Маркс виділяє азіатський, античний, феодальний і буржуазнийспособивиробництва) - неважко бачити розвиток гегелівської схеми руху до свободи стадіально-регіональних «світів» патріархально-деспотичного «Сходу», античного «світу» вільних і рабів, феодально-буржуазного «світу» Західної («християнсько-німецької») Європи. Становлення передісторії (первісність) і Гегель, і Маркс віднесли до нульової фази історії. Порівняємо «передісторію», яка, за Гегелем, ще протікала в його час на африканському континенті, і «природне суспільство» доекономічної схеми історії молодого К.Маркса. Просвітителі ХVIII століття, соціалісти-утопісти і Л.Фейєрбах прогнозували майбутнє «істинно-людське» («природно-гуманне») завершення світової історії. Всі вони залишили слід у марксовій типології формацій у гіпотезі про суспільство, що виникне на основі вищого - комуністичного способу виробництва (соціалістичного на першому етапі розвитку цього суспільства), і в колективістській моделі первісно-общинного ладу. Пізніше К.Маркс надав економічне обґрунтування формаційної моделі єдності і стадіальної цілісності історії. Різний ступінь проробленості ланок формаційної концепції не відбитий поки в достатній мірі в сучасній філософії історії.

Обширний матеріал для історіософських узагальнень надає радянський період вітчизняної історії. Відповідаючи на питання про типологічну специфіку суспільства, що склалося в СРСР, слід констатувати, що радянське суспільство не вписувалося у формаційну типологію. Реальне суспільство СРСР спиралося на багатоукладну економіку, але це була економіка не класичного, а перетвореного, вірніше - перекрученого, типу. Поява подібної форми бути результатом волюнтаристськи-протиприродної еволюції феодальних структур в індустріально-буржуазні форми життя в умовах егоїстичного відтворення класу номенклатури чиновників. Зрозуміло, що подібне суспільство не описується логічним апаратом формаційної типології історії і є формаційним «перевертнем». Радянський семидесятирічний соціально-історичний експеримент, таким чином, не спростовує, а підтверджує («від зворотного») правильність формаційного розуміння єдності всесвітньої історії.

Поряд з єдністю історії притаманне зростання внутрішнього розмаїття подій. Єдність подій богатьом здається неочевидним, світове співтовариство - хаотичним скупченням людей, розсіяних по країнам і континентам, а їх зв'язок із загальною магістраллю історичного процесу - ірраціональним зв'язком.

Зовнішнім замінником єдності подій і процесів історії спочатку виступає їх хронологія. Часто замість системної єдності історії деякі дослідники випинають плюралістичну унікальність одиниць, що її складають. Свідчення тому - концепціянеповторностікультурно-історичних типів суспільства («культур») і множинності самобутніх цивілізацій, у якій уявлення про історичну унікальність соціокультурних «організмів» об'єднані з твердженням багатолінійності і паралелізму їх історії. Ця версія історії має назву культурно-цивілізаційного циклізму і плюралізму. Представниками цього підходу до історії були М.Я.Данилевський і О.Шпенглер. Аналогічні ідеї висловлювали також К.М.Леонтьєв, ідеологи «євразійства» і Л.М.Гумільов. Найбільше поширення одержала концепція А.Дж.Тойнбі про плюралізм локальних цивілізацій.

Прихильники ідеї культурно-цивілізаційного циклізму вбачають у «культурах» особливі типологічні одиниці історії, неповторні «етнографічні» організми і соціокультурні регіони з унікальною історичною долею. Частина теоретиків історичного циклізму, наприклад, А.Дж.Тойнбі, аналогічним чином трактує зміст поняття «цивілізація», хоча цивілізацією деякі прихильники концепції циклізму (О.Шпенглер) називають стадію занепаду і виродження суспільств певного культурно-історичного типу, «саван», у який обгортається соціально-історичний організм у момент підготовки його до «поховання».

Критикуючи європоцентристський погляд на історичний процес, О.Шпенглер і А.Дж.Тойнбі справедливо протестують проти нав'язування всім народам уніфікованої схеми історії, притаманної західному суспільству. Ще раніше ця теза була висловлена в роботі М.Я.Данилевського «Росія і Європа». На перше місце представники концепції культурно-цивілізаційного циклізму висувають релігійні і культурно-регіональні особливості розвитку окремих країн і народів. Поняття прогресу і єдиного русла всесвітньої історії оголошуються ними недоліками європоцентристського мислення. Законижиттєвого циклу культур (цивілізацій) оголошуються або неіснуючими (О.Шпенглер), або простими емпіричними узагальненнями, що дозволяють робити імовірнісні пророкування (А.Дж.Тойнбі). Якщо такі закони й існують, то нагадують про себе у вигляді неясних образів підсвідомого, які ініціюються Богом. Їх тлумачення доступне «культурним героям» локальних цивілізацій.

В теперішній час багатоманіття соціально-історичного світу найрезонансніше виражає концепція цивілізаційних розламів сучасності. Їй властиві методологічні підходи культур-цивілізаційного циклізму, що включають тезу про релігійну винятковість локальних культур-цивілізацій, негативна реакція на європоцентристську схему історії і, нарешті, агностичне трактування історичного процесу. Вже Тойнбі відчував необхідність уточнення культур-цивілізаційної моделі історії у зв'язку з уніфікацією світових контактів і зміною цивілізаційної перспективи. Переборовши колоніалізм, тоталітаризм і світові війни, людство може опинитися перед «зіткненням цивілізацій», - гадав Тойнбі. Найповніше ідея конфлікту цивілізацій розвинута С.Хантінгтоном у книзі «Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку» (1996). «Демаркаційними лініями», що поділяють сучасний світ, є межі між суспільствами різних цивілізаційних типів. У числі цивілізацій С.Хантінгтон називає західну (атлантичну), слов'яно-православну, конфуціанську (китайську), японську, ісламську, індуїстську, латиноамериканську й африканську. Національні держави не зникнуть, продовжує він. Але найфундаментальнішими відмінностями у світі залишаться не ідеологічні і політичні відмінності, а культурні відмінності між цивілізаціями.

У сучасну епоху прогнозується, що основні міжцивілізаційні конфлікти будуть відбуватися між мусульманським Півднем і немусульманською Північчю. Християнство й іслам не здатні до засвоєння духовних цінностей одне одного на відміну від язичеських цивілізацій, які спираються на політеїзм і допускають асиміляцію чужих богів. Кожне з них вважає себе єдиним носієм світових цілей Бога. Звідси - конфлікти між ними на ґрунті прозелітизму, нових «хрестових походів», «джихада», терористичні акції типу атаки на Нью-Йорк і Вашингтон 11 вересня 2001 року.

Антизахідні настрої виходять за рамки ісламського світу. Навіть суспільства «українського» типу «живуть в умовах все більшої і більшої напруги». Україна, по С.Хантінгтону, розколота по лінії: окатоличена Західна та православна Східна України (при наявності анклавів ісламської цивілізації в Криму і Донбасі). Цю тезу яскраво підтвердили президентські вибори 2004 року. Цивілізаційний розлам у нашому суспільстві підігрівають і могутні глобально-політичні імпульси. Спроба Заходу об'єднати інші цивілізації навколо захисту інтересів «світового співтовариства» зустрічає опір. Китай і країни ісламського світу відкрито заявляють, що в дійсності США і НАТО захищають власні інтереси, видаючи їх за інтереси всіх народів. Інтеграція економіки незахідних суспільств у глобальну економічну систему розглядається на Сході як форма просування Сполученими Штатами своїх інтересів по каналах МВФ і інших міжнародних економічних інститутів. Те, що західним країнам уявляється «універсалізмом», у східних суспільствах сприймається як «імперіалізм», який експропріює чужі багатства і нав'язує іншим недемократичні правила господарської і політичної діяльності.

Отже, концепція культурної самобутності і неповторності історії різних народів на початку ХХІ століття виливається в ідею їх цивілізаційного протистояння. Людство ніби «розводиться» по своїх релігійно-культурних «квартирах». Це чревато новими небезпеками. «Розлами» цивілізацій дійсно заряджені гігантською перетворюючою енергією. Потенціал цієї енергії сформований тривалою історією економічних, господарських, соціальних, політичних і ідеологічних відносин і подій теперішнього і минулого багатьох народів. Тому релігійно-культурна напруженість може стати «детонатором» багатьох конфліктів, «гарячих» і «холодних» війн, провокацій екстремістів.

Досвід історії свідчить, однак, що культура не тільки роз'єднує, але і поєднує людей різних оріентацій. Світові релігії виникли зі сплаву елементів попередніх релігій, організованого іншим баченням вічних проблем людства. З іншого боку, формами духовного об'єднання різних етносів, прихильників різних релігій стали філософія, мистецтво, далі - рух за освіту, боротьба за соціальне звільнення, за справжню демократію, за національне самовизначення, за гуманізм. Тому не слід ігнорувати погрозу розколу цивілізацій по культурній ознаці, але і перебільшувати її теж не можна.

4. Спрямованість історії. Проблема прогресу і його критерії. Спрямованість історичних змін характеризується формами історичного коловороту, регресу і прогресу, у рамках яких фіксована загальна структура стадіально-часової організації потоку історії - напрямок історичної «стріли часу».

Першої в історії суспільної думки піддалася осмисленню схема історичного коловороту (циклізму) історії,відповідно доякої суспільство еволюціонує по замкнутому колу, а в реальному історичному часі - хвилями або по синусоїді. (Термін «цикл» (грец.) позначає колесо, коло, коловорот, синусоїда ж є відображення криволінійного руху (траєкторії) точки кола, що котиться.) Явища циклізму в людській історії помічені давно. Індуїстсько-ведична традиція поділяє повний цикл історії («кальпу») світу на величезні субцикли, кожний з який проходить через особливі періоди розвитку.

Цикли виникнення і загибелі світових імперій, утворення і розпаду (деколонізації) колоніальних систем Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Голландії, епох виникнення, розквіту і занепаду багатьох національно-державних і культурних комплексів свідчать начебто на користь схеми коловоротів історії. Сучасний глобальний порядок, що встановлює систему світових центрів «торгового ладу» і залежної від нього нерозвиненої світової окраїни, ніби повторює і нагадує початковий етап у створенні колишніх колоніальних імперій. Але тільки нагадує. Форма історії народів у системі світового поділу праці близька скоріше не циклу, а спіралі, повторенню на більш високому рівні.Тому поставимо запитання: чи набув історичний циклізм практично-завершені системно-глобальні форми і всесвітньо-історичні масштаби? Ні, напевно це стверджувати не можна. Багато циклів в історії носять не закритий, а відкритий характер - закінчуються «точками біфуркації» - потенційної поліваріантності виходу з циклу історії. З покоління в покоління люди не тільки створюють строкату тканину подієвої людської історії, але й намагаються усвідомити її багатовекторну ритміку. Розуміння багатомірної структури історії передбачає врахування не тільки циклічності деяких її процесів, але й інших -доповнюючих її форм: прогресу, регресу, синтезу циклічності і поступальності.

Концепція історичного регресу. Підрегресомрозуміють тип розвитку, що характеризується зворотним рухом, переходом від вищого до нижчого, від багатосторонього - до вузькоспеціалізованого, від складного - до елементарного. Історичний регресозначає занепад, втратудосягнутого, даремністьзусиль, втратупереважної соціальної якості, процес віддалення від деякого вихідного - ідеального стану, який виступає мірилом оцінки втрат, понесених суспільством у ході його розвитку. Якщо давні міфи вважали, що люди загубили здатність предків чудесним чином спускатися під землю чи сходити на небо, то претензії побутового регресизму виражає формула, за якою «раніше все було краще». Регресизм абсолютизує позитивний зміст минулого стану. Визначаючи вихідний пункт історії, регресизм використовує метод «від противного», прийом контрасту (з точністю до «навпаки») при побудові моделі деякого ідеального прастану, співвідносячи його з «золотим віком». В образі «золотого віку» відбилася туга людей по началу світобудови з її загубленою простотою і теплотою людських відносин. Пізніше ідея «золотого віку» знайшла друге дихання у концепціях утопічного соціалізму, комунізму і «пост-економічного суспільства».

Схему історичного регресизму сприйняли і деякі сучасні версії історії. Політичний ідеал корпоративно-фашистської держави Б.Муссоліні бачив у зниклих порядках Римської імперії. А.Гітлер мріяв відродити в Німеччині 30-х років ХХ століття станово-феодальні структури німецького Середньовіччя. Сильними є позиції регресистського традиціоналізму на Середньому і Близькому Сході (Саудівська Аравія, Іран, Афганістан). На концепцію історичного регресу орієнтований світогляд представників європейського традиціоналізму: Р.Генона, Ю.Еволи, М.Еліаде, в українській діаспорі - Л.Силенко. Тенденція регресу не характеризує загальносистемні якості суспільства, які саме і є критеріями спрямованості історичних змін. Регрес стає незворотним тільки тоді, коли він вражає ключову чи слабку ланку системи суспільного життя.

Проблема прогресу та його критерії.Термін“прогрес” ввів Тит Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» у словосполученні «progresumsum» - поступальний рух, успіх. Суспільний прогрес - це рух суспільства, що відкриває людству дорогу до нових висот історії, допереходувіднижчихступенівіформсуспільногожиттядовищого. Орієнтація на прогрес наповняє світовідчування людей соціальним оптимізмом, вірою у свої сили й у колективний розум суспільства. Сприйняття історичного прогресу може бути і бездумно-буденним, соціально невмотивованим. У цьому випадку вважають, що все саме собою йде до кращого в цьому кращому зі світів.

Хоча ідея прогресу народилась разом з античною культурою, загальноісторичне звучання цій ідеї надав трактат Августина Блаженного «Про град Божий». У цілому августиновська концепція всесвітньої історії «шкатулочна» чи «матрьошечна». Вона нараховує три епохальних періоди («часи») і вісім «віків». Заслуга августиновської концепції прогресу в тому, що вона вперше надала ідеї прогресу всесвітній масштаб, забезпечений, щоправда, подвійною теологічною гарантією: постулатом провіденціалізму (вчення про напередвизначення ходу історії волею Бога) і есхатологічною вірою в завершення історії пришестям Спасителя.

Розвиваючи ідею прогресу в епоху Французької революції, просвітителі відштовхуються від природного порядку речей. Еволюція суспільства визначається ними лінійним приростом людських знань, розвитком технологій, приватної власності, обміну, грошей, нерівності, поділу праці, збільшенням вільного часу у нерабської частини суспільства. Розгорнута концепція історичного прогресу викладена в «Філософії історії» Гегеля. Всесвітня історія є незворотною історією світового духу по ступенях свободи. Гегелівський «дух» історії є, по суті, квінтесенція багатоманітних форм (схем) людської діяльності. Пізніше логіку незворотного і лінійного прогресу історії в ХХ столітті сприйняли техноцентристська (У.Ростоу, Е.Тоффлер, Г.Кан та ін.) і марксистська (радянська, зокрема) версії історії.

На користь концепції історичного прогресу свідчило, по-перше, те, що суспільство, накопичуючи матеріальні і духовні надбання, крок за кроком піднімається по ступенях прогресу. По-друге, раз знайшовши вдалі форми життя, люди від генерації до генерації зберігають і удосконалюють їх, створюючи все складніші системи держави, права, способи соціального захисту і розв’язання конфліктів. По-третє, найважливіші сфери громадського життя: технологія, економіка, наука, побут демонструють наростання вражаючих зрушень. В історії, однак, не все безспірно. Світ ХХ століття захлиснули хвилі насильства і «нового середньовіччя». Сучасна історія принесла людству світові війни, багатомільйонні жертви революційного терору, відродження переслідувань по політичних, релігійних і расових мотивах.

Теоретики «Римського клубу» звернули увагу людства на межі ростуматеріально-технічного розвитку. Ідея прогресу стала викликати мотивовані заперечення. Критики ідеї прогресу підкреслюють, що:

1) Віднесення одного суспільного явища до прогресивного (нового, розвинутішого і досконалішого), а іншого - до консервативного, реакційного (застарілого, менш розвитого) умовно і суб'єктивно. Таке віднесення залежить від смаків того, хто виносить історичний вирок.

2) Принцип «після цього» ще не означає «внаслідок цього». Нове в суспільному житті дійсно з'являється, але з нього не виростає наступне досягнення такого ж роду. Воно вичерпує себе і йде зі сцени історії. Інші досягнення, в іншій сфері, на іншому рівні суспільного життя виникають знову-таки поза зв'язком з попередніми, що відійшли в минуле. Тому єдиної лінії розвитку не існує, а прогресисти просто підмінюють причинний зв'язок подій їх випадковим слідуванням у часі.

Враховуючи критику, теоретики прогресу висувають у захист цієї концепції такі аргументи:

- Прогрес носить системний характер. Суспільство в цілому змінитися відразу не може, це викликало б катастрофу. Прогресивні зміни починаються в одній сфері суспільного життя і поступово викликають наслідки причинного і функціонального характеру, що «розходяться» хвилями в соціально-органічному цілому. При цьому вони перенастроюють на свій лад циклічні і консервуючі моменти розвитку усієї системи.

- Сукупний прогрес суспільства даного ступеня історичного розвитку складається у вигляді балансу надбань і втрат прогресу. У векторі прогресу фіксується соціально-історичний потенціал суспільства. У цьому значенні можна говорити про об'єктивну передзаданість, надіндивідульно-системну спрямованість розвитку суспільства в цілому. З цим, безсумнівно, слід погодитися. Проте, прогресивні зміни в сучасних умовах все частіше ведуть до катастроф (екологічних, демографічних, техногенних та інших).

Це неминуче ставить проблему критеріїв соціально-історичного прогресу. Критеріями називають засоби переконання, прийоми (правила) доказу і мірила встановлення відповідності певних параметрів еталону оцінки, що вживається. У теорії прогресу розрізняють об'єктивні і суб'єктивні, загальні і часткові критерії поступального розвитку суспільства. Спроби їх застосування нерідко приводять до парадоксів. У ході одного з опитувань, проведених у 2003 році, самими щасливими назвали себе мешканці Нігерії. Рівень досягнутого щастя - тільки один із пропонованих критеріїв прогресу. Століттям раніше таким критерієм вважалася наявність у суспільстві «великих людей». Відома фраза Наполеона наголошувала: краще лев попереду череди баранів, ніж баран - на чолі зграї левів. Нашому часу не чужий критерій повернення до істинної духовності (релігії), росту знання (або числа осіб, що закінчили вуз), соціальної справедливості і рівності, технічної озброєності і зменшення в цілому залежності людства від природи. Останні показники вважаються об'єктивними критеріями прогресу.

У радянських теоріях прогресу його критеріями вважали ступінь оволодіння людиною стихійними силами природи і суспільства, розвиток продуктивних сил і конкретно - рівень продуктивності праці.

Очевидно, аналіз критеріїв прогресу неможливий без звертання до критерію «сутнісних сил» людського роду чи людства, що випливає з загальносистемної характеристики суспільства. Сутнісні сили людини мають не тільки індивідуальну, але і суспільно-колективну форму їх організації, прояву і розвитку. До них входять сили присвоєння і відчуження, поєднання і поділи праці, навички, кваліфікація, стимули і здібності людей і ще багато чого іншого, що розрізнено удосконалюється індивідами, і, врешті решт, об’єднуване історією в процесі їх суспільного відтворення. Відрізнити цивілізований ступінь історії від варварського критерію сутнісних сил людини цілком дозволяє. Сьогодні ясно, що всесвітня історія є процесом «виховання» людства - перетворення людини-варвара в цивілізовану людину. Вона поступово цивілізує людство і звужує місце варварства, при тому, що варваризація прогресу ще загрожує людству (варваризація екології, культури, політичного й економічного життя). Але цивілізаційна зрілість людства теж очевидна.

Сучасний прогрес суперечливий. Світ розщеплений на регіони, що лідирують в оволодінні наукоємкими технологіями, і регіони, периферійні стосовно них. Сучасні власники в області інформаційних технологій прагнуть монополізувати вигоди їх використання. Розвиток нових, інформаційних продуктивних сил спонукує цивілізованих людей розвивати свої фізичні й інтелектуальні сили і навички, підвищувати кваліфікацію і продуктивність своєї праці. Антиглобалізм відкидає мрії про допомогу (в прийдешньому перетворенні світу) з боку інформаційних монополістів; критикує він і тих, хто приймає циклічні спади і кризи в окремих галузях сучасного господарства за вираження системної кризи «світ-системного» капіталізму. І.Валлерстайн, один з ідеологів антиглобалізма, знаходить аргументи на користь концепції неминучого вичерпання потенціалу розвитку капіталізму і його прийдешній захід. «Сьогодні і на наступні 50 років наше завдання, - пише він, - полягає в побудові утопій…Нехай це буде кінцем хибної сучасності і початком, вперше, справжньої сучасності звільнення».

5. Історіософія про сенс історичного процесу. «Кінець історії». Структурна частина філософії історії, що займається пошуком відповіді на питання про сенс всесвітньої історії, називається історіософією (мудрістю історії). У рамках останньої склалися різні підходи до вирішення (інтерпретації) цієї проблеми. У самому загальному вигляді всі історіософські концепції можна підрозділити (за змістовною основою аргументів, що залучаються) на концепції емпіричного і трансцендентального характеру. Перші оперують реальною фактографічною базою історії, її повторюваними явищами і тенденціями, що спостерігаються, другі - певними абстрактно-теоретичними конструкціями, що мають непряме емпіричне підтвердження, але є раціонально обґрунтовані.

Характерною особливістю обох напрямків є загальна для них теза про розумність історії. Якщо людська історія – розумна, то в мінливому потоці подій філософ зобов'язаний «відкрити» чи знайти деяку прозору для розуму основу і ціль. Тому проблема сенсу історії пов'язується з: а) конкретним змістом історичного процесу як предметом історіософської рефлексії; б) розумною основою всього історично текучого, феноменального; в) метою чи кінцевим пунктом історичного марафону, у якому бере участь усе людство.

У зв'язку з цим, все багатоманіття існуючих у історіософії варіантів відповіді на питання про сенс історії, можна підрозділити на кілька типових, у залежності від змісту і характеру етапів становлення самої філософії історії. Слід враховувати, що філософія історії пройшла у своєму розвитку чотири етапи: 1) етап міфолого-релігійного моделювання історії; 2) класичний (від Дж.Віко і Гердера – до Гегеля і К.Маркса); 3) некласичний (від Ф.Ніцше і В.Дільтея – до К.Ясперса й А.Дж.Тойнбі); 4) постнекласичний (від Ф.Броделя і М.Фуко – до Л.М.Гумільова і Ю.Хабермаса).

На першому етапі ми зустрічаємось з міфологічною і релігійною інтерпретацією проблеми сенсу. Міфологічна філософія історії вбачає сенс історичних подій в аспекті причетності їх до першоджерела буття («вічному поверненні» до архетипу чи «золотого віку»), або у відтворенні архетипу в контексті сучасності. Релігійна версія сенсу історії полягає в реалізації божественного задуму про світ (народи і окрема людина) вільним людством. Царство небесне береться зусиллям (напругою усіх фізичних і моральнісних сил) людей і передбачає остаточне повалення сил зла. Історичний час повинен закінчитися, а йому на зміну прийде вічність, яка із трансцендентної величини, перетвориться в іманентну. Людство набуде сенс у Бозі як у своєму Творці і Промислителі. Іншими словами, історія має провіденціальний характер і есхатологічний (доля людства і сенс його буття будуть виявлені наприкінці часів) акцент.

Вслід за такою інтерпретацією настає черга поглядів, що орієнтуються на земне розуміння сенсу історії. Другий варіант вирішення проблеми сенсу можна назвати прогресистським, про що йшлось у попередньому питанні. Відповідно до філософсько-історичних уявлень класичного етапу, розвиток історії відбувається в напрямку постійного удосконалювання соціально-історичних систем, так само як і росту «внутрісистемних» чинників і перемінних: накопичення і зростання позитивних знань, зростання продуктивної сили праці й оптимізація супроводжуючих їх відносин, збільшення міри раціональності у відношенні людини і природи, збільшення організованості і стійкості соціуму, розвиток духовної культури. Однак, подібне розуміння прогресу внутрішньо суперечливе, оскільки припущення про досягнення поставленої перед людством мети (до якої і повинен «вивести» прогрес) передбачає «кінець» історії.

Для філософів історії некласичного етапу властива відмова від безумовного авторитету розуму, а значить і розумних основ історичного буття. Некласика відмовляється від глобальних узагальнень на користь більш конкретних висновків, як правило з життєво-екзистенційною специфікою. Тут теоретики припускають існування сенсу, але сам сенс історичного має підкреслено проблемний характер. Світова історія мислиться не як зв'язний рух людства по «сходах» прогресу, а як циклічне розгортання культурно-історичних світів (локальних цивілізацій). Їх інтеграція в єдине ціле можлива, але вона виникає не тільки на об'єктивній основі, але і з урахуванням суб'єктивних сподівань людей (вчення про «вісьовий час» К.Ясперса чи виконання «закону Бога» людьми за А.Дж.Тойнбі). Інша тенденція історіософської некласики акцентує увагу на боротьбі за сенс в умовах абсурду, не справжнього, відчуженого буття. Зокрема – у рамках ліберальної демократії і тоталітарних режимів ХХ ст.

Нарешті, світова історіософія останніх років (постнекласика) звернена до глобального, світосистемного ракурсу й акцентує свою увагу на проблемах глобалізації мультикультурних регіонів, діалогу цивілізацій, техніко-технологічній могутності людства, етико-нормативних параметрах життя всього співтовариства в умовах глобальних проблем, що загострилися.

Крім того, постнекласика значно посилила свій інтерес до проблеми «кінця історії», заявленої ще Гегелем. Вона розглядається в секулярних термінах і означає ідеологічний кінець історії (Ф.Фукуяма). Вважається, начебто людська історія зробила найбільш ефективну в соціально-політичному, господарському, технічному й антропологічному аспектах версію історії – західну. Інші історичні проекти – після розпаду СРСР і соціалістичного табору – більше не конкуренти західної (правової) ліберальної демократії, тому Історія досягла свого «кінця». Насправді ми бачимо активність, що підсилюється інших суб'єктів історії – Китаю, держав - представників ісламської цивілізації, Росії. А значить, проблема «кінця історії» так і залишається відкритою.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. II. Поняття соціального процесу.
3. IV. План навчального процесу.
4. Активний та пасивний типи адаптаційного процесу.
5. Актуальність курсу «Історіософія історії України».
6. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС. ДОКУМЕНТИ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ.
7. Видоутворення як основне явище еволюційного процесу.
8. Виникнення порівняльного історичного мовознавства
9. Виникнення порівняльного історичного мовознавства.
10. Вступ. Роль природно-історичного середовища і спадковості у формуванні і розвиткові людини
11. Глобальні проблеми та закономірності історичного процесу.
12. Гуманістична спрямованість цивілізаційного процесу.

Переглядів: 1786