Кінець XVIII – початок XX ст.).

Лекція 6. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій.

План.

1. Соціально-економічний і суспільно-політичний стан українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX століття.

2. Західноукраїнські землі під владою Габсбургів.

3. Буржуазні реформи в Росії і їх наслідки для України.

4. Україна на початку ХХ століття.

Література.

1. Верига В. Нариси з історії України. (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів, 1996.

2. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. – К.,1993.

3. Гуржій О. Українська козацька держава в II половині XVIII.: кордони, населення, право. – К.,1996.

4. Iсаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів,1996.

5. Iсторія української культури./Під ред. I. Крип’якевича. – К.,1994.

6. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя.- К.,1991.

7. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К.,1996.

8. Литвак Б. Переворот 1861 года в России. – М.,1991.

9. Нечкина М. День 14 декабря 1825 года. – М.,1985.

10. Смолій В. Гуржій О. Як і коли почала формуватися українська нація. – К.,1991.

11. Українська ідея. Iсторичний нарис. – К.,!995.

12. Формування модерної української нації .XIX-XX ст. – К.,1996.

1. Соціально-економічний і суспільно-політичний стан украïнських земель у складі Російськоï імперіï у I половині XIX століття.

З кінця XVIII ст. і до 1917 року украïнські землі були розділені між Російською імперією Романових (80% територіï) і Австрійською імперією Габсбургів (20%), які на початку XIX ст. знаходилися вже в стані глибокоï і універсальноï кризи феодально-кріпосницьких відносин, що були в них пануючими.

Адміністративно-територіальний устрій украïнських земель в цей час в Російськоï імперіï складався з дев’яти губерній: Киïвськоï, Волинськоï і Подільськоï на Правобережжі, Харківськоï, Чернігівськоï і Полтавськоï на Лівобережжі, Катеринославськоï, Херсонськоï і Таврійськоï на Півдні (Новоросіï). Тут мешкало біля 10 млн. населення, переважно украïнці, а також росіяни, євреï, поляки і інші. Основою економіки залишалося сільське господарство з пануючими феодально-кріпосницькими відносинами, які вже розкладалися. Поземельні (аграрні) відносини базувалися на поміщицькому землеволодінні, що було дворянською монополією і селянському (общинному) землекористуванні. Головною формою експлуатаціï кріпосних селян була панщина (відробіткова рента), яка мала тенденцію до зростання. Селяни-кріпаки працювали, примусово і безкоштовно, зі своєю тягловою силою і реманентом (знаряддями праці) частину тижня на панськиі землі, а себе утримували за рахунок праці на землі, яку поміщик виділяв з власних земельних володінь. Прагнучи підвищити прибутковість своïх господарств, поміщики йшли простим шляхом збільшення панщини, тим самим скорочуючи селянське землекористування і розоряючи селянське господарство. Замість очікуваних прибутків, поміщики змушені були значно більше витрачати на штат наглядачів і на утримання селян, які тепер працювали виключно на панщині (“місячина”). Запровадження “урочноï системи” (денних завдань польових робіт) і “місячини” свідчили про деградацію аграрних відносин, в основі яких лежало феодальне землеволодіння і селянське землекористування. Зникнення останнього приводило і до руйнаціï поміщицького господарства. Поміщики розорювались (більше половини поміщицьких маєтків у середині XIX ст. були закладені, тобто збанкрутілі), а селяни зубожіли. У селян, які становили більше 80% населення, вироблялися і закріплювалися негативні психологічні риси зневаження праці, лінності, апатіï, поширювалося пияцтво, крадіжки, розбій. Зрозуміло, про за таких умов продуктивність праці була дуже низькою, врожайність вражаюче малою, і тому голод стає характерною рисою життя. Селяни – основна продуктивна сила суспільства були абсолютно не зацікавлені в результатах своєï праці, вдосконалення агротехніки і агротехнологіï, меліораціï землі. Отже, феодально-кріпосницька система вже вичерпала себе і існувала за інерцією, штучно підтримувана самодержавством – диктатурою дворянства на чолі з царем.

Паралельно з цим деструктивним процесом йшов і інший – конструктивний: поширювались і міцніли товарно-грошові, ринкові відносини, які називають ще буржуазними або капіталістичними. В основі нових виробничих відносин, які вже домінували в Західній Європі, лежало застосування вільнонайманоï праці, яка стала основним товаром. Процес наймання є ринковою акцією: продавець пропонує свій товар – робочу (інтелектуальну) силу, а покупець (підприємець, капіталіст, бізнесмен) ïï купує. Наймана праця значно продуктивніша: виробник зацікавлений більше і якісніше працювати, бо більше за працю отримує. Переваги нового способу виробництва були безперечні, але паразитичний клас поміщиків-землевласників не міг і не хотів до них пристосовуватися і всіляко гальмував ïх поступ. Однак не було сили, яка б припинила цей об’єктивний процес.

В 30-40 роки XIX ст. в Росіï починається промисловий, або технічний, переворот, суть якого полягає в заміні ручноï праці машинним виробництвом і в формуванні двох нових соціальних класів: найманих робітників-пролетаріату і буржуазіï (підприємців – капіталістів). Цей процес вимагав наявності вільноï робочоï сили, що в умовах кріпосницькоï системи було проблемою, як і відсутність технічноï бази, тобто машин для оснащення фабрик і заводів. Це ставило російську промисловість в залежність від імпорту машин з-за кордону і гальмувало темпи промислового перевороту. І все ж, в 1861 році в Украïні діяло 2330 фабрик і заводів, що становило 15% усіх підприємств. Робітничий клас з 1800 до 1861 року виріс з 10 тис. до 210 тис. чоловік (74% з них були вільнонайманими, решта кріпосними-приписними), а клас буржуазіï – з 18 тис. до 104 тисяч.

В суспільно-політичному житті Украïни у I половині XIX ст. чітко виділяються дві тенденціï: пробудження національноï самосвідомості, яка започаткувала національно-визвольний рух, і початок соціального революційного руху – “декабризму”.

Ці процеси були частиною глобального визвольного руху (Європа, Америка, Азія), мали спільні риси і власні особливості. Так, у революційному русі декабристів, які боролися проти кріпосницькоï системи і самодержавства, рушійною силою був не “третій стан” (буржуазія, міські низи), а прогресивні представники дворянства. Вони виховувалися під впливом Великоï Французськоï революціï (1789 – 1794) і переможноï Вітчизняноï війни 1812 року. “Ми - діти 1812 року” говорив один з керівників декабристів Матвій Муравйов – Апостол. В 1816 році ними була створена перша в Росіï таємна революційна організація “Союз порятунку”, а в 1822 році в Петербурзі – “Північне товариство”, яким керував Микита Муравйов. В Украïні у тому ж році виникла ще одна таємна організація “Південне товариство” (м. Тульчин на Поділлі) на чолі з незламним патріотом полковником Павлом Пестелем. Декабристи прагнули засобом військового перевороту скинути самодержавство і знищити кріпосницьку систему. Але ïх повстання у Петербурзі 14 грудня 1825 року було швидко придушене новим царем Миколою I (1825 – 1855). Зазнало поразки і повстання Чернігівського полку в Украïні (на Киïвщині, біля Білоï Церкви) 29 грудня 1825 – 3 січня 1826 року під проводом С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна. Після придушення декабристського руху реакційний режим Миколи I набув обскурантськоï форми – “аракчеïвщини”.

Остаточна ліквідація автономіï Украïни, здавалося, назавжди знищила волю народу до самовизначення, до самостійного національного життя. Але на початку XIX століття почався процес, який у кінці ХХ віку завершився створенням незалежноï украïнськоï держави. Цей тривалий і трагічний шлях до свободи довів непереборну життєздатність украïнського народу і підтвердив істинність висновків видатного німецького філософа Йогана Готфріда Гердера (1744 – 1803), що дійсним носієм суверенітету є народ, а не його правителі.

Процес національного відродження, на думку вчених, має три основні періоди: перший – початковий, коли пробуджується національна самосвідомість, інтерес до історичних джерел і витоків, до мови і фольклору, народноï культури; другий – культурницький, або просвітницький, під час якого інтелектуальна і духовна еліта народу (інтелігенція) починає діяльність, спрямовану на поширення освіти і всебічний розвиток культури. Яскравим прикладом є створення і діяльність у 1846 – 1847 роках у Києві “Кирило-Мефодіïвського братства” на чолі з М.Костомаровим (1817 – 1885) і В.Білозерським. До товариства приєднався і геніальний поет та художник Тарас Шевченко (1814 – 1861). Третій період – політичний, характеризується усвідомленням необхідності і прагненням вести політичну боротьбу за самовизначення. Це період, коли виникають політичні партіï, консолідуються національно-визвольні сили, які ставлять за мету досягнення державноï самостійності. Украïнська історія XIX – поч. XX ст. переконливо ілюструє і підтверджує цю періодизацію.

2. Західноукраïнські землі під владою Габсбургів.

З 1772 року західноукраïнські землі входили до складу Австрійськоï імперіï і були найвідсталішою ïï частиною – “коморою економічних абсурдів”. Великі земельні латифундіï польських панів і селянське малоземелля та безземелля, зубожілість і рутинність селянського господарства, засилля німецьких і єврейських ремісників та торгівців були характерними рисами соціально-економічного життя “королевства Галіціï і Лодомеріï (Волині)”, як називавя цей край “клаптиковоï” імперіï Габсбургів. Але й він не стояв осторонь процесу національного відродження. Населення, яке за традицією називало себе “русинами”, а свою землю “руською”, зазнавало національного гніту і прагнуло визволення. Втративши еліту, ставши народом “хлопів і попів”, західні украïнці опинилися в скрутних умовах німецького і польського впливу, який гальмував формування національноï самосвідомості. І все ж, на початку 30-х років XIX ст. у Львові з’являються піонери національного руху, молоді, ідеалістично настроєні, патріоти. Кількість ïх була обмежена, але вони поклали початок могутньому процесу, який перетворив Західну Украïну у “П’ємонт” украïнського національно-визвольного руху. У 1832 році виник гурток, згодом названий «Руською трійцею». Його лідерами були М.Шашкевич, I. Вагилевич і Я.Головацький. Вони проводили енергійну організаційну і просвітницьку роботу у напрямку відродження, збирання і популярізаціï багатств народноï культури. Результатом ïх праці було видання в 1837 році альманаху “Русалка Дністровая”, а в 1846 р. було опубліковано “Вінок русинам на обжинки”.

Піднесення національно-визвольного руху в Західній Украïні відбулося під час “європейськоï революціï”, або “весни народів”. Весною 1848 року почалися революційні заворушення в Австрійські імперіï – масові селянські виступи і робітничі демонстраціï в містах. Особливоï гостроти антипоміщицька боротьба селян набула в Західній Украïні, де виступи переростали у селянські повстання. Саме тому імператор Фердінанд I 23 квітня 1848 року, видав маніфест, який скасовував кріпацтво у Галичині. Під впливом європейського буржуазно-демократичного і, зокрема, польського руху свідомі украïнці в травні 1848 р. у Львові заснували перший в історіï Украïни парламент -“Головну Руську Раду” на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. Над будинком парламенту вперше замайорив національний символ - жовто-блакитний прапор (гербові кольори князів Романовичів і міста Львова), почалося видання першого в історіï украïномовного тижневика “Зоря Галицька” і формування збройних сил – “карпатських стрільців”. Це були, безумовно, елементи украïнського державотворчого процесу. Влітку 1848 року украïнські представники прийняли участь у Слов’янському конгресі в Празі, а також у виборах до імперського парламенту – рейхстагу, куди потрапило 25 украïнських депутатів. Було проведено з’ïзд украïнських вчених, який заснував авторитетну просвітницьку організацію – “Галицько-руську матицю”; у Львові відкрито “Народний Дім”, в університеті – кафедру украïнськоï мови і літератури, яку очолив Яків Головацький. Але восени 1848 в Австрійській імперіï починається наступ контрреволюціï, яка у 1849, спираючись на допомогу “жандарма Європи” – Російську імперію, спромоглася придушити революційний рух і втримати монархію. Майже всі завоювання західних украïнців було відібрано, але досвід національно-визвольноï боротьби і державотворчості залишився безцінним історичним скарбом. Саме він надихав патріотів, які активізували просвітницьку, а пізніше і політичну діяльність у II пол. XIX – на початку ХХ століття. В 1868 році група студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створила у Львові товариство “Просвіта”, діяльність якого і сьогодні для украïнства має неперевершене значення. В 1873 році, знов таки у Львові, виникло науково-літературне товариство ім. Т.Шевченка – відоме у всьому світі як “НТШ” – справжня академія наук Украïни. Початок політичного періоду національного відродження України ознаменувало виникнення в 1890 р. у Львові першоï політичноï організаціï – Украïнськоï радикальноï партіï, яку очолювали Iван Франко і Михайло Павлик.

3. Буржуазні реформи в Російській імперіï і ïх наслідки для Украïни.

Криза феодально-кріпосницькоï системи в Російській імперіï досягла апогею в період Кримськоï війни 1853 – 1856 років. Росія зазнала ганебноï поразки у війні з передовими капіталістичними краïнами – Англією та Францією. Попри масовий героïзм захисників Севастополя у 1854 – 1855, російська армія була розбита у Криму, і Росія підписала принизливий Паризький мир. В 1855 році несподівано помер цар Микола I (1825 – 1855), можливо отруïвся, не витримавши приниження поразки. Його син і наступник, освічений і ліберально вихований Олександр II (1855 – 1881) в 1856 році у Москві публічно заявив: “Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу.” Почалася тривала підготовка до скасування кріпосного права.

19 лютого 1861 року імператор Олександр II підписав Маніфест про звільнення поміщицьких селян, які становили приблизно половину усього селянства, від кріпацтва. Головними причинами селянськоï реформи, яку діякі вчені кваліфікують як переворот, були такі: універсальна криза феодально-кріпосницьких відносин, “криза верхів”, розорення та зубожіння селян, значне падіння ïх життєвого рівня і посилення протесту селянських мас, яке проявлялося у зростанні заворушень, виступів і “бунтів”, особливо в 1859 – 1861 роках, а також поразка імперіï у Кримській війні, що різко погіршило ïï соціально-економічний стан. (Див. Б. Литвак. Переворот 1861 года: почему не реализовалась реформаторская альтернатива. – М., 1991).

Селянська реформа проводилося на основі цілого пакету “Положень”, які охоплювали усі місцевості Російськоï імперіï, поземельні відносини, викуп землі і пореформений устрій селян. Згідно з положеннями поміщицькі селяни отримували особисту волю, землю за викуп і формальну незалежність від поміщиків. Але зберігалося поміщицьке і общинне (селянське) землеволодіння, державний і поміщицький контроль над селянами. Поміщики виділили селянам за баснословний викуп, який майже у 4 рази перевищував ринкову вартість, найгірші землі – “пісочки”, що були далеко від села і не в одному місці – “черезсмужжя”, при чому земля виділялась не окремим селянам, а усій селянській общині, в якій зберігалася, аж до 1903 року, кругова порука. В результаті реформи селянське землеволодіння в Украïні скоротилося майже на 30%, а самі селяни опинилися у стані “тимчасовозобов’язаних” і примушених відробляти свій величезний борг на поміщицьких землях (так звані “відробітки”, “відрізки”, “iздольщина”, “iспольщина”) та платити протягом 49 років проценти державі. Ці рудименти феодально-кріпосницькоï системи зберігалися на більшій частині Украïни аж до революціï 1905 – 1907 років. Правда, на Правобережній Украïні, де більшість поміщиків була поляками, які приймали участь у національному русі, царський уряд намагався привернути селян на свій бік, і тому постановив збільшити селянські земельні наділи на 20%, зменшити викупні платежі на 20% і припинити стан “тимчасовозобов’язаності” не в 1883, а в 1863 році.

В цілому ж, характер селянськоï реформи можна визначити як буржуазний, що відкрив шлях для ринкових відносин і застосування найманоï праці, і одночасно грабіжницький, бо маси селян втрачали землю, розорювались і поповнювали ряди сільськогосподарського пролетаріату.

В 1863 році були звільнені удільні селяни, які належали царській родині, а в 1866 році – державні. В 1864 році в Росіï почали проводитися і інші буржуазні реформи. Зокрема, була здійснена земська реформа, яка уперше запроводжувала місцеве самоврядування – земства, і судова реформа, що передбачала появу суду присяжних і судову змагальність (прокуратура-адвокатура). В 1870 році була проведена міська реформа, в результаті якоï з’явилося міське самоврядування (міські думи і управи), а в 1874 – військова реформа, що запроваджувала загальну військову повинність та модернізувала царську армію і флот. Однак, незважаючи на глибокі зміни, що відбулися в результаті реформ 60-70-х років XIX cт., в Росіï залишалися міцні пережитки (анахронізми) минулого: самодержавство, поміщицьке і общинне землеволодіння, становість суспільства, відсутність трудового законодавства і прав людини. І все ж, здійснення буржуазних реформ значно прискорило соціально-економічний розвиток Росіï і Украïни, сприяло посиленню суспільно-політичних і національних рухів в імперіï, яка перетворювалася з феодальноï в буржуазну монархію.

Пореформена економіка Украïни характеризується широким застосуванням найманоï праці та капіталістичною індустріалізацією. В сільському господарстві стали помітними риси капіталізму: наймана праця, диференціація (розшарування) селянства, механізація праці, регіональна спеціалізація та комерціалізація його.

Площа орних земель зросла з 20 млн. десятин у 1860 році до 30 млн. – у 1900, збільшився майже удвічі загальний збір зернових і в півтора рази – врожайність. В Украïні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% - пшениці, 10% - кукурудзи. 90% експорту пшениці імперіï припадало на Украïну. Однак середньорічний рівень споживання хліба в Украïні, яку називали житницею Європи, був майже у 2 рази нижчий, ніж у Німеччині. Низький життєвий рівень украïнців, гостре безземелля і малоземелля спонукали ïх до переселення. Саме в цей час почалася масова еміграція на Далекий Схід, куди в кінці XIX – на початку ХХ ст. переселилися майже 2 млн. украïнців, які освоювали землі тихоокеанського узбережжя Росіï, утворивши так званий “Зелений Клин”. Одночасно, близько 500 тисяч західних украïнців емігрували в Америку, поклавши початок численній діаспорі.

Особливо разючі зміни відбулися в промисловості. В результаті капіталістичноï індустріалізаціï та модернізаціï Украïна стає важливою індустріальною базою Російськоï імперіï. В Украïні в кінці XIX ст. видобувалося 70% кам’яного вугілля імперіï, 57% - залізноï руди, 45% марганцевоï руди, вироблялося більше 50% сталі і майже 80% рейок. Виникли нові індустріальні райони: Донецький вугільний басейн і Криворізький залізнорудний. В 1869 році валлійський підприємець Джон Хьюз (Великобританія) побудував великий, чудово обладнаний металургійний завод, навколо якого виросло селище Юзівка (з 1924 року – Сталіно, з 1961 – Донецьк). В цей час почалося грандіозне залізниче будівництво. Залізниці були синтетичною галуззю, яка не тільки сприяла розвитку комунікацій, але й стимулювала піднесення гірничодобувноï, металургійноï, машинобудівноï та лісовоï промисловості. Перша залізниця в Украïні була побудована у 1865 році, і пов’язувала містечко Балта, де концентрувалося украïнське збіжжя, з найбільшим морським портом Росіï – Одесою. Ïï довжина становила усього 219 км. В 1900 році залізниці Украïни тягнулися вже на 8,5 тис. км. Значно зросла і кількість промислових робітників. Якщо в 1860 році ïх було 86 тисяч, то в 1895 році більше 200 тисяч. Відповідно зростало і міське населення Украïни, яке в 1897 році становило 13% від загальноï чисельності. В Украïні в кінці XIX ст. налічувалося 113 міст, найбільшими з яких були Одеса, Киïв, Харків та Катеринослав. У національному складі переважну більшість становили украïнці (73%), але швидко зростала чисельність росіян (12%) та євреïв (8%). Особливостями капіталістичноï індустріалізаціï було те, що державні (казенні) інвестиціï значно переважали приватні; спостерігалися баснословно високі темпи зростання промисловості (“бум”), однак розміщення і розвиток окремих галузей промисловості йшов нерівномірно. Дуже важливою в економіці Украïни була роль іноземного капіталу, який, з одного боку, прогресивно впливав на ïï розвиток – розширював обсяг і збільшував робочі місця – а з другого – стримував вітчизняне підприємство, по-хижацькому експлуатував природні і людські ресурси, позбавляв краïну прибутків, які вивозилися за кордон. І, нарешті, Украïна була для імперіï, насамперед, джерелом сировини (70% імперського видобутку), тоді як готовоï продукціï вона випускала усього 15%. Це було невипадково. Економічна політика імперіï у відношенні до Украïни може бути схарактеризована як колоніальна. В.Ленін у 1914 році це чітко сформулював: “Украïна стала для Росіï тим, чим для Англіï була Iрландія, яка нещадно експлуатувалася, не отримуючи нічого натомість”. Оскільки ціни на украïнську сировину були низькими, а вартість російських готових товарів була надзвичайно високою, то, в результаті цієï різниці, капітали нагромаджувалися в центрі імперіï, а Украïна позбавлялася своïх потенційних прибутків.

Прискорений соціально-економічний розвиток у пореформену епоху наштовхнувся в імперіï на численні феодальні пережитки, що викликало піднесення суспільно-політичного і національного руху. В цей час проводжувався селянський рух за землю і виник та посилився робітничий рух. Але провідним в Росіï і Украïні з 60-х років XIX ст. стає народницький рух. Народники, які в 1876 році об’єдналися в революційну організацію “Земля і воля” ставили за мету підняти в Росіï народну революцію і після ïï перемоги, спираючись на селянську общину, побудувати соціалістичне суспільство. Теоретики і ідеологи народництва М.Чернишевський, П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов помилково вважали капіталістичний розвиток для Росіï регресом, ідеалізували селянську общину і не бачили соціальноï і політичноï бази царату, доводячи, що імперська держава “висить у повітрі”. Це були ідеï утопічного соціалізму. Але самовіддана боротьба народників, серед яких виділялись О. Михайлов, Г. Плеханов, С. Перовська, А. Желябов, Я. Стефанович, М, Фроленко зазнала рішучоï поразки. Ïхні ідеï і засоби боротьби виявилися хибними. Ні “ходіння в народ”, ні “поселення в народі”, ні індивідуальний терор не наблизили революці, а скоріше навпаки. Вбивство народовольцями 1 березня 1881 р. ліберального царя Олександра II, який мав в цей день підписати проект російськоï конституціï, привів до “контрреформ” і реакційноï політики його сина – царя Олександра III (1881 – 1894).

Одночасно поширювався і ліберальний рух, в якому приймали участь ліберали-земці з різночинців, інтелігенціï, поміщиків. Вони створили “м’яку” опозицію царизму з метою встановлення в Росіï конституційноï монархіï шляхом ліберальних реформ. Особливо активні були чернігівські земці, очолювані I. Петрункевичем та О. Ліндфорсом.

Важливою рисою суспільно-політичного житяя Росіï і Украïни у II пол. ХIХ ст. було поширення марксизму. Відомий німецький філософ і політ-економ Карл Маркс (1818 – 1889) здійснив близкучий аналіз капіталістичного засобу виробництва, але зробив хибний політичний висновок про неминучу перемогу комунізму шляхом пролетарськоï революціï і встановлення диктатури пролетаріату. Утопічна комуністична теорія К. Маркса захопила розум мільонів робітників і значноï частини європейськоï інтелігенціï. Безумовно, вона сприяла зародженню світовоï соціал-демократіï, яка сьогодні є провідною політичною течією. Сучасна соціал-демократія не заперечує приватноï власності, як це роблять комуністи, а сприяє створенню соціально орієнтованоï ринковоï (капіталістичноï) економіки в країнах, де вони, в результаті загальних виборів, прийшли до влади.

У другій половині XIX ст. в Украïні значно посилився національно-визвольний рух, причинами якого було прискорення процесу формування украïнськоï націï, завершення промислового перевороту і зміцнення капіталістичних відносин, піднесення революційно-демократичного руху, а також посилення русифікаціï. Так, царський уряд виплачував чиновникам і вчителям 20% надбавку до заробітноï плати “за обрусение края”. В 1863 році міністр внутрішніх справ Росіï П.Валуєв видав циркуляр, яким заборонив видання книжок украïнською мовою, а також діяльність недільних шкіл. В 1876 році “Емським” указом Олександр II заборонив не тільки видання, але й ввіз з-за кордону (з Австро-Угорськоï імперіï) украïнськомовноï літератури.

Всередині XIX ст. украïнський національно-визвольний рух вступив у культурницьку, або просвітницьку стадію. Нове покоління украïнських патріотів (В. Антонович, М. Драгоманов, О.Кониський, П. Чубинський, Т.Рильський) вважало, що загальна народна освіта, розквіт культури забезпечать досягнення свободи і соціального прогресу. В.Антонович писав: “…єдина зброя, яку ми бажаємо дати нашому народові, це не ніж, не коса – а совість і наука”. (Див. В.Б. Антонович. Моя сповідь. – К., 1995). Цих молодих людей називали “хлопоманами”, або “украïнофілами”. В 1859 році колишні кирило-мефодіïвці М.Костомаров, В.Білозерський, П. Куліш у Петербурзі створили культурницький гурток, який отримав назву “Громада”.У тому ж році аналогічний гурток на чолі з В.Антоновичем виник у Києві, а потім у Харкові, Чернігіві, Полтаві, Одесі і в інших губернських містах Украïни. Петербурзька громада у 1861 – 1862 рр. почала видання першого украïнського журнала “Основа”, який став центром пробудження і зміцнення украïнськоï національноï самосвідомості. Ця активність украïнців викликала занепокоєнність реакційних кіл Росіï і спровокувала Валуєвський циркуляр 1863 року, за яким громади були заборонені. Тільки через 10 років громадівський рух відновився. В 1873 році у Києві була заснована “Стара громада”, де чільне місце належало талановитому і енергійному Михайлові Драгоманову (1841 – 1895), і низка “молодих громад”. В цей час в громадівському русі з’являються нові риси, пов’язані, насамперед, з діяльністю М.Драгоманова. Під впливом революційних ідей народників і марксистів М.Драгоманов намагався політизувати громади, спрямувати ïх на боротьбу за соціальні і національні інтереси Украïни. Фактично це були паростки ідей украïнського соціалізму. М.Драгоманов був першим, хто висунув ідею автономіï Украïни у складі майбутньоï демократичноï Російськоï федераціï, і за неï, писав він: “простому народу на Украïні не обійтись без оружного бою і повстання революціï”. (Див. П. М. Федченко. Михайло Драгоманов. – К., 1991). Зрозуміло, що в царській Росіï за такі думки і діï його чекало покарання, тому в 1876 році він емігрував до Швейцаріï, де на початку 80-х років видавав журнал “Громада”, а з 1889 року став професором історіï Софійського університету в Болгаріï. Під впливом соціалістичних і національних ідей М.Драгоманова у 90-ті роки XIX ст. починається політизація украïнського національно-визвольного руху, яка пов’язана з діяльністю “cвідомих украïнців”. Ïхня перша таємна організація була створена у Харкові в 1891 році і називалася “Братство тарасівців”, філіï якої виникли у Києві, Одесі, Полтаві (усього в 10 містах). Провідними членами братства були О.Русів, I.Липа, Б.Грінченко, М.Міхновський, які уперше висловили ідею самостійності Украïни – “…самостійна, суверенна Украïна, соборна, ціла і наподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класовоï боротьби”. Досягнення цієï мети планувалося “не вогнем та мечем”, а “духом та розумом”. Незважаючи на декларовані мирні методи боротьби, царська поліція у 1893 році розгромила братство, покаравши його членів. Репресивно-каральна влада в Російській імперіï на деякий час загальмувала украïнський національно-визвольний рух, центр якого у 90-ті роки XIX ст. переміщується у Західну Украïну, де були більш сприятливі умови для його поширення. З цього часу західноукраïнські землі називають П’ємонтом (Північна Iталія – база італійського національного руху) украïнського національного відродження. Тут, як і в Східній Украïні, ще з 60-тих років, посилився національний рух, який стає провідною тенденцією суспільного розвитку. В 1868 році у Львові, а потім і по всій Галичині, виникло культурницьке товариство “Просвіта” на чолі з галицьким композитором Анатолем Вахнянином, традиціï діяльності якого зберігаються і сьогодні. А в 1873 р. у тому ж Львові було засновано Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке 1893 року реорганізовано в Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ), ставшим неофіційною украïнською академією наук. Політизація національного руху на західноукраïнських землях привела до виникнення першоï в історіï Украïни політичноï партіï. Це була Украïнська радикальна партія (УРП), яку створили і очолили Iван Франко (1860-1916) та Михайло Павлик. Під впливом М.Драгоманова вони намагалися поєднати боротьбу за соціалізм з украïнськими національними проблемами, прийшовши до постулату політичноï самостійності Украïни. В кінці XIX ст. виникли ще дві політичні організаціï: Народно-демократична партія та Украïнська соціал-демократична партія.

4. Украïна на початку ХХ століття.

В кінці XIX – на початку ХХ ст. в світовій економіці відбулися важливі зміни: капіталістичні відносини стадіï вільноï конкуренціï переросли в стадію монополістичного капіталізму. Англійський інтелектуал Дж.Хобсон в своïй книзі “Iмперіалізм”, яка вийшла в 1902 р., називав ïï імперіалістичною. Російський соціал-демократ, теоретик і практик більшовизму В.Ульянов-Ленін (1870 – 1924) використав його термінологію та дефініціï, і в 1916 році опублікував працю “Империализм как высшая стадия капитализма”, в якій глибоко і коректно проаналізував ознаки монополістичного капіталізму, але, на відміну від Дж. Хобсона зробив хибні і, як довела історія, згубні для народів Російськоï імперіï, висновки. (Див. Пол Джонсон. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. В 2-х т. – т. 1. – М., 1995). В. Ленін помилково вважав, що монополістичний капіталізм є вищою і останньою стадією капіталістичних відносин, стадією загнивання і вмирання, передднем соціалістичноï революціï, яка, в умовах нерівномірного розвитку різних краïн, може перемогти в одній, а не в більшості, як доводив К.Маркс, краïні. І такою краïною, що була найслабшою ланкою в імперіалістичній системі, на думку Леніна, була Росія. Леніну і його партіï більшовиків в 1917 році вдалося захопити державну владу і почати грандіозний соціальний експеримент по збудуванню комуністичного суспільства, що закінчився великою трагедією. Але цей негативний досвід народів колишньоï Російськоï імперіï, виявився корисним, бо показав шлях, яким не можна йти. Ігнорування приватноï власності, індивідуального підприємництва, заповзятливості та ініціативи, товарно-грошових відносин неодмінно приводить до порушень прав людини, підкорення ïï державою і закінчується втратою свободи як людиною, так і суспільством. Історія довела , що вільне суспільство може знайти рішенння і вийти з глухого кута монополізаціï. Після “великоï кризи” 1929 – 1933 років, спочатку США, а потім і інші індустріальні краïни, де не було встановлено тоталітарних режимів, знайшли антимонопольні конструкціï, які забезпечили перехід до постіндустріальноï стадіï капіталізму, а потім і до “народного капіталізму”, або до соціально орієнтованоï ринковоï системи, тобто реального, а не утопічного соціалізму. (Див. С.В. Кульчицький. Нотатки про украïнські революціï. – К., 2001).

Однак на початку ХХ ст., в період гостроï економічноï кризи 1900 – 1903 років, в Росіï дійсно почався процес створення монополістичних об’єднань – синдикатів, таких як “Продамет”, “Продвугілля”, “Продвагон” і інших, які монополізували виробництво і продаж певноï продукціï, що блокувало конкуренцію і забезпечувало монопольно високі прибутки ïх власникам. Вони не повинні були дбати про боротьбу за покупця, тому вдосконалення техніки і технологіï, підвищення якості продукціï ïх не турбувало. Зрозуміло, що таке явище гальмувало технічний і суспільний прогрес та загострювало соціальні суперечності. До того ж, концентрація і монополізація промисловості супроводжувалася концентрацією капіталу, злиттям банкового капіталу з промисловим, створенням фінансового капіталу й фінансовоï олігархіï. Монополізація стала універсальною, всесвітньою і привела до критичного загострення суперечностей між монополіями різних краïн, які почали смертельну боротьбу за джерела сировини, ринки збуту і територіальний переділ світу. Прикладом можуть служити англо-бурська війна в Південній Африці у 1899 – 1902 роках, американо-іспанська війна 1898 – 1902 рр., та русько-японська війна 1904 – 1905 років.

Украïна, як складова частина Російськоï імперіï, втягувалася у ці процеси та конфлікти і відчувала усі соціально-економічні, політичні та духовні наслідки. Стають характерними масові робітничі і селянські рухи (1900 – 1903), наростає національно-визвольна боротьба. Вона набуває більшоï організованості і цілеспрямованості в зв’язку з оформленням украïнських політичних партій. В січні 1900 року у Харкові була заснована перша в Східній Украïні політична організація – Революційна украïнська партія (РУП). Оскільки вона об’єднувала різних за політичними поглядами людей, то дуже скоро постала гостра проблема розмежування: в 1902 році відкололася націоналістична частина членів на чолі з Миколою Міхновським, які проголосили створення Украïнськоï народноï партіï; в 1904 р. група членів, очолюваних М.Меленевським створила Украïнську соціал-демократичну спілку. В 1905 році решта членів РУП перейменувала себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якоï стали Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Окрім цих партій, в 1905 році виникли також Украïнська радикально-демократична партія та Украïнська партія соціалістів-революціонерів. Хоча всі вони були нечисленними і ідейно між собою ворогували, ïхня діяльність сприяла піднесенню національно-визвольноï боротьби, особливо в умовах першоï російськоï революціï 1905 – 1907 років. “Кривава неділя” 9 січня 1905 року стали претекстом (приводом) до революціï, яка набула буржуазно-демократичного характеру і привела, незважаючи на поразку, до певноï лібералізаціï царського режиму. В період ïï кульмінаціï, 17 жовтня 1905 року цар Микола II (1894 – 1917) видав “Маніфест”, який став фактично першою Конституцією Росіï. Згідно з ним, піддані отримували громадянські і національні права, скликався парламент (Государственная Дума), обмежувалося самодержавство. З’явилися численні украïнські видавництва (18), товариства “Просвіта”, творчі об’єднання, кооперативи. В I Державній Думі украïнські депутати створили украïнську думську громаду, яка вперше офіційно висунула вимогу національноï автономіï Украïни. В 1906 році почалося здійснення аграрноï (столипінськоï) реформи, метою якоï було знищення общинного землеволодіння і запровадження фермерського (хуторського, відрубного) господарства. Держава також ініціювала масове переселення селян на Схід імперіï, але залишила недоторканим поміщицьке землеволодіння, що стало головною причиною наступних революційних потрясінь. 3 червня 1907 р. царський уряд розігнав II Думу, чим фактично здійснив державний переворот, що означав поразку революціï. Вона не досягла своєï мети: не було знищено самодержавство і поміщицьке землеволодіння. Постреволюційна реакція знову започаткувала антиукраïнську політику.

Імперіалістичні суперечності, які загострювалися, привели на початку ХХ ст. до розколу світу на два ворожих блоки: Антанту ( Франція, Англія та Росія) та Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туречччина і Болгарія), між якими 1 серпня 1914 року спалахнула перша світова війна. Оскільки Украïна була ще з XVIII ст. поділена між Австрією та Росією, то тепер вона опинилася у двох ворожих таборах, і украïнці, які були мобілізовані у російську (біля 3 млн.) і австрійську (250 тис.) арміï, примушені були вбивати один одного за интереси імперіï, які пригнічували ïх. До того ж, західноукраïнські землі стали одним з головних театрів воєнних дій, які вщент руйнували ïх економіку і екологію. Ця трагедія украïнського народу стане важливим фактором украïнськоï націънальноï революціï 1917 – 1920 років.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Радянська доба.	\|	Лекція 11. Сучасна Україна (1991 – 2005 рр.).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.