• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕМА 3. ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ В РОБОТІ ПСИХОЛОГА. ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ І СПОКУСИ ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ. ОПЛАТА ПСИХОЛОГІЧНИХ ПОСЛУГ

Основні етичні принципи в роботі психолога

Етичні принципи є оціночними судженнями, що дозволяють регламентувати і контролювати діяльність фахівців різних галузей. Етичні принципи психолога, що описані в етичному кодексі психолога, і є обов'язковими для усіх психологів-практиків.

Умовно можна виділити два основні рівні етичних принципів в психології (по Вачкову И.В, Гриншпун И.Б., Пряжникову Н.С.):

1. Очевидні(самоочевидні), і навіть в чомусь «банальні» принципи, типу «не кричи на клієнта», «не бий клієнта», «не плюй в клієнта», «не наноси йому каліцтв» і т. п. Такого роду правила є само собою зрозумілими, але, на жаль, іноді і вони порушуються. Наприклад, психолог-консультант невиправдано ображає клієнта, доводячи його до істерики, або використовує в деяких випадках абсолютно не адекватні методи.

2. Етичні принципи, що традиційно виділяються. У психології на сьогодні немає єдиної, загальновизнаної системи етичних принципів, хоча спроби створення таких систем неодноразово робилися і робляться. На підставі аналізу і узагальнення різних етичних систем можна виділити етичні принципи, що найчастіше згадуються, і оскільки ці принципи в первинному звучанні іноді викликають питання, є сенс деякі з цих принципів прокоментувати.

1. Не зашкодь! Стосовно багатьох напрямів практичної психології (наприклад, до практики професійного консультування) цей принцип стосується швидше очевидного рівня, це як само собою зрозуміле. Було б дивно, якби профконсультанти звітували за свою роботу тим, скільком людям вони «не зашкодили». Оскільки професійне самовизначення по суті своїй конструктивне, на відміну від психіатрії і психотерапії, де успіхом вважається навіть стабілізація захворювання, то для профконсультанта можна було б позначити цей принцип трохи інакше: зроби краще!

2. Не оцінюй! Оскільки взагалі без оцінок (у тому числі і позитивних) працювати неможливо, іноді цей принцип уточнюють: «не навішуй ярликів». Але можна було б сказати ще простіше: не вимовляй негативних оцінок вголос! А ще краще, - так організувати роботу, щоб на якомусь її етапі сам клієнт, що «прозрів», почав розповідати про свої недоліки, а психолог-консультант ще б і пояснював йому, що, мовляв, «не все так вже і погано».

3. Приймай людину такою, якою вона є. Цей принцип потребує особливого коментаря. Л. А. Петровська, аналізуючи підходи К. Роджерса, пише: «Коли у Роджерса йдеться про таку установку терапевта, як «безумовне позитивне прийняття», слід мати на увазі, що вона стосується почуттів до клієнта і зовсім не припускає схвалення усієї його поведінки. Мається на увазі визнання права на яку завгодно гамму власних почуттів без ризику втратити повагу психолога, терапевта».

При цьому людина (клієнт) може мати дійсно огидні якості і «безумовне позитивне прийняття» такого клієнта виглядало б просто самообманом (у К. Роджерса тому і сказано — «не припускає схвалення усієї його поведінки»).

У слов‘янській традиції слово «приймати» зобов'язує до багато чого. Наприклад, в тлумачному «Словнику російської мови» С. И. Ожегова (1975) наводяться такі значення цього слова: «погодитися з чим-небудь, поставитись позитивно»; «визнати». Але в українській мові є і інше слово — «зрозуміти», що не завжди припускає «визнання» і «позитивного ставлення», наприклад, «зрозуміти» негідника.

Тому ми вважаємо, що простіше (щоб уникнути всіляких непорозумінь і спекуляцій при «тлумаченні») було б дещо переформулювати цей принцип: «Психолог просто зобов'язаний зрозуміти кожного клієнта», що довірився.

Крім того, деякі відомі психотерапевти, наприклад, В. Франкл, закликають допомагати людині в «самотрансцендентності», тобто в тому, щоб забезпечувати для неї умови «виходу за рамки самого себе», а не просто залишатися такою, якою вона вже є. «Якщо ми прийматимемо людей такими, які вони є, ми зробимо їх гірше, — говорить В. Франкл, — Якщо ми поводитимемося з ними як з тими, ким вони хочуть бути, то ми приведемо їх туди, куди їх слід привести». Уся логотерапія орієнтована на це: «бути — могти». Як бачимо, проблема «прийняття» і «розуміння» іншої людини не така вже і проста.

4. Дотримуйся професійної таємниці (принцип конфіденційності). Але і цей принцип не слід розуміти буквально. Наприклад, в умовах роботи профконсультанта в школі все-таки доводиться повідомляти певні результати своєї роботи (найзагальнішого плану) адміністрації, яка також має право знати, що саме робить психолог-консультант з ввіреними їй (адміністрації) учнями. Проте категорично забороняється повідомляти відомості про школярів, які можуть нанести їм хоч найменшу шкоду, навіть тоді, коли самі школярі заявлятимуть, що їм «все одно, що про них розповідатимуть».

Але щоб розібратися, що може нанести шкоду клієнтові і що не завдасть йому шкоди, потрібний досвід і професійне «чуття».

5. Поважай своїх колег по роботі, їх право на професійну творчість і самостійний вибір методів роботи. Критика і дискусії повинні проводитися аргументовано, тактовно і конструктивно. Ідеальний варіант конструктивної критики — допомогти своєму колезі з доки ще недосконалої нової методики (чи психолого-педагогічного прийому) зробити щось ефективне і цікаве. Але на це не кожен здатний, оскільки в цьому випадку доведеться здолати в собі заздрість стосовно того, хто «наважився творити», а також вийти за рамки існуючих стереотипів роботи, і навіть в слабкій на даний момент часу ідеї зуміти побачити перспективні моменти.

6. Не з'ясовуй стосунків з колегами по роботі у присутності клієнтів і тих, хто навчається. Звичайно, якщо таке з'ясування проводиться з Вами в грубій формі, то клієнт (чи учень, студент) зрозуміє, що Вас ображають, але і довіра до Вас також може дещо знизитися, оскільки Ви допускаєте стосовно себе таке звернення. У будь-якому разі насамперед слід відвести свого колегу в інше приміщення, з очей клієнта.

7. Принцип професійної компетентності: не передавай складні психологічні методики непідготовленим фахівцям і сам не використовуй методики, якими в належному ступені не володієш. Якщо ж виникає необхідність підключити до своєї роботи колег-суміжників (зацікавлених педагогів, соціальних працівників тощо), то психолог повинен підготувати їх до самостійного використання деяких своїх методів і повністю відповідати за коректність їх застосування в роботі.

8. Дотримуйся міри взаємного одкровення з клієнтом, не дозволяй йому розповідати про себе найпотаємніші свої таємниці (у кожної людини завжди повинен залишатися хоч невеликий тайничок душі, недоступний нікому), а також сам зберігай деяку дистанцію з клієнтом, інакше можна втратити його повагу і довіру.

9. Не віднімай у клієнта права самому відповідати за свої права і вчинки. Найважливішою метою психологічної допомоги є не просто вирішення конкретної проблеми клієнта, але прагнення сформувати у нього здібності і почуття відповідальності за свою долю. Тільки у тому випадку, коли клієнт явно не готовий до такої відповідальності (чи психолог усвідомлює, що він сам не готовий в цьому допомогти клієнтові), то тільки тоді психологові доведеться узяти основну відповідальність за рішення, що приймаються, на себе. Але і ця відповідальність реально не замінює відповідальність самої людини за своє життя. Адже не психологові ж доведеться «тримати відповідь перед Самим Господом Богом» або перед Своєю Совістю.

10. Не виставляй свої знання напоказ, прагни допомагати клієнтові спочатку самостійно формулювати ті або інші положення і висновки. Конкретно цей принцип може проявлятися хоч би в тому, що психолог повинен миттєво замовкати кожного разу, коли клієнт захоче щось сказати, навіть тоді, коли сам психолог «ще не договорив», і тоді, коли клієнт хоче сказати «якусь дурницю».

11. Не дезінформуй клієнта. Іноді психолог заради «збереження честі мундира» або заради «підтримки свого» іміджу говорить про те, чого сам не знає, боїться зізнатись в раніше сказаній неправді тощо. Це може привести до прийняття клієнтом невірних рішень і сильно ускладнити для нього життя. Але в психологічному консультуванні виникають ситуації, коли «відверта правда» (наприклад, «правда, сказана в очі») можуть сильно травмувати клієнта і ускладнити для нього життєву ситуацію. Цей принцип (відмова від дезінформації клієнта) вступає в деяке протиріччя з іншими важливими принципами, наприклад, з принципом «Не зашкодь!», чи з принципом «Не оцінюй клієнта!» («Не навішуй на клієнта ярликів!»). Цей принцип перегукується з іншим принципом: «Не обманюй клієнта». Цікаво, що далеко не усі мислителі минулого відкидали «необхідну брехню».

Наприклад, відомий філософ епохи Просвітництва X. Вольф вважав, що якщо людину змушують брехати обставини, і така брехня не завдає шкоди іншій людині, то вона цілком виправдана.

А.Шопенгауер називав наполегливе заперечення необхідної брехні «жалюгідною латкою на одязі убогої моралі». При цьому, вирішити проблему правди і брехні на сьогодні навряд чи можливо, і це одне з актуальних завдань сучасної психології. Але психологові-практикові все-таки доводиться вирішувати такі завдання у своїй роботі, і головною умовою правильного рішення є тут не якісь однозначні рекомендації, а розвинена професійна совість, ґрунтована на досвіді і загальному розумінні ситуації.

12. Дотримуйся принципу добровільності участі клієнта в психологічних процедурах. Повна реалізація цього принципу, наприклад, в умовах школи може привести до того, що у звичайного(не надталановитого!) психолога значна частина учнів просто не приходитиме на психологічне і профорієнтації зайняття (занадто велика для школярів спокуса «добровільно» зайнятися чимось іншим, а справ у підлітків, як відомо, дуже багато). Тому цей принцип краще трохи уточнити: поєднуй принцип добровільності (при проведенні індивідуальних профконсультацій, індивідуальній роботі, ігрових і психотерапевтичних формах роботи) з принципом обов'язковості (при проведенні загальних семінарів і лекційних форм роботи). Природно, що при консультуванні дорослих клієнтів принцип добровільності повинен реалізовуватися більш повно (за винятком випадків обов'язкового проходження співбесіди з профконсультантом, де у клієнта також залишається право добровільно вибирати ту або іншу міру відвертості і глибини розгляду своїх проблем з психологом).

13. Поважай себе як людину і як фахівця! Часто можна почути наступні красиві слова: «Головний засіб роботи психолога — це його власна особистість». Але особистість є вищою цінністю, і тому вона не повинна виступати «засобом». В якості засобу досягнення яких-небудь цілей і людина, і особистість виступають лише при збоченому розумінні ринкових стосунків, коли все, що завгодно(і особистість, і любов, і дружба) може бути товаром, засобом для збагачення або для отримання благ. Перефразовуючи фразу Э.Фромма «Я такий, який я вам потрібний», де людина самостійно бере на себе роль товару на «ринку осіб», можна було б сказати так: «Моя особистість буде такою, якою вона потрібна для вирішення ваших проблем, але не такою, якою вона потрібна мені для власного розвитку». Якщо фахівець-людинознавець до самого себе ставиться як до «засобу», то чи може він повноцінно допомагати іншим людям? А в якості засобів все-таки повинні виступати спеціальні психологічні методики, у тому числі і так звані внутрішні засоби професійної діяльності психолога (його знання, досвід, вербальні і невербальні засоби спілкування та ін.). Поважаючи себе, ми починаємо краще розуміти і поважати наших клієнтів!

Основні етичні проблеми і спокуси практичної психології

У практичній діяльності психолога, у його взаєминах з клієнтами, колегами й адміністраторами теж можна виділити специфічні проблеми і "спокуси".

Проблема (вона ж - "спокуса") влади над свідомістю клієнта, коли психолог входить у довіру до клієнта, ухвалюючи за нього найважливіші життєві рішення, а то і круто змінюючи життя клієнта своїми порадами та рекомендаціями. На жаль, чимала частина клієнтів саме так і уявляє собі допомогу психолога, ніби перекладаючи на нього відповідальність за свої дії.

Проблема самомилування психолога на роботі (перед клієнтами та навіть перед колегами). З одного боку, психолог все-таки мусить вміти справляти враження на клієнтів, інакше йому складно встановити з ними емоційно-довірливий контакт і сформувати щодо себе повагу як до фахівця. Але, з іншого, якщо доводити "зачаровування клієнтів" до абсурду, то вся робота перетворюється на "театр одного актора". Багато клієнтів це відчуває і не завжди сприймає такого психолога як свого реального помічника. Слід зауважити, що у педагогів і психологів можливостей для самозвеличення на роботі, мабуть, більше, ніж у артистів театру і кіно та різних теле-й естрадних зірок, адже вони працюють не з великими аудиторіями, які часто сприймають своїх зірок як якихось "ідолів успіху", не живих людей, а в навчальних аудиторіях і психологічних кабінетах, де можливе живе спілкування з реальним зворотним зв'язком і взаємодією.

У психологів і педагогів багато можливостей для справжньої творчості та імпровізації на роботі, адже їм меншою мірою доводиться реалізовувати чужий сценарій або багато разів виконувати одну і ту ж пісню чи роль. Крім того, головне завдання естрадних і театральних зірок пов'язане з тим, щоб сподобатися публіці, привернути її увагу, якнайбільше заробити, тоді як у психолога і педагога завдання складніше - донести до аудиторії або до клієнта якусь важливу ідею, яка спочатку може навіть комусь і не сподобатися, а когось взагалі серйозно спантеличити. Як відзначав Ґ. Мюнстенберґ, психолог мусить бути натхнений "благородною ідеєю", а І.Ґессен писав, що такі ідеї і сам метод наукового пізнання мають передаватися від вчителя до учня "шляхом зараження", через живе спілкування.

Спокуса бути послідовником "методичної моди", коли психолог, засвоюючи чергову новомодну методику, ніби самостверджується серед своїх колег (або серед вразливих клієнтів), заявляючи, що "я на висоті", "я використовую найкращі методи роботи". Хоч відомо, що й новомодні методи не завжди справді найкращі. З одного боку, зрозуміти такого психолога можна, адже він реально прагне поліпшити свою професійну діяльність, а іноді і підвищує цим свою професійну кваліфікацію. Але, з іншого, в гонитві за черговою новомодною методикою чи технологією психолог часто затрачає дуже багато сил, часу і грошей. А головне в гонитві за методичними "новинками" психолог по-справжньому не засвоює одну методику, як на "ринку методик" з'являється наступна мода і т. д. Це призводить до поверховості в роботі. Коли з'являється чергова "новинка", краще якийсь час почекати, поки не стане зрозуміло, наскільки вона справді ефективна, коли її буде простіше засвоїти, а головне - коли вона (що дуже важливо) стане набагато дешевшою.

Проблема платності психологічних послуг. В умовах комерціалізації освіти і психології ця проблема є вкрай важливою в етичному плані. Суть її в тому, що, з одного боку, багато клієнтів не уявляє собі психологічну послугу без оплати (з погляду таких клієнтів, "за все треба платити"), а з іншого - є невелика група клієнтів (як правило, це люди з розвиненим почуттям власної гідності та високим загальнокультурним рівнем), для яких проблеми особистісного розвитку, людського одкровення, співпереживання і справжньої емпатії, духовного зростання і самовдосконалення не пов'язуються з ідеєю оплати. Для психолога етична складність полягає в тому, як відрізнити перших від других і як при цьому нікого не образити, адже по-своєму кожен клієнт має рацію - і той, хто сприймає тільки оплачувану послугу, і той, кого ображає сам факт оплати сфери духовного розвитку особистості.

Проблема близьких стосунків психолога з клієнтом. У деяких етичних кодексах і стандартах роботи психіатрів та психотерапевтів накладена категорична заборона на будь-які близькі стосунки психолога зі своїми клієнтами та пацієнтами, за порушення цієї заборони його карають аж до дискваліфікації. Але реально дорослий клієнт і дорослий психолог мають право на розвиток стосунків, що вони іноді й роблять. Це видно хоча б з тематики деяких зарубіжних фільмів: з'явився навіть особливий жанр, де, з одного боку, він або вона - пацієнт, а з іншого - вона або він - психоаналітик, психотерапевт або просто психолог.

Якщо такі стосунки все-таки виникають, то діє негласне правило: спочатку мусять бути розв'язані психологічні проблеми клієнта і лише потім можна дозволити собі неформальні стосунки або ж просто порекомендувати цьому клієнтові іншого фахівця. Але поєднувати позиції психолога і близької людини звичайно не вдається, адже між клієнтом і психологом все-таки має існувати певна ділова дистанція. Тому психологові не рекомендується працювати професійно з близькими йому людьми.

Ще більш тривожна ситуація, коли психолог насильно змушує клієнта до таких стосунків, що ніяк неприпустимо. Часто виникає інша проблема, коли клієнт сам закохується у психолога і буквально вимагає від нього близькості (іноді навіть шантажуючи його у разі відмови). У таких ситуаціях психолог (особливо молодий, фахівець-початківець) мусить бути готовий до гідної поведінки.

Слід бути надзвичайно коректними в побудові професійних стосунків з дітьми і підлітками, адже вони ще соціально (і фізіологічно) незрілі, вони ще тільки вчаться любити і легко захоплюються таким розумним, таким цікавим психологом, який розглядає проблеми міжособистісного спілкування, розвитку і планування перспектив свого життя. Це легко може захопити молодих і вразливих вихованців та клієнтів.

Спокуса працювати з повною віддачею, забуваючи про свої особисті інтереси і здоров'я ("синдром емоційного згоряння"). Так як робота психолога реально ненормована, то він може легко втратити міру, емоційно й морально виснажитися, розв'язуючи складні конфлікти своїх клієнтів, і сам з часом перетворитися на пацієнта психіатричної клініки. На жаль, таких випадків відомо немало. Самовідданий психолог часто забуває про своїх рідних і близьких, які за нього переживають, а потім ще і розплачуються за це стресами, конфліктами, безсонними ночами та покаліченими долями.

Проблема "нецікавого клієнта", на жаль, також зустрічається достатньо часто. Проблема полягає в тому, що, з одного боку, люди (клієнти) не однакові. Хтось, наприклад, може не володіти високою інтелектуальною, емоційною або комунікативною культурою, бути просто примітивною людиною, з якою просто нецікаво спілкуватися. Але, з іншого боку, така людина все-таки звернулася до психолога по допомогу. Цілком може виявитися, що однією з причин її особистих проблем якраз і є усвідомлення своєї "нецікавості" для навколишніх. Тоді психолог просто зобов'язаний пересилити в собі первинну неприязнь (презирство, зарозумілість) і хоча б спробувати організувати з такою людиною діалог.

На проблему "нецікавого" клієнта вказує К. Роджерс і закликає до щирості у стосунках з клієнтом: "Я вважав би за краще поділитися з ним своїми переживаннями з приводу нудьги і дискомфорту, які я переживаю. Висловлюючи свій погляд, моє відчуття нудьги виникло з мого відчуття віддаленості від нього, і я бажав би бути з ним ближчий. І коли я намагаюся виразити свої відчуття, вони змінюються. Безумовно, я не нудьгую, коли показую йому себе таким чином, і далекий від нудьги, коли чекаю з нетерпінням і, можливо, з неповним розумінням його відповіді. І я вже зможу почути здивування або, можливо, образу в його голосі, щоб він став говорити щиріше, тому що я зважився стати з ним справжнім. Я дозволив собі бути особистістю -теперішнього часу, недосконалою у своїх стосунках з ним". Але чи здатний, чи може собі дозволити бути особистістю і бути щирим кожен практичний психолог, котрий спілкується з "нецікавим клієнтом"?

Проблема "раннього прозріння клієнта". Часто життєвий і професійний успіх пов'язаний з певними життєвими компромісами і навіть з негідними справами. Іноді людина добивається "успіху", когось зрадивши, порушивши законодавство тощо. Надаючи допомогу людині, наприклад, допомагаючи спланувати "успішну кар'єру", психолог мусить (або може) давати їй відповідні "недобрі рекомендації" (як когось обдурити, зрадити, як ефективно заспокоїти своє сумління тощо). Або ж молодий клієнт самостійно зробив для себе ці відкриття ("прозрів") і тоді виходить, що психолог нібито зобов'язаний морально підтримати його в поганих намірах. Природно, психолог мусить сам себе поважати та не перетворюватися на фактичного співучасника поганих справ майбутніх негідників.

Проблема "пізнього прозріння", коли людина звертається за допомогою до психолога в надії усвідомити, наскільки вдало або невдало було прожите її життя (або частина життя). Уже сам факт звертання з таким запитанням свідчить про внутрішній сумнів клієнта у тому, що його життя відбулося. Якщо психолог, вислухавши клієнта, приходить до висновку, що життя цієї людини важко назвати вдалим, то у цій ситуації не завжди слід відкрито говорити про це клієнтові. Якщо клієнт - сильна особистість, здатна пережити правду про себе, то тоді варто ризикнути, зваживши на те, що він зможе мобілізувати свою волю та використати енергію внутрішньої кризи для того, щоб роки, які залишилися, прожити гідно і продуктивно. Якщо ж психолог відчуває, що перед ним слабка, втомлена життям людина, то краще не травмувати її своєю думкою, а просто підіграти їй, сказавши, наприклад, що її "життя в цілому відбулося", а "окремі невдачі та нереалізовані плани є у кожного", особливо у тих, хто здатен ставити перед собою складну, а отже, важкодосяжну мету. Неетично і непрофесійно говорити всім підряд в очі тільки те, що думаєш. І тут немає ніякої суперечності, бо для кожної людини - своя правда.

Прозріння самого психолога, коли він раптом усвідомлює для себе, що його професія "безглузда", що він займається "нікому не потрібними справами" тощо. З одного боку, незадоволеність собою і своєю роботою - це ознака творчого, вимогливого фахівця, який рефлексує. Але, з іншого, така рефлексія може призвести до руйнування власної діяльності, відобразитися на благополуччі клієнтів і навіть призвести до захворювання самого психолога. Енергію внутрішньої кризи можна використати не тільки для вдосконалення своєї роботи, але і для особистісного розвитку в своїй праці.

Невіра у можливості клієнта самому розв'язати свою проблему. Це ніби виправдовує неприпустиму можливість психолога відверто маніпулювати свідомістю клієнта, перетворюючи його на пасивний об'єкт своїх дій, і замість нього розв'язувати його життєві психологічні проблеми.

Діяльність психолога без належної теоретичної та методичної підготовки, коли він береться за розв'язання складних проблем, не володіючи ні досвідом, ні кваліфікацією. На жаль, в умовах масової підготовки психологів, коли неможливо проконтролювати освітній процес, дипломи одержує досить багато фахівців, які не володіють фактичною готовністю для надання кваліфікованої допомоги клієнтам і виходять із ситуації в основному за допомогою здорового глузду чи звичайного нахабства і тиску.

Проблема критеріїв оцінки ефективності психологічної допомоги, коли складно оцінити, чи справді з користю для клієнта працює психолог. Звичайне посилання на те, що клієнт залишився задоволений, часто непереконливе, адже він не завжди розуміє суть допомоги, що надається (він же не фахівець). Навіть у тих окремих випадках, коли з клієнтом вдається організувати реальну взаємодію та рівень його суб'єктності підвищується, відразу оцінити справжній ефект допомоги складно. Допомога у розв'язанні складних психологічних проблем часто взагалі передбачає відтермінований ефект, який буде по-справжньому усвідомлений клієнтом пізніше, вже за межами консультації. Наприклад, у такому найскладнішому виді психологічного консультування, як надання допомоги у плануванні перспектив особистісного і професійного розвитку (в профконсультації), справжній ефект може бути оцінений лише після того, як людина зуміє прожити справді повноцінне професійне життя. Профконсультація за суттю своєю спрямована у майбутнє. Використання так званих ситуативних критеріїв оцінки ефективності допомагає лише частково розв'язати цю проблему і в найкращому випадку дозволяє спрогнозувати цю ефективність на майбутнє, але знову ж таки незрозуміло, які критерії успішності таких прогнозів.

Але психологові хочеться вже зараз довести всім (і клієнтові, і колегам, і самому собі), що його діяльність дуже корисна та кваліфікована, тоді він просто вміло навіює клієнтові, що в нього "відбувається особистісне зростання", що він став іншим тощо. Часто такі клієнти, відповідаючи на запитання, чим вам допомогла консультація (або психотерапевтична група), відповідають фразами, цитатами з підручника з психотерапії. Клієнтів по-своєму можна зрозуміти, адже їм важко усвідомлювати, що до реального особистісного зростання ще далеко (для цього потрібно ще самостійно "дозріти" та перевірити себе в реальних особистих вчинках у відповідальні моменти життя) і вони дарма заплатили свої гроші за відвідини психолога. Але психологові простіше створити ілюзію психологічного зростання і зробити так, щоб клієнт хоча б цим був задоволений.

Відсутність у клієнта і обмаль у суспільстві конкретних ідеалів особистісного та професійного самовизначення. Для підлітка (як для будь-якої людини, яка самовизначається), зазначав Е. Еріксон, вкрай важливі "символи віри і програми", і, "щоб зберегти себе від розпаду, вони (підлітки) тимчасово надідентифікуються (до повної втрати ідентичності) з героями компаній". Часто людині важко розрізняти героїв справжніх і уявних, і тому вона часто виявляється дезорієнтованою. На жаль, і психологи (та і не тільки вони) також часто не до кінця можуть з'ясувати для себе, хто може виступати зразком для наслідування, а хто - лише імітує такі зразки. Це ускладнює їхнє надання повноцінної допомоги клієнтам.

Псевдогерої дезорієнтують особистість, виступаючи реальними конкурентами психолога, які намагаються забезпечити умови для повноцінного особистісного розвитку людини. І багато в чому перемога в такій конкуренції (із сучасними засобами масової інформації, а точніше - масової маніпуляції, що вихваляють різного роду нікчем, які добилися "успіху", побудованого на сумнівному "багатстві" і штучній "популярності") залежить від позиції самого психолога, від того, наскільки він сам зуміє виявити справжні і несправжні ідеали.

Проблема "шевця без чобіт". У багатьох психологів існують свої психологічні проблеми. І тоді виникає запитання: чи мають вони право допомагати іншим людям, не розв'язавши до кінця своїх проблем? З одного боку, якщо психолог постійно проектує свої проблеми на ситуації клієнтів, які звертаються до нього по допомогу (бачить у проблемах клієнтів тільки свої власні проблеми), то це не сприяє ефективній допомозі клієнтам. Психолог мусить вміти абстрагуватися від своїх проблем хоча б на час роботи з клієнтом, відрізняти його проблеми від своїх. Він мусить знати себе настільки, щоб можна було стверджувати про цілісність та гармонійність його особистості. Якщо у психолога не буде власного досвіду переживання серйозних проблем (і навіть досвіду подолання внутрішніх криз), то йому складніше зрозуміти проблеми інших людей (клієнтів). Крім того, сам розвиток психолога-професіонала передбачає подолання певних кризових ситуацій.

Важко уявити собі психолога з виразом обличчя, не облагородженим розумом, добротою, не зворушеним ніякими переживаннями. У частини клієнтів (але не у всіх!) такий фахівець просто не викличе довіри.

Іншою крайністю є ситуації, коли психолог сам схожий на пацієнта, коли його обличчя свідчить про страшні внутрішні страждання і якнайглибшу відчуженість від світу взагалі і від проблем цього клієнта зокрема. У всьому потрібна міра. А психолога можна уявити собі як людину з чоботами, які він постійно змінює, тобто як суб'єкта особистісного і професійного самовизначення і розвитку, також здатного в чомусь розчаровуватися, але і здатного долати ці кризи розчарування, знаходячи для себе щораз нові смисли своєї діяльності.

Проблема професійних таємниць психолога-практика від клієнтів, від адміністрації і навіть від своїх колег. Якщо клієнтові розповідати про всі нюанси своєї роботи, то все одно він багато чого не зрозуміє. Крім того, повідомлення деяким вразливим клієнтам про результати дослідження, про свої оцінки його реальної життєвої ситуації тощо може просто викликати переживання, розчарування у своїх можливостях змінити ситуацію, а то і просто шок, після якого клієнтові важко отямитися.

Не слід також розповідати про нюанси своєї роботи начальникам і адміністраторам, які часто не розбираються у тонкощах вашої роботи та можуть її просто неправильно зрозуміти. Як керівники вони мають довіряти вам як фахівцеві. Але як відповідальні особи вони одночасно зобов'язані знати, що твориться в їхній установі. Тому ви, як фахівець, мусите завжди подавати якусь загальну інформацію про виконану роботу та навіть про отримані результати (але саме загальну інформацію, що не стосується делікатних подробиць щодо кожного клієнта).

Нарешті навіть колегам-психологам не завжди слід розповідати все про свою діяльність. По-перше, є професійні таємниці, про які не повинні знати сторонні (наприклад, таємниці деяких клієнтів, які вони довіряють тільки вам). По-друге, навіть колеги не завжди можуть вас підтримати у разі реалізації якихось ваших творчих, незвичайних ідей. У таких випадках слід спочатку довести ідеї до досконалості або до "робочого стану" і лише потім публічно заявляти про них. По-третє, і серед колег зустрічаються звичайні заздрісники, тому певна професійна обережність ніколи не зашкодить. Але ж і психологи теж живі люди, і вони теж бувають різними (а не тими, які стереотипно ідеалізуються).

Оплата психологічних послуг

Проблема оплати психологічних послуг є своєрідною перевіркою готовності психолога до внутрішнього компромісу і рівня його професійної гідності. Навіть на рівні здорового глузду багато людей будь-яку послугу сприймають як платну, адже послуга - це теж робота і за неї обов'язково треба платити. "Якщо я заплатив гроші, то я хочу мати результат (якісну послугу). При цьому я не хочу почуватися обдуреним і постараюся навіть допомогти психологові краще розв'язати мою проблему". Таким чином, клієнт готовий навіть проявити певну активність у розв'язанні своєї проблеми, прагне до співпраці з психологом-консультантом (хоча б для того, щоб "контролювати" його і своєчасно нагадувати про те, що "гроші були заплачені не задарма, тому слід старатися").

У цій проблемі часто проводять аналогії з медичною практикою, коли успішно прооперовані хворі, бажаючи віддячити поважному лікареві-хірургу, іноді діставали у цьому відмову, і після цього стан їхнього здоров'я різко погіршувався. Зазвичай цьому дають приблизно таке пояснення: "Раз ви не хочете взяти від мене в подяку подарунок (або гроші), то, мабуть, операція пройшла невдало і Вас просто совість мучить". У результаті хворий ще більше "накручує" себе, і його стан справді погіршується. І часто висновок тут такий: треба не тільки брати гроші за медичні і психологічні послуги, але і прагнути тримати високу ціну за послуги, щоб викликати у клієнтів-пацієнтів особливу пошану до таких послуг.

Видатний психотерапевт К. Роджерс застерігав від розгляду психотерапії за аналогією з медициною, адже добрий хірург може й не любити свого хворого, а психотерапевт - просто зобов'язаний на практиці демонструвати своє безумовне позитивне сприйняття клієнта. Але є й інші суттєві сумніви в "обґрунтованості" неодмінної оплати за психологічні послуги. Уявімо ситуацію: до вас прийшов друг (подруга) з серйозною життєвою проблемою та з надією отримати моральну підтримку або просто виговоритися. Цілий вечір ви уважно слухали близьку вам людину і відчули, що зуміли допомогти їй морально і психологічно, а пізно ввечері, вже проводжаючи її, сказали: "Ти знаєш, заплати мені стільки-то і стільки-то, адже я тобі допоміг". Чи залишитеся ви після цього друзями? А якщо ваш друг (подруга) навіть і заплатить вам, то можна запитати ще жорсткіше: "А чи були ви справжніми друзями?". Між тим, у справжній дружбі немає ні боржників, ні добродійників, а інша розумна людина сказала, що "тонкій душі обтяжливо усвідомлювати, що хтось їй зобов'язаний подякою; грубій душі - усвідомлювати себе зобов'язаною комусь..." Звісно, що проаналізована ситуація незручна для спокійного роздуму.

Традиційно стосунки між психологом і клієнтом відрізняються від того, що називається "дружбою". Майкл Кан приблизно так обґрунтовує загальноприйняті відмінності між стосунками у психотерапевтичному процесі і стосунками з другом: "Терапевтичні стосунки ефективні тією мірою, якою клієнти вільні (відносно) виражати і вивчати свої почуття, вільні від неминучих турбот, що характеризують повсякденне соціальне спілкування. Коли я намагаюся виразити свої почуття і відчуття другові, мені вельми складно залишатися у зіткненні з самими почуттями і відчуттями та їх змінами. Проблема значно ускладнюється, коли йдеться про почуття і відчуття мого друга та мою турботу із цього приводу. Крім того, я піддаю цензурі почуття, які, вважаю, викликали б у друга щось, з чим я не хочу стикатися сам. Таким чином, більшість нетерапевтичних ситуацій була спрямована на те, щоб зменшити можливість дізнатися про чиї-небудь відчуття і, отже, понизити ризик розділити їх. Терапевтичні ситуації унікальні тим, що заохочують клієнтів звертатися якомога глибше до своїх бажань, поривів, страхів, фантазій. Такий підхід передбачає вихід за межі реального або прийнятного у звичайних стосунках".

Справді, у традиціях західного суспільства існує типова ситуація, коли, наприклад, дружина звертається до чоловіка, бажаючи обговорити з ним якісь свої особисті проблеми, а він спокійно заявляє їй: "У тебе свої проблеми, не заважай мені - сходи до психоаналітика, а я оплачу витрати".

Важливо зрозуміти, що часто клієнт-пацієнт звертається до психолога тільки тому, що в реальному своєму житті він не зустрів справжнього друга, який зміг би його по-людськи вислухати, або тому, що позбавлений справжньої любові. З цього приводу К. Роджерс головну проблему психотерапії пов'язував з тим, що може зробити психотерапевт, щоб врешті-решт повідомити клієнтові, що його люблять (люблять не у значенні "ероса", а в значенні "агапе", тобто любові, яка не вимагає нічого взамін). Він вважав, що для розв'язання цієї проблеми не "має особливого значення не тільки теорія, але і техніка". І як бути у цьому випадку, якщо неодмінною умовою ефективної психотерапевтичної допомоги мусить бути, на думку багатьох фахівців, так звана "дистанція" між психологом і клієнтом?

Насправді, дуже складно чітко і зрозуміло розвести "психотерапевтичні стосунки", дружбу і любов. І якщо стосунки психотерапевта і клієнта ще якось намагаються визначити, то любов і дружба не вписуються в якусь серйозну теорію, адже у них найбільшою мірою виявляються людська унікальність, творчість і гідність. Цінність любові і дружби полягає в тому, що кожна людина розуміє їх по-своєму, що і дозволяє людям вибудовувати унікальні, неповторні і саме цим дуже цінні (безцінні) стосунки між ними. І клієнт захоче побачити у своїх стосунках з психологом те, що близьке його власному розумінню дружби або навіть любові. Але, якщо психолог почне пояснювати йому, що їхні стосунки – це стосунки фахівця і клієнта, то деякі клієнти дуже розчаровуються, адже явно не отримують того, заради чого вони взагалі прийшли до психолога - за підтвердженням того, що можуть бути любимими.

І все-таки психологічні стосунки і дружбу розвести можна, адже, як стверджував ще Д. Вашингтон, «справжня дружба – це дерево, що поволі росте; вона мусить зазнати потрясіння від нещасть, перш ніж заслужити свою назву». Правда, і в психологічні стосунки теж часто визрівають поволі, і, крім того, часто виділяють і спеціально організовують етап "агресії на психолога", щоб потім подолати його та вийти і на інший, більш відвертий рівень стосунків. Але психологічні стосунки і дружбу не можна ототожнювати.

Проблема полягає в тому, що якщо все-таки стосунки психолога і клієнта мають нехай не дружний, а просто людський характер, то сам факт оплати таких стосунків може значно знизити рівень можливої дружби і любові (у значенні "агапе"). "Добра справа тим менше заслуговує подяки, якщо невідома її ціна", - писав Ф. Бекон.

Отже, одна з найскладніших етичних проблем психологічної практики може бути сформульована приблизно так: "Брати чи не брати гроші та подарунки від клієнта, що довірився вам?" Це запитання дуже делікатне.

З цього приводу наведімо цікаві міркування відомої психотерапевтки Еверетти Шостром: "У бізнесі особистість - це вже не стільки особистість, скільки машина для заробляння грошей. Як відомо, психотерапія ґрунтується на повазі особистості і гідності тих людей, які звертаються до лікаря за допомогою. Але той факт, що до вас прийшла на консультацію людина - не просто особистість, що страждає, а клієнт (!), дещо міняє всю ситуацію. Коли психотерапевт стає бізнесменом, йому практично неможливо втриматися від матеріалізації свого клієнта. Психолога, психотерапевта у нас не прийнято вважати бізнесменом. Це хоч і втіха для мене, але помилка. І я як якась проміжна стадія між психологом і бізнесменом теж переживаю глибокий душевний конфлікт". Психотерапевт признається, що "за кожну надану психотерапевтичну послугу змушений брати гонорар", але при цьому зауважує: "... в мені поєднуються психотерапевт і бізнесмен, але ж і людина, яка прийшла на консультацію, неоднорідна. Вона одночасно особистість, що потребує допомоги, і клієнт, якого потрібно обслужити".

Еверетт Шостром продовжує свої розмірковування:"... моя професія зобов'язала мене до того, щоб серце моє було відкрите назустріч кожному. Але за час, якого у мене значно менше, ніж душевної теплоти та любові до людства, за час, якого у мене обмаль, потрібно платити". "Ви платите не за любов і увагу, яку я вам надаю, - можу я сказати в такому разі, - ви платите компенсацію за витрачений на вас час". Але тут же Е. Шостром чесно признається, що і "бізнесмен щодо своїх споживачів сповідує аналогічну філософію".

Таким чином, психолог-фахівець просто змушений іти на серйозні внутрішні компроміси, що може знизити не тільки ефективність його допомоги клієнтові, але й рівень задоволення від своєї непростої праці. Правда, можливі й інші варіанти компромісів, коли психолог просто відганяє від себе хвилювання, всі свої зусилля спрямовує на заробляння максимальних гонорарів на своїх клієнтів, обґрунтовуючи це тим, що "висока оплата - це пошана до самого клієнта, адже не схоче ж він отримати некваліфіковану, тобто безкоштовну допомогу.

Основна проблема полягає в тому, як ставитися до самої ідеї оплати психологічних послуг у різних ситуаціях і з різними клієнтами, а також у тому, як навчитися правильно орієнтуватися у цих ситуаціях і визначати, як самі клієнти сприймають неминучість "ринкових відносин" з психологом. Таким чином, проблема зводиться не до того, що психолог мусить від чогось реально відмовитися (наприклад, від частини гонорарів), а до того, щоб бути (чи не бути) у постійному моральному хвилюванні через необхідність брати з клієнтів гроші і неможливість щось змінити у цьому плані. Сам факт хвилювання психолога-практика перетворює його на фахівця, що рефлексує, тобто на справжнього етичного суб'єкта своєї діяльності.

Платний психолог (психотерапевт) ніколи не залишиться без клієнтів, тому що більшість людей переконана, - "за все треба платити", не роблячи різниці між оплатою комунальних послуг і складною розмовою про значення людського існування. Образливо лише те, що по-справжньому горді і, мабуть, найцікавіші клієнти до психолога можуть просто не прийти або, навіть прийшовши до нього, не будуть до кінця відвертими та щирими, бо між психологом і таким клієнтом завжди буде момент фальші, зумовлений самим фактом оплати будь-яких одкровень.

Проблема платності психологічних послуг створює парадоксальну ситуацію: чим складніша та реальніша психологічна життєва проблема, тим меншою мірою вона розв'язується у режимі ринкових відносин між психологом і клієнтом, і, навпаки, чим більш надумана проблема, тим більші гонорари мають психологи (психоаналітики, психотерапевти). Наприклад, навіть на квітучому Заході психологи, які працюють з бездомними, наркоманами, суїцидниками і т. д., нерідко одержують порівняно невелику зарплатню, а на телефонах довіри часто взагалі працюють або добровольці, або лише ті, хто пройшов спеціальну підготовку,хоча їхні клієнти перебувають у складній ситуації.

У вітчизняній психології теж змінювалося ставлення до проблеми оплати психологічних послуг. Якщо в середині 80-х років психологічні групи були переважно безкоштовними, то при впровадженні у країні ринкових відносин оплата за участь у них стала стрімко зростати. Але як тільки оголошувалося, що з наступного заняття група буде платною, деякі учасники на наступне заняття вже не приходили, сприймаючи це не тільки як образу почуття власної гідності, але і як розчарування. Але основна частина з радістю продовжувала ходити на заняття і платити.

Психолог-бізнесмен ставить себе у досить делікатну ситуацію, адже продає не тільки свою психологічну послугу, але й самого себе. Як вважав К. Роджерс, психолог, навіть у порівнянні з хірургом, не проводить операцію, а сам "є терапією" і що без суттєвого складника - безумовного позитивного ставлення до клієнта - ніякого успіху не матиме. Отже, виходить, що психолог "продає" не просто послугу, а свою емпатію, щирість, незахищеність, співпереживання, співчуття, суто людську участь у долі клієнта, а це значить, що купують не просто якусь нашу професійну здатність та знання, а нас цілком, та ще й з найкращими нашими властивостями.

У сучасній ситуації відмовитися від платних послуг психологи не можуть. І тоді єдиною можливістю зберегти свою професійну й особистісну гідність є постійна рефлексія та переживання тієї проблеми, яку насправді поки що розв'язати не можна. Хоч саме звернення до проблеми - це теж своєрідний внесок у її розв'язання.

Е. Шостром, завершуючи свої розмірковування про проблему оплати психологічних послуг, відверто написала: "Я люблю Америку більше за іншу країну, але я весь час думаю про те, як нам видертися з тієї ями бездуховності та маніпуляцій, у яку ми сповзаємо".

Читайте також:

1. II. Найважливіші проблеми, що визначають розвиток місцевого самоврядування і є спільними для будь-яких урядових систем.
2. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
3. II. Основні засоби
4. II.3. Основні способи і прийоми досягнення адекватності
5. II.ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ
6. III. Проблеми репатріації експатріантів
7. IV. Вартість знака для товарів і послуг та фірмового найменування
8. V. Етичні правила психологічних досліджень
9. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
10. VII. За видами товарів і послуг
11. VII. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У ХХ ст.
12. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.

Переглядів: 1574