ДЖЕРЕЛА

МЕТА

ЛАБОРАТОРНО-ПРАКТИЧНА РОБОТА № 2

ТЕМА: «Володимир Винниченко»

Дати студентам уявлення про В.Винниченка як письменника, політичного діяча, патріота й людину; розвивати в них уміння характеризувати погляди й діяльність видатних осіб з позицій загальнолюдських цінностей.

ХІД РОБОТИ

Згідно з попередніми описами.

«З книги Володимира Винниченка «Відродження нації» (1920 р.)

«Ми всі хотіли сепаратуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерті в петлі всеросійської шибениці. Нам закидали брак патріотизму...»

«Ми стали частиною - органічною, активною, живою, охочою частиною єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми маємо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?»

«Самодіяльність, самотворення, самоуправління, як протилежність абсолютизмові, це розумілось нами як цілком натуральною, необхідною річчю, як єдиним методом організації політичного й господарського життя, коли мати на увазі розвиток держави й її народів, а не просту, грубу експлуатацію їх...

Самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму Автономії України. Формальність, урочистість, проголошення уложення в «законність» її ми охоче віддавали на Всеросійські установчі збори. Там же мало бути постановлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономію.

Але життя є безупинний, живий, вимогливий процес. Воно не хоче стояти й дожидатись, поки люди надумаються надати йому ті чи ішні форми... Отже, в інтересах проголошених свобод, революції, в інтересах розвитку нашого краю треба було насамперед негайно дати можність многомільйонному народові цього краю приймати нове життя в найлегших для його, в найраціональніших, найекономніших і продуктивніших формах. А для цього треба було зараз же дати йому школу не на чужій, незрозумілій йому мові, а на своїй, на тій, якою він говорить у себе в хаті, в полі, за роботою, з товариством. Далі треба було до керування місцевими справами поставити людей, знайомих з життям місцевого народу, з його мовою, з його кривдами, потребами».

«Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була - відродження, розвинення нашої національності, пробудження в народі своєї, національної гідності, почуття необхідності рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобуття сеї державності вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно, й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі невдачі».

«І виявилось, що українці не зрозуміли наглядної лекції історії: вони розщепили свою суцільну зброю на дві половини, на соціальну й національну, вибрали останню й почали нею боротися проти соціальної. Через це вони зразу же одірвалися від своїх працюючих мас і були дощенту розбиті.

Але переможці-більшовики зробили таку саму помилку: вони також розщепили єдину зброю на дві половини й вибрали тільки іншу - соціальну».

З листа Володимира Винниченка «До класово несвідомої української інтелігенції» (4 травня 1920 р.)

«Я належу до російсько-українського комуністичного табору... Комунізм є не тільки політична теорія, це не те, що зветься «політикою». Комунізм - це філософія усього життя людини, класу і всього суспільства в його найвизначніших і найдрібніших акціях. Комунізм охоплює рішуче всі сторони людської істоти і її існування на кожному кроці. Комунізм є найвища гармонія психічних і фізичних сил людини, це та «чесність з собою», та послідовність і цільність, яку я намагався пропагувати і якої сам не витримав, коли на мене нахлинула хвиля національної революції. У мене не вистачило сил прийняти на себе цю хвилю та зберегти рівновагу і гармонію усіх сил, «хвиль у своєї душі».

Із «Щоденника» Володимира Винниченка. 1917.19. VII.

«Що так гнало й стьобало мене весь оцей час? Честолюбність? Бажання здаватися цінним, найкращим в очах інших? Чи розбурханий до екстазу, до самозабуття інстинкт, ота таємна, величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для того ні свідомості людей, ні бажання їх на те? Чи фізіологічна, заложена в нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що плекала моя козацька думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираємі сліди?

Не знаю, яка з цих сил гнала й жене мене досі. Може, і всі разом. І це найшвидше. В кожнім разі от-от хвиля життя винесла мене на самий високий гребінь України. От-от треба брати скарб, до якого тяглася душа довгих поколінь. Розбито двері страшних, хмарних льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи його лежать під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але... чи є ж у нас стільки сили, щоб зразу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи?

Серце стискується тривогою, сумом і страхом: ащо як не піднесемо? Як не зможемо взяти того, що доля так несподівано, химерно сипнула нам під ноги? Який сором, який біль буде і як недовго після цього сховається знову наш скарб.

Хочеться втекти. Поїхати кудись на хутір, взятися знову за перо, за дорогу, любу роботу. Страшно скучив. Надзвичайно. Я ходжу немов би весь час голодний чи невиспаний. Бути вільним, незалежним, творити життя по образу і подобію своєму, з печаллю й покірною тугою слідкувати за капанням днів у вічність, і з посмішкою думати про те, від чого так палаю й киплю тепер...

19.IX. Купую стільці, столи для Секретаріату, ходжу по магазинах, приймаю представників Временного Правительства, чужоземних журналістів, видаю гроші членам комітету, розглядаю проекти різних організацій, що їх витворює «белетрист» Петлюра, пишу статті, веду переговори з робітничими і солдатськими депутатами за Дворець, слухаю поради від всіх і кожного «брати в свої руки владу», скликаю на засідання Секретаріату і зношу стільці з інших кімнат Педагогічного музею, щоб було на чому сидіти. Кожний хапає мене, де попаде, і вимагає залагодження своїх справ: порадити, де купить книжок з історії, сказати, де живе Н.Н., прийняти на службу, сказати, коли будуть Українські Установчі збори, наказати повітовому комісарові, щоб той не жив з жінкою прохача. Увечері, коли вертаюся додому, швейцар повідомляє мене, що до моєї квартири добиралося 3-4 якихось підозрілих військових з якоюсь таємною метою. А вранці і вдень одержую листи, в яких мене запевняють, що мене незабаром уб'ють автори тих листів за те, що я баламучу єдиний руський народ українством.

Це називається український міністр. Правду сказати, я колись уявляв собі становище українського міністра трохи інакшим.

На додаток українські соціал-демократи, українські соціалісти-революціонери, українські всякі «парламентарії», граючись у парламент і т.п. нудні речі, терзають майже щодня всякими «інтерпеляціями», запитами, формулами переходу, вотумами довір'я й недовір'я.

А серце болить і тужить за тишею степових днів, за працею улюбленою, незалежною й не менш корисною, ніж на фотелі міністра...

О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким часом одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки».

Завдання.Проаналізуйте уривки з «Відродження нації» та «Щоденника» В.Винниченка, ознайомтеся з біографією автора - й спробуйте схарактеризувати його погляди як політичного діяча. Свої думки обґрунтуйте. Нехай допоможуть вам у цьому вислови сучасників В.Винниченка і дослідників його діяльності. Симон Петлюра назвав В.Винниченка серед тогочасних українських політиків, що відзначалися «божевільством», недалекозорістю, недержавністю. Михайло Могилянський (український літератор, громадсько-політичний діяч): «Людина імпульсивна, палка і небезпечна, бо в нього немає слабких сторін у вигляді стримувальних центрів. Йому приписують формулу: «Україна не хоче самостійності. Тим гірше для неї, хай пройде через чистилище більшовизму, якщо це конче потрібний шлях для самостійності». Арнольд Марголін (заступник міністра закордонних справ в одному з урядів Директорії): «Винниченко був не тільки палкий український патріот. Він дістав у спадщину від загальноросійської культури найхарактернішу рису російської інтелігенції - віру її в месіанське призначення Росії. Винниченко переніс цю віру на свій рідний грунт. Він чекав, що український народ покаже всьому людству диво і винесе на своїх плечах тягар побудови своєї держави на соціалістичних засадах». Едвард Карр (англійський історик): «Винниченко - революційний інтелігент, щирий націоналіст». Микола Жулинський (літературознавець, сучасний політичний діяч): «Його політична діяльність - це не тільки розчарування в пролетарській революції, в її гуманістичних ідеалах, які меркли від кровопролиття заради негайного утверджування будь-якою ціною; не тільки втрачені можливості завоювати широку підтримку робітничого класу й селянства заради здобуття державності для українського народу. Політична діяльність Володимира Винниченка - це сімнадцять років підпільної революційної боротьби проти самодержавства, це нелегальні переходи через кордон, це тюрми, підпілля, еміграції...»

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

Це робота для ретельного домашнього аналізу, який мають виконати кілька студентів незалежно один від одного. Викладач має перевірити зроблене ними до того уроку, на якому вивчатимуться погляди В.Винниченка. Але виконання цієї роботи можна організувати й тоді, коли студенти знайомитимуться з діяльністю В.Винниченка як голови Генерального Секретаріату, що сприятиме кращому зрозумінню студентами причин падіння Центральної Ради.

Після перевірки робіт викладач вибирає з-поміж них найкращу, коригує її і надає можливість виконавцеві и виступити з короткими повідомленнями про В. Винниченка на уроці. Інші студенти, що виконували роботу, доповнюють його повідомлення. Саме повідомлення будуються так, щоб остаточні висновки зробили для себе слухачі, діставши для цього всю потрібну інформацію. Викладач активізує пізнавальну діяльність студентів проблемними питаннями. Доцільно запропонувати студентам написати вдома або в класі роздум-мініатюру про особистість В. Винниченка або ж організувати конкурс на найкращу назву для книжки про цього видатного діяча українського національного відродження.

Якщо викладач уведе в систему організацію саме таких індивідуальних лабораторно-практичних робіт, чергуючи їх подеколи з колективними, це значно сприятиме підвищенню самостійності й інтелектуальному розвиткові студентів, зміцненню їхньої емоційної сфери.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ДЖЕРЕЛА	\|	З листа Симона Петлюри до Ю.Гуменюка (1926 р.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.063 сек.