Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






ЛІТЕРАТУРА

Отже, аналіз представлених у сучасній періодиці літературних рецензій дозволяє зробити такі висновки: 1) найбільш очевидні помилки в текстах даного типу стосуються методики викладу (хиби аргументації), композиції твору, використання „нетрадиційних” для книжного стилю засобів виразності; 2) цілком очевидним є наближеність жанру літературної рецензії до художньо-публіцистичних жанрів нарису та есе; 3) зміни в структурі жанру літературної рецензії обумовлені низкою соціальних, історико-літературних факторів, а також загальним зниженням рівня фахової підготовки журналістів, літературних критиків, редакторів.

У деяких випадках класична побудова рецензії порушується введенням низки „лейтмотивів”. Наприклад, автор неодноразово звертається до обгрунтування жанру рецензованого твору. Причому ані стилем тексту, ані логікою аргументації такі повтори не вмотивовані (ЛУ. – 6.03.2008).

В сучасній літературній рецензії можна відзначити також низку композиційних помилок. Поданий М.Тимошиком перелік – „незавершеність попередньої думки, раптові перескакування від одного факту до іншого без так званого цементування „зв’язок”, занадто розтягнутий вступ і зовсім відсутня завершальна частина” [Тим] – можна продовжувати. Так, зокрема, у більшості рецензій замість досить лаконічного і змістовного вступу, де б окреслювався безпосередньо предмет аналізу, читачеві пропонується або біографія автора літературного твору, або ліричні роздуми рецензента (наприклад: „Не животінням-тінню... а тим, що таки має право називатися життям...” (ЛУ. – 6.03.2008)). Інформація про об’єкт рецензування з’являється в кращому випадку в третьому-червертому абзацах, а інколи і наприкінці тексту („Олена теліга – на телеекрані” (ЛУ. – 6.03.2008)). Причому подається ця інформація завуальовано, в контексті певних авторських асоціацій: „Назва Бучковського поетичного вибраного „При світлі Слова” якось одразу спроектувалася на Цвєтаєвське „При світлі совісті...” (ЛУ. – 6.03.2008). Подібні структурно-змістові трансформації в бік нарису чи есе дезорієнтують читача, позбавляючи його „коду” прочитання представленого на шпальтах газети тексту.

В багатьох випадках стилістичні недоліки текстів рецензій обумовлені недолугими спробами авторів продемонструвати свою риторичну майстерність. Результатом цих спроб є або відчайдушне графоманство („...світу невидимого <...> Але разом із тим, переплетеного магічними паралелями з тим першим, що є його невід’ємною часткою, ніби інтерпретацією, продовженням у зовсім іншому вимірі...” (ЛУ. – 6.03.2008)), або ж доволі парадоксальні фігури мовлення, „гротескова” образність: „...вірші Євгенії – мовби розсипане скло, по якому авторка відчайдушно пританцьовує, аж приворожує до себе”( ЛУ. – 6.03.2008); „...можна було б, для ілюстрації, скласти з окремих віршів своєрідний „скелет”, але ми свідомо так не робитимемо” (ЛУ. – 6.03.2008); „не претендую... на монополію психотворчого розтину душі ні ліричного героя, ні автора” (ЛУ. – 6.03.2008); „...глибше розумієш, що таке Батьківщина, і не боїшся, що станеш порохом, прахом, бо навіть, якщо й прахом, то все одно – люблячим” (ЛУ. – 6.03.2008).

Невиправданими для жанру рецензії можна вважати також деякі стилістичні новації, а саме – використання молодіжного сленгу, жаргонів, модних слоганів, заїжджених штампів: „...десь вони в нашій дорослій уяві поруч стоять – дитинка і тваринка. Інакше кажучи, „дітки в клітці”. Інша річ, як це „спечено”” (ДТ. – 27.09.2008); „Але це, погодьтеся, неспортивно – пес він і за Полярним колом пес”( ДТ. – 27.09.2008); „Дістав тут на горіхи і Іван Франко...” (ДТ. – 27.09.2008); „Так погляд ліниво ковзає відфотошопленими личками у глянцевих журналах...” (ДТ. – 27.09.2008); „Накропати... сценарій буде не надто важко...” (ДТ. – 27.09.2008); „...та ще багато мотивів, більш або менш заюзаних...” (ДТ. – 27.09.2008); „Письменник продовжує здирати маски з суспільства, докопуючись до першовитоків національного лузерства...” (День. – 28.01.2009); „всі ці маленькі відмінності... подані читачеві з належною повагою і незвичним для такої серйозної справи «культурним» драйвом” (ДТ. – 01.12.2008); „...всім, хто хоч трохи тямить у літературі, ясно як білий день, що академічні видання – це основа основ...”( http://dyskurs.narod.ru).

Висвітлення позитивних сторін твору теж подається надзвичайно стисло. Тези, які могли б стати основою детального аналізу і грунтовних висновків, „згортаються” до обсягів однієї фрази, одного речення: „Найбільше вражає в майстерності Володимира Даниленка вміння в локальному сюжеті викласти вселенську проблему, як, наприклад, у його сатиричному оповіданні, де в дитячих пристрастях сконцентровано все людське зло, яке підносить і руйнує цивілізації” (День. – 28.01.2009).

Що стосується оціночного аспекту рецензії: журналісти й літературні критики висловлюють свою критику на адресу автора досить лаконічно, до того ж у більшості випадків – занадто толерантно, ніби виправдовуючись. Наприклад: „Єдине, що можна закинути авторові...” (ДТ. – 27.09.2008); „Як на мене, у книзі взагалі майже не прописаний момент оцінки діяльності о.Гавриїла. Зрештою, це могло й не бути завданням автора передмови” (ДТ. – 27.09.2008); „Шкода, ясна річ, що видавництво “зекономило” на гіпотетичному третьому томі... хоча логіка в тому, безперечно, є...” ( http://dyskurs.narod.ru). Такий релятивізм у більшості випадків засвідчує заангажованість рецензента або ж просто його некомпетентність.

На користь не аналітики, а риторики, пафосності, публіцистичності тексту спрацьовують доведення „від протилежного”. Наприклад, починається стаття з нарікань, всупереч яким розгортається основна теза рецензії: „сьогодні мало пишуть гарних дитячих книжок” ... а от „Іванові Андрусякові вдається...” (ДТ. – 27.09.2008).

Сучасним літературним критикам важко вибудувати логічну послідовність своїх тверджень і таким чином уникнути суперечностей у викладі. Так, наприклад, рецензент у одному з матеріалів „Літературної України” тричі „послідовно” заперечує власні тези: „Тут ми не знайдемо таких відомих українських авторитетів, як „космополіт” Андрухович, принципова „феміністка” Забужко чи „всюдисущий” Жадан. <...> Здається, не існує в нинішній українській літературі письменника, якого б не торкалося критичне слово Євгена Барана. <...> Його не цікавить письменницька еліта... Він завжди в епіцентрі книжкових подій та літературного процесу. Повз нього не проходить майже жодне явище чи проект красного письменства” (ЛУ. – 6.03.2008).

Не боїться сучасний рецензент пропонувати читачеві максимально суб’єктивні та бездоказові твердження: „...дитяча література залишається справою тих, хто не знайшов собі місця в „дорослій””(Дзеркало тижня. – 27.09.2008); „Візьмемо бодай Чуковського – тексти жахливі...”(ДТ. – 27.09.2008); «казкова» мова героїв сповнена натяків, які аж ніяк не роблять Вінні Пуха дурнуватим персонажем, знаним нами з радянського мультфільму (ДТ. – 01.12. 2007); „він змінив читацьке уявлення про критику як нецікаву і нудну есеїстику” (ЛУ. – 6.03.2008). Цілком зрозуміло, що „жахливий” Чуковський, „дурнуватий” Вінні Пух і „нудна” критика – суб’єктивні домисли, які, за відсутності обґрунтування, повинні залишатись на совісті авторів рецензій, а не на шпальтах газет.

Загалом, цитування рецензованого тексту здійснюються в сучасних рецензіях на рівні поганого шкільного твору: журналіст намагається не проілюструвати правильність своєї тези, а радше приховати її відсутність: „Мимоволі ховаєшся „...в себе, як у мокру глину-хвощ”... чи в довгий зимовий сон. Та все ж, яка радісна втіха... коли на світ з’являється те, що „...уважливим доторком-леготом білим” прошепоче тобі вранці: „Пора прокидатись”” (ЛУ. – 6.03.2008).

Перш за все, слід відзначити наявні в текстах хиби аргументації. Автор рецензії повинен демонструвати глибину і всебічність аналізу, спиратись на певні джерела інформації, усвідомлювати наявність різних точок зору, бути неупередженим і незаангажованим. На практиці ці вимоги ігноруються найчастіше. Так, джерела інформації зазвичай або не називаються взагалі, або ж рецензент обмежується узагальненими „Нарікають...”, „Кажуть...”, „Так уже повелося”, „я прочитав таку думку...” (Літературна Україна. – 6.03.2008). Завуальованість джерела інформації зазвичай породжує сумніви щодо достовірності факту чи правдивості твердження. Наприклад: „Літературознавець має чітку позицію інтерпретатора художніх текстів, бачить себе критиком і тільки ним... Проте своє творче кредо формулює доволі скромно: „Я був і залишаюся уважним і відданим звичайним читачем Літератури”” (ЛУ. – 6.03.2008). Читач не може довіряти висунутій автором тезі „бачить себе критиком і тільки ним”, навіть зважаючи на її категоричність. Переконаність автора рецензії видається безпідставною, до того ж – заперечується наведеною в наступному реченні цитатою.

Як бачимо, питання трансформації жанру літературної рецензії пов’язане з цілою низкою проблем в історії розвитку суспільства в цілому й історії літератури зокрема. Однак літературні критики й журналісти все частіше забувають чи просто нехтують і правилами сприймання друкованого тексту. А редактори просто не володіють „своєрідною схемою, за якою можна відчути правильне чи непрофесійне використання можливостей жанру” [10]. Як доказ, наведемо приклади найпоширеніших помилок, які зустрічаються в літературних рецензіях останніх років.

Пояснення потребує також проблема зниження рівня аналітичності в рецензії та як наслідок – асимілювання її в суміжних групах інформаційних і художньо-публіцистичних жанрів. В першу чергу це може бути пов’язано з виникненням певного „плюралізму” в оцінці літературних явищ. Поняття літературного канону тепер не є актуальним. У більшості праць із теорії журналістики ця тенденція сприймається як цілком позитивна. ЇЇ пов’язують лише з занепадом доктрин соцреалізму. Але ж будь-який канон у літературі й мистецтві має цілком визначену не лише деструктивну, але й конструктивну функцію. Літературний процес – це постійне чергування форм сприймання і опору: ствердження і становлення канону обов’язково змінюється деструкцією, яка, в свою чергу, знову ж таки призводить до утвердження нових догм у сфері продукування й сприйняття художнього тексту. Г.Сивокінь, спираючись на висновки таких відомих літературознавців, як Ю.Тинянов, В.Шкловський, пише: „Легше легшого сказати, що тепер у підході до літературних явищ, в оцінці їх пануватиме плюралізм. Однак він, плюралізм, – усе одно що демократія там, де до неї не готові... Ясна річ, для історії літератури це аж ніяк не вихід, не метод, не ум” [7, ст. 44].

Подібна криза літературної критики частково обумовлена зовнішніми факторами, як-то: зменшення накладів видань художньої літератури, збільшення загального потоку літератури низької якості – адже письменником і видавцем нині може стати будь-хто. Глибинні ж причини криються в конфлікті письменників, літературних критиків із своїм читачем, інакше кажучи – споживачем. Пересічний громадянин отримує з газет недостатню й неякісну інформацію щодо сучасного розвитку літературного процесу. Але, цілком ймовірно, саме він і виступає каталізатором цього процесу. У літературознавстві проблема „читачівства” аналізується вже давно і досить глибоко. Так, Г.Сивокінь зазначає: „Присутність літератури в духовному житті конкретних людей часто гіпотетична, прийняття чи неприйняття, часто одверта байдужість до неї з боку тих, хто нею мав би послуговуватись, – це складні феномени... Останнім часом виразно означилася анемічність чи й просто немічність літературної критики, причини якої найлегше пояснити виразним збайдужінням до літератури, до мистецьких проблем взагалі з боку колишнього надійного „замовника”, так званого масового читача, або міфічно трактованого народу. Отже, зі своїми клопотами літературі начеб ні до кого апелювати, що створює додаткові напруги” [7, ст. 42-43].

На сьогоднішній день у традиційній жанровій моделі рецензії фіксуються такі зміни: 1) текст містить не систему аргументації, а окремі емоційні „докази”; відзначається високий ступінь креативності автора, свобода в представленні власної думки й вираженні оцінок; у цьому випадку починають домінувати жанрові ознаки публіцистичних текстів, зокрема есе; 2) доволі часто порушується композиція, вилучаються такі структурно-змістові компоненти, як основна теза, оцінка об’єкта, характеристика переваг і недоліків твору тощо; рецензія починає демонструвати свою наближеність до жанрів анотації чи відгуку; 3) дедалі помітнішою стає „нова фактура мовлення” [4, ст. 389]: частіше використовується все розмаїття стилістичних ресурсів мови, в тому числі й нелітературні засоби.

У своєму „класичному” варіанті на тематичному рівні рецензія передбачає розбір творів мистецтва, з елементами аналізу, коментування, аргументованого оцінювання та наявними висновками щодо значимості рецензованого твору. В композиційному плані важливими для цього типу текстів є такі структурно-змістові компоненти, як опис предмету аналізу, формулювання основної тези, коротка характеристика об’єкту аналізу, позитивна оцінка теми, змісту, засобів створення аналізованого об’єкта, опис недоліків, формулювання висновків. Мова рецензії передбачає реалізацією книжних стилів із відповідним набором нейтральних і маркованих мовних засобів.

Місце і особливості жанру літературної рецензії в сучасній періодиці багато в чому обумовлюються усіма зазначеними вище факторами трансформації загальної жанрової структури періодичного друку. Однак вчені виявляють і низку специфічних для цього жанру тенденцій розвитку.

Трансформації структури жанрів у журналістиці пов’язані, перш за все, з об’єктивними змінами в предметі, меті й методах відображення. Нові життєві реалії, історичні, суспільні, соціально-політичні зрушення, зміни мовних смаків вимагають оновлення предмету та способів відображення дійсності. Окрім того, журналіст у своїй діяльності й творчості на сьогодні ставить перед собою дещо інші завдання. Свідченням того є розвиток розважальної й н’юсмейкерської журналістики [9]: „журналісти, котрі мали б виховувати і пробуджувати духовність, настільки "зріднилися" з масою, що фактично оперують тим же понятійним апаратом, що й читачі”. Бурхливий розвирок теле- і електронних засобів масового інформування призводить до того, що газета поступається своїми можливостями в інформативності на користь аналітиці [3]. В методах відзначається більш активне використання гіпотетичних, соціологічних методів, до того ж активно застосовуються методи художньої фантазії, припущення [9].

Нарешті, на критику заслуговує якість рецензій, що – хоч і не у великій кількості – але все ж таки представлені на шпальтах „Літературної України”, „України молодої”, „Дня”, „Дзеркала тижня” та ін. На жаль, наспіх „спечені” тексти аж ніяк не викликають „культурного драйву” в тих, „хто хоч трохи тямить у літературі”.

Друга проблема, пов’язана з побутуванням літературної рецензії на шпальтах українських газет, може бути означена як „вихід за межі жанру”. Підзаголовки на кшталт „Нотатки...”, „Роздуми...”, „Над прочитаним” свідчать на користь свідомої відмови більшості авторів від аналітики, глибинного аналізу рецензованого твору.

Літературна рецензія – один із найбільш „проблемних” аналітичних жанрів в сучасному масмедійному просторі України. По-перше, сумнівним видається навіть факт її існування. В.Здоровега, наприклад, небезпідставно стверджує: „літературної критики у повноцінному значенні цього слова в Україні немає, бо вона відсутня у загальнополітичній, масовій періодиці” [3, ст. 205], а досить кваліфіковані рецензії та огляди, що з’являються-таки в спеціалізованих виданнях, ситуацію виправити не можуть. Письменник М.Рябчук, на якого посилається в своїй роботі В.Здоровега, більш категоричний у своїх висновках. У „газетній” іпостасі, вважає він, літературна критика в Україні ніколи й не існувала. Редакції не відстежували і не відстежують „з дня на день книжкових новинок із тією самою ретельністю, що й події в парламенті чи на футбольних полях... Без цього повсякденного, суто інформаційного рівня літературна критика приречена на геттоїзацію в „товстих журналах”, на ізольоване існування у межах касти самих літераторів і літературознавців” [5, ст. 26].

В МАСМЕДІЙНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

СУЧАСНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЖАНРУ ЛІТЕРАТУРНОЇ РЕЦЕНЗІЇ

Уборка рабочего места.

У статті визначено особливості розвитку жанру літературної рецензії в сучасній українській газетній періодиці. На прикладах продемонстровані трансформації в системі жанротвірних ознак даного типу текстів.

Ключові слова: рецензія, аналітичні жанри періодики, жанротвірні фактори, трансформації жанру.

Метою даної статті є визначення основних тенденцій розвитку жанру літературної рецензії в сучасній газетній періодиці України, окреслення можливих причин і наслідків трансформації базової жанрової моделі такого типу текстів.

Трансформації жанрової структури періодичного друку на сьогоднішній день грунтовно розглядаються в роботах українських і російських вчених. Багато уваги приділяють цій проблемі В.Здоровега, М.Тимошик, С.Денисова, М.Василенко, О.Тертичний, Ю.Кравченко, С.Савчук та ін.

Серед основних трансформацій у структурі жанрів газетно-журнальної періодики дослідники називають такі: 1) виникнення нових жанрів (експеримент, рейтинг, анкета) [8; 6]; 2) мораторій на певні популярні колись жанри (огляд преси, нарис, фейлетон) [3] ; 3) розширення жанрової палітри періодики за рахунок появи нових інформаційно-аналітичних і інформаційно-публіцистичних, аналітично-публіцистичних жанрових моделей (міні-рецензія, міні-огляд, міні-порада, міні-історія, бліц-портрет) [8]; 4)виникнення найбільш стійких комбінацій жанрових форм у межах одного тексту, наприклад: „інтерв’ю портретний нарис”, „інтерв’ю рецензія”, „інтерв’ю коментар”, „замітка анонс” [6]; 5) посилення діалогічних жанрів [3].

В межах конкретних жанрових моделей – за твердженнями більшості дослідників – кардинальні зміни відбулися за рахунок 1) зміцнення інформаційної та фактографічної основи ЗМІ [9; 3]; 2) зменшення обсягів публікацій [6]; 3) загальної тенденції до лаконізму в засобах вираження [3]; 4)стандартизації засобів вираження [6]; 5) використання аналітичного пафосу [3], який дедалі більше поширюється й на інформаційні жанри [1]; 6) посилення особистісного, авторського начала [6], і як результат – есеїстичних тенденцій [3]; 7) тотального релятивізму, відсутності конструктиву: у більшості випадків позиція автора заміщується іронією, що аж ніяк не сприяє підвищенню авторитету журналістики в суспільстві [1].

Зрушення в жанровій частині обумовлюються також низкою і суб’єктивних чинників. „Спробуймо, наприклад, – пише В.Здоровега, – зіставити жанрові модифікації статті публіцістів „Дзеркала тижня” чи „Дня” із статтями авторів, скажімо, „України молодої”... Йдеться не про відмінність політичних підходів, а про поетику, внутрішню структуру, композицію, спосіб аргументації” [3, ст. 148]. Отже, жанр як відтворення цілком визначених тематичних, композиційних і стилістичних ознак у певних типах текстів все ж таки надзвичайно залежний від можливості авторської творчої самореалізації, авторської жанротворчості. Особливо актуальною ця теза виглядає нині, коли „в друкованих ЗМІ України спостерігаємо появу аналітичних статей, що вражають не стільки глибиною проникнення у проблему, а величезним прагненням журналістів самореалізуватися, інтелектуально та емоційно вивільнитися” [1]. Окрім того, безсумнівно, даються взнаки такі соціальні фактори, як політична заангажованість, економічна залежність та знижений загальноосвітній рівень українських журналістів [1].

1. Василенко М.С. Тенденції розвитку аналітичних матеріалів у сучасній журналістиці / М.С. Василенко // Наукові записки Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Т. 22. – Режим доступу до ресурсу: http://journlib.univ.kiev.ua

2. Денисова С.П. Стилістика газетно-журнальних текстів / С.П. Денисова. – К., 2004


Читайте також:

  1. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
  2. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
  3. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
  4. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
  5. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
  6. ЛІТЕРАТУРА
  7. ЛІТЕРАТУРА
  8. ЛІТЕРАТУРА
  9. ЛІТЕРАТУРА
  10. ЛІТЕРАТУРА
  11. ЛІТЕРАТУРА
  12. ЛІТЕРАТУРА




Переглядів: 628

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Роди і жанри ПИСЕМНОЇ ЛІТЕРАТУРИ | Т.Г.Шевченко - Художник

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.014 сек.