Освітнє середовище як педагогічна проблема

Сучасна педагогічна наука поряд з синергетичним, особистісно-орієнтованим, функціонально-діяльнісним, гуманістичним, компетентнісним підходами активно досліджує середовищно-орієнтований підхід до навчання, що розглядається як психолого-педагогічна проблема. Як базове поняття використовується «навчально-виховне середовище» як таке, що відбиває системні формуючі впливи предметного, соціального й інформаційного оточення. Зокрема, у своїх працях Ю.С. Мануйлов «середовищний підхід» представляє як спосіб організації середовища й оптимізації його позитивного впливу на розвиток особистості школяра. На думку вченого, середовищно-орієнтований підхід у навчанні дозволяє перенести акцент у діяльності вчителя чи викладача з активного педагогічного впливу на особистість учня, спрямувавши в русло активного використання навчально-виховного середовища, у якому відбувається його самонавчання і саморозвиток. При такій організації включаються механізми внутрішньої активності учня, його тісна взаємодія із тим же середовищем [3].

У своїх працях дослідники, як правило, досліджують одне із зазначених понять і подають авторське тлумачення, розкриваючи своє бачення сутності освітнього середовища. Вченими «освітнє середовище» розглядається як частина соціокультурного простору, зона взаємодії педагогічних систем, окремих елементів чи суб’єктів освітніх процесів.

Ідеї формування різних типів середовищ науковці використовують розробляючи загальнонаукові, педагогічні, психологічні підходи, зокрема,авторські погляди на цю проблему знаходимо у працях учених Б.Д. Ельконіна, В.І. Слободчикова, С.К. Бондаревої, В.А. Ясвіна та ін.

Аналізуючи різні теоретичні джерела та враховуючи різні погляди на формування освітнього середовища, коротко подаємо такі характеристики та параметри освітнього середовища.

Широта освітньогосередовища пов’язана зі структурно-змістовною характеристикою, що показує, які суб’єкти, об’єкти, процеси і явища включені в дане середовище. Наприклад, учень із незаможної селянської родини, низьким матеріальним достатком перебуває частіше у мінімальному освітньому середовищі, що значно відрізняється від умов столичного випускника, який з раннього віку одержує додаткову освіту, має можливість подорожувати, відвідувати інформаційні центри, користуватися комп’ютерною технікою тощо.

Інтенсивність освітнього середовища– структурно-динамічна характеристика, що показує ступінь насиченості середовища впливами й можливостями. Прикладом високої інтенсивності освітнього середовища можуть бути організовані спеціальні курси, що проводяться викладачами ВНЗ, де використовуються різні інтерактивні форми й методи занять:

тренінги, ділові ігри, захисти індивідуальних проектів, перегляд відеоматеріалів тощо.

Ступінь усвідомленості освітнього середовища– показник свідомого включення всіх суб’єктів в освітній процес. У такому середовищі всі педагоги, учні, батьки добре мотивовані щодо майбутнього вибору, кожний усвідомлює відповідальність як за власну підготовленість, так і за результати спільної діяльності.

Узагальненість освітнього середовищахарактеризує ступінь координації діяльності всіх суб’єктів даного освітнього середовища. Високий ступінь узагальненості освітнього середовища навчального закладу забезпечується наявністю концепції діяльності закладу, яка доведена до всіх учасників освітнього процесу, активно обговорювалася всіма членами закладу.

Емоційність освітнього середовищахарактеризує співвідношення в ньому емоційного й раціонального компонентів. Очевидно, що певне освітнє середовище може бути як більш емоційно насиченим, так і емоційно збіднілим. Емоційність навчального середовища деякою мірою співвідноситься і з типом її модальності. Високі показники емоційності, за типологією Я. Корчака, характерні для творчого й кар’єрного середовища, більш низькі – у догматичному і безтурботному.

Домінантність освітнього середовищахарактеризує значимість даного локального середовища в системі цінностей суб’єктів навчально-виховного процесу. Домінантність описує освітнє середовище за критерієм «значуще-незначуще». Це показник ієрархічного положення данного освітнього середовища стосовно інших джерел впливу на особистість: чим більшу роль відіграє певне освітнє середовище в розвитку людини, тим вагоміша його роль, тим більша його домінантна.

Когерентність(узгодженість) освітнього середовища показує ступінь узгодженості впливу на особистість даного локального середовища із впливами інших факторів. Когерентність характеризує освітнє середовище за критерієм «гармонійне-негармонійне». Це показник ступеня узгодженості всіх локальних середовищ, функціональним суб’єктом яких є дана особистість. Іншими словами, когерентність показує, чи дане середовище відокремлене від особистості чи вона інтегрована в це середовище. Про високий ступінь когерентності освітнього середовища школи може, наприклад, свідчити чітка орієнтованість на освітні цілі, на соціальне замовлення села, регіону, комерційне замовлення підприємства та ін.

Соціальна активність освітнього середовищаслужить показником його соціально орієнтованого творчого потенціалу, його зв’язків з соціокультурними установами, закладами, громадськими організаціями тощо.

Мобільність освітнього середовищаслужить показником його здатності до передбачених змін, еволюційних перетворень у напрямі вдосконалення. Готовність до постійних, активних, узгоджених та спланованих перетворень в його організації, в оновленні зв’язків із зовнішніми та внутрішніми компонентами.

Стійкість освітнього середовищавідбиває його стабільність. Параметром стійкості служить часовий вимір, підготовлений опис досвіду щодо функціонування цього середовища, динаміка його розвитку, позитивні сторони, традиції.

Навчально-виховне середовище школи як сукупність цінностей і зразків успішного вирішення життєвих цілей та завдань служить джерелом цілеспрямованого розвитку особистості.

Освітнє середовище розвивається як цілісна система і містить у собі такі компоненти:

– просторово-семантичний: предметна організація життєвого простору школярів (дизайн інтер’єру школи, класних кімнат, символи школи, настінна інформація тощо);

– змістовно-методичний: концепції навчання, виховання, навчальні програми, плани, підручники, посібники, методичні рекомендації та ін.;

– комунікативно-організаційний: стиль спілкування, просторова і соціальна щільність середовища, організаційні форми і методи навчально-виховного процесу (урок, дидактична гра, екскурсія, учнівські дослідницькі співтовариства, органи шкільного самоврядування та ін.);

Сучасними вченими психодидактична модель освітнього середовища, розроблювана в рамках парадигми розвивального навчання і розглядається як:

· система впливів, що сприяють виявленню та розкриттю інтересів і здібностей учнів відповідно до природних задатків та нахилів; · сукупність умов для розкриття творчого потенціалу з урахуванням різних сфер психічних якостей учнів, їхніх задатків (фізичних, емоційних, пізнавальних, особистісних, духовно-моральних та ін.);

· наявність умов та можливостей для задоволення потреб кожного учня відповідно до індивідуальних освітніх траєкторій, вікових особливостей та інтересів;

· використання ефективних технологій навчання зорієнтованих на дітей різних рівнів навчальних здібностей, відповідно до природних фізіологічних і психологічних особливостей та закономірностей розвитку.

Навчально-виховне середовище характеризується трьома показниками:

насиченість (ресурсний потенціал), структурованість (спосіб організації) та змістове наповнення (цілі, завдання, стратегії, програми, інформаційне

забезпечення, технології тощо).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Педагогічна характеристика соціального середовища	\|	Задачи для розв’язання на дошці.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.