• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ III

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V — XV ст.)

1. Основні риси та періодизація феодального господарства

2. Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху середньовіччя

3. Середньовічні міста. Ремесла. Цехи

4. Внутрішня і зовнішня торгівля. Фінанси

Господарство епохи середньовіччя (феодальне господарство) характеризується перш за все пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі, яка вважалася головним багатством. Особи, які нею володіли, як правило, панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках, призводила до протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося. Селяни знаходилися в особистій, поземельній, судово–адміністративній і військово–політичній залежності від землевласників. Домінувало натуральне господарство. Обмін відігравав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними. Енергія вітру і рік, вугілля і деревини почала використовуватися лише в пізньому середньовіччі і спочатку дуже обмежено.

Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина – селянином, син ремісника – ремісником.

Отже, в основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників – закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов'язані були за це обробити панську землю за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці– ренту (з лат. – повертаю, сплачую). Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк).

Основними формами господарської діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно–ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно–ремісничою, а суспільство – традиційним.

Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V – Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI – XV ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (XVI – перша половина XVIII ст.) зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації. (Про останній період – в наступному розділі.)

2. Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на соціально–економічній спадщині Римської імперії та господарських досягненнях германських племен.

Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V – IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

У V – VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади на сусідську –марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство – основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не, знали.

Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися наалод – приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася – продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів та знаті.

У VIII – IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни–рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714 – 751 рр.) провів військово–аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам–рицарям пожиттєвих земельних наділів – бенефіціїв – за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину отриманих земель власники–бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне – умовно–службове, тимчасове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально–васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.

Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бе­нефіцій перетворився нафеод (лен) – основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалося і розвивалося в межахмаєтку–сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався імунітет – привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної влади: фіскальні та судово–адміністративні. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим виробництвом становили майже третину його загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у принципі "немає землі без сеньйора".

Одночасно зі зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стані селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло–римські землевласники. Їхній перехід був зумовлений різними обставинами – великими податками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття. Були поширенимипрекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних категорій, походження та залежності відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість селян не були спадкове залежними. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768 – 814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.

Отже, протягом V – IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально–селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіснив феодальний маєток–сеньйорія – замкнуте натуральне господарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на своїй території.

Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в XI – XV ст. В XI – XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів – королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура землеволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна) обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у період політичної роздрібленості менші володіння стали відчужуватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права.

З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Натуральне господарство феодального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здійснюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав назву"комутації ренти". Його економічною основою була вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж на панщині. Зростання міст і розвиток товарно–грошових відносин сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було вигідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селянського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.

У XIV – XV ст. феодальні господарства все більше втягуються у товарно–грошові відносини. Одночасно змінюється правовий та майновий статус селян, які поступово виходять з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність. З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами – оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої економічні позиції держава.

3. У країнах Західної Європи найдавнішіміста завдячували і своїм початком римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходила влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських провінцій над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довгий час стояли легіони. Пізніше міста стали виникати біля стін великих замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпеки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річками, біля копалень, на узбережжі морів тощо.

Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причинами процесу урбанізації було загальне економічне піднесення, успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби людей у промислових виробах; розвиток торгівлі, обміну, товарно–грошових відносин. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Особливо успішно розвивалися середземноморські міста – центри левантійської торгівлі.

Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тижня, а великі торги – кілька разів на рік. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша – адміністративний осередок. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була зайнята у сільськогосподарському виробництві.

Спочатку середньовічні міста (крім старих римських центрів) були власністю феодалів. Король, князі та інші вельможі надавали міським жителям деякі права, виконували певні обов'язки. Вони судили, накладали і збирали податки, встановлювали митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких караванів. Феодали захищали місто та його жителів від нападів і грабежів.

В XI – XII ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися більших прав, що призвело до загострення протиріч між жителями міст і феодалами. В XI – XIII ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвилякомунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста–комуни або міста–держави, які мали "повну свободу, власні органи управління (виборний муніципалітет, судівництво тощо). Провід у місті мала рада, яку вибирали мешканці міста. Вона складалася найчастіше з 12 або 24 радних і бургомістра або мера. Рада видавала закони для міста, вела адміністрацію, дбала про оборону, розвиток промисловості й торгівлі, підтримувала зносини з іншими містами. Судівництво вела колегія, що складалася з війта і присяжних суддів, також вибраних міщанством. Міста мали свої правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині були відомі "Саксонське дзеркало", "Швабське дзеркало", "Магдебурзьке право" й ін.

Доступ до міст був широко відкритий для нових громадян. Хто проживав у місті один рік і один день, той міг розраховувати на охорону з боку міського уряду. Економічно розвинені міста Італії, Німеччини, Франції та Англії в XI – XIII ст. досягли значного розквіту. Збільшилася чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міськогоремесла – текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція. ІПовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північноіталійських містах і деяких містах Франції (Ліон).

Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великої кількості зброї і металевих обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. Відбувся перехід від відкритих горнів до закритих печей, які забезпечували високий температурний режим і дозволяли виготовляти залізо із тугоплавких руд. У XV ст. доменні печі мала більшість західноєвропейських країн.

Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими були альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда мала збут для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і приносили великі прибутки.

Характерною рисою середньовічного ремесла була йогоцехова організація – об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки – цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально–еконо­мічних відносин, феодально–становою структурою суспільства. Серед основних причин їхнього виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

У першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їхніх членів шляхом як отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.

Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально–вікові групи (учні – підмайстри – майстри – старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи – власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

Цехова організація була економічно-раціональною в XIII – XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У XIV – XV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва – мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

4. В XI – XV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація. Особливо жваво вона провадилася у могутніх міських республіках Північної Італії – Флоренції, Венеції, Генуї та інших. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в чорноморському басейні. Генуезці поступово закріпилися в пониззях Дону і Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їхніми колоніями були: Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякі інші. Не відставали від генуезців венеціанці. Між північноіталійськими містами–республіками йшла гостра конкурентна боротьба.

Італійські купці торгували в основному із країнами Леванту (Сходу), тому їхня торгівля й отримала назву левантійської.

Зі Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перець, цукор та ін. Великий попит у Західній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здобула славу "торгу двох світів": з одного боку сюди приходили каравани з індійським крамом, а з другого – італійські купці. Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії, столицями монгольських ханів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля з Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віолою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем східних товарів, то північна – виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських міст під назвоюГанза (об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У XIV – XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв. У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджати­ся майном купця, який помер на ярмарку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи.

Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок у м. Шампань, який тривав майже цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни.

У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів – власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори. Значною перепоною були розбійницькі ватаги. Все це змушувало купців для захисту своїх інтересів та з метою монополізації ринку об'єднуватися у торгові гільдії. Вони мали свої статути і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним чи кількома товарами.

Значною перешкодою у розвитку середньовічної торгівлі була багатоманітність грошових одиниць та часте фальшування їх. Купці змушені були користуватися послугами міняйлів, які орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну монету від фальшивої, обмінювали гроші, здійснювали інші операції. Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Тому вони могли отримати їх від агентів міняйла, які знаходилися там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши його розписку (вексель). Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північноіталійських містах, у провінції Ломбардії.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Рівень позичкового проценту був досить високим – 15–25%. У XIV – XV ст. кредитно–лихварська система найуспішніше розвинулася у Флоренції.

Отже, V – XV ст. стали важливим етапом у розвитку західноєвропейського регіону. У цей період сформувалась і вдосконалювалася феодальна структура, спостерігався прогрес в аграрному секторі. Значних успіхів досягли міста, які стали динамічними центрами господарського розвитку.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте шляхи формування, форми і типи власності в добу середньовіччя.

2. Якими загальними рисами характеризувалося феодальне господарство? Назвіть його основні виробничі форми.

3. Розкрийте особливості становлення феодального господарства у країнах Західної Європи.

4. Як і чому відбувалася еволюція феодального маєтку протягом XI – XV ст.? Яким чином змінювалися сеньйоріально-селянські відносини в цей час?

5. Розкрийте фактори розвитку і піднесення міст Західної Європи в XI – XV ст.

6. Опишіть цеховий лад середньовічного ремесла, покажіть його економічну доцільність у XII – XV ст.

7. Охарактеризуйте риси, характер європейської торгівлі в середні віки. Ті головні шляхи і райони. Проаналізуйте процес утворення національних ринків.

Читайте також:

1. Вид заняття: лекція
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вступна лекція
7. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
8. Заняття . Лекція № .
9. Заняття 10. Лекція № 8
10. Заняття 12. Лекція №9.
11. Заняття 13. Лекція №10.
12. Заняття 7. Лекція № 6.

Переглядів: 388