Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Політична опозиція комуністичному режиму в Україні 60-х-70-х рр. ХХ ст.

 

Суспільно-політичний розвиток УРСР в 60-80-ті роки умовно можна розподілити на три періоди:

1) 60-ті – початок 70-х рр. – становлення авторитарно-бюрократичного політичного режиму;

2) 70-ті – перша половина 80-х рр. – пошуки партійним керівництвом шляхів поглиблення реформ на засадах політизації суспільного життя;

3) друга половина 80 -х рр. – невідкладність перебудови всіх сфер суспільства в умовах подальшого загострення суперечностей, поглиблення кризових явищ у ньому.

На жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС перемогли не демократичні, а бюрократичні сили − фундатори авторитарно-бюрократичного (політичного) режиму заснованого на владі апарату управління, посттоталітарного режиму. Консервативна політична тенденція в роки правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) проявилась: а) більше в формальній, ніж в реальній критиці сталінізму; б) у зміцненні апаратно-бюрократичних структур; в) в одержавленні громадських організацій; г) у відчуженні мас від політичної влади; д) в уніфікації національних інтересів під прапором торжества ідей так званого соціалістичного інтернаціоналізму. Безкомпромісність саме такої офіційної позиції знайшла відображення в зміщенні з поста першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста (1963-1972 рр.) як непослідовного провідника партійно-класової, інтернаціональної оцінки подій української історії і сьогодення. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький (1972-1989 рр.) – послідовний інтернаціоналіст.

Авторитарно-бюрократичній політичній організації суспільства служили Конституція СРСР (1977 р.) і Конституція УРСР (1978 р.). Українська РСР проголошувалася соціалістичною республікою. Народовладдя здійснюється через Ради народних депутатів, а самі Ради становлять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи була оголошена КПРС (ст. 6).

Економічну основу УРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності, а економіка УРСР є частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР.

Проголошені в Конституції положення значно розходилися з реальним повсякденням. Так, було проголошене право на житло, але водночас залишались постійні черги на квартиру; фіксувалось право на безкоштовну освіту та медичне обслуговування, але був залишковим принцип їх фінансування; проголошене право на свободу слова і нещадне переслідування інакомислення та дисидентства. Тому прийняття нової Конституції виявилося ідеологічною компанією, яка пропагувала досягнення радянського ладу на шляху до комунізму.

Реальне життя спростовувало такий історичний оптимізм. Загострення суперечностей між новими проблемами суспільно-політичного розвитку і старою, консервативною традицією спричинило кризові явища в політичній організації суспільства, визначило необхідність її перебудови.

Курс на перебудову, як радикальне оновлення суспільства, був проголошений на квітневому Пленумі ЦК КПРС 1985 р. У 1988 р. було прийняте рішення про політичну реформу на принципах демократії. Наріжним каменем демократизації було підвищення статусу Рад всіх рівнів. Основну роль у цьому відіграли закони про зміни і доповнення Конституції Української РСР, про вибори народних депутатів УРСР, прийняті Х сесією Верховної Ради УРСР (жовтень 1989 р. ); закон «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоуправління» (грудень 1990 р.). Верховній Раді було надано статус постійно діючого органу. Істотних змін зазнали порядок формування Президії Верховної Ради, її повноваження тощо. Вибори до Рад проводились на альтернативній основі з висуненням двох і більше кандидатів. У цілому ж демократичні принципи реформи зіткнулись з авторитарністю в реальній дійсності, а демократичні інститути з волюнтаризмом і суб’єктивізмом у політиці.

Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність і незалежність республік, адже і вересневий (1989 р.) Пленум ЦК КПРС не спростував головного в національній політиці: прагнення якнайшвидшого під адміністративним тиском зближення і навіть «злиття» всіх націй і народностей СРСР шляхом уніфікації всієї різноманітності їх духовного й економічного життя.

В умовах поетапного ще на початку 60-х років переходу до посттоталітарної, авторитарної системи серед наукової і творчої інтелігенції почали виникати групи не згодних з існуючим режимом – гурти інакомислячих (дисидентів). Їх критичне мислення формувалось під впливом деформації демократичних і гуманістичних цінностей суспільства; обмеження громадянських свобод, порушення прав людини, беззаконня, політичних репресій; низького рівня та якості життя в УРСР. Такі особистості гуртувалися на засадах громадянської совісті. Із індивідуального, морально-ідейного протистояння політичному режиму й народилось дисидентство. Воно виросло із суперечностей між десталінізацією, невдалими спробами демократизації суспільно-політичного життя і постсталіністськими заходами брежнєвського політичного режиму.

Посередниками дисидентства були правозахисники – борці за дотримання державою її законів і принципів. В Україні їх звинуватили в націоналізмі. Під цим приводом у 1961 р. у Львові відбувався суд над членами Українського робітничо-селянського союзу (Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін.): у 1967-1968 рр. – закриті судові процеси над представниками української інтелігенції у Києві, Львові, Івано-Франківську. На початку 70 - років прийшла нова хвиля арештів, згодом – хвиля так званих «тихих репресій».

Незважаючи на таку обстановку, їх заклики підхопили однодумці, які склали когорту вільнодумців-шістдесятників. До цієї когорти ввійшли письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, митці Панас Заливаха, Алла Горська та ін.

«Шістдесятники» – це групи прогресивно налаштованої української (в Україні) інтелігенції, які пройнялися системою цінностей демократичних країн світу і новими орієнтирами у відродженні українського суспільства на засадах поєднання історичних традицій і сьогодення, свободи слова, митця і правди життя. Їхня громадянська позиція полягала в боротьбі проти тоталітарної соціалістичної системи методом критики її антилюдської політики та здійсненні прогресивних перетворень. Їхньою метою була демократична незалежна Україна.

Отже, проти них з гострою критикою виступала офіційна пропаганда. В цих умовах у суспільно-політичному житті України з’явився самвидав – непідцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна література. Поширювалися вірші В. Симоненка, Л. Костенко, політична публіцистика про історичне минуле, сучасне й майбутнє України, її мови, культури, статусу у складі СРСР. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюба обґрунтував висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки СРСР.

Бюрократично-авторитарний режим застосував репресії: арешти в 1965 р. літературного критика І. Світличного, психолога М. Гориня, мистецтвознавця Б. Гориня – загалом понад 20 осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. На захист арештованих була розгорнута підписна кампанія. Діячі української культури і науки неодноразово зверталися з листом у ЦК КПРС, але проти підписантів розпочалися гоніння. У січні 1972 р. – нова хвиля масових арештів дисидентів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Стасів-Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк та ін. Однак боротьба тривала.

У листопаді 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську Групу, як громадську організацію сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, дотриманню міжнародної Декларації прав людини; участі в міжнародних формах з цих питань та взаємного обміну інформацією. Із 41 учасника групи протягом 1977-1985 рр. 27 були засуджені; 6 позбавлені радянського громадянства, троє – В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин – зачинені в таборах політв’язнів.

З 1985 р говорилося про необхідність перебудови радянської системи, розвінчанні теоретичних догм марксизму-ленінізму, з’ясуванні утопічності комуністичної ідеї. І все ж таки гласність не може бути альтернативою демократії. Йдеться про необхідність перебудови політичної й економічної системи як підґрунтя соціально-економічного та національно-демократичного відродження України. Виходячи з практичних проблем цієї ситуації, розгорталася страйкова боротьба робітників. Ця боротьба розпочалася страйком шахтарів у липні 1989 р., спричиненим загостренням соціально-економічних проблем у шахтарських регіонах (незадовільні умови праці, низька заробітна плата та інші вимоги соціально-економічного характеру). 15 липня 1989 р. застрайкували робітники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці, а через десять днів страйк охопив більшість шахт Донецької, Луганської областей, усі шахти Західного Донбасу та Львівсько-Волинського басейну. Загалом – до півмільйона гірників. Уряд змушений був зробити поступки шахтарям.

На хвилі страйкової боротьби відбувалася політизація робітничого руху. Так, страйк 11 липня 1990 р. був спрямований проти існуючої системи влади і охопив 147 шахт України.

В умовах зростання суспільної політичної активності в кінці 80-х років виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства, зокрема студентське об’єднання «Громада» в Києві, Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки. Дуже швидко студентський рух заявив про себе як про активну силу в демократичних процесах в Україні.

Зусиллями В. Чорновола, М. Гориня, Л. Лук’яненка та інших була відновлена Українська Гельсінська група, а з липня 1988 р. – Українська Гельсінська спілка (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху. Ця спілка розгорнула широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу в масах, спрямовану на прискорення демократизації в країні.

Наприкінці 80-х років виникли національно-культурні товариства угорців, поляків, росіян, молдаван та представників інших національностей, які проживають на території України. Навесні 1989 р. була створена організація кримськотатарського національного руху.

У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки постала Українська республіканська партія (УРП). Головною метою своєї діяльності республіканці проголосили створення Української самостійної держави.

У грудні відбувся І з’їзд Демократичної партії України. В той період виникли Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія – всього 15 політичних партій.

Справжнім каталізатором процесу демократизації в країні став Перший з’їзд народних депутатів СРСР (25 травня – 9 червня 1989 р.) – з’їзд нової політичної оцінки поточного моменту і політики перебудови в цілому. Вибори до Верховної Ради України у березні 1990 р. засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил, і після виборів головні питання республіканського життя вирішувалися не в ЦК Компартії, а у Верховній Раді. Таким чином, розпочинався новий етап боротьби за державну незалежність.

Обстановка застою й кризи негативно вплинула і на сферу освіти, науки, літератури, мистецтва. Хоч проголошені освітні реформи були спрямовані на перехід до загальної середньої освіти, однак відбувалася формалізація навчального процесу. Зростали більше кількісні, ніж якісні показники. Зокрема, розширювалася мережа закладів вечірньої освіти і заочних форм навчання, загальнотехнічних факультетів, зростав контингент учнів та студентів як визначального освітянського чинника.

У 1990 р. в 149-ти вищих і 742-ох середніх спеціальних навчальних закладах навчалося відповідно 881 тис. і 757 тис. студентів. Кожний четвертий, зайнятий у народному господарстві УРСР, мав вищу або середню спеціальну освіту. Почали діяти нові типи навчальних закладів: університет «Києво-Могилянська академія» (нині – національний університет), Інститут українознавства і кафедри в вузах, а також гімназії, ліцеї тощо.

Головну роль у розвитку науки відігравали установи АН УРСР. Чисельність науковців на початку 80-х років перевищувала в республіці 200 тис. чол. Певною мірою зростала ефективність досліджень. Управління наукою, в тому числі й академічною, було централізоване в системі Державного комітету з науки і техніки.

В Україні виникли також регіональні центри управління наукою. В 1965 р. було створено Донецький науковий центр у складі чотирьох установ АН УРСР і Донецького університету; у 1971 р. – Північно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і орієнтації її на розв’язання регіональних проблем. У 60-70-х наукові дослідження виконувалися в основному за госпрозрахунковими договорами вузів і підприємств. У цілому організація науки відставала від суспільних потреб, адже була підпорядкована власне державному інтересу.

Часи політичного авторитаризму і порушення соціальної справедливості наклали свій відбиток і на культурно-творче життя в УРСР. В тій суперечливій атмосфері сформувалися поети і прозаїки-шестидесятники, художники-авангардисти в образотворчому мистецтві; написані в дусі критичного реалізму твори «Собор» О. Гончара, повісті, оповідання Г. Тютюнника; народилися українське поетичне кіно довженківської традиції, нові форми національної музичної культури. В кінці 60-х років публікацією історичних романів«Диво» П. Загребельного, «Мальва» Р. Іваничука, «Жбан вина» Р. Федоріва освоювався новий простір української історичної романістики. Цей літературний жанр збагатили в 70-ті роки нові твори П. Загребельного, Р. Іваничука, роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко; у 80-ті роки – це романи Ю. Мушкетика, В. Шевчука, Р. Іванченко, В. Малика та ін. Критерії літературно-художнього відображення сучасного життя поглиблювались О. Гончаром у творах «Берег любові», «Циклон», «Твоя зоря» та ін.

Почала повертатися до нас творчість репресованих письменників і поетів, таких, як Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Микола Куліш. Отже, літературно-художня ситуація другої половини 80-х років створювалась поверненими в літературу іменами, публікацією раніше написаних, але не опублікованих за велінням часу творів – («творів з шухляди»); творами про невідкладні проблеми сьогодення.

У цьому ж ключі варто оцінити вихід з друку творів видатних українських істориків М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Дорошенка, В. Винниченка та ін. Налагоджувалась робота Українського фонду культури, творчих спілок і об’єднань, проходила реорганізація мережі бібліотек, професійних театрів, музеїв, інших культурно-освітніх установ, однак рівень задоволення духовних запитів народу знижувався внаслідок їх слабої матеріальної бази, залишкового принципу фінансування, загострення соціально-економічних проблем. Перелічені нами обставини звужували сферу культурного життя в Україні, хоч в цілому цей фактор відіграв певну роль в розвитку українського суспільства в 60-80-ті роки.

Таким чином, з врахуванням цільових установок і змісту цього історичного періоду можна виділити такі його складові частини: політичні і економічні реформи другої половини 60-х років; наростання в суспільстві застійних явищ в результаті зниження темпів і рівня соціально-економічного розвитку; неодноразові спроби оновлення суспільства, виходу з кризової ситуації в другій половині 80-х років. У результаті обмеженого, розрізненого, половинчатого характеру реформ в соціально-економічній сфері склався потужний механізм гальмування: наявність посилення тоталітарних сил, інтересів; спрощення стимулів високопродуктивної праці; неефективність економічного управління, заблокувавшого економічну демократію. Хоч реформи другої половини 80-х років називались радикальними і спрямовувались на формування реалізації різноманітних суспільних інтересів, однак їм бракувало системності й концептуальності. Тому вони не вийшли за рамки соціальних експериментів. Для розблокування досить складної проблемної ситуації потрібний був інноваційний підхід щодо розробки та впровадження механізму реалізації багатогранності інтересів у суспільстві, поглиблення демократичних процесів на основі переходу до ринкових відносин.


Читайте також:

  1. Автоматизація банківської діяльності в Україні
  2. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
  3. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  5. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  6. Адміністративне судочинство в Україні
  7. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
  8. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
  9. АНаліЗ СТанУ ЗДОРОВ'Я ДІТеЙ І ДОРОСЛИХ В УКРАЇНІ
  10. Аналіз стану та проблем реалізації Болонського процесу в Україні за ключовими напрямками.
  11. Англійці Вільям Стенлі Джевонс (1835–1882) та Альфред Маршалл (1842–1924), замість терміна ”політична економія”, вводять нейтральний термін “economics“.
  12. АРХІВНА СПРАВА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ, НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ У 1920-1930-Х РР.




Переглядів: 1142

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Суспільно-політичні трансформації радянського режиму в Україні у 50-х-70-х рр. ХХ ст. | Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.035 сек.