Суспільно-політичні трансформації радянського режиму в Україні у 50-х-70-х рр. ХХ ст.

Друга світова війна та перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні внесли кардинальні зміни в міжнародну обстановку, в міжнародні відносини. В них активно виявилася політична роль країн – учасниць антигітлерівської коаліції: на історичну арену вийшли країни соціалізму. Загострення водночас суперечностей між двома світовими системами привело до «холодної війни». Ширився рух прихильників миру, формувалися міжнародні організації.

Важливу роль в боротьбі за мир і відвернення загрози світової війни відіграла Організація Об’єднаних Націй, яка була проголошена у квітні і створена в жовтні 1945 р. Однією з країн – співзасновниць ООН – була Українська Радянська Соціалістична Республіка. В міжнародній діяльності вона сприяла мирному врегулюванню спірних проблем територіального, політичного, економічного характеру. Її зусилля були зосереджені на проблемах правового забезпечення світової політики. Однак в укладанні міжнародних договорів та обміні дипломатичними представництвами УРСР виступила з класових позицій та суто загальнодержавних інтересів. Власне, жагучі проблеми – про відповідальність гітлеризму за нацистську політику; врегулювання національно-визвольної боротьби в Західній Україні; громадянський статус українців в інших країнах – вона навіть не поставила на обговорення.

УРСР, по суті, була об’єктом, а не суб’єктом міжнародного права. Її міжнародні зв’язки засновувалися й розвивалися не стільки за принципом ефективності, скільки за партійно-класовим принципом і під постійним диктатом з боку Москви. Враховувалася, насамперед, політика, а не економічна кон’юнктура.

У повоєнні роки відбулися зміни геополітичного становища України й етносоціальні процеси. У листопаді 1944 р. в Мукачеві перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України схвалив Маніфест про возз’єднання з УРСР, а 29 червня 1945 р. був підписаний відповідний радянсько-чехословацький договір. У січні 1946 р. на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.

На початку 1947 р. Румунія визнала входження до УРСР Північної Буковини і частини Бессарабії. В 1946 р. було проведено демаркацію кордону між Польщею і СРСР, і західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подій позначався депортацією українського населення в зв’язку з польсько-радянською операцією «Вісла» (1947 р.). У 1990 р. сенат Польщі засудив цю операцію як злочинну акцію проти українського народу.

Політичний режим, що утвердився в західних областях України, носив тоталітарний характер. Після придушення організованого національно-визвольного руху влада перейшла до форсування темпів уніфікації суспільно-політичного, економічного та духовного життя населення західноукраїнського регіону відповідно до загальносоюзних зразків.

Важливим інструментом прискореної «радянізації» краю виступала кадрова політика. Лише до початку 1945 р. в регіон були направлені понад 30 тис. керівних працівників. Місцеві кадри обіймали переважно другорядні посади. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 посад (12,1%).

Проводилися репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їх родин. Впродовж 1944-1952 рр. з Західної України на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб.

Попри всі нищівні наслідки, втрати і трагічні обставини воєнного часу, Україна вперше в своїй історії стала соборною, зібравши в одне державне ціле (у складі УРСР) всі українські землі. Здійснилася давня волелюбна мрія українського народу. Тепер значно розширилися кордони республіки, зросла її економічна, соціально-політична вага. Збагачувався людський, природний науково-культурний потенціал нашого народу, зберігалися й збагачувалися його історичні традиції. Сповна ж в умовах тоталітаризму це історичне возз’єднання не могло реалізувати закладених у ньому глибинних можливостей культурного прогресу, етнонаціонального розвитку України.

На початку 1954 р., у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради 1654 р., Президія Верховної ради СРСР затвердила спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із РРФСР до складу УРСР, а 26 квітня того ж року Верховна Рада СРСР прийняла відповідний закон. Його чинність була підтверджена в Основному Законі СРСР 1977 р. і в Конституції УРСР 1978 р. Характер економіки, територіальна близькість, тісні господарські і культурні взаємозв’язки між Кримом і Україною з давніх часів і в сучасному процесі розміщення та розвитку продуктових сил – саме такий розклад чинників наповнює змістом цей акт і спростовує його трактовку як простого адміністративного рішення. Але всупереч історичним реаліям парламент Російської Федерації в травні 1992 р. в односторонньому порядку відхиляє Закон про передачу Криму до складу УРСР (1954 р.). Російські парламентарі вирішили діяти з позиції великодержавної імперської шовіністичної національної політики, що призвело до загострення політичної ситуації в регіоні, погіршило українсько-російські відносини.

У повоєнний час в умовах сталінського режиму поглиблювалися суперечності і деформації політичної організації суспільства, її центральної ланки – Комуністичної партії. Насамперед порушувався принцип колективності партійного керівництва, що суперечило розвитку демократичних засад, сковувало ініціативу комуністів, вело до суб’єктивізму та волюнтаризму в політиці. Замість того, щоб провести розмежування функцій партійних комітетів, державних і господарських органів, парткоми підміняли їх, адміністрували, командували.

Гострота політичної ситуації, труднощі відбудовчого періоду в УРСР, завдання ідеологізації її суспільного життя склали підґрунтя значних кадрових змін в республіці. Їх політична суть полягала в посиленні сталінської диктатури. В березні 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У був призначений Л. Каганович, а М. Хрущов залишився Головою Ради Міністрів УРСР. Однак новий секретар загострив політичну ситуацію і в кінці грудня 1947 р. цю посаду знову зайняв М. Хрущов. Потім його обрали Першим секретарем ЦК КПРС, а першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Мельников (1949-1953 рр.), потім А. Кириченко (1953-1957 рр.), М. Підгорний (1957-1963 рр.).

У суспільно-політичному житті УРСР, як і в цілому по країні, після смерті Сталіна виявилися дві лінії: неосталінська (берієвська), спрямована на посилення тоталітаризму, і реформаторська – М. Хрущова та його прихильників. Розвінчавши культ особи Сталіна, ХХ з’їзд КПРС ініціював реформи. Це був рішучий, але разом з тим суперечливий та обмежений акт. Його обмеженість полягала в протиставленні Сталіна як особистості – сталінізму як політичному режиму; у вірі в неможливість недемократичності соціалістичного ладу; в переконаності в його історичному поступі.

Десятирічний (до початку 60-х років) період отримав назву «відлиги». Характерні ознаки цього періоду: реабілітація невинно репресованих людей – в’язнів ГУЛагу; заходи щодо децентралізації економічного управління, скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспільстві; створення союзно-республіканських чи республіканських міністерств (вугільної, металургійної промисловості; паперової та деревообробної промисловостей; вищої та середньої спеціальної освіти, юстиції тощо); зміни в державному плануванні та фінансуванні, зокрема сільського господарства; організація міжреспубліканської Економічної комісії Верховної ради СРСР; постановка завдань, визначення заходів соціальної політики; проведення освітньої реформи, часткове розширення статусу університетів; постановка питань мовної політики, змін в мистецтві, театрі, науці, книговидавництві, постановка часописів, реабілітація діячів культури; у відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об’єктивна оцінка творчої спадщини композиторів; зміни в морально-психологічній атмосфері суспільства.

Однак виявилася і інша тенденція: одержавлення економіки; адміністративно-командні методи господарювання; знеособлення, зрівняння в оплаті праці; політизація й ідеологізація суспільного життя. В цілому всі заходи в період «відлиги» здійснювалися в руслі непорушної командно-адміністративної системи, а отже, в існуванні бюрократії і демократії. Так, особливістю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розширення її компетенції, вдосконалення організаційно-масової роботи, розв’язання соціально-економічних та суспільно-політичних питань, а з другого – сувора централізація її функцій, одноманітність роботи Рад, їх виконавчих комітетів, розв’язання важливих питань не на депутатських сесіях, а адміністративним шляхом. На початку 60-х рр. Ради брали участь в політичній реформі щодо поділу місцевих радянських органів на міські та сільські, що не виправдалося суспільною практикою.

В умовах «відлиги» профспілкам було надано право участі в підготовці проектів виробничих планів, здійснення контролю за дотриманням трудового законодавства, вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва. Важливою функцією профспілок стало безпосереднє керівництво розвитком технічної творчості виробничих колективів. Розширювалася участь профспілок у здійсненні державної соціальної політики. І все ж замість конкретної організаторської роботи в масах профспілкові комітети захоплювалися засіданнями і нарадами, створенням чисельних, часом дублюючих одна другу комісій і рад, а головне – виявляли поступливість господарським керівникам в соціальному захисті трудящих.

Безпосередню участь у вирішенні складних завдань повоєнного періоду брали комсомольські організації. В роки четвертої п’ятирічки за комсомольськими путівками на відбудову промисловості і транспорту було направлено 678 тис. юнаків і дівчат; 80 тис. молодих посланців України брали участь в освоєнні цілинних земель; в 1959-1965 рр. молодь, комсомольці споруджували 200 об’єктів вугільної, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості УРСР. У цьому виявилась не лише виробнича, а й суспільно-політична активність молоді.

У повоєнний час в культурному розвитку республіки виявилася духовно-патріотична натхненність творчої інтелігенції. В романах «Прапороносці» О. Гончара, «Чорноморці» В. Кучера, «Київських оповіданнях» Ю. Яновського та багатьох інших творах був розкритий великий подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Історичному минулому були присвячені романи Н. Рибака «Переяславська рада», А. Хижняка «Данило Галицький», П. Панча «Гомоніла Україна» та ін. Вийшли в світ твори М. Стельмаха, Г. Тютюнника, поетичні збірки А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюри, кіносценарії А. Довженка. Дебютували молоді поети.

Особливістю історичного періоду другої половини 40-х – початку 50-х рр. були ідеологічні кампанії, визначені в постановах ЦК ВКП(б) 1946-1948 рр. ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (1946 р.), «Про журнал «Вітчизна» (1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946 р.), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва в Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (1948 р.) та ін. Звинувачення діячів української літератури та мистецтва в буржуазному націоналізмі посилилось в 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. 26 серпня він брав участь в Республіканській нараді молодих письменників, скликаній відповідно до рішення ЦК КП(б)У. На цій нараді були піддані різкій критиці твори «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського за «рецидиви націоналістичної ідеології». При обговоренні питання про виконання Постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» на розширеному пленумі правління Спілки радянських письменників України знову критика зосереджувалася на цих же авторах, на їх творах А. Каганович закликав до посилення критики.

У жовтні 1947 р. за ініціативою Кагановича ЦК КП(б)У приймає постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». В ній схвалювалися ініційовані Кагановичем заходи, які допомогли «викрити недоліки в роботі Спілки радянських письменників України», грубі помилки і ідеологічні прорахунки… ряду письменників».

Нова хвиля боротьби проти «буржуазного націоналізму» піднялася у зв’язку з віршем В. Сосюри «Люби Україну». «Правда» в своїй редакційній статті (липень 1951 р.) наголошувала саме на такому звинуваченні.

В умовах «відлиги» в певній мірі змінювалася соціальна орієнтація культури як сфери духовного життя. У відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об’єктивна оцінка творчої спадщини композиторів. Але лише в жовтні 1988 р. за ініціативою громадськості Політбюро ЦК КПРС відмінило як помилкову постанову ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 р. «Про журнали «Звезда» і «Ленинград». У червні 1990 р. ЦК Компартії України визнав помилковими постанови ЦК КП(б)У кінця 40-х – початку 50-х рр. з питань літератури і мистецтва та історичної науки.

У другій половині 40-х рр. загострювалась ідеологічна боротьба не тільки в сфері літератури, гуманітарних наук, а й природничих. У 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ її президент Т. Лисенко кинув клич до розвінчання «вейсманістів-морганістів» і критики генетиків, а отже закриття перспективних напрямків у розвитку біологічної науки. Оголошена у 1949 р. кампанія боротьби проти «космополітизму в науці» була спрямована на протиставлення радянської науки західній. За цією партійно-класовою оцінкою не мали права вважатися природничими науками генетика, кібернетика, певні розділи хімії. У літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглиблювалася ізоляція української науки від загально-цивілізаційних надбань.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці посилювалася в ході широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії у 40-х – на початку 50-х рр. За короткий термін (1946-1951 рр.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Відбувалася ідеологізація всіх сфер суспільного життя.

Таким чином, в другій половині 40-х – середині 50-х рр. українське суспільство подолало надзвичайно напружений стан повоєнного часу і піднялось на шабель його відродження та розвитку. До середини 50-х років це виявилося в тенденції одержавлення, а в наступний період – в лібералізації суспільного життя. ЦК КП(б)У і уряд республіки підтримали розвінчання культу особи Сталіна і реформи М. Хрущова, однак здійснювали їх старими, традиційними, командно-адміністративними методами. Було очевидним, що за умов комуністичного режиму не могло бути справжньої свободи і демократії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Радянський тоталітарний режим в західноукраїнських землях у повоєнні роки	\|	Політична опозиція комуністичному режиму в Україні 60-х-70-х рр. ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.