ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

5.1. Цивілізаційна структура сучасного світу: поняття «цивілізація», типи і види цивілізацій

Термін «цивілізація» запроваджений у науковий вжиток у XVIII столітті у процесі виділення соціогуманітарного знання із загальної системи знань, набуття ним ідентичності. Під цим поняттям розуміли більш високий ступінь суспільного розвитку, пов'язаний із динамічним ходом капіталістичних ринкових відносин, насамперед у Європі. У найбільш розповсюдженому трактуванні «цивілізація» – людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Існує декілька підходів до класифікації цивілізацій на основі певних визначальних критеріїв.

1. За просторовою ознакою розрізняють два головні типи:

− всесвітню (загальнолюдську) цивілізацію, що характеризується планетарними масштабами;

− локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів чи країн і виражають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов’язаних спільною долею.

Таблиця 5.1.1

Класифікація цивілізацій за чотирма фазами економічного розвитку

Типи цивілізацій /за фазами економічного розвитку/	Види локальних цивілізацій
Архаїчна	Месопотамська, єгипетська, далекосхідна, мезоамериканська, класична, південно-азійська, афро-азійська
Доіндустріальна	Західна, далекосхідна, євразійська
Індустріальна	Західна, православно-християнська, ісламська, індуїстська, далекосхідна
Постіндустріальна	Євразійська, східноєвропейська, західноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, японська, китайська, буддійська, індійська, мусульманська, океанічна.

Локальні цивілізації виникли близько шести тисячоліть назад у межах стародавніх держав та їх об’єднань – в Шумері, Єгипті, Індії. Потім вони змінювались, зникали, трансформувались у цивілізації нових поколінь. А. Тойнбі нарахував 47 цивілізацій трьох поколінь, виділивши п’ять «живих» цивілізацій початку XX століття: західну, православно-християнську, ісламську, індуїстську, далекосхідну. За основу класифікації він взяв приналежність до тієї чи іншої світової релігії.

Ознаками локальних цивілізацій є: 1) певна єдність культурної спадщини (дану ознаку не можна вважати абсолютною, оскільки цивілізації нерідко внаслідок завоювань та асиміляції підкореного населення); 2) межі таких цивілізацій часто не співпадали з кордонами географічного району, який відокремлювався за ознакою існування умов, що дозволяли людям, які живіть на цій території, підтримувати інтенсивніші, ніж в інших граничних районах, зв’язки; 3) спільність релігії, або навіть однієї з конфесій окремої релігії; 4) відносна компактність території, що забезпечує можливість постійних економічних і духовних контактів.

За своїм складом локальні цивілізації можуть бути: 1) моноетнічними (японська, індуїстська, конфуціанська); 2) поліетнічними (західна, ісламська, африканська, латиноамериканська). За географічними ознаками локальні цивілізації можуть бути: 1) компактно розташовані на одній території (індуїстська, конфуціанська, африканська); 2) розпорошені на кількох континентах (західна, ісламська).

Кожна цивілізація має свою внутрішню структуру, яка забезпечує її цілісність і когерентність. Головними складовими структурної будови цивілізаційних утворень є генетичні, функціональні та структурні зв’язки. Вони у своїй сукупності та взаємодії становлять життєвий цикл цивілізації, який за А. Тобіним складається з таких фаз: виникнення (зародження) – зростання – надлом – розпад.

Формування четвертого покоління цивілізацій є зумовленим: по-перше, новим етапом історичного процесу; по-друге, зміною техногенної цивілізації на гуманістично-креативну, ноосферну, постіндустріальну форму; по-третє, викликом з боку процесів глобалізації та інтеграції як власного протилежного базису процесів диференціації і дезінтеграції на нових принципах. Останній процес найбільш наочно спостерігається, перш за все, в межах західної цивілізації, яка, маючи за власне історичне ядро Західну Європу, опанувала індустріальне суспільство і поширилась на Північну і Латинську Америку, Австралію і Океанію, перетворила на колонії Індію, Африку, підпорядкувала власному впливу Китай. А. Тойнбі зазначав: «У ході власної експансії сучасна західна цивілізація перетворилася в буквальному сенсі слова на всесвітню, охопивши своєю мережею всю решту цивілізацій».

Водночас XX століття стало початком занепаду всемогутності західної цивілізації. Це відмічали О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін. Останній вважав однією з головних тенденцій кінця ХХ століття переміщення центру творчого лідерства з Заходу на Схід: «Творчий центр історії людства, який був локалізований протягом сторіч в Європі і європеїзованій Америці, остаточно перестав бути обмеженим цими кордонами. Значною мірою він поширився на Схід і став «планетарним» в сенсі активності не тільки на Заході, але і на Сході... В подальшому, у великих «виставах» історії буде представлена не просто одна євроамериканська «зірка», але декілька зірок Індії, Китаю, Японії, Росії, арабських країн та інших культур і народів. Ця епохальна тенденція вже діє і швидко набирає обертів кожного дня».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Взаємодія і зіткнення цивілізацій у контексті глобального розвитку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.047 сек.