Відомо, що приватні замовники Франції були прихильниками стриманих варіантів бароко чи французького рококо. Але класицизм підживлював замовленнями і грошима королівський двір, що вбачав в ньому ідеальні умови схвалення абсолютизму. Саме королівський двір створив Школу образотворчих мистецтв, де переважав класицизм як офіційний державний стиль.
Показовою стала художня доля Жака-Луї Давіда (1748–1825). Він — учень майстра рококо Ж. М. Вьєна[3]. І його перші твори цілком в стилі рококо.
Подивимось на картину Давида ранішнього періоду «Смерть філософа Сенеки». Фігурки людей — маленькі, всі метушаться навколо помираючого, жести — занадто театральні, а колорит — як на обгортці цукерки. Забуваєш, що це розповідь про смерть.
Після одержання Римської премії і перебування у Римі виникає абсолютно інший митець, послідовник класицизму, його найкращий представник у мистецтві Франції 18 століття. Програмним твором цього періоду стала картина «Присяга Гораціїв». Ніяких маленьких фігур, ніякої метушні, ніяких солоденько-цукеркових фарб. Брати клянуться перед військовим походом і йдуть на смерть. Смерті ще нема (два брати з трьох загинуть), а смерть вже відчувається в суворих фарбах і урочисто-пригніченому настрої твору.
Творчі періоди Давіда умовно можна поділити на:
початковий (в стилі рококо)
класицизм римського періоду
революційний класицизм
ампір.
Отже, Жак-Луї Давід не одразу став представником класицизму. На відміну від його послідовників — Жерара, Герена, Гро, Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозона та ін.
Особливо цікаве співіснування класицизму Давида, найкращого представника некласицизму в мистецтві тієї доби, з творами відвертого прихильника рококо Жана-Оноре Фраґонара (1732–1806).